SPATIUM IX
Профоси Дозору Сімох або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

Рідкісний чарівник ризикував стати на дорозі профоса Дозору Сімох.

Річ не в силі: на кожну силу знайдеться міць. Річ не в майстерності: на кожного доку знайдеться мастак. Річ не в мані: на кожне озеро знайдеться море. Справа в страхові, глухому, прихованому, ірраціональному, як голос із-під землі, що співає колискову.

Якщо ти – лютняр, скажи: чи легко зіграти «Небесну Джилью», коли під пальцями змовкає то одна, то друга струна, ля перетворюється на мі, дієз – на бемоль, а ти не знаєш, яка нота сфальшує, яка струна оніміє в середині наступного пасажу?

Якщо ти – мебляр, скажи: чи легко зробити шафку для спальні герцогині Штроймейєр, коли рубанок раптом робиться тупий, як матінка люб'язної дружини, струг втрачає заточку, цикль вислизає з пальців, немов змащений олією, і невідомо, який різець, фасонний чи гравірувальний, відмовить за хвилину?

Якщо ти – солдат, зізнайся: чи легко здобути перемогу, коли за мить до пострілу втрачається окомір, на випаді долає запаморочення, під час удару нападає чхання, гучне і непогамовне, а тобі невтямки, в яку секунду ліве коліно самохіть увігнеться?

У академічній статті «Квашені чари», опублікованій у «Реттійському Віснику» під псевдонімом Ендрю Озіандер – так підписувався приват-демонолог Матіас Кручек, відомий теоретик, висловлюючи особливо парадоксальні, не підтверджені дослідами гіпотези – було зроблено чергову спробу бодай частково розглянути механіку перетворення мага на блокатора. Серед аналогій наводилися як метаморфози традиційні, алхімічні – наприклад, елементарна трансмутація «місячної сталі» в золото, – так і спірні приклади квашення, бродіння тощо.

Великого резонансу стаття не викликала, якщо не брати до уваги тезу про добровільність.

Багато волхвів зі ступенями взяли під сумнів упевненість автора статті, що маг мутує в блокатора виключно на добровільних засадах, і ніяким примусом зробити це неможливо. Скептики скористалися порівняльним рядом Озіандера, глузливо зауваживши, що в капусти чи ріпи ніхто не запитує, бажають вони кваситися чи ні. Виноград також стає вином примусово, під п'ятами дівчат і в барилах льохів. У іронічному хорі втонули заперечення тих, кому траплялося особисто квасити капусту чи витримувати густий мускатель. За словами практиків, капуста відмовлялася хрумтіти й робилася закислою, якщо її квасили на повню, зате на молодика вдавалася напрочуд. З виноградним суслом коїлися дива, якщо поруч із кадубом хтось допивав воду із чужого кухля чи обіймав за талію вродливу поселянку. Сусло ображалося, і вино врешті-решт виходило «худим», хоч лусни. А вже про стосунки ячмінного солоду, хмелю і броварника ходила сила-силенна легенд…

Над «кулінарами» посміялися, тим справа й скінчилася.

– Даремно, – сказав, прочитавши статтю, венатор Фортунат Цвях, недавно реабілітований від обвинувачень у змові. Що даремно, до чого даремно і з якого приводу, мисливець на демонів пояснювати не став. Він знав, що автор «Квашених чарів», його друг дитинства Матіас Кручек, останнім часом вчащає на кафедру загальної семантики. Ще Матіас доречно й недоречно хизувався нововинайденим терміном «антимана» – так приват-демонолог позначав падіння рівня особистої мани нижче нульового, що вважалося принципово неможливим.

Ви запитаєте: який зв'язок?

От тому Матіас Кручек – видатний теоретик із сотнею патентів на відкриття, а ви кліпаєте, роззявивши рота, чекаєте відповіді, й дарма.

Так чи інакше, профоси Дозору Сімох викликали в чарівницькому середовищі інтерес – насторожений, нервовий, хворобливий. Блокатори були блудними синами – рідними, своїми, безвинно потерпілими від своїх. Вовки йшли у вовкодави. Не має значення, чи доводилося добровольцям місяць кам'яніти в трансі, сидячи в оточенні капітулу Дозору, вбираючи біль, що сягає корінням у сиву давнину, сплавляючи його із власним болем – чи це плітки, а процес навернення відбувався зовсім інакше? Важливо інше: внаслідок надзвичайно складних, загадкових метаморфоз мана всередині майбутнього блокатора зазнавала докорінних змін – якщо завгодно, перегравала чи сквашувалася! – перетворюючись на якісно новий продукт. Виноград на вино? Вино на оцет?! Руда – на меч?!

Ставши блокатором, колишній маг втрачав набуту роками майстерність.

Запалити свічку помахом руки? Ні. Змінити напрямок вітру? Ніяк. Накласти закляття на замок, ключ або двері? Ніскілечки. Провидіти долю, вергнути блискавку, приборкати інфернала?! Ні краплиночки.

«Всі найгірші інстинкти людини – ненависть, гнів, жорстокість, жага помсти – облагороджуються та освячуються, якщо імпульсом до них слугує „любов до дальнього“. Вони обертаються на свою власну протилежність: гнів стає обуренням, жага помсти – прагненням відновити зганьблену справедливість, ненависть – неприйняттям до зла, жорстокість – суворістю принципів».

Так писав Шимон Франке, найбільший дослідник блокації, у трактаті «Етика любові до дальнього».

Правий він чи ні, судити не нам.

Від дня навернення блокатор бачив тридцять шість шарів реальності в образі трьох дюжин струн велетенської арфи. І був здатний змінити звучання будь-якої струни, змусити звук замовкнути або викривитися, збити настройку, натиснувши на педаль чи вміло підкрутивши леверс. Той, хто мав вуха, говорив із блокатором і не чув; точніше, чув викривлено. Той, хто мав очі, дивився на блокатора й не бачив; точніше, потерпав від вибіркової короткозорость чи далекозорость. Той, хто мав ману, вихлюпував її на блокатора, перетворюючи витонченим заклинанням – і промахувався; точніше, ризикував облитися з голови до ніг, виявивши, що вода зробилася кров'ю, кров – киплячим оловом, а окріп – холоднішим за крижинку за пазухою.

– Сволота! – тільки й сказав Етьєн Круасан, чаклун-подорожник, спробувавши заплутати блокатора Флавеля Листаря в трьох соснах. Грубо? Мабуть. Але чого не скажеш на п'ятий день блукання в лісі, оскільки «рябий ступор» через кашель посеред наговору перетворився на «рибу-штопор», закручуючи твої проїзні шляхи гвинтом!

– Ми повинні визнати, що шкірка від лимона здатна вирішально вплинути… – писав у рапорті десятник варти Костка Малець, звітуючи про провал операції із захоплення блокатора Нуми Ґедзя. Точніше, рапорт строчив писар, облагороджуючи красним письменством чорну лайку десятника Костки, який послизнувся на рівному місці й відбив об бруківку куприк.

«Навряд чи я потягну профоса Дозору Сімох. А якщо профос не один…» – думав малефік Андреа Мускулюс рік тому, стоячи над незнайомим трупом у Фільчиному бору. І правильно думав.

Чи багато було блокаторів?

Ні. Небагато.

Капітул Дозору Сімох, навіть відчуваючи брак блокаторів, твердо знав: борони небо, щоб таких людей стало багато.

CAPUT X
«У порту дивлюся на фрегати – янголам би вам допомагати!..»

– У чому справа, Іридхаре?

– Посильний, ваша світлосте. Вимагає вас.

– Посильний?

– Так. У нього пакет. На ваше ім'я.

– Нехай увійде й зачитає.

– Вголос?

– Звісно, вголос.

На обличчі барона читалося болісне, жахливе відчуття deja vu. Дуже схожий вираз, тільки стократ сильніший, міцно окупував фізіономію нігтяря, що обслуговував його світлість. Анрі навіть почала побоюватися, що цирульник знепритомніє.

– А раптом там службові таємниці? – боязко пискнув нігтяр, смикнувши шпателем.

На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата фон Шмуца.

* * *

– Ваша світлосте! Це я! Вони мене зат-тримують!

– Перестаньте ломитися, добродію! Тут приватна цирульня, а не бордель!

– Вульгарний гол-лій! Геть!

– Що ви собі дозволяєте?!

– Ваша світлосте! Веліть цьому п-п-п'я… п-п'явочнику згинути!

Ніколи раніше Анрі не чула, щоб отак кричали: поєднуючи в єдиному пориві гнів монарха, послужливість дворецького та могутнє, гідне філософа-циніка, почуття власної гідності. Вігіла зменшила концентрацію флогістону, через що екран зробився дірчастим і легковажним, як дербантські мережива. У дірах виник кумедний чоловічок, схожий на нерукотворний пам'ятник самому собі. Жовті панчохи, підв'язки хрест-навхрест, плащ обшито таким широким бордюром, що не зрозумієш, з якої матерії він зроблений. Кругло набиті плечі й випнуті клином груди камзола робили посильного комічною пародією на Гусака-в-Яблуках, покровителя геніїв повітря.

Хвацько зірвавши нюрландський ковпак з пір'ям і розмахуючи ним на кшталт меча, гість тіснив сімох працівників цирульні вглиб зали.

– Безмірно радий, – похмуро сказав барон з виглядом людини, якій з'явився дух безневинно убієнного татуся, вимагаючи помсти. – Пані Кукіль, не турбуйтеся. Це мій камердинер, Любек Люпузано. Турботливий, відданий, наполегливий. Джерело чеснот. Щодо решти…

Героїчний Любек прорвав ланцюг оборони й кинувся в пролом, не чекаючи, поки Конрад перейде від чеснот до інших якостей камердинера.

– Ваша світлосте! Змучений почуттям стурбованості, д-дерзнувя…

– Коротше, Любку.

– Д-доставив у готель д-додаткове майно, що, як вид-диться мені, прикрасить перебування…

– Ще коротше.

– Ви сьогод-дні просто тиран, – засмутився Любек, витираючи ковпаком піт. – Найняли б собі німого камердинера… Ось, вручили в готелі. Звеліли розшукати вас і перед-дати. А д-де вас шукати по вихід-дних? Тільки тут…

– Хто вручив?

– Самі, либонь, звеліли: коротше, мовляв…

– Любку! Згною!

– Гонець. Замовний, з Гончої Бандерильї. Вони у вихід-дні за под-двійний кошт бігають. Морд-да хитра, од-дягнутий з претензіями. Лист особистий, пахне парфумами.

– Якими?

– «Літній сон». Жасмин, гальбанум, гіркота тубероз. На периферії легкі тони род-д-д… род-д-до-д-денд-д-дрона.

Анрі відчула гострий напад заздрощів. Таланить же декому зі слугами! Але барон супився, похмурніючи з кожною секундою.

– Читай уголос, – звелів він, виразно кивнувши на адресу нігтяря.

 

Кивав фон Шмуц із подвійним змістом: мовляв, і руки зайняті, і службові таємниці в листах, що пахнуть туберозами, навряд чи знайдеш.

– Любий Кончику! Я вся знемогла! – почав декламувати камердинер, зламавши печатку та розгорнувши ароматне послання. – У глибинах мого єства озиваються луною…

Усередині Анрі щось булькнуло. Зціпивши зуби, вона вступила в героїчну боротьбу з реготом. Навпроти кусав губи нігтяр, розглядаючи шпатель, наче вперше його побачив.

– Далі! – звелів залізний квіз, качаючи жовна на вилицях.

– …луною твої поцілунки! Прийд-ди в мій буд-дуар – де балд-дахін на стовпчиках, і пристрасне колихання тюлевих гард-дин. Чашка гарячого молока жд-де тебе. Тато Сатирос обіцяє бути чемним і не кусатися. Я теж. Навіки твоя, Шиммі Веселунка.

Хазяїн Іридхар утік до п'явкової зали, звідки відразу долинуло басовите ухкання. Напевно, п'явки з'їхали з глузду, порушивши обітницю мовчання.

– Що на печатці, Любку?

– Закоханий сатир обіймає німфу. У ребристому колі.

– Можеш іти додому. Пані, перестаньте хихотіти та подбайте про конфіденційність.

Анрі повернула екран у колишній стан.

– З кого смієтеся? – поцікавився барон, дочекавшись ствердного кивка. – Особисто мені, знаєте, не до сміху. Криптограма від прокуратора Цимбала – кепський привід для веселощів. Мене терміново викликають. На чашку гарячого, будь воно прокляте, молока.

– Куди? – сторопіла Анрі.

Барон в'їдливо примружився:

– Туди, де балдахін на стовпчиках. І колихання гардин. У дім Рудольфа Штернблада, капітана лейб-варти. Тато Сатирос – старе прізвисько Руді, ще з кавалергардских часів.

– Я з вами!

– Справді? А що, цілком… Цимбал просив дотримуватись конспірації. Ну, це щодо луни поцілунків. Ви в змозі забезпечити личини?

– На мій розсуд? – уточнила Анрі.

– На ваш.

* * *

– Ваше почуття гумору, пані, просто вражає! – насилу вимовив барон.

Із дзеркала, поквапом заклятого для відбиття личин, на вишуканого аристократа здивовано витріщався неголений матрос запійного вигляду. Сизий ніс багрянів свіжою подряпиною, ліве око відтіняв розкішний синець. Вігіла ще раз оглянула створену для квіза личину – й залишилася задоволена. Крім чудової пики, їй особливо вдалися ручиська-граблі з мозолями та обкусаними нігтями. Жалобна облямівка залягла під кожним нігтем, здатним усю цирульню довести до серцевого нападу. На місці службового стигмата красувалася наколка: морський змій любовно оповив синій якір.

По суті, його світлість сам нарвався, запропонувавши скоротити шлях. У прокураторській криптограмі значилося: з'явитися терміново і не привертаючи уваги (ключове слово «знемогла» з посиленням «вся»). На кареті, хоч одягнися в личини, як цибулина в лушпиння, потай до будинку Штернблада не під'їдеш. Для «покрову трьох плащів» немає часу; «сліпу пляму» таких розмірів, щоб на карету вистачило, добу плести треба. Отже – пішки, під ефемерами, зліпленими нашвидкуруч.

Через порт.

Отут і спливла у пам'яті розмова із цвинтарним сторожем:

– Візник такий… довгий. У береті. З бумбомом. Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні…

Традиційний берет матроса з яскраво-червоним «бумбомом» і красувався зараз на маківці Конрада. Крім берета, вбрання морського вовка становили блуза-косоворотка, густо залита вином, чорні штани до колін, драні панчохи та черевики з високими халявами. Перука перетворилась на натуральну косицю «а-ля щурячий хвіст». Шпага – на абордажну шаблю. І найголовніше – матрос виявився на голову вищим за справжнього фон Шмуца, світлість вочевидь непокоїться через низький зріст.

– Однак, колего, ви й себе не пожаліли!

Барон перестав вивчати свій новий екстер'єр і звернув увагу на супутницю. Улещена компліментом Анрі зробила кніксен. Милуйтеся, не шкода. Хто спокуситься на п'янчугу-морячка? Витончена куртизанка із кварталу Червоних Троянд, що цитує напам'ять «Юності чесне верцадло, або Приписи до житейського поводження»? Доступна Сестра, майстриня крутити пустотливим хвостом леопардиці? Весела Вдова? Летюча миша з костюмованих вертепів?

Ні й ще раз ні.

Морячків любимо ми, чесні шлюшки.

Губки полум'яніють «бутоном розпусти». На щоках – розсип дешевих блискіток. Оченята підведені томливою зеленню, локон пристрасті спадає на вузенький лоб. Вузьке чоло в жінок – головна ознака краси, якщо вірити трубадурам. Груди двома динями-спокусницями норовлять вистрибнути з декольте. Все життя мріяла про коров'яче вим'я. Різнобарв'я спідниць, запилюжених по низу; на цікавому місці – зворушливе сердечко з атласу. І оболок парфумів, навмисно для кавалера: шавлія, клементин і лаванда на тлі зеленого лимона.

Подобається, любчику?

Вийшовши із цирульні, Анрі наклала на віслюка личину карликового мандрила й тицьнула повідець баронові в руку. Гіббус личиною залишився незадоволений, обурено форкаючи: виходило, що мавпочка-ефемер корчила сміховинні гримаси.