І дівчина вимовила саме те, що він чекав:
– Я нікому не скажу, Поле.
Пол мовчки кивнув і пішов одягатися.
* * *
– …ну, з певною натяжкою я можу припустити, що хлопець плавав НЕПОДАЛІК від білої акули, і та не чіпала його, – задумливо пробурмотів доктор Флаксман, торкнувшись свого підборіддя. – Але що він з нею мало не обнімався?! Знаючи репутацію «білої смерті»… добре, припустімо й це – чисто теоретично! Але ти, красуне, стверджуєш, що акула потерлася об твого приятеля боком, і при цьому не здерла з нього шкіру, а то й м’ясо до кісток… Я часто приймаю на віру слова молоденьких дівчат, надто коли вони мені симпатичні, але всьому є межа! На батьківщині шановного Мбете Лакемби я бачив багато чудес, але тут, вибачте, не Океанія, а Південна Кароліна; і твій Пол, крихітко, навряд чи належав до явуси На-ро-ясо!
Емі знічено закліпала, намагаючись осмислити останню заяву коротуна; Малий Лемб вдоволено пирхнув, а інші про всяк випадок змовчали.
Але доктор Флаксман і не збирався зупинятися.
– Ви, міс, бачили коли-небудь акулячу шкіру зблизька? Пробували її на доторк? А я бачив і пробував! Так званими плакоїдними лусками, якими вкрита шкіра акули, людину можна оббілувати ще до того, як акула пустить в хід зуби! Власне, плакоїди і є зуби, зі всіма основними ознаками, тільки не розвинені остаточно! Це вам не шерсть кошеняти; і навіть не якийсь там наждак! До речі, юначе, підійдіть-но сюди! – гукнув іхтіолог Баррі.
Хлопець сіпнувся як від раптового поштовху, але слухняно встав і підійшов до доктора.
– Оберніться… так, лицем до світла. Саме так і виглядають наслідки прямого контакту людини з акулячою шкірою! Класичний зразок! – Флаксман покрутив Баррі перед собою, немов експонат, демонструючи сітку шрамів на лівій половині хлопцевого обличчя всім присутнім у барі.
– Мабуть, пробував з акулою поцілуватися, – пробурчав собі під ніс Кукер, вправно прикурюючи однією рукою самокрутку.
Жарт бармена насмішив тільки Ламберта Мак-Еванса, та й то через своєрідне почуття гумору рибалки.
– Ви помилилися, містере, – раптом буркнув Баррі. – Це не акула. Це мене Пол ударив.
– А ну, розповідай! – миттєво відреагував капрал, що розправився на той час із сендвічами і сьорбав пиво (розторопний Пако встиг забезпечити Джейкобса новим кухлем).– Я бачу, історія швидко обростає новими обставинами! І знаєте, що мені здається? Що ви всі чомусь не квапилися повідомляти подробиці нашому спільному знайомому – сержанту Барковичу… Давай, хлопче, я чекаю. Що там у вас сталося?
– Та тут нема чого розповідати, – Баррі знічено втупився в підлогу. – Ішли ми якось з Чарлі Хемметом повз Сірі скелі, аж бачимо: Пол іде. Від «Акулячої Пащі». Це вже було після того, як втекла акула Мало… пробачте, містера Мак-Еванса! Вона втекла, а Пол усе біля бухти тинявся, ніби чекав чогось…
– Коротше! – капрал Джейкобс обтер бузкові губи долонею і виразно стиснув цю саму долоню, палець за пальцем, у вельми солідний кулак.
– Добре, містере Джейкобс! Чарлі Хеммет мені й каже: «Пам’ятаєш, Баррі, ти його попереджав, щоб за Емі не упадав?» Я киваю. «Так от, я їх вчора бачив. На березі. Заходом сонця милувалися…» Ну, мене тут злість узяла! Схопив я Пола за барки – він якраз до нас дійшов – сказав пару теплих і спиною об валун стукнув. Аби закарбував собі на лобі.
– Сволота ти, Баррі, – стиха кинула дівчина. – Тупе здорове бидло. Гірше за акулу.
– Може й так, Емі, – понівечена щока Баррі сіпнулася, затанцювала страшним хороводом рубців. – А може, й не так. І скажу я тобі ось що: Пол твій чудовий одну руку вивільнив і тильним боком долоні мене по пиці, по пиці… з розмаху. Добре ще, що я відразу знепритомнів. Лікар у Чарлстоні потім говорив: від больового шоку.
Баррі машинально торкнувся шрамів кінчиками пальців, не підводячи очей.
– Отямився я від стогонів Чарлі. Він на мене навалився і повторює, наче недоумкуватий: «Баррі, ти живий? Ти живий, Баррі?» Живий, відповідаю, а мова не повертається. І до лівої щоки наче жарину приклали. Не пам’ятаю, як додому дісталися. Батькам збрехали, що на Сірих скелях в провалля упали. Вони повірили – не дарма ж у мене вся пика переорана, а в Чарлі правий зап’ясток зламаний? Чарлі мені вже потім розповів: це його Пол за руку взяв. Просто взяв, пальці стиснув… от як ви, містере Джейкобс! Тільки у вас лапа, не приведи Боже, а Пол завжди хирляком був…
Тиша.
Люди мовчали, переглядалися; Малий Лемб навіть рота роззявив, але не наважився видати що-небудь непристойне (що було на Мак-Еванса абсолютно не схоже) – час ішов, а люди мовчали…
– Може, ми все ж таки повернемося до акули? – нарешті попросив доктор Флаксман, порушивши тривалу задимлену паузу, за час якої встигли закурити всі, крім самого доктора, старого Лакемби й Емі. Дим згустився, і обличчя, що проступали крізь його сизі потоки, почали скидатися на витрішкуваті риб’ячі морди за склом гігантського акваріума.
– Баррі казав, що акула врешті «втекла», – риба на ймення Флаксман чмокнула губами. – Як це сталося? Врешті-решт, тут не федеральна в’язниця, а Carcharodon Linnaeus – не терорист, що риє підкоп!
На жаль, складна назва білої акули, що викликала загальне пожвавлення на вчених колегіях, у Кукеровому барі нікого не зацікавила.
– Коли ваші друзяки, мудрагелі з Чарлстона, навіть не почухались у відповідь на нашу з Х’ю депешу… – Ламберт був уже напідпитку й насилу ворушив язиком;; вимовивши цю кручену фразу, він з хвилину відпочивав. – Так от, ми тиждень почекали – і відбили їм… про що це я?.. так, справді, другу телеграму відбили, ось! А треба було поїхати особисто й відбити нирки! – бо вони таки відгукнулися! Мовляв, хрін вам, рибарі мокрозаді, а не грошей, вдавіться своєю триклятою акулою – або хай краще вона вами вдавиться!
– Ідіоти!.. – пробурмотів доктор Флаксман, бгаючи край скатертини. – Нероби! Якби я дізнався хоч на тиждень раніше…
Проте рибалка чи то не розчув слів іхтіолога, чи то просто не звернув на них уваги.
– Всі ви, яйцеголові, однакові! – гарчав Малий. – Ламаного цента від вас не дочекаєшся! А потім у газетах про нас, простих людей, кричите: неуки, мовляв, тупиці! Через них пропала ця, як її… умі… мумі… унікальна наукова знахідка! Не пожаліли б хрустких – нічого б і не пропадало! Все б вам тягли, море догори дном перевернули б!..
– Оце точно, – упівголоса буркнув іхтіолог.
– А так – що нам залишалося? Поплентались ми з Х’ю до Біла в бар…
* * *
– …Я б цим розумникам… – Х’юго вже вкотре замовк, не знаходячи слів від обурення, і залив гіркоту ковтком чистого, як його лють, «Гордон-джина». – Ходімо, Лембе, пристрелимо чортову тварюку! Плавники китайцям продамо – все одно від неї більше ніякого вжитку!
– Правда твоя! – кивав теж неабияк захмелілий Нед Хокінс, приятель братів Мак-Евансів.
Втім, Нед був швидше товаришем по чарці та ідеальним партнером для п’яної бучі – нечутливість Хокінса до болю була притчею во язицех всього острова.
– Кортить тобі, Х’ю, тягтися хтозна-куди проти ночі! – ліниво відгукнувся Малий Лемб. – Краще зранку.
– Ну ні, Ягнятко! – загарчав, обертаючись, Х’юго. – Раз гроші наші накрилися, то хоч душу відведемо! Одні збитки від цих, у білих сорочках, диявол їх зжери разом із їхніми акулами!
Грюкнули двері. Син Гирявого Абрахама, що тинявся баром, намагаючись відвести додому п’яного тата, вискочив надвір; але втеча дурника-Пола нікого не зацікавило.
До Мак-Евансів і Неда Хокінса приєдналися ще кілька рибалок – за компанію. Поки вони ходили за рушницями, поки спускалися до «Акулячої Пащі» – стемніло остаточно, тож довелося ще раз повертатися, аби прихопити ліхтарі.
І закорковану (до часу) пляшку з «молочком скаженої корівки».
Нарешті вся компанія, уже належно зібрана, скупчилася на березі бухти. Шакалом вив підгулялий норд-ост, скрипіла під ногами гнила притика, промені ліхтарів гарячково металися між пінними бурунами, які жбурляли рибалкам в обличчя жмені солоних бризок.
– Ну, де ця зараза?! – заволав Ламберт, насилу перекрикуючи завивання вітру й гуркіт хвиль. – Казав же: до ранку почекаємо!
У відповідь Х’юго тільки вилаявся, і промінь його могутнього галогенного ліхтаря метнувся до горловини бухти. Між «щелепами», що зціплювали вхід до «Акулячої Пащі», була натягнута міцна дротяна сітка. Але світло галогену відразу викликало сумніви в реальній міцності загорожі: над водою дріт викривлявся, та й сама сітка була чи то викорчована, чи то порвана – з такої відстані не розбереш…
Може, привиділося?!
Один з рибалок, що рушили було за братами, примудрився підвернути ногу, пробираючись слизьким камінням до горловини бухти; якщо раніше збудження й міцні напої підтримували його ентузіазм, то зараз, гаразд вихолонувши, він вилаяв братів Мак-Евансів на чім світ стоїть і пошкандибав додому. Проте інші благополучно дісталися до південної «щелепи» і зупинилися, переводячи дух, за кілька футів від ревких бурунів і сітки, яка перегороджувала горловину.
Відразу три промені світла уперлися в рукотворну загорожу, примусивши клекітливу пітьму неохоче відступити.
– Твою мать! – тільки й зміг вимовити Малий Лемб, чим підсумував загальну думку з приводу побаченого. Нічого й додати було до цього місткого виразу.
Над бистриною виднівся край рваної діри, що тяглася донизу; крізь неї вільно могла б пройти і крупніша акула, ніж упійманий Мак-Евансами «Н’даку-ванга».
– Прогризла! – ахнув рибалка, що пристав до братів. – Ото зубиська у тварюки!
– Або довбешкою протаранила, – припустив Нед Хокінс.
– Або кусачками попрацювала, – ледве чутно пробурмотів розсудливий Х’юго, але тоді на його слова ніхто не звернув уваги.
* * *
– …Скажеш таке! Коли ви повернулися сюди, мокрі й злі, як морські чорти, Х’юго кричав, що це робота Абрахамового хлопчиська! – гасячи цигарку, пригадав однорукий Кукер. – Тільки сумнів мене бере: вночі, в шторм, пірнати з кусачками в горловині «Акулячої Пащі», щоб зробити прохід для скаженої звірюки, яка ось-ось тебе ж із вдячності й зжере! Ні, Пол хоч і був при… ну, трохи дивакуватим! – але таке навіть йому б не спало на думку!
– Так вона його потім і зжерла, Біллі! Із вдячності! – Ламберт коротко реготнув, але всі навколо спохмурніли, і смік Мак-Еванса різко стих.
– Після Х’ю і Неда, – додав він похмуро.
– Може, і так, – низький голос капрала Джейкобса прозвучав вагомо. – Але запам’ятай, Ламберте: перед тим, як хлопчиська зжерла акула, хтось, схоже, всадив у нього заряд картечі.
– Та кому він був потрібен? – буркнув Малий Лемб, присмоктавшись до банки з тоніком.
Капрал промовчав.
– Не знаю, як там щодо картечі… – пробурмотів похмурий рибалка з-за сусіднього столика. – Може, Пол і не був винен, тільки з того дня у нас у всіх почалися проблеми…
Стрім-айлендці в барі загаласували, погоджуючись з рибалкою та кваплячтсь висловити свою думку. Доктор Флаксман короткозоро мружився, розгублено озираючись на всі боки, а Мбете Лакемба, про якого всі забули, сидів і возив шматочком хліба по сковорідці. Ні, він не стане розповідати цим людям про те, що відбулося у ніч втечі Н’даку-ванга.
Барабан-лалі глухо співав під долонями. Довгий стовбур метрового діаметру, по всій довжині якого прорізали канавку, а під нею ретельно видовбали заглиблення-резонатор. Кінці барабана загиналися досередини, і руки жерця невпинно вибивали ритм – права, ліва, права, ліва, пауза…
Лалі-ні-тарата, похоронна музика, плив над Стрім-Айлендом.
Права, ліва, права, ліва, пауза… доки хлоп’яче лице не вищирилося із мли гострозубим осміхом.
– Ейе, Ейе, важка моя ноша, – тихо затягнув старий жрець мовою своїх предків, – човен табу спущено на воду! Ейе, Ейе…
– Ейе, ейе, – пролунало у відповідь, – собачий корінь! Світлоносний шле юнака до мудрого Мбете!
– Навіщо? – долоні здіймалися і опускалися; лалі-ні-тарата, початок смерті, витоки Стежки Туа-ле-іта.
– Для Вакатояза, Дарування Імені.
– Світлоносний скуштував твоєї плоті? Відповідай, ти, охочий стати правильною людиною і більшим, ніж звичайна правильна людина!
Рука хлопця піднялася в жесті, який тутешні мешканці вважали образливим; тільки замість презирливо відстовбурченого пальця переливався блискучим кривавим згустком короткий обрубок.
– Скуштував, мудрий Мбете; і я відповів Йому поцілунком.
– Що спочатку: рана або голки?
– Сам знаєш, мудрий Мбете…
– Яке татуювання ти хочеш?
Хлопчисько не відповів. Тільки сліпуче усміхнувся до матінки Мбете Лакемби, підстаркуватої Туру-ноа Лакембе, матері явуси «Тих, що керують акулами», яка вже стояла на порозі будинку, тримаючи в тремтячих руках торбинку, привезену з Вату-вара.
До ранку ритуал було завершено. Пол натягнув підсохлу футболку, ховаючи від допитлих татуювання на лівому боці, поглянув обрубок, який гоївся на очах, – і, вклонившись, вийшов.
Ні, Мбете Лакемба не стане розповідати цим людям про ніч Вакатояза, ніч Дарування Імені. Як і про те, що Гирявий Абрахам, батько Пола, вже давно не спить, і примружене ліве око п’яниці-емігранта уважно стежить за тим, що відбувається в барі.
Як і про те, що кроки Долі чути зовсім поруч, вона вже підкралася, і задушливе повітря, провісник завтрашньої грози, пахне близькою кров’ю; про це жрець також мовчатиме.
Владарі океану мудрі; вони вміють мовчати.
* * *
– …Життя від цих тварюк не стало! Хоч у море не виходь: риба поховалася, а сітки акули на клоччя рвуть, мов навмисне, ніби нашіптує їм хто!
– Так ВІН же й нашіптує!
– Тихо ти, дурень! Від гріха подалі…
– А я кажу – ВІН!..
– Динамітом, динамітом їх, сволот!
– Можеш засунути свій динаміт собі в дупу разом зі своїми порадами! Оно, Нед Хокінс вже спробував!
– Куди уряд дивиться? Влада штату?
– Туди ж, куди тобі порадили засунути динаміт!
– Но-но, ти владу не чіпай!..
– ТА ЗАМОВКНІТЬ ВИ ВСІ!!! – від гучного гарчання капрала Джейкобса здригнулися стіни бару, і рибалки приголомшено замовкли.
– Ви хотіли щось уточнити, докторе? – ввічливо поцікавився капрал, зблиснувши білосніжними зубами. – Я вас уважно слухаю.
– Наскільки я розумію, на Стрім-Айленді вже є людські жертви… Мені дуже прикро, панове, та чи не міг би хто-небудь нарешті пояснити: люди загинули через акул?
– Ні, через Міккі Мауса! – гаркнув Малий Лемб. – І чого це ви, містере, усе випитуєте та винюхуєте, ніби якийсь гівняний коп?
– У кожного своя робота, – розвів руками доктор Флаксман. – Я іхтіолог; кажучи просто, вивчаю морських риб. Спеціалізуюся на селахіях… на акулах, – уточнив він, зиркнувши на розлюченого бармена.
– Ну якщо ти такий грамотний йолоп – може, порадиш, як нам бути?!
– Але для цього я спершу мушу дізнатися, про що йдеться! Вам так не здається? – хитро примружився Александер Флаксман.
– Ти і так вже почув достатньо, – пробурчав, здаючись, Ламберт Мак-Еванс. – Гаразд, док, умовив. Наступного дня, як втекла ця бруднопуза мерзота, ми з Х’ю вийшли в море… ну, та й усі інші, зрозуміло, теж (Лемб кивнув на рибалок). Тільки море як сраною мітлою вимело: ні тріски, ні оселедця – одні акулячі плавники аж кишать! Ну, я і кажу Х’ю, наче жартома: «Чуєш, братан, це наша біла бестія подружок навела!» А Х’ю спохмурнів і увесь час щось під ніс бурмотав, наче псих. Пропливлись ми туди-сюди – немає лову, та й годі, хоч ти гопки скачи! Ну, закинули гачки – акул-бо он скільки, думаємо, наловимо і плавники китайозам продамо! Все ж краще, ніж даремно море прасувати… Ан ні, не беруть гади приманку! Порозумнішали, чи що?
Хор схвальних вигуків підтримав останню заяву Ламберта.
