Старі знайомі. Степан, відставний пророк, нині чесний сатаніст, і його поплічник Петрович. Обидва добряче напідпитку. Петрович відбирає у Степана пляшку «Алушти», робить ковток, крекче, утираючи долонею губи… Кирило поспішно відвертається. Йому соромно. За Стьопу, за себе. Піти? – поки не помітили, не полізли на очах у дітей обніматися, дихаючи перегаром і вимагаючи випити зі старими корешами…
Де ж Адам?!
– Ей, пацанва! Бормотухи хочете?
– Го-о-орді! Ніс вернуть. Негоже з сейфами знатися!
– Ось я їм зараз наверну!.. Ей, шкет, ходи сюди. Пий. Пригощаю, значить. Ми – не те, що ваші. Нам не шкода!.. Пий, кому говорю!
Навіть спиною Кирило відчуває: обличчя у Петровича пливе, сіпається нервовим тіком. Страх – липкий, мокрий – зароджується в животі. Рухається вгору, до серця, до голови.
Хвилею стікає назад.
– Ти кому це сказав, шкет?! А ну, повтори!
Ф-фух, нарешті! Ось і Адам. Зараз вони підуть – додому…
– Ах ти, падла мала! Як із старшими базариш, щеня?
Звук ляпаса.
Ледве чутний виляск, удар, грім, дзвін – відгукується у грудях, в серці, у животі, де гніздиться страх. Напевно, не варто було обертатися. Не треба було дивитися, що там відбувається. Не треба було…
Червоний від сказу, озвірілий Степан, брудно лаючись і бризкаючи слиною, з розмаху хлестав по щоках хлопчика років шести. Владіка Грінберга, Адамового однолітка: вони в дитячому садку разом були, а зараз – в одному класі. Що ж ти коїш, сволото п’яна?!
– Степане, припини!
Але оскаженілий пророк глухий для напучень.
– Зви! Зви своїх на допомогу, сучонок! Де вони? Де? Де твої козли?
Найстрашнішою для Кирила була Стьопчина правота. Люди – дорослі, підлітки – проходили повз них. Ковзаючи байдужим поглядом. Не звертаючи уваги. Насильство над тілом більше не цікавило їх: вічних, що йдуть в райські брами не плоттю, але душею. Насильство над тілом, народження тіла, хвороби тіла, старіння тіла, загибель тіла – ні, не цікавило. Хвилювання? Обурення?! Гнів?! – хіба це привід? Не бійтеся тих, що вбивають тіло… Дітвора взагалі зникла, один Адам поспішав по доріжці до батька, але він теж був безтурботний, немов ні Степана, ні битого Владіка просто не існувало.
Більш того, сам Владік був спокійний.
Що відбулося далі, Кирило не встиг помітити. Можливо, хлопчисько викрутився й укусив Степана за руку. Хоча навряд чи. Дуже наївно для Концентратора. Радше раптово ударив дорослого чоловіка у відповідь – вправно, діловито, безпомильно попавши у вразливе місце. Або сказав щось дуже образливе: так уміють кривдити глибоко старі – з розмаху.
– П-паскудник! Уб’ю!
Кулак пророка з розмаху врізається в дитяче обличчя. Бризкає кров. Від серйозної травми Владіка рятує мала вага – він відлітає, котиться по землі, притискуючи руки до обличчя. Степан наздоганяє, приміряється штовхнути ногою… У наступну мить Кирило вже біг. У ворота, повз кущі божевільного жасмину з колючками, туди, де п’яний нелюд бив дитину. Жорстоко, на смерть – Кирило не потребував «патника», щоб відчути чужий біль. Довго хлопчисько не витримає. Треба встигнути, треба… Звичайно, він думав зовсім інакше: простіше, без слів, банальних і безглуздих, як сама ситуація, він взагалі не думав, а чинив, забувши злякатися, і душа Кирила Сича мчала, на крок випереджаючи тіло, надриваючись у беззвучному крику. Неважливо, що малюк – Концентратор, що він жив і вмирав тисячі разів, і якщо його зараз уб’ють, він просто зіллється з іншими, з тим же Адамом… Це було не важливо, як і те, що навколишні люди не квапилися Владіку на допомогу. Достеменно знаючи: тіло – лише оболонка. Яку древнє дитя без щонайменшого жалю змінить на іншу, продовжуючи жити. Для «пробуджених» не відбувалося нічого страшного, нічого особливого.
Дурний п’яний сейф дарма втрачав час.
Розумний тверезий сейф теж дарма втрачав час.
Нехай їм.
Розумом Кирило усвідомлював: «пробуджені» по-своєму мають рацію. Розумом. Але не серцем. Останніми роками він дуже багато розумів на рівні думок, залишаючи серце тривожно дивуватися, і тепер серце вирішило відігратися за все. Тут і зараз дорослий бив дитину. Навіть якщо справжній вік Владіка неспівмірний з роками пророка Степана – доросле тіло калічило дитяче тіло. І здоровий глузд підтискав хвіст, ховаючись у тінь.
Вища правда, вища логіка – брехня й плутанина.
Де батько твій, Адаме? Ось, біжить.
Батько завжди біжить, коли його дитині загрожує небезпека. Смішний, слабкий, наївний батько – біжить, поспішає, задихаючись, хапає ротом сухі крихти повітря… байдуже, живі чи мертві, бо ви завжди живі?! Безсмертні?! Вічні?! А батькові байдуже, живий він чи мертвий, своя дитина корчиться під ударами чи чужа – тому що батько, тому що готовий померти до часу, продовжуючись у сині.
У кожного своє безсмертя.
Вам – вічність, мені – мить.
Кирило засміявся на бігу. Він сміявся, збиваючи Степана з ніг, відкидаючи геть. Він сміявся, хриплячи і булькаючи кров’ю, коли Петрович («Стьопку, гад?! Ти – Стьопку?! Ти?!!») трощив кулаками його ребра. Він сміявся, коли двоє розлючено штовхали тіло, що сіпається на землі…
«Вони – діти. Наші діти. Мої діти. От чому вони з таким захватом граються в дітей! А потім, виростаючи, гратимуться в дорослих. Насправді вони просто маленькі. Нові. Наплювати, що жили і вмирали тисячі разів, що за їх плечима – досвід і знання багатьох поколінь, що до нас вони ставляться поблажливо і трохи звисока, хоча при цьому – люблять, справді люблять… Діти завжди вважають себе розумнішими і сучаснішими за батьків. Але при цьому дуже, до запаморочення, до тремтіння в колінах бояться їх втратити. Ми боїмося втратити один одного, а все інше не має значення. За дітьми – майбутнє. А за батьками – минуле, яке нітрохи не гірше за майбутнє. Разом це і називається – сьогодення. Життя продовжується. Бути батьком трохи боляче, але необхідно. Якщо б’ють дитину, треба поспішати на допомогу. Я поспішав, як міг. Здається, встиг. Здається…»
І крізь дзвін у вухах, крізь тьму, що згущується, крізь тупий, несправжній, нестрашний вже біль:
– Тату-у-у!!!
Кирило знайшов в собі сили посміхнутися. Все гаразд, синку. Роби, що мусиш, і най буде, що буде. Скажи мамі, щоб не сумувала. Не перший чоловік, не перший батько – так хоч останній. Хоч якийсь фарт, любі. Зустрінемося.
Де-небудь.
Коли-небудь.
Обов’язково.
* * *
Ось так, тату. Ти ще тут? Ми все написали правильно, тату? Ми з тобою?..
Де батько твій, Адаме?!
Хіба я сторож батькові своєму?..
І тихенько, знайомим голосом, здалека, куди немає ходу, навіть якщо ти прокинувся, і ще раз прокинувся, і знову прокинувся, тому що прокинутися – це одне, а перестати бути дитиною, сином, спадкоємцем – зовсім інше…
Милосердя не проси – не дадуть.
Хоч мовчи, хоч голоси – не дадуть.
Божий млин в усі часи —
Верть та круть!
Доле, смерть мені даси? – не дадуть…
Я все розумію, тату. Я розрізняю добро і зло. Нам… мені… нам не вистачатиме вас в Едемі. Вас, наших батьків. Адам народив синів. Сини виросли, подорослішали, самі стали батьками – і, врешті-решт, круг замкнувся.
Так, тато, я чую тебе.
Волі хочеться, кріпаче? – не дадуть.
Долі хочеться, жебраче? – не дадуть.
Натовп – церква не бораків.
В храмі – п’ють.
Хочеш голосу, співаче? – не дадуть.
Батьки йдуть. Круг замкнувся. Чи зможу я, отруєний добром і злом, не перетворити його на спіраль? Все почнеться спочатку, на новому витку – і ми знову зустрінемося з тобою, тату. Ми зустрінемося, і цього разу все буде добре.
Все обов’язково буде добре, адже я знаю…
Ненавчився я просити – той нехай!
Без надії та безсил – той нехай!
Блазню, в дзвоник калатай,
Пий-гуляй!
Хоч здіймайте на списи – той нехай.
Я не знаю головного: ти повернешся – чи я вирушу шукати тебе?!
Чи знайду?!
Тату, мертвий, ти посміхався так, як мені ніколи не зуміти.
Бруд під нігтем у Творця – так, це я.
Щит останнього бійця – так, це я.
Слово Синай Панотця,
Біль змарнілого лиця,
Сенс початку та кінця – так, це я.
Все буде добре. Я це знаю напевно. Кому, як не мені?!
Чому я плачу, тату?..
Травень – серпень 2001 р.
