Вона підкорилася невиразному пориву, зміцнила зв'язок, оформила дзижчання «мушки» в зображення. Під склепленими повіками спалахнуло біле світло, чорні хрести перекреслили сяйво, тріщини, розриви… Ага, є. Покої дорожньої клієнтели, у вікна заповзає світанок, і барон, незручно задерши голову, розмовляє з кимось, хто примостився на стелі. У руці квіза – кинджал. Анрі зітхнула з полегшенням: усе гаразд. Бесіда, судячи з виразу обличчя Конрада, протікає в спокійній і дружній обстановці. А решта – кинджал, стеля, надто рання для візитів година – у нашому бурхливому житті трапляється не так рідко, як здається більшості перестрахувальників. Та й допомогти баронові, якщо він потребує допомоги, зараз можна в єдиний спосіб: викликавши підкріплення в особі Просперо Кольрауна.

Уява жваво намалювала появу бойового мага трону в дрімотній клієнтелі. Пожежа, землетрус, грім і блискавка, гості стрибають у вікна, хазяїн непритомний… «Даруйте, що потурбував вас, ваша світлосте… Що? Та Генрієтта Кукіль впала в паніку… Розумію: істеричка, нервова дамочка! Смикається, де треба й де не треба…»

Вгамувавши вібрації фасцини, Анрі вирішила поспати ще трішки.

їй приснилася комірка з трьома бабусями. На стелі комірки сидів Конрад фон Шмуц, позіхаючи. Кинджалом він колупав тиньк; із черевця барона соталася чорно-біла кручена ниточка.

Нитка деренчала знайомими голосками янголів:

І тінь за хазяїном містом біжить,

По імені кличе: «Агов! Стережись!»

* * *

– У-лю-лю! – летів над полями глузливий бойовий клич.

Шестеро гнали одного.

Конрад фон Шмуц мимохіть замилувався картиною погоні. Ось вона, боротьба двох найчистіших, незмішаних начал у первісному вигляді! Чорний, як ніч, горбань, викрадач святині, конокрад і володар скреготу зубовного, намагається втекти від справедливої розплати в особі загону ідеалістів-добровольців. Просто хоч клич народного естета-символіста Базиліо Умбоні писати для «Притулку Героїв» чергову батальну картину. Якби ще в лицарів Зорі Ранкової всі коні виявилися білими! Але тут молодь недогледіла, пустила все на самоплив. Зате з плащами повний ажур: від світло-кремового до сніжно-іскристого.

Плащі красиво розвівалися на вітрі, закриваючи огляд тим, хто скакав позаду.

Вершник, схожий на Жаднюгу Вугляра, демона-охоронця копалень у Кальге, вилетів на дорогу. Клуби крейдяного пилу здіймалися з-під копит вороного жеребця. Чудовий, надихаючий контраст! Тільки чорне й біле – немов лезо іншої, принципової реальності, що не терпить півтонів, на мить розсікло кольорову тканину буденності. І нехай тепер заздрісники спробують хоча б заїкнутися, що у Всевидющому Приказі служать вульгарні солдафони, позбавлені смаку й почуття прекрасного!

Ми тим заздрісникам язички повкорочуємо…

Поруч пролунали оплески: це містрис Форзац дала оцінку тому, що відбувається. З боку холоднокровної, як віверна, містрис такий прояв почуттів був порівнянний з чудом. Зате гучний регіт Коша Малого був цілком звичайним явищем.

– Ату його!

Одинокий зловмисник на скаку повернув голову, побачив на пагорбі знайомий фургон і аплодуючих вершників, зрозумів, що захисту від колишніх попутників йому годі сподіватися, хоч на клапті розірвись – і погнав вороного до Чуми. Порівнявшись із купою валунів, горбань звернув у бік Чуриха, із трьох зол вибравши те, яке йому в цей момент здавалося найменшим…

І тут перехрестя не забарилося виправдати свою лиховісну назву.

Молода дама на гнідому коні манірно змахнула рукою, струсивши з долоні краплю металу, що зблиснула на сонці. Жеребець Рене заіржав, здійнявся дибки й завалився на бік, притиснувши ногу вершника. Немов коник-стрибунець, приколений шпилькою, вороний відчайдушно смикався на дорозі, марно намагаючись встати і не даючи вибратися Кугуту, що опинився у пастці.

– Наздогнали? Топчуть?! – перепитувала з фургона Аглая Вертенна.

– Збили зубаря! Шкода, коняку скалічили…

Погоня завершилася. Шестикратна перевага добра вступила у вирішальну фазу перемоги над злом. Настав час спускатися й закінчувати дитячі ігри. Зараз морок буде скинуто в пітьму – сумнівний каламбур розвеселив барона, – світло засяє над землею, торжествуючи, а слідом, як у повчальному мораліте, на сцену вийде Всевидющий Приказ ex machine, заарештовуючи радісне добро.

Гладь Тітікурамби іскрилася сухозлотицею, насолоджуючись останнім теплом пізньої осені. По розплавленому металу озера ліниво снували рибальські човни. Сонячні зблиски грали на кінцях вудлищ, перетворюючи мирні рибальські снасті на бойові піки, а самих рибалок – у ще одне воїнство, що чекає сигналу сурми. Бо ніхто не повинен залишатися осторонь під час великої битви двох начал! І ми не залишимося. Кош сестричці вуха з корінням повідкручує; граф зачитає нотацію блудному онукові, згадавши знатних предків, що перевернуться в домовинах, поіменно, а сам барон…

Внизу чудова шістка притримала коней, кроком під'їжджаючи до Рене. Добро розтягло задоволення. Пульпідору вдалося нарешті звільнити ногу – зацьковано озираючись на ходу, він закульгав геть із упертістю серійного самогубці: мотузка обірвалася, з глибини виплив, від отрути проблювався… Він боровся до останнього, не бажаючи віддавати Омфалос ні чорним, ані білим, ні Всевидющому Приказу, ні Тихому Трибуналу. Один зі світлих лицарів щось крикнув втікачеві, весело помахавши рукою: не поспішай, мовляв, далеко не втечеш!

Добро завжди перемагає Зло!

Лише одна темна хмарина затьмарювала веселковий настрій барона. Якого, даруйте, дідька загін юних лобурів погнався за горбанем?! Дуалістична боротьба чистих начал зобов'язує атакувати будь-кого, одягненого в чорне? Цілком можливо, але – тільки на території Майорату! Чи в наших ідеалістів проблеми не лише з головою, а й з географією? Чи молодим людям відомо, що Пуп Землі знаходиться в пульпідора?!

Звідки?!

Усвідомивши марність втечі, Рене Кугут зупинився: гордій-ворон не бажав виглядати смішним у очах зграї орлів-гонителів. У руках його виникла знайома шестопера. Ретрактор спалахнув блискавкою, коли Рене картинно заніс зброю для першого удару – здаватися на милість переможців горбань не збирався.

Але тут Чума ще разок виправдала лиху репутацію.

Купа валунів за спинами квесторів ожила, ворухнулася, немов велетенські пташенята-зозулята раптом надумали вилупитися з яєць. Кам'яна шкаралупа тріснула, зазміїлася розломами, оголюючи хисткі контури тіл: чудовиська? Демони? На божевільних яйцях, як на помах чарівної палички, виникли постаті вершників: чорні, чорні, чорні…

Жвалами Нефаса Єхидного блиснули клинки, вилітаючи з піхов.

Сім осідланих валунів гірською лавиною ринули на лицарів Ранкової Зорі.

* * *

Встала вона пізно.

Ніжачись у постелі, гідній королеви, і перебуваючи в трохи легковажному настрої, вігіла спробувала полічити дні, коли їй вдавалося виспатися без перешкод, і не без жалю виявила: для підрахунку цілком вистачає пальців на двох руках. Будив тато Кукіль, вередливий з похмілля, будив кашель тітоньки Есфірі, рано починалися ранкові лекції в Універмазі, кликала сурма незакінченого дисертата, дзенькав у вусі дзвіночок служби, Месроп слав виклик коли ще й на світ не благословлялося, трибунальні справи виганяли на вулицю у світанкову вогкість…

 

О, подруго, поза сумнівом, перелік цих блаженних днів заснути знову не допоможе! – на відміну від підрахунку зграй грифонів і легіонів сарани, що медикуси рекомендують при безсонні.

Ще раз переконавшись у перевагах Чуриха і в тому, що лише некроманти вміють по-справжньому любити життя, Анрі залишила ложе. Накинувши поверх нічної сорочки халат, люб'язно наданий гросмейстером – не Фросин, з півнями, а новий, з найтоншого, світло-лілового шовку, гаптованого гладдю, – вона визирнула з дверей спальні. У коридорчику, застигши соляним стовпом, очікувала худенька дрейгуриця. Поруч зі служницею, цілковито перегородивши прохід, стояла величезна балія, де важко колихалася темна вода. Колір води і колихання, наче в нерухомій балії хтось вовтузився на дні, збентежили Анрі, але вона не виказала цього.

Якби грос замислив замах на небезпечну гостю, він міг би це зробити сто разів і куди менш екстравагантним способом. Хоча, судячи з вдачі Фросі, балія з голодною каракатицею-вігілоїдкою цілком у його стилі.

– Великий живий товариш бажає умитися? – привітно запитала дрейгуриця, не змінюючи пози. Наготу піднятої приховувала пов'язка з китицями на стегнах, звичайна для чурихської обслуги. Мабуть, раніше, в епоху домогильного існування, поєднання тонкої талії і чималого бюста в красуні доводило до шалу юрби сластолюбців. Та й зараз, якби поруч опинився чарівник з некро… З деякими нахилами…

Невідомо, кого б із двох присутніх тут милих дам він обрав.

– Товариш дуже сильно бажає, – відповіла Анрі, строго-настрого заборонивши собі фривольність думок. Позначалися флюїди замку з трьома вежами. І взагалі, вона завжди заздрила повногрудим.

Легко піднявши вантаж, від якого заробив би грижу й портовий амбал, дрейгуриця внесла балію в спальню, а по цьому знову скам'яніла біля заштореного вікна. Застромивши палець у воду, Анрі верескнула: вода виявилася крижаною. Пошепки лаючи хазяїв, вона торкнулася долонями дерев'яних бортів, вище долонь уперлася чолом і замурмотіла «Inardescere passio», замовляння, відоме всякій сільській відьмі як «Слівце для сугріву». Правда, далеко не всяка відьма, що застосовує «Inardescere…», була в курсі 1-ї дактильєри Піросмані, що прискорює дію чотирикратно. Але щойно губи вимовили перші звуки, на дні балії ворухнулася каракатиця, вода булькнула, здригнулася, скипіла й відразу охолола до приємної температури, зашипіла і спінилась, як молоде вино.

По спальні поширився чудовий аромат лілій і асфоделей.

Подумки вибачившись перед гросмейстером за докори, Анрі скинула халат, сорочку і занурилась у балію, постогнуючи від насолоди. Бульбашки солодко поколювали шкіру, вода звивалася в джгути, масажуючи плечі й поперек. «Вранці рано, на світанні, умиваються телята, ведмежата, драконята…» Муркочучи дитячу пісеньку, що її обожнювала наспівувати тітонька Есфірь, привчаючи юну компаньйонку до охайності, вігіла згадувала, як вдавала перелякану, репетуючи нібито від жаху, коли в пісеньці з'являвся страхітний демон Дирдомий, великий любитель білувати нечупар і замазур…

– Котра година? – запитала вона в дрейгуриці.

– Малі неживі товариші часу не помічають, – зі звичайною привітністю відгукнулась та.

– Тоді принеси мою сумочку. Он там, на книжковому пюпітрі.

Уже підійшовши до пюпітра, дрейгуриця, ніби мім, що пародіює гвардійця на плацу, продовжила робити крок за кроком, залишаючись на місці й далі. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз, губи, як і досі, складалися в посмішку, груди приємно колихалася. Але до пюпітра вона не наблизилася ні на п'ядь.

– Ну чого ж ти?!

– Малий неживий товариш іде.

– У якому сенсі?

– У зазначеному великим живим товаришем. Дякую за увагу.

Анрі мало не повідомила малій неживій товаришці, що вона думає про дрейгурів у цілому і про грудасту ідіотку зокрема. Але вчасно зметикувала, в чому річ. На службовій конекс-пудрениці лежав ряд заклять, накладених найкращими карменторами «двох Т»: анхуесцем Хосе Лісаррабенгоа та Гарсіа Кривим, геніями рунного частоколу. Закляття «обхідних стежок», розташоване у третьому зовнішньому пучку, не дозволяло мерцеві, повсталому чи піднятому, без особливого дозволу доторкнутися до артефакту трибуналу: навіть схованого в сумці, скриньці або навіть якби його проковтнула велика рогата худоба. Навіть найкращі наміри живого трупа мостили йому дорогу скатеркою-самокруткою, поки він не повертав назад або не втрачав решту сил, падаючи поблизу недоступної мети.

Виконавши блокуючі паси, Анрі замкнула третій пучок на себе.

– Малий неживий товариш іде, – повторила дрейгуриця, зробила вирішальний крок, взяла сумочку й віднесла вігілі. – Малий неживий товариш виконав наказ із честю. Малий неживий товариш пишається собою. Дякую…

– Так-так, я знаю. Дякую за увагу.

– …За увагу.

На покришці пудрениці, підкорюючись наказові, проступив диск сонця із двома променями, що проростали з його центру. Промені задумливо тріпотіли, намацуючи вірне положення. Судячи з цього тріпотіння, полудень минув приблизно півтори години тому. «Добряче подрімала!» – вкотре втішилася вігіла й раптом зрозуміла, що бентежило її під час купання.

Дрейгуриця була яскравою брюнеткою!

* * *

– Агнешко, стережися!!!

Рудий гомолюпус репетував так, що його напевно почули навіть небіжчики в Чуриху.

У барона заклало вуха, як від близького вибуху піроглобули. Але застереження спізнилося. Кам'яні кришки личин обсипалися з коней, схованих чарами від цікавого погляду, – і клин чорних вершників урізався в ряди білих, перекидаючи, мнучи, перемішуючи два ворогуючі кольори. Вигадливі ієрогліфи битви, запеклої і швидкоплинної, поплямували картину. Приблизно так, плямуючи тушшю альбомний аркуш, підписувався на старість знаменитий графік Вайда Мейнен, створюючи цикл офортів «Parabellum».

Хмара пилу огорнула перехрестя, затулила картину бою.

– Діточки!..

– Пані та панове! Прошу всіх залишатися на місці. Я можу вас не впізнати.

Конрад уперше чув, щоб людина говорила подібним тоном – відсторонено-владним, без інтонацій, схожим на брязкіт. Так міг би розмовляти залізний голем або геральдичний монстр з герба, якби йому було дано заговорити. А проте, ці дивні слова вимовив Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен, неуважний дідок-теоретик.

На обличчі графа проступило трохи моторошне передчуття щастя, настільки нелюдського, що воно здавалося швидше мукою, яка спотворює риси, чаклунством, що перетворює обличчя на морду. Ніздрі затріпотіли, вивертаючись назовні. Пахло кров'ю, здобиччю хижака – чи жертвою, принесеною в дарунок невблаганному чудовиську, – і бритвенно-гострий нюх радів, усмоктуючи солодкий аромат. Конрадові привиділося, ніби зіниці старого зробилися вертикальними, як у змії, але він не взявся б стверджувати це з цілковитою певністю. Ні, граф не обертався на звіра, не приймав образ демона. Усе в ньому залишалося колишнім, звичайним, але поєднувалося тепер у порядку, обумовленому зовсім іншими законами, ніж ті, що споконвіку личили людям.

Порядок мінявся від вдиху до видиху, встановлюючи правила і знову їх відкидаючи за новою, перекрученою доцільністю.

Рівердейл-старший з моторністю гарпії злетів на сідло свого коня, присівши розкарячкувато, дурнувато розставив руки. Лопатки графа здибилися, настовбурчили тканину камзола; по тілі пройшло кілька хвиль судом, і ле Бреттен упав у дорожній пил, м'яко приземлився рачки. Він торкався землі коліньми й ліктями; пальці лівої руки стиснуті в білий від зусилля кулак, лише мізинець стирчить гострим сучком. Безглуздий мізинець чомусь вжахнув барона найбільше. Конрадові перехопило подих, йому було гидко навіть дивитися, як граф прожогом мчить схилом пагорба. Навряд чи хтось із лжеквесторів зумів би наздогнати незграбного дідка верхи: найжвавіший скакун пасував перед Рівердейлом.

Але аж ніяк не фантастична швидкість, з якою рухався граф, викликала в шлунку спазми і змушувала очі сльозитися, аби тільки не бачити того неподобства. Щось розладналося в тілі ле Бреттена. Ця метаморфоза на бігу шукала найприйнятнішу форму, з невблаганністю долі наближаючись до перехрестя. Його сіятельство біг на двох, на трьох, на чотирьох кінцівках; мчав стрибками над землею, високо злітав у повітря, рухався боком, по-краб'ячому, залишаючи за собою густий шлейф пилу. Він горбився сильніше, ніж Рене, потім раптом витягався в струну, скособочившись, виконував запаморочливі перекиди…