– Ви хочете потім знайти нас?
– Так! Мріяти! Десятину возвернуть, по-честі…
– Десь у мене були візитні перинки, – Кручек запустив руку в кишеню сурдута. – Ага, ось вони! Беріть, пане морфініт.
– Віддяка! А вас, голубчику? Я не знати, чий снулль ловити у в’язницю…
– А я пір’їнки не взяв, – засмучено мовив Фортунат. – Гаразд, ми по-давньому.
Скривившись від болю, мисливець на демонів видер волосину зі своєї гострої борідки. Волосина була сива: Цвях узяв її зсередини, де біле пасмо ділило надвоє темний клинець бороди.
– Якщо захочете відшукати нас, пане морфініт, спаліть візитки. Ми невдовзі зв’яжемося з вами. Якщо потрібні будемо терміново, постарайтеся, щоб попіл упав на воду. У блюдце, в слоїк, у струмок – однаково. А як нам знайти вас?
– Я до кінець тиждень жити в «Тихий закуток». Запитати портьє: де Тирулега? – портьє тикати палець. Пізніше шукати старий Ікер в ущелину Рагнарйок. Будьякий енітимур запитати: де є Тирулега? – енітимур не палець тикати, до поріг мого гнізда вести. Май честь, добрі голубчики!
Він низько вклонивсь і пішов, тягнучи за собою сачок, у якому брикався снулль.
CAPUT VI
у якому магів діймають сумніви, етичний диспут із вампіром закінчується скандалом, ловець снуллів шукає, та не знаходить, а загадки так і пнуться отруїти веселі Вальпургіналії
Цілий наступний день Фортуната Цвяха діймали роздуми. Людина дії, він не дуже любив ті періоди життя, коли доводилося зважувати й зіставляти. А надто якщо ти ледве вирвався на веселу парубоцьку вечірку. З лекцій, прослуханих на курсах підвищення кваліфікації багато років тому, у пам’яті зав’язла якась нісенітниця:
«Сновидіння є астральнодуховне явище, що в алегоричній формі натякає нам на майбутнє. Діяльність організму вві сні варто розділяти на сон і сновидіння, оскільки…»
Далі «оскільки…» – як відтяло.
Він навіть зайшов до Громадського Скрипторію при магістраті, взяв у читальній залі важезний том «Непрямого Бестіарію» і поновив у пам’яті відомості про снуллів. Книга не сказала йому нічого нового. Ефірні тварини, рознощики снів, маною не володіють. Типи снуллів: інкубоніс (кошмар), севільянс (віщий), щастихай («везунчик»), флуксус (порожній), моргач (здоровий), амориш (мрія) тощо. Морфініти, інакше кажучи, ловці снуллів (енітим.: каптор іртаз), спіймавши та оформивши снулля, знаходять йому застосування в побуті – прокат снів, медицина, боротьба з комахами та ін.
Зі Скрипторію його витяг Гарпагон. Старий венатор не хотів пропустити конкурсу краси серед корінних інферналиць. І тим самим не дозволив більше колишньому учневі киснути серед пилу й шереху сторінок.
На конкурсі їх обох обрали до складу журі.
А потім мало не побили, коли їхні голоси виявилися вирішальними у присудженні Корони Жаху молодій ваалберитці. Цвяхові довелося негайно набути Вигляд, що він виплекав його для переслідування демонів у пеклі. Лише тоді гнівні учасниці погодилися, що справді, хвіст скорпіона дивовижно сполучається з жувальцями. А отруйна мошва на зубцях крил – це просто знахідка.
Ваалберитка навколішки благала венатора взяти Корону собі, разом із рукою й серцем демониці. Але Фортунат чемно відмовився. Його дружина не зрозуміла би такого вчинку. А він вельми оберігав подружнє щастя.
Розпрощавшись із Гарпагоном, він зайшов пообідати до малолюдної аустерії. Куховарили тут смачно, але обід був отруєний спогадом про чужий сон. Венатор не знав, чому самий спогад про зальот викликає в нього трепет. Приреченість? Безнадійність? Від сну смерділо, як від падла.
Сморід заважав насолоджуватися їжею.
– Завданнячко! – сказав він сам собі й криво посміхнувся. – Дано: ранок, цвинтар, два маги бачать чийсь сон. Питання: чий це сон? Хто може спати після світання на цвинтарі, неподалік від двох уже згаданих магів?
Відповідь була зрозуміла.
Сьогодні надвечір Фортунат Цвях збирався з’ясувати: чи правильно він розв’язав задачу?
* * *
– Пробачте, пане, але я змушений з вами не погодитися!
– Ви не праві, пане. Міркуйте самі: ви на моїй території, сонце зайшло…
– Але я маю свободу волі!
– Я не зазіхаю на вашу свободу. Мені доста лише дещиці крові.
– Але я не бажаю!
– На жаль, пане. Та ви не хвилюйтеся, втрата крові позначиться на вас у межах дозволеного. Щощо, а закони я знаю…
– На час Вальпургіналій оголошено мораторій на насильство!
– Читайте договір уважно, пане. Цвинтар від заходу до світанку – суверенна територія. Пільги некорінним, і все таке інше. Зрештою, я ж не на вулиці до вас чіпляюся!
– Ви спонукаєте мене до опору!
– Не рекомендую, пане. Опір може призвести до небажаних наслідків. Будьякий житель Брокенгарца знає, що склеп вампіра – його фортеця.
– Я – гість міста! На запрошення магістрату!
– Моє шанування, пане. Розпочнемо?
– Я – маг вищої кваліфікації!
– Це змінює справу. Профіль?
– Теоретична демонологія.
– Теоретик? Пане, це несерйозно. Дозвольте вену!
Фортунатові стало весело. На його очах друг дитинства Матіас Кручек, опинившись на цвинтарі раніше за венатора, але пізніше від заходу сонця, сперечався з балакучим вампіром. Розмова незмінно заходила в глухий кут. Судячи з аргументації сторін, це могло тривати до ранку.
Він не боявся за друга. Незграбний теоретик був не такий простецький, як думав багато хто, судячи з вигляду Кручека. Але й чекати, поки сперечальники втомляться, венатор не збирався.
– А два маги вищої кваліфікації – це серйозно? І якщо один із них – винятковий практик?
Почувши репліку, що називається, «із залу», вампір притьмом обернувся. Якби на місці венатора був хтось із брокенгарців, цвинтарний лорд зачув би його наближення заздалегідь. Але чи варто говорити, що мисливці на демонів – надто, коли їм приспічить, – уміють рухатися зовсім нечутно?
– Фарте! Як я радий тебе бачити! – вигукнув доцент.
– Доброї ночі, пане! – кровожер відзначався не лише балакучістю, а й увічливістю. – Ваш профіль, якщо неважко?
– Полюю на демонів. У вільний від списометання час.
– Що було жартом? Перше чи друге?
Замість відповіді Фортунат ляснув пальцями. Загострений кілочок, вирізаний з Populus Tremula (тополі тремтячої, чи просто – осики), зі свистом пролетів над головою вампіра. Уже що-що, а викликати імперативний кіл з таємного арсеналу учень Гарпагона Понурого вмів будь-якої миті.
Вампір погрозив венаторові пальцем.
– А оце – зайве. Такі люди, як ми з вами, – на слові «люди» він трохи затнувся, – вірять один одному без зайвих… Ну що ж, коли вечеря відміняється… Добродії, дозвольте відрекомендуватися! Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосмок. Еталон Брокенгарца, чиста одиниця!
Останнє було мовлено з відвертою гордістю.
Вампір, чесно кажучи, не вражав. Середнього зросту, з черевцем, мокрими від вечірньої роси залисинами на скронях, не блідий, а якийсь жовтавий… Він мало був схожий на шляхетну особу з титульною приставкою «фон», елегантну навіть у посмерті. Скоріше – крамар або шефкухар аустерії. Віддаючи данину моді, Реджинальд носив чорний плащ на червоній підкладці. Але плащ був куций, ледве сягав колін, а підкладка вилиняла від частого прання.
– Чиста одиниця? – не зрозумів Кручек.
Фон Тирле споважнів.
– Ось уже багато років я вірою й правдою слугую мірним еталоном усім вампірам Брокенгарца. Кількість крові, споживаної щомісяця, динаміка зростання здібностей, реакція на часник, нетопиризація з огляду на процес природного розвитку, – все це відповідає еталонній одиниці! Мій склеп перебуває під охороною держави! Певна річ, гості міста не зобов’язані знати в обличчя кращих людей курфюршества…
Цього разу «люди» далися йому без зусиль.
– Повірте, я не хвалько. Це мій обов’язок – повідомити вам про свою винятковість. А також дозвольте засвідчити вам мою щиру повагу. Конфлікт вичерпано, добродії! Наближається північ, – вампір загорнувся в плащ, маючи намір піти, – я мушу покинути вас і пошукати крові та видовищ…
Мисливець на демонів заступив йому дорогу.
– Хвилиночку! Дозвольте задати одне сміливе питання. Ми з другом тут заснули учора… Так, саме тут, під козолистом. І мимоволі втрапили в чужий сон. Льох, труби, волоцюга з картатою торбою. Вибачте, що потривожили, пане… То був ваш сон?
Разюча переміна трапилася з Реджинальдом фон Тирле. До такої міри різка, що мимоволі напрошувалася думка про чари. Замість смішного, безглуздого, балакучого упирця – чистої одиниці під охороною держави! – перед магами постало живе втілення всесвітньої скорботи. Фортунат відчув навіть гострий напад докорів сумління. Хоча й не розумів, чим скривдив еталонного вампіра.
– Це підло! Це… Як вам не соромно, добродії!
Реджинальд мало не плакав. Здавалося, батьки застали малолітнього сина за мерзенним, брудним заняттям; наприклад, за рукоблудством. І не просто застали, а мимоволі взяли участь.
– Ніхто не давав вам дозволу втручатися в приватне життя! Я буду скаржитися! Я… ви…
Він розвіявся туманом і згинув.
Маги не перешкоджали.
* * *
– Чим можу бути корисний?
Горбун-портьє із залишками чуприни, зализаними поперек лисини, й зіжмаканим, наче спросонку, лицем був жалюгідний. Не те, що його життєрадісний колега з «Дракона й Лілії»! Ну, та й готель – не рівня тому, де зупинилися реттійці.
На вивісці чесно зазначалося: 1,2 еталона.
– Ми хотіли би побачитися з нашим добрим знайомим, Ікером Тирулегою.
– Номер сім, – портьє, як і обіцяв ловець снуллів, тицьнув пальцем углиб темного коридору. – Пан Тирулега в себе.
– Дякую.
«Авжеж, ось вона – різниця між 3,7 та 1,2. Навіть не спитав, хто ми, – думав Кручек, крокуючи поруч із венатором у вказаному напрямку. – Не спитав: що це ви проти ночі? У книгу відвідувачів записати – навіть гадки не мав! А раптом ми – якісь лиходії? Пограбуємо старого, вистрибнемо крізь віконце – і стільки нас бачили! Дивовижна річ: відчути різницю між двома різними числами не в арифметичній площині, а в побуті…»
Двері із бляшаною «сімкою» були останніми ліворуч.
– Тук-тук!
– Хто там є?
– Це ми, ваші знайомі з цвинтаря!
– Заходити, заходити! – радісно відгукнувся морфініт. – Двері навстіж!
Апартаменти Тирулеги складалися з двох суміжних вузеньких кімнаток, розташованих «тунелем». Складалося враження, що колись тут був бічний коридорчик, з якого дбайливий хазяїн «Тихого закутка» розпорядився зробити ще один номер.
У першій кімнаті стояло охайно застелене ліжко з тумбочкою. Ловця снуллів вони знайшли в другому приміщенні. Єдине торцеве вікно було щільно зашторене. На малюсінькому столику Тирулега поставив два чималих канделябри, на шестеро свічок кожний. Підвішений над столом, у райдужній клітці, сичав і шаленів бранець – снулль, малиновий «у яблука». Його слизьке тіло бралося брижами, бліднучи й знову багряніючи. Тоді за контрастом дужче означалися білясті плями, схожі на лишаї, що в’їлися в плоть.
Мацаки конвульсивно смикалися, силкуючись розсунути пастку або дотягтися до ловця. Клацав дзьоб. Попарно блимали четверо жовтих очей: спершу ліві, потім – праві.
Задоволення від цього видовища – аж ніякого.
«Цікаво, який на вигляд отой снулль, – задумався мисливець на демонів, – що приносить мені спогади про перше, дитяче видиво пекла? Витонченіший? Страшніший? Звичайна потвора інкубоніс, чи якась тварина з відхиленнями? І головне: чи зміг би я розглядати свого снулля ось так – із бридливістю, відразою, але й і з певним науковим інтересом? Чи, може, тікав би світ за очі…»
Відповіді Фортунат не знав і знати не хотів.
– Сідати просити вас. Два крісла досить вільне.
– Дякуємо за гостинність. Що це ви робите, пане?
– Я? Я катувати…
– Катуєте впіймане чудовисько?
– Ні! Намагати себе вивчити. Кепсько одержувати… От, ви самі дивитися.
Ловець узяв лопаточку з довгою ручкою, витесану із запашного кедра. З обережністю бувалої людини він просунув її поміж пруттям «клітки» й мацаками заспокоєного снулля. Визначити, з якого матеріалу сплетено «клітку», маги не зуміли. «Треба би поцікавитися», – подумки відзначив приват-демонолог.
Снулль захвилювався.
