Грюкнули двері, і люди почали обертатися, плавно, як у сповільненій зйомці.

– Док, тут радіограма прийшла, – до закладу Кукера широкими кроками увійшов поліцейський сержант Крістофер Баркович. – До речі, якого рожна ви стріляєте серед білого дня? По пляшках, чи що?

Тут Баркович побачив трупи – спочатку Абрахама, потім Ламберта – і змовк, миттєво збліднувши.

– Господи Ісусе… – пробурмотів сержант.

* * *

Захід конав у муках, стікаючи в море кривавим гноєм, і море плавилося, як метал у домні; але все це було там, далеко, біля самого горизонту. А тут, де пологий південно-західний берег Стрім-Айленда цівками дрібного піску спускався до шурхітливого прибою, море здавалося ласкавим і теплим, мовби не воно ховало у своїх глибинах зловісні знамена. Хіба вода у сутінках вже починала світитися – таке зазвичай буває у набагато південніших широтах – та ще за півмилі від берега краяв морську поверхню, яскрів і залишав за собою сяючий слід трикутний акулячий плавник.

Вода, налита густим вогнем, сходилася за плавником, немов губчаста гума.

«Патрулює? – прийшла доктору Флаксману несподівана думка. – Або чекає… на що?»

Нарешті іхтіолог відірвав погляд від сонця, яке втонуло у власній крові, й від примари з глибин, що невпинно орала простір. «Н’даку-зіна, Світлоносний, – промайнуло в голові. – Так фіджійці іноді називають свого Н’даку-ванга, бога в подобі татуйованої акули…» Думки плуталися, з їхньої товщі раз у раз спливали скривавлені трупи в барі, спотворені обличчя стрім-айлендців – живих і мертвих…

Доктор перевів погляд на спінену лінію прибою. З горба, де стояли вони з Мбете Лакембою, на тлі світлого моря чітко вимальовувалася постать дівчини. Білі язики тягнулися до її ніг і, не добігши якогось фута, безсило тонули у піску. «Теж чекає, – Флаксман облизав пересохлі губи і відчув, як він жахливо, неймовірно втомився за останні ніч і день. – На що? Або – на кого?»

Друга темна постать, скорчена в три погибелі, поволі шкандибала вздовж смуги викинутих на берег пахучих водоростей. Жінка. Стара. Дуже стара жінка. Час від часу вона з трудом нагиналася, підбирала якусь погань, довго розглядала, нюхала чи навіть пробувала на смак; іноді знахідка потрапляла до полотняної сумки, що висіла на плечі у старої, та частіше поверталася назад, до купи прілих водоростей. Мушлі? Корали? Краби? Хто її знає…

Матінка Мбете Лакемби підійшла до Емі, і кілька хвилин жінки мовчки дивилися вдалечінь, на палаюче море і трикутний плавник. Потім стара щось сказала дівчині, та відповіла, Туру-ноа Лакемба задоволено кивнула і насилу пошкандибала вгору по схилу.

Під’йом, як на її вік і крутизну горба, мав забрати у неї чимало часу.

За цей час можна було встигнути сказати усе, що треба. Усе зайве – компліменти традиційному будинку мешканців Вату-вара (прямокутна платформа-яву, чотири опорні стовпи, під якими напевно були зариті дари для духів-охоронців), побудованому жерцем на Стрім-Айленді, співчуття загиблим, багато що інше – все було вже сказане, і в доктора не лишилося словесного лушпиння, за яким можна було б ховатися.

Залишилося тільки головне.

– Шановний Мбете, – Флаксман закашлявся, – вам не здається, що зараз настала моя черга розповідати? Думаю, ця повість – не для бару. Особливо після того, як я поставив під сумнів слова Емі… Коротше, покійний Ламберт Мак-Еванс був частково правий. Коли бовкнув, що я приплив сюди верхи на їздовій мако. Жарт, звичайно, – але цього разу він майже влучив у ціль. Містер Мак-Еванс помилився тільки в одному. Це була не мако. Я боюся стверджувати напевне, але мені здається… це був Н’даку-ванга!

Мбете Лакемба поволі повернувся до доктора, і вперше за сьогоднішній день в очах старого жерця з’явилося щось, схоже на цікавість.

– Н’даку-ванга не возить на собі людей, – дивлячись повз Флаксмана, байдуже промовив Лакемба. – Для цього він має рабів.

– А Пол? Крім того, я й не сказав, що Н’даку-ванга возив Александера Флаксмана на собі. Коли мене, а був я, на мій сором, напідпитку, змило за борт, і я почав тонути – і встиг розпрощатися з життям. Аж тут щось із силою виштовхнуло мене на поверхню. Обернувшись, я зовсім поряд побачив зубасту пащу здоровенної акули.

Доктора пересмикнуло – настільки яскравим виявився цей спогад.

– Я, на відміну від вас, шановний Мбете, не належу до спільноти На-ро-ясо, але на акулах все ж таки трохи тямлюся… Не впізнати велику білу акулу я просто не міг! Смерть зволікала, кружляла навколо мене, час від часу підпірнуючи знизу і виштовхуючи на поверхню, коли я знову починав тонути – плаваю я чудово, але після коньяку, та ще в одязі… Кілька разів акула переверталася черевом догори, немов збираючись атакувати, і мене ще тоді вразили яскраво-сині візерунки на її шкірі. Навіть вночі їх були чудово видно, ніби вони були виведені люмінісцентною фарбою. Справді, схоже на татуювання. Дивно, – доктор Флаксман вимовив останню фразу дуже тихо, звертаючись до самого себе, – я будь-якої секунди міг піти на дно, навколо мене нарізала круги найнебезпечніша у світі акула – а я встиг помітити, якого кольору у неї черево, і навіть знайшов у собі сили здивуватися…

Мбете Лакемба мовчав і дивився на море.

Вік і доля тисли на плечі жерця, і йому коштувало великих зусиль не горбитися.

– Потім акула кілька разів зачепила мене шорстким боком, штовхаючи у певному напрямку; і коли вона в черговий раз пропливала повз мене – не знаю, що на мене найшло! – я вчепився за її спинний плавник. І тут «біла смерть» помчала з такою швидкістю, що у мене просто дух захопило! Я захлинався хвилями, що накривали мене з головою, але все-таки міг дихати: акула увесь час трималася на поверхні, наче розуміла, що мені необхідне повітря. Врешті-решт я знепритомнів… далі не пам’ятаю. Вранці мене знайшов на березі сержант Баркович.

– А дослідницьке судно, на якому я плив сюди, зникло без вісти, – помовчавши, додав доктор. – Ось, сержант передав мені радіограму.

Флаксман поплескав себе по кишенях позиченої рибальської роби і раптом скривився, наче від болю.

– Що там у вас? – майже викрикнув жрець.

– Дурниця, не хвилюйтесь. Подряпини. Чи то акула, чи то сам об камені зчесав…

– Покажіть! – голос Мбете Лакемби був настільки владним, що доктор і не пробував заперечувати. Слухняно розстібнувши робу, він показав Лакембі дивне сплетіння напівзагоєних подряпин і синців на лівому боці, яке – дивовижа! – складалося у хитромудрий узор, що нагадував…

– Я вірю вам, – просто сказав Мбете Лакемба, відвертаючись. – На вас – благодать Світлоносного. Можете вважати себе повноправним членом явуси На-ро-ясо.

– І… що тепер? – розгубився Флаксман. – Ні, я, звичайно, дуже вдячливий Н’даку-ванга за довіру («Що я кажу?!» – спалахнуло в свідомості), він врятував мені життя, але… врешті-решт, загинули люди, рибалки, і ще цей хлопець, Пол…

– На вашому місці, доктор, я б турбувався не за мертвих, а за тих, хто вижив, – Лакемба розумів, що не можна розповідати забагато балакучому коротунові, і в той же час не наважувався відмовити в бесіді посланцю Н’даку-ванга. Помста Світлоносного тут, на Стрім-Айленді, відбулася. І той, хто став знаряддям долі, зараз має право ставити запитання.

І одержувати відповіді.

– Чому? – здивовано звів брови іхтіолог.

– Білі Мбаті своїми галасливими іграми розбудили Світлоносного, і він залишив священну печеру під Вату-вара. Відтепер дім Н’даку-ванга – величезний. І бог знайшов призначену йому людину; свою душу серед двоногих мешканців суші.