Всього цього ще не трапилося.

Все це може й не трапитися.

Усе це – в мене на колінах, ніби моток пряжі.

Герцогу, Губерте Раптовий, королю миттєвих рішень, чого ж ти баришся?!

З вікна другого поверху радник Беркадор бачив, як сивіла підвела очі. Перш ніж втупитися в небо, вона ковзнула поглядом по вежі, й радник відчув себе нагим посеред площі. Сотні людей дивляться на тебе, позбавленого шапки з хутра видри, накидки з облямівкою, бордової мантії, плаща з гербом: дай пораду, кажуть вони. Тягнуть руки: кинь милостиньку! Ти розумний, ти знаєш життя. Скажи, як бути. Вічний Мандрівець високо, Нижня Мама глибоко, а ти тут: без штанів, без чинів, який є. Карле Беркадор, ти вмієш радити, стоячи голим у центрі площі? Адже це так просто: в'язати й дозволяти, розділяти й панувати – тільки й того, що не можна залишитися в тіні. Треба говорити під сонцем, вказувати під сонцем, знаючи, що подітися ніде. Вірний, чесний, відданий Карле, ти й зараз – на другому поверсі, з вікна, із-за штори, а площа чекає, коли ти спустишся, скидаючи на ходу вбрання…

Карл Беркадор щосили штовхнув стулки вікна, і вони розчахнулися.

Навстіж.

Шибки задзвеніли так, немов вікно відчинили вперше за сто років.

– Дитина, – вторячи дзвону, сказав Губерт Раптовий, найнесамовитіший герцог з роду д'Естрем'єрів. Він дуже сутулився; здавалося, у стрункого герцога виріс горб. Кожне слово давалося йому на превелику силу: кожне слово було колесом карети, що загрузла в багнюці, але кучер уже заніс батога над спинами коней. – Пам'ять я маю. Іншої не треба. Рятуй дитину, Бруно. Якщо зможеш…

Бруно Духовидець кивнув. Схиляючись над Хендрикою Землич, він знав, як зупинити занурення в омфалос. Решти він не знав. Але дивний кураж, з'явившись із небес, плавився в душі Бруно, ставав дзвінкою сталлю: зараз маг погодився б прийняти пологи хоч у вмираючої, хоч у мертвої жінки. Маятник танцював тарантелу, у похмурих основах ховалися сонячні зайчики. Віра сина в батька текла до Бруно від хлопчиська, що стояв біля входу до вежі; текла через двір, як могла б текти через роки й десятиліття.

Можна вмерти давним-давно.

Це не має значення.

Головне, щоб дитина народилася здоровою.

* * *

– …Пані, ваш прогноз?

– Фортеця в облозі, сум'яття в небесах, чоловік біля ложа породіллі… Приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Точніше сказати не можу.

– Не потрібно точніше. Це просто чудово, пані мантисо!

– Чому?

– Зовсім недавно в нас не було жодного шансу. А тепер – цілих півсотні! Приступимо. Часу дійсно обмаль. Ви допоможете мені?

– Вважатиму за честь, ваше чорнокнижництво. Що треба робити?

– Станьте тут і будьте готові. Ні, краще приляжте. Так, просто на землю. Ваша світлосте, візьміть мою мантію, скачайте і підкладіть сивілі під спину. Потім сядете біля ніг, щоб вона могла впертися…

– Навіщо? Це не я народжую, це Хендрика…

– Любонько, помовчіть. Хендрика заслабка. Будете забезпечувати родові зусилля…

– Що?

– Тужтеся за неї, а я створю передачу м'язових поштовхів на породіллю! Ага, води відійшли… Зарано, скажу я вам… Ну та це на краще, ми поспішаємо…

– Давайте я…

– Даруйте, юначе, але йдеться не про гнилий зуб. Нам з вами краще мовчки виконувати накази гросмейстера. Він знає, що робить.

– Сподіваюся, що знає…

– Ах'нуар рабайард ауксиліум віта дхаммунг! Віталіз у нормі, серцебиття… Розганяю процес… mobilis in mobile… Р'янна корпорис дзетта маддух! Добре, тепер стабілізація при прискоренні…

– Я тримаю екстерн-форму. Робіть розподіл.

– Дякую, любонько, але побережіть сили. Вони вам ще знадобляться. Цервікальний канал розширений… Півтора пальця за ділянку внутрішнього зіва… Мало! Мало! У неї вузький таз… Пішла фаза вигнання…

– Овал Небес!.. Як боляче…

– А ви як думали?! Нічого, доведется самій родити, будете знати заздалегідь…

– Тітонька Есфірь казала, що при пологах кістки таза розходяться…

– Що вона знає, ваша тітонька! Ще Везалій в «De corporis humani fabrica libri septem» довів, що тазові кістки з'єднані нерухомо… Як же не хочеться цесарити…

– А про вашого Везалія писали: «Чудовисько невігластва, невдячності, нахабності… Найзгубніший взірець безчестя…» Ох боляче!..

– Любонько, якщо хочете цитувати – кричіть голосніше. Тужтеся і кричіть! А я передам на Хендрику: все-таки родити їй, не вам…

– Добре, гросмейстере.

– Нам ще поталанило, що у ваших іменах збігається багато звуків: вібрації легко поєднуються… Так, починаємо ініціацію… Овал Небес!

– Стривайте!

– Хендрико! Ти жива?!

– Містрис Форзац, це ви?!

– Я… раніше я не могла… Тільки завдяки вашому підживленню… Я вмираю, так? Климе, я хотіла тобі сказати…

– Гросмейстере, не лізьте далі першого еаша! Ви звільните діббука! Він зірве печатки…

– … і відбудеться неконтрольований мана-викид. Я пам'ятаю, пане профос. До речі, де ви зараз?

– Дивлюся на вас у вікно.

– Викид мани? Накопиченої за чверть століття?! Та тут не нас – весь Майорат ущент…

– Стуліть рота, пане Кугут. Ви заважаєте.

– Що ви пропонуєте, Фернане? Чи мені кликати вас Климентом?

– Кличте, як хочете. Я можу спробувати частково блокувати чарову решітку печатей, зробивши викид вузькоспрямованим.

– І структурованим? Пролом-флейта?! Вихід мани із точки найменшого опору? Геніально, добродію!

– Було б геніально. Якби я раніше хоч раз робив такий фокус…

– Доведеться імпровізувати. Готових рішень немає.

– Панове, скільки мені ще?

– Терпіть, любонько, терпіть. Ви самі відчуєте, коли все закінчиться. Ага, фаза вигнання у розпалі… Прискорюю до максимуму… Прокляття, якби ми були в Чуриху, в моїй лабораторії…

– Ой-йой-ой! Мамочко! А-у-у-у-у-у!..

– Анрі, у вас у роду гомолюпусів не було?

– Що? А, ви жартуєте! Жартуйте, бароне, жартуйте ще, прошу вас! Мені так легше.

– Перепрошую за дурнуватий дотеп, але я дуже злякався за вас…

– Ні, справді, легше…

– Є пенетрація. Хассур інітаре нісус! Орґ'хам морі…

– Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!..

– Це діббук! Діббук на волі! Шоста печать… Прокляття, я не встигаю…

– Боляче!.. Боляче-е-е!..

– Тримайтеся, Анрі!

– Тримайся, Маріє!.. Я зараз…

– Хендрико, почекай!.. Ще рано…

– Я більше не б-буду!.. Не буду я… Не буду…

* * *

Хижак-світанок вчепився в ослаблу ніч, як пташеня грифона – у чорного барана. Відливаючи перламутром, гострий дзьоб рвав здобич; клапті бляклої пітьми летіли навсібіч, текла кров, просочуючись у землю, не встигаючи потемніти й згорнутися в розпадках. Царським пурпуром палало озеро, а грифон шаленів за Тітікурамбою, піднімаючись у небо, безжалісний і ненаситний. Криптомерії шепотілися з білостовбурними соснами, засуджуючи зухвалу розкіш чепурух – золотих модрин. Мох біля підніжжя дерев виблискував краплинами роси. Із гнізд, схожих на гаманці, плаксиво нявкали іволги, наслідуючи весняний хор котів. Іволгам було чого боятися: їхні гнізда марновірні люди часто руйнували, вважаючи, що підлий птах щоранку п'є по три краплі крові у вампірів. Вампіри для цього нібито перед світанком підходили до дерева, щоб

іволги, які рідко спускаються на землю, могли ризикнути й насолодитися.

Нісенітниця, звичайно, але дурень вірить, а птах плаче.

Над іволгами в кущах лунко хихотіли завірюшки, трясучи вохристими чубчиками. Пліткарки й насмішниці, завірюшки уявляли, як до кадавральні ранками похмуро тягнеться процесія сонних вампірів, радуючи пернатих кровопивць – і клювали багряні ягоди дружинника з особливим натяком.

– Не хвилюйтеся передчасно, пані!..

– А я вам ще раз повторюю, добродію: якщо ви з'явилися сюди знести нам другу вежу із трьох, то я вповноважена заявити…

– Дайте вежам спокій, пані!

– …категоричний протест! І це вже ви, будь ласка, дайте нашим вежам спокій…

Вершечки скель над озером, підсвічені, як рожеві пуп'янки, відбивалися у воді хисткими, ледь вловимими тінями. Кусючий вітерець, згадавши, що надворі осінь, а отже скоро почнуться довгі дощі, бігав по схилах наввипередки з шерехом розбуджених кущів. Вриватися в кадавральню він побоювався: дрейгурам на світанкову прохолоду плюнути й розтерти, а змерзлий некромант – людина недобра, може і в склянку посадити. Запечатає, кине в озеро – сиди в склянці, борсайся, поки випадковий рибалка не витягне тебе неводом чи приплив не розіб'є скляну темницю об камінь…

Діловитий полоз шарудів у траві, шукаючи теплішої місцинки.

– Дозвольте мені пройти, пані! Інакше я буду змушений…

– Застосувати силу? До дами? Звісно, чого ще чекати від бойового мага трону! Елефант у посудній крамниці, і той делікатніший…

– Пані, якби я не так поспішав, я б із задоволенням спростував ваше упередження! На жаль…

– А що вже я жалкую, добродію! Ми жодного разу не зустрічалися з вами у приємнішій обстановці…

Анрі спустилася від будиночка доріжкою, посипаною білим піском, орієнтуючись на звук скандалу. Іти їй довелося недовго: біля парадного входу в кадавральню Наама Шавазі, Сестра-Могильниця, сперечалася з могутнім атлетом у самій пов'язці

на стегнах, через що атлет трохи скидався на свіжого дрейгура. За спиною Просперо Кольрауна мерехтів середніх розмірів смерч: бліц-дромос не поспішав зачинитися, долаючи опір розбурханого астралу. Все-таки Кольраун – великий майстер: самій вігілі нізащо не вдалося б тримати «стулки» порталу відчиненими за такого збурення сфер.

– Генрієтто! – зрадів бойовий маг. – Як доречно! Скажіть цьому чарівному церберові…

– Що ви тут робите, Просперо?

– Ну ось, і ви мені не раді, – радість змінилася щирим засмученням. – Цікаво, чому мені рідко бувають раді? Чекайте, чекайте…

Анрі слухняно зупинилася: ігнорувати Кольрауна було ризиковано.

– З вами, виходить, усе гаразд?

– Зі мною все гаразд, – кивнула вігіла.

 

– А в мене з тобою перервався зв'язок, – бойовий маг трону присів на вкопаний у землю пеньок, зберігаючи сили. Схоже, він стомився, борючись зі штормом у Найвищих Емпіреях. Інакше Просперо ніколи не перейшов би з Анрі «на ти» в присутності сторонніх. – Я прокинувся, лежу, думаю: що ж мало статися, щоб порушити фасцинативний зв'язок між людьми нашої кваліфікації? Думав-думав, нічого не надумав, відкрив бліц-дромос і пішов тебе рятувати…

– А ви не хочете врятувати мене? – запропонувала Наама Шавазі, спускаючи з лівого плеча бретельку нічної сорочки. Пеньюар, накинутий поверх сорочки, огляду нітрохи не псував, роблячи видовище вдвічі пикантнішим. – Чи нас обох? Гадаю, ми обидві з задоволенням врятуємося у вашому товаристві…

– Я над цим поміркую, – серйозно відповів Просперо. – Хоча, пані, вам буде нелегко вибрати гідного рятівника.

– Чому?

– Внизу, біля озера, із бригадного візитатора висаджується ескадрон кінних пращників. У Месропа – я маю на увазі голову Тихого Трибуналу – засвербів ніс. Анрі, ти ж пам'ятаєш: він підсадив баронові «сударика-комарика» … Я казав Кликуші, що впораюся сам, а він уперся, і хоч ти йому кілка на голові теши:

кіннота, мовляв, вирішує все! Пані цербер, там є один корнет – дуже привабливий хлопчик…

– Лише один корнет? – обурилася Сестра-Могильниця.

– Пробачте, заради Вічного Мандрівця! Звісно, не один. Серед пращників є браві офіцери в достатній кількості… Ходімо, Анрі, я хочу бачити нашого барона.

Випередивши вігілу, Наама підхопила бойового мага під руку, ніби й не вона хвилину тому стіною стояла на його шляху, і потягла вглиб кадавральні. Торс Кольрауна, щойно піднятого з ліжка, лиснів від поту; роздуваючи ніздрі, красуня-некромантка вдихала запах чоловіка, що йшов поруч, нагадуючи вовчицю. Неквапливо йдучи позаду, вігіла щиро співчувала атлетові: з його звичкою берегти кожну крихту тілесної могутності… Потім вона згадала плітки про любовні збочення бойового мага – ніч бесід про дрібниці, а над ранок співрозмовниці в пам'ять підсаджується цілий виводок псевдо-амуралій – і заодно поспівчувала Сестрі-Могильниці. Хоча з її кваліфікацією… Пропаща це справа: дурити голову Номочці…

Від озера долинали звуки сурми, іржання коней і невиразні команди.

Біля веранди знайомого будиночка барон – невиспаний, із синцями під очима – сперечався з головою Тихого Трибуналу. Месроп мав не кращий вигляд: товстун страждав від задишки, сопів під час розмови, але темперамент його, як і раніше, був на висоті.

– Конні, годі брехати! Кажу тобі: ти напевно смикнув себе за мочку лівого вуха!

– Нічого я не смикав!

– А я кажу – смикав!

– Слухай, Кликушо! Я поки ще при здоровому розумі і тверезій пам'яті! І пам'ятаю, за що себе смикаю і коли!

– А чому в мене засвербів ніс?!

– Звідки я знаю? На пиятику, напевно!

– Перед світанком? Конні, ми ж домовилися: якщо біда, ти смикаєш вухо, у мене свербить ніс, я піднімаю ескадрон і поспішаю на допомогу…

Молоденький корнет тупцював віддалік, намагаючись не потрапляти баронові на очі.

Біля сперечальників у траві навколо веранди лазили рачки гросмейстер Ефраїм і профос Терц. Пліч-о-пліч з Ефраїмом трудився лобатий пес Марії Форзац: са-пей винюхував пропажу. Кульгавий пульпідор через лубок не міг взяти участь у плазуванні й дуже страждав, щохвилини запитуючи:

– Ну що? Знайшли?!

Грос заперечно хитав головою, і пошуки продовжувалися.

– Що шукаємо? – діловито запитав Просперо Кольраун.

– Медальйон! Мій медальйон!

Рене Кугут безпомилково вгадав у бойовому магу людину, на чиї запитання варто відповідати. Він зітхнув, нишком витер зрадницьку сльозинку й уточнив:

– Наш медальйон. Він зник…

Нарешті гросмейстер перестав порпатися в траві, махнув профосові – мовляв, припиняй! – і сів просто на землю, схрестивши ноги. Собака влігся біля некроманта, виявляючи невластиву приязнь до чужої людини. Лю навіть лизнув руку старого темно-фіолетовим язиком і замружився, коли грос погладив його по спині.

– Ваше чорнокнижництво! – покликала Анрі. – Я так розумію, під час пологів ви перебували у вашому достойному батькові?

Вігілі не хотілося думати, як сторонні сприймуть її слова.

Грос кивнув і знову погладив собаку.

– Ага, виходить, ви – в батькові, я – в матінці пана Кольрауна… Просперо, не звертайте уваги, це суто між нами!.. Пан Терц – у радникові Беркадорі, барон – у своєму шляхетному предкові, Рене – в герцогові, містрис Форзац – у Хендриці Землич…

Широко розвівши руками, Анрі підбила підсумок:

– Ваше чорнокнижництво, а хто ж тоді був у вас? Я маю на увазі у юному Ефраїмові? Невже ніхто?

Гросмейстер повільно опустив погляд і витріщився на собаку, немов уперше побачив його поруч із собою.

– Овал Небес! – прошепотів Ефраїм Клофелінг, глава Найвищої Ради некромантів Чуриха. – А я все життя гублюся в здогадах: чому я раптом обрав некромантуру…

Пес позіхнув і задрімав, опустивши голову на коліно старому.

SPATIUM XXIII
«Сіра» Арія герцога Губерта із трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця

 
Поклади мене, як печатку в руку,
Поклади мене, як тавро на серце,
Поклади мене, як сухар у дорогу,
Як грозу на діл, як роки на старця.
 
 
Поклади мене, бо я вже не встану,
Я навіки тут, я десь був, та вийшов,
Над горою хмари від щастя стогнуть,
Під горою тополі тремтять: «Ми – ваші!»
 
 
Не довіку хмарам в грозі кричати,
Не повік тополі стояти списом,
Якщо кличу я, а мене не чути —
Поклади мене безпорадною піснею…
 

EPILOGUS

– Ваш віслюк, пані, сьогодні вночі знову чіплявся до моєї кобили! З мерзенними, зауважу, домаганнями. Мені скаржився конюх тієї клієнтели, де ми зупинялися.

– Скажіть вашій кобилі, пане, що вона засиділася в дівках. Мій Гіббус, звичайно, дрібний порівняно з цією вороною здоровулею, але наречений хоч куди! Завидний наречений, з гарним родоводом…

– На кого ви натякаєте, пані?

– У якому сенсі?