– Пол?! – жахнувся Флаксман, оглядаючи скорботну й величну фігуру жерця. – Падре Лапланте у своїх записках згадував про те, що старі й невиліковно хворі члени явуси На-ро-ясо приходять на ритуальну скелю й кидаються у море, де їх негайно поїдають акули. Фіджійці буцімто вірять, що перероджуються в акулах, які їх пожерли… Пол пройшов обряд до кінця?!
Лакемба мовчки кивнув.
– І ви вважаєте, що тепер він – це Н’даку-ванга?
– Якби у Н’даку-ванга не було людської душі, він не став би рятувати тебе. Нехай навіть ти був потрібен йому лише як Посланець – все одно…
Флаксман гарячково згадував: свої власні питання, розповіді Ламберта, Емі й капрала, швидке зростання напруги в барі, заніміле обличчя дівчини: «…рано чи пізно Н’даку-ванга знайде вас!» – і дурну, безглузду бійку, що вилилася в трагедію. Невже все це трапилося через нього, безневинного доктора іхтіології? Невже він мимоволі виявився посланцем невідомої істоти, яка…
Коли доктор Флаксман нарешті обернувся до Лакемби, то замість обурення і невіри він сказав зовсім інше.
– Знаєте, містере Лакемба, я займаюся акулами вже двадцять років, і не я один такий, але чим далі ми просуваємося у своїх дослідженнях, тим більше розуміємо, що практично нічого не знаємо про цих дивовижних істот, яких язик не повертається назвати рибами.
Мбете Лакемба ввічливо посміхнувся. Світлоносний вибрав собі дуже балакучого Посланця. Можливо, бог вирішив випробувати терпіння свого жерця? Що ж, він буде терплячим.
– …Адже деякі види акул налічують по сто п’ятдесят – двісті мільйонів років! І за цей час вони практично не змінилися. Немовби хтось зупинив їхню еволюцію, повернувши якийсь природний вимикач! Знаєте, шановний Мбете, – доктор довірливо присунувся до жерця, – у мене й у мого колеги, доктора Синсерлі з Массачусетського університету, є з цього приводу своя гіпотеза. А що, як еволюція акул була селекцією? Що, як для якоїсь нелюдської працивилизації акули були приблизно тим же, чим для нас є собаки? Штучно виведені породи сторожів, шукачів, гончаків… Потім господарі зникли, селекція припинилася, і здичавілі пси мільйони років шугають морськими просторами у пошуках владарів, які згинули? Ви, «Ті що керують акулами», випадково (або – не випадково?) відкрили пару десятків команд, підпорядкування яким закладене в акулячому генотипі, і навчилися частково керувати «вовками моря» – але більшість акул як і раніше самотні, вони дотепер шукають своїх господарів, як і мільйони років тому! А Н’даку-ванга… вибачте, якщо це святотатство, але ваш Світлоносний – це ватажок зграї!
Старий жрець довго мовчав.
– Ти жив серед нас, – нарешті заговорив Лакемба, спостерігаючи за тим, як його матінка поволі підіймається на горб. – Ти мав чути. Легенда про акулячого царя Камо-боа-лії, як ще іноді називають Н’даку-ванга, і дівчину на ім’я Калеї.
– Звичайно, звичайно! – радісно закивав доктор. – Про те, як Камо-боа-лії закохався в прекрасну Калеї, прийнявши людську подобу, одружився з нею, і вона народила йому сина Нанаує. Повертаючись у море, Камо-боа-лії попередив Калеї, щоб вона ніколи не годувала дитину м’ясом, але з часом хтось порушив заборону, і Нанаує відкрилася таємниця перетворення. Багато людей після цього загинули від зубів перевертня, і врешті-решт Нанаує зловили й убили. Дуже сумна історія. Але при чому тут…
– При тому, що поряд з Нанаує не знайшлося правильного Мбете, який би навчив його правильно користуватися своїм даром, – перебив доктора жрець. – Інакше все б склалося інакше. Так, як судилося споконвіку. У морі з’явився б Господар.
– Господар?! Ви хочете сказати…
Поряд почулося важке старече дихання, і Туру-ноа Лакемба зупинилася за два кроки від сина, насилу переводячи дух.
– Вона вагітна, – відсапавшись, вимовила стара на діалекті Вату-вара.
Але доктор її зрозумів.
– Емі? – іхтіолог мимоволі поглянув на дівчину, яка досі стояла на березі. – Від кого?
Туру-ноа подивилася на білого посланця Н’даку-зіна, як подивилася б на дерево, що раптом бовкнуло дурницю, і нічого не відповіла.
– Мені скоро час ступити на Стежку Мертвих, сину мій. Я вже чую смердюче дихання двохвостого Туа-ле-іта. Отже, наглядати за її дитиною доведеться тобі. Впораєшся?
Мбете Лакемба шанобливо схилив голову.
– Я зроблю все, щоб він виріс таким, як треба.
Стара кивнула на знак сгоди і побрела до будинку.
– Я не дарма нагадав тобі стару легенду, Посланцю, – промовив жрець, не дивлячись на доктора. – Все повторюється. Можливо, ти правий – і тоді дитина, що народиться, стане тим Господарем, якого шукають акули. Або правий я – і тоді народиться син Н’даку-ванга, повелитель всіх акул, що живуть в океані. А, можливо, правим виявиться падре Лапланте, який свого часу читав моїй матінці розділи з вашої священної книги. Пам’ятаєш: про пришестя Ворога роду людського, в подобі звіриній і народженого від звіра, супротивника вашого Бога?
Мбете Лакемба загадково посміхнувся.
Ніздрі старого жерця затріпотіли, піймавши запах вмираючого дня, у якому більше не було приреченості – лише спокій та очікування.
* * *
Теплі хвилі пестили її голе тіло, і ласкаві руки Пола, який запізнився на побачення, помагали їм. Сьогодні Пол, зазвичай стриманий і сором’язливий, раптом виявився незвичайно наполегливим, і Емі, відчувши його приховану силу, не стала опиратися.
Це відбулося в морі, і світ плив навколо них, вибухаючи феєрверками солодкого болю і блаженства. Це здавалося казкою, чарівним сном – а неподалік, в якихось двохстах футах від них, захоплено спліталися в екстазі дві величезні акули, зайняті тим самим, що й люди; Емі не бачила їх, але море гойдало дівчину, вторячи вічному ритму, і завтра не повинно було настати ніколи…
Це було зовсім недавно – і водночас цілу вічність назад, в іншому житті.
На ранок вона дізналася, що Пол загинув.
Вчора.
Емі розуміла, що, напевно, вона помиляється, що це неможливо, а може, їй все просто наснилося – але дівчина нічого не могла з собою вдіяти: думки уперто поверталися назад, немов собаки – на згарище рідної домівки, і вили над осиротілим місцем.
Вона намагалася вирахувати час – і щораз зі страхом зупиняла себе.
Тому що з усього виходило: ЦЕ відбулося, коли Пол був уже декілька годин як мертвий.
…Вона стояла на березі, море таємничо мінилося зеленим, і різав воду за півмилі від берега трикутний плавник, залишаючи за собою сяйливий слід.
Неможлива, божевільна надія спійманою рибою билася в мозку Емі.
Вона стояла й чекала, дивлячись, як сонце вкладає свою розжарену душу в мерехтливе черево моря.
* * *
А в цей час приголомшений радист стрім-айлендської радіостанції нашвидкуруч проглядав щойно отримані радіограми: градом сипалися повідомлення з промислових сейнерів про порвані сіті і зникнення риби, а на узбережжі один за одним закривалися пляжі у зв’язку з небаченою хвилею нападів акул.
І майже ніхто ще не розумів, що це – тільки початок.
Листопад 1996 р.
