Зошит четвертий
Я твердо вірю в життя по смерті.
Але я вже не така впевнена щодо життя до смерті.
Ейліс Елліс
Треба збиратися. Треба. Збиратися. Мішель ось-ось під’їде. Треба одягнутися, а перед тим – умити опухлу пику. Зачесатися. Поголитися. Часу залишилося – кіт наплакав. Треба узяти себе в руки. Чоловік ти, а чи ганчірка, хай йому біс?! «Рядовий Сич! Смір-р-рна! Рівняння на ванну кімнату! Ліве плече вперед – шаго-ом марш! Ать-два, ать-два!..» Вода з крану крижана – до болю, до судоми в пальцях, у багатостраждальних, латаних-перелатаних зубах, яких, здається, скоро залишиться менше, ніж стоїть у них пломб… Добре. Ще не зовсім добре, але вже значно краще…
Це точно, рядовий Сич! Куди вже краще!
Соромно. Бридко.
Ох, як соромно!..
Гнус самоїдства кублився липкою хмарою, жалячи на смерть, і нікуди було втекти, окрім хіба що «Ящика пандори». Але ж не станеш відсиджуватись у клубі цілодобово?! Особливо коли настав час забирати кохану дружину з пологового будинку? Спасибі Мішелю, обіцяв заїхати на машині… Без Мишка все було б стократ гірше. А так, відчуваючи за спиною дружню підтримку, можна трохи розслабитися. Постаратися хоча б для годиться задерти хвіст трубою. Ти умієш задирати хвіст, рядовий Сич?! Умієш. Професія зобов’язує. Посміхнися. Посміхайся, кому сказано! І не треба кривити губи. У тебе син народився. Син! Дружина здорова, малюк теж, ти скучив, тобі хочеться побачити їх, привезти в рідне гніздечко. Радій, ідіоте! Зараз легше виграти мільйон у лотерею…
Кирило слухняно радіє, підкоряючись внутрішньому «сержанту». До оскоми, до міді на язиці. Тепер – свіжа сорочка, краватка… Пальці машинально в’яжуть «малий Віндзорський вузол». А в дзеркалі замість фізіономії, облитої кислою рідиною радості, маячить тріщина. Витвір уяви, символ вигнання з раю. Безодня відчуження між двома смішними, наївними дурниками, що вірили в нескінченність казки. У незмінність фіналу: «Стали жити-поживати…»
Причому видно триклятий розкол лише з одного боку.
Це й дратувало найбільше.
Ванді, дізнавшись про вагітність, дозволили працювати вдома: для телепата його фізичне місцезнаходження несуттєве, а комп’ютер у Ванди тепер був свій, зв’язаний з компом Кирила в квартирну «локалку». Що ще потрібно менеджеру з авторських прав? Нічого. А що потрібно йому, Кирилу? Дружина з ранку до вечора вдома, обіди готує – тринадцять медів! Вип’є чоловік зайвого – словом не докорить. Спатоньки укладе, щоб проспався, коханий; якщо потрібно, «Алко-Зельтцер» піднесе, щоб на ранок прочумався. Будь-яке бажання з півслова, з напівпогляду, без жодного «ментика». Про таку дружину годі й мріяти. Чуйна, любляча, ласкава. А він, дурень… Навіть коли дружина присягалася-божилася, що вона вся тут – Кирило не міг їй повірити. Хоча розумом усвідомлював: не бреше, насправді любить… Огидно це: любов розумом усвідомлювати. Особливо гостро він відчував розкол, лежачи в ліжку: Ванда ластилася, шукаючи близькості, а він брехав, брехав, брехав кожним жестом, кожним рухом!
Яка вже тут «близькість»…
Вагітність виявилася цілком слушним приводом, щоб поступово звести цю болісну «близькість» нанівець. Звичайно, Ванда про все чудово здогадувалася, і він знав, що дружина в курсі чоловікових комплексів, але не дорікає, не засуджує його – від чого кішки на душі скребли в сто кігтів. Кирило почувався тупим безсердечним егоїстом, големом, нездатним на тепло й ласку. Теперішня Ванда (або її «домашня» субособа?!) була загарна для нього! Затерпляча, заласкава, за…
Хоч би скандал влаштувала, чи що?
За скандал він був ладний встати перед дружиною на коліна. За маленький, банальний, природний скандал. Хоча ні. Не став би. Адже якщо і буде скандал, то лише з однієї причини – вловить потребу чоловіка у сварці, в гострих емоціях, і з любові… з жалощів… із співчуття, м-мать його в тридцять три шаланди!..
Місяць тому лікарі наполягли, щоб Ванда лягла на збереження, хоча вагітність протікала ідеально. Діти – така рідкість у наш час! Адже ви знаєте: у місті залишився один діючий пологовий будинок на Мельникова, і ще пологове відділенні при 3-й клінічній. Але це на Карла Маркса, вам далеко. Ви полежите у нас: догляд, харчування, нагляд фахівців… Краще перестрахуватися, адже ви розумієте?!
Ванда легко дала себе умовити. І тепер Кирило запізніло мучився сумнівами: чи не навмисне дружина пішла на повідку в лікарів? Чи не вгадала таємне бажання чоловіка: побути місяць-півтора насамоті, лише часом відвідуючи дружину в пологовому будинку? Чи не заради нього пішла з хати?
Якщо правда – минулий місяць свободи не пройшов дарма.
У місто приїхав на гастролі «Ренесанс». Театр сейфів. Останній писк богемної моди. До речі, не тільки серед «сейфового тузина»: для більшості телепатів «Ренесанс» теж був своєрідною родзинкою. Аншлаг, мільйон яскраво-червоних троянд, овації – і, природно, преса, телебачення… А яка преса-телебачення без Кирила Сича? Правильно, ніяка.
«Ренесанс» – це справжня була подія. Про це варто було дати матеріал, і Кирило узявся за театральну тему із задоволенням. Адже класичні театри приєдналися до ще класичніших динозаврів. Як досягти співпереживання, якщо у актора на обличчі – гнів і лють: уб’ю негідника! – а в голові: «Не забути підняти темп на „Мерзотник!!!“, і крок вліво, інакше закрию Марь Ванну…» Звідки катарсис, коли глядач всю таємницю на п’ять багнетів углиб, як відкриту книгу, читає? Чи багато геніїв знайдеться, щоб думки-відчуття з дією-мовою збіглися? Хто знайшовся, ті зараз «моно-ментали» для вибраних ставлять. Всядеться на сцені один-єдиний актор (він же режисер, гример, освітлювач і весь сценперсонал укупі!) – і розігрує п’єсу у себе в голові. «Глядачам»-телепатам залишається слухати постановку з відчуттями автора-виконавця. Або аналогічне дійство проводилося з прямою участю глядачів, стаючи «інтерактивним». Подібні люди-театри були рідкістю, вистави давали камерні, на сто-двісті осіб – ну а таким як Кирило на «ментал-моно» взагалі робити нічого.
Звичайно, це був вже не театр у старому розумінні, але неологізми мистецтвознавців не прижилися. Кіно, правда, ще утримувало останній рубіж, спливаючи целулоїдною кров’ю. А театр…
Скінчилися Шекспір із Есхілом.
За винятком постановок, де всі актори – сейфи. Тоді інша справа. Тоді те, що коїться на сцені, знову віднаходить сенс. Та ще й з нальотом ретро-екзотики.
На спектаклях «Ренесансу» зал ломився від напливу глядачів. Особливо на прем’єрі року: «Блазнів ховають за огорожею». Такий містико-трилерний сюр. Згідно із задумом режисера, глядачі вміло залучалися до загальної гри, раділи, немов діти. Кирилу особливо та дівчина сподобалася, що дружину головного героя грала. З душею грала. Кирило плескав-плескав, а в антракті, замість буфету, де публіка успішно споживала пиво, коньяк або шампанське (хто на що вчився!), збігав на ріг і, не торгуючись, купив у тітки-квіткарки дорогущий букет лимонно-жовтих гладіолусів. Який і вручив дівчині: зал аплодував, актори вже втомились кланятися й посміхатися, сцена тоне в квітах…
Потім настала черга інтерв’ю. Ні, не у дівчини. Інтерв’ю належить брати у «зірок». А Володимир Шерстобрюхов, весь такий народний і заслужений – справжня «зірка», без дурнів. Значить, в першу голову – до нього.
З дівчиною Кирило зіткнувся в холі, абсолютно випадково.
– Спасибі за квіти, – у неї виявилася надміру досвідчена, але приємна усмішка. – Де ви знайшли такі жовті?!
– Місця знати треба, – банально відбувся жартами Кирило. – Це вам спасибі. Ви сьогодні були чудові. Дозвольте представитися: Кирило Сич, журналіст. Сейф.
Знав акула Сич, навіщо вимовив сакраментальне слово. Сейф з сейфом на контакт іде набагато краще. Перевірено. Радіомаячок, система «свій-чужий». Між іншим, він і Шерстобрюхову так представлявся…
З’ясувалося, «дружину головного героя» насправді звуть Ольгою, і проти інтерв’ю вона, звичайно ж, нічого не має, але тільки, якщо можна, давайте зайдемо в яке-небудь кафе, а то я просто вмираю з голоду!
Попри те, що був кінець січня, який обіцяв люті водохресні морози, погода на вулиці стояла чарівна. Пухнастий сніг іскрився віддзеркаленнями рекламних вогнів, з неба урочисто падали рідкісні величезні сніжинки; тиша – лише віддалік від часу до часу шурхотіла машина або лунав жіночий сміх. Повітря пронизане запахом снігу, минулого Різдва й прийдешньої весни одночасно. Ні вітерця. Температура однозначно плюсова, але сніг при цьому не тане, не розповзається під ногами в брудну осоружну кашу. Пальто розхристане, в руці – пружна сніжка… може, знайдемо кафе на відкритому повітрі? Взимку? А чому ні? Адже це вечір чудес!..
У світі справді творилися дива. Сніг, що не тане при плюс п’яти, вода річок і морів, де неможливо потонути (справді неможливо!), комарі перестали кусатися… Учені божеволіли, не в силах пояснити буйство феноменів. Спалахували й гасли, подібно до метеорів, великі теорії: від ідеї божественного втручання до впливу «колективного несвідомого» Людства, об’єднаного ментал-комунікацією, на ергрегор Землі… Та годі! Чим не пояснення? Не гірше й не краще за інші.
Вони справді знайшли кафе просто неба. Відбивні по-гавайськи, з ананасами? Шампанське? Десерт? Чудово! За що? За знайомство двох сейфів, звісно! Інтерв’ю? Оленька, давайте – потім. Хоч ненадовго забути про роботу, посидіти просто так… Так, мені ця музика теж подобається. До речі, ви танцюєте?
Двоє поволі кружляють, обійнявшись, під зоряним небом, під лапатим снігом, що падає нізвідки…
Ще одну пляшку шампанського вони узяли з собою. Кирило, почуваючись абсолютно тверезим, довго не міг потрапити ключем в замок – даючи привід для нових вибухів веселощів. Темпява передпокою. Руки Ольги м’яко опускаються на плечі. Її дихання – зовсім поруч; напівзабуте, солодке хвилювання юності, немов уперше… Їм було добре вдвох. Боже, як їм було добре! Два сейфи знайшли один одного в цьому шаленому чужому світі, який більше не належав їм. Тільки двоє. Він і вона. Нікого крім. Вони віддавалися один одному цілком, без залишку, відчуваючи це, упиваючись цим…
На ранок, коли Ольга пішла, Кирилу стало соромно. Дуже соромно. Він називав себе зрадником, негідником, мерзотником. Адже Ванда не винна!.. вона для нього… а він!.. Вона ось-ось народить йому довгоочікувану дитину! – а він тим часом… Ти любиш дружину, скотина? Любиш. Інакше не переживав би так, не заливався б пекучою барвою сорому, не палив сигарету за сигаретою, безсилий заспокоїтися. З ким не буває, зірвався, загуляв, знесло дах… Все! Все! Ніколи більше! Потім, пізніше, треба буде покаятися…
Увечері він подзвонив Ользі в готель. Зловив таксі, домчав. І знову вони були разом. Удвох. Цілком належали один одному.
