– Ні, дружзяко. У мене надзвичайно ясна голова й гаряче серце. Ага, ще чисті руки, бо я їх часто умиваю. Хто підписував петицію в канцелярію Ордену? Ти, твоя світлосте. Петицію Орден задовольнив. Чого тобі ще треба? Сурміть у сурми, фон Шмуц у похід зібрався…

До честі барона, він швидко оговтався. Повернув капелюха на відведене статутом місце, застібнув верхній гачок камзола. Виструнчився, блиснувши очима:

– Слухаюся, пане прокуратор! Завтра ж виступлю!

Анрі просто закохалася.

– Звичайно, завтра, – Цимбал торкнув барона за плече. – Тільки виступатимеш повільно. Я не звір. Тебе, Занудо, мені, може, й не шкода ні крапельки, а старих даремно губити не дам. Поки ви не вторгнетеся на територію Майорату, вам мало що загрожує. Отже, не кваптеся. Будуйте плани помсти, обговорюйте на привалах прийдешні баталії. Шукайте діри в рубежах Аспіда. Понишпорте в пошуках таємних підземних ходів: автори епосів запевняють, начебто під землею цього добра навалом. Коротше кажучи, відволікайте увагу. Днів три-чотири. Нехай ідеалісти з союзниками-некромантами чухають потилиці, нехай ламають голови… Щойно виникне реальна небезпека, ти відразу виходиш на зв'язок. Без зайвої відваги, зрозумів? Я люблю живих співробітників… Панове чарівники, зв'язок забезпечите?

Месроп кивнув:

– Звісно. Конраде, я підсаджу тобі особисту «мушку». Ні, краще «сударика-комарика», він простіший. Коли що, смикнеш себе за мочку лівого вуха, і в мене у відповідь засвербить кінчик носа.

– А якщо в тебе ніс просто так засвербить? – засумнівався барон.

– Мій ніс без вагомих причин не свербить! – суворо підвищив голос голова. – Ти смикаєш, я чухаюсь, власті б'ють у било – злочинна помилка! У небезпеці чесні громадяни Реттії!!! – і висилають ескадрон корсар летючих. На виручку.

– А ми обміняємося «мушками» з вігілою, – втрутився Просперо. – Анрі, я до ваших послуг у будь-який час доби. У малого Андреа на мене є особистий канал, майте на увазі. У чуриху мою персону добре знають, зустрінуть, як рідного…

У лезі відбились пожежа й вежа, що розпадалася на частини.

На тлі посмішки бойового мага трону.

– Ще б непогано налагодити зв'язок між нами, – звернувся барон до вігіли. – Про всяк випадок. Мушка, павучок, коник-стрибунець… Будь-яка тварина, аби тільки зв'язувала. Зумієте?

Що залишалося робити?

– Атож…

І Анрі розвела руками. Не веліть, мовляв, голову рубати.

Він був не лише кмітливою, а й дуже ввічливою людиною, Конрад фон Шмуц. «Ну ти й стерво!» – читалося по його губах. Але вголос він не вимовив ні слова. Лише зняв капелюха і вклонився складним, церемонним поклоном з п'ятьма відходами, одним стрибком і складними маніпуляціями головним убором. Частину маніпуляцій Анрі вважала образливими, але промовчала.

Незабаром у саду залишилися троє: вігіла, барон і капітан.

* * *

Півгодини вони кидалися каштанами.

Хотілося б сказати: гралися, мов діти, забувши дорослі печалі й насолоджуючись позбавленням від умовностей. На жаль, нічого подібного. Кидалися мало не в рамках слідства. Почалося з того, що капітан зацікавився підготовкою трибунальских арешт-команд. «Хоча б у загальних рисах, пані! Благаю!» Як відмовиш такому красеню? Ніяк. Дилетант у контр-чарах, профан у магічних фінтах, Рудольф Штернблад слухав уважно, робив розумні зауваження, і Анрі мало не вибовкала ряд службових таємниць. Добре, що казенний «діркопробивач», якого підсаджують вігілам разом із клеймом «двох Т», змусив прикусити язичка.

Третя стадія болісності: догана із занесенням.

– Ну і яким робом мантика може допомогти при силовому затриманні? – засумнівався барон.

Анрі хотіла нагадати, хто пантерою стрибав з вікна «Обителі героїв», а хто мерином тупотів по сходах; врешті згадала, який орел устиг першим, і роздумала вихвалятися заслугами. Замість цього підібрала три каштани, дала їх квізу, відійшла на двадцять кроків і запропонувала почати обстріл.

Барон сказав, що фон Шмуци ніколи не дозволяли собі метати в дам важкі предмети. Що його предки перевернуться в домовинах. Що родовий герб почорніє від ганьби. І не сперечайся, Рудольфе. Тобі цього не зрозуміти. Ти рідну матір заради нового кидка тарілками закидаєш. І не проси. Ну хіба що як перевірка службової відповідності. Месроп сказав, що це не дама. На таких рука не піднімається, але свербить.

Посміхнувшись, Анрі перейшла в оцінковий бліц-транс.

Кидок перший. Квіз устав з лівої ноги. Вихідний день хилиться до вечора, надворі – листвянчик; маятник удачі у фазі спокою. Три горобці скачуть по доріжці; один схожий на барона, другий – на капітана. Третій горобець – горобчиха. Схожа на Марію Форзац. По спіралі, що розширюється, летить дубовий листок. Листок скручений, це до головного болю. Моє дерево – ліщина. Під хмарами з криком летить клин-гусар, зиму на хвості тягне. Траєкторія польоту каштана: дорога далека, марний клопіт. Можна не рухатися.

– Мимо!

– Руді, це я навмисно…

– Чому ви навіть не поворухнулися, пані?

– Довго пояснювати, капітане…

Кидок другий. Квіз у позі «Стоял он, дум великих полн». Підкидає каштан на долоні: чотири рази. Останній раз – вище за попередні. Чотири сторони світу, чотири пори року; у кішки чотири ноги. У пророка Чентуана було чотири губи; одна – довша за інші. Відблиски сонця танцюють на лезі цього… як його? Ес-понтона. Десять червових відблисків: виконання бажання не-сердечного. Відступимо до старої вишні. Вишневим листям протирають взуття від випадкового зла. І трішки присідаємо.

– Мимо! Пані, браво!

– Руді, ну ти ж розумієш…

Кидок третій. Квіз робить променад: туди-сюди. На мішень не дивиться, очі ховає. Ховати погляд – лиходійство й порушення планів. Горобчиха украла в горобців хлібну крихту. Легкий вітер з південного заходу; у небі прозорий серпик місяця. Ріжки місяця за вітром бісяться. Південець – на тепло, западенець – на сирість. У променаді п'ять доріжок. П'ятірка – ризик, неминучість, відсутність контролю над ситуацією. Квіз кидає каштан раптово, не дивлячись, з-під лівої руки. Наливати з-під лівої руки – до запору. Робимо витончений пірует.

– Мимо!

– І все-таки я не розумію, до чого тут мантика…

– Пані, дозвольте, я спробую?

– О, капітане! Чи може дама відмовити такому кавалерові, як ви?

У випадку зі Штернбладом базовий комплекс прикмет відслідковувався надзвичайно вдало, висновки робилися блискавично, і жодної помилки Анрі не припустилася. А те, що всі три каштани влучили їй у живіт – чиста випадковість.

З усяким буває.

– Оригінальна методика, – капітан нагадував кота, що обікрав підвал зі стратегічними запасами сметани. – Я можу здогадуватися лише поверхово, але, судячи з рухів і зойків… Ви подарували мені справжнє задоволення, пані!

 

– Анрі, капітане. Для вас – просто Анрі. Дозвольте й мені…

– Вважатиму за честь!

Перший кинутий вігілою каштан він упіймав на лету й роздавив у кашу. Другому дав щиглика, розколовши на дві гарненькі половинки. Від третього ухилився; напевно, пожалів її, бо Анрі й так промахнулася. Показав два пальці; вігіла вірно зрозуміла знак і запустила ще два снаряди, один за одним. Капітан підійшов до стелажів, взяв бердиша, повернувся, позіхнув і наколов каштанчики на вилоподібне вістря. Анрі не встигла помітити, коли він ходив до стелажів. Але бердиш же звідкись узявся?! В запалі, забувши нахилитися по шостий каштан, вона почала збирати в долоню пучок «ла-ланзьких іскорок», шипучих, але безневинних. Зараз побавимося…

їй дали легкого потиличника, й Анрі припинила.

– Треба думати, це який-небудь «Дракон, що спускається в пекло»? Я вгадала, капітане?

– Ні. Це я, Рудольф Штернблад, до ваших послуг, – капітан лукаво підморгнув. – Для вас просто Руді.

Поки вігіла міркувала над тим, що «просто Руді» досі нежонатий, і це надихає, він думав про щось своє.

– Знаєте, Анрі… Давним-давно у Летиції я познайомився з однією жінкою…

Будуй, подруго, матримоніальні плани! А доля тебе каштаном по лобі!

– Вона була прекрасна, Руді?

– Ні. Вона була немолода. І негарна, якщо відверто. А я був самовпевненим хлопчиськом, що недавно повернувся з острова Гаджамад. Просто ця жінка поцілила в мене тричі підряд. Кульками із хлібної м'якушки, на парі.

– Три з трьох? – ахнув барон.

– Три з дюжини. Проте, вона була єдиною…

– Як звали це диво?

– Справжнього імені не знаю. Тільки прізвисько. Вільні метальники із загону Лобіо Трецці прозвали її Веретеницею. Така ящірка, кольору бронзи, дуже схожа на змію. Захопивши здобич, ящірка починає швидко обертатися на кшталт веретена, перекручуючи й розриваючи жертву. Не знаю, що малося на увазі, але більше ми з Веретеницею не зустрічалися. Командор Лобіо казав, що вона вміла бачити вночі. Як кажан. Вона бачила тепло живого тіла. Лобіо розповів мені, як приховував від метальників, що в нього гарячка – одна Веретениця побачила і крадькома зварила йому настій від лихоманки…

Капітан зітхнув, згадуючи жінку, що поцілила в нього хлібною м'якушкою тричі з дюжини. Даму своєї мрії. Найкращу жінку в житті Рудольфа Штернблада.

– Думаю, вона померла, – підсумував капітан. – Від старості. Минуло стільки років…

А вігіла згадала, яких тільки наклепів не зводять шахраї на безневинну веретеницю. І молоко вона в корів ссе, залишаючи корівкам на згадку гнійні пухлини; і від чуми рятує, якщо з'їсти веретеницю сирою, і на людей кидається, і отруйна понад усяку міру…

Десь вдалині майорів привид немолодої, негарної жінки – уособлення марновірства, яке одного разу збулося.

* * *

– Дядечку матросе, можна мавпочку погладити? Не вкусить?

– Краще не треба, малий. Вона не любить, коли її чіпають чужі люди.

– Сам ти малий, – ображено шморгнуло носом хлоп'я років семи. – Сам ти чужий. А я тут живу, з мамкою…

Він утерся полою довгої сорочки, що становила весь його одяг, і гордо покрокував у куток, де видерся на здоровенну скриню і з незалежним виглядом відвернувся до стіни. Не треба, мовляв, мені вашої мавпи. Обійдуся. Але відразу забув про образу, щойно рипнули двері, пропускаючи в кімнату господиню. Від протягу полум'я обох свічок здригнулося, по стінах метнулися гротескні тіні. Здавалося, сам будинок зарухався, прикидаючись кораблем під час хитавиці. Господиня, миловидна стомлена жінка, поставила на стіл велику глазуровану миску. Кроляча печеня з бобами дражнила ситою парою.

Кімнату наповнив запах часнику.

– Мені Міхаль розповів, як ти його сьогодні виручив. Спасибі, добрий чоловіче. Це ж пацюки! Скажені пацюки! їм людину ножем штрикнути… – господиня не стрималася, схлипнула й поквапно відвернулася, нібито поправляючи капор.

– Годі тобі, Брихто! – прогудів кульгавий злодій, сякаючись. – Розвела сльоту…

І це вона – злодійка на довірі? Ніколи не скажеш. Злодійка має виглядати інакше. А тут – простенька домашня сукня, скромні мережива, намисто з темного сердоліку… Сіра мишка: голодна, холодна, нещасна. Овал Небес! Ось і ти, подруго, попалася на гачок. Так і треба, ця жінка просто зобов'язана викликати співчуття. Інакше в довіру не втертися. З хижою ласицею всяк буде насторожі!

Брихта витягла із шафки пару бляшаних кухлів, ложки та велику обплетену лозою сулію.

– Пригощайтеся. У вас розмова чоловіча…

На порозі вона не витримала, обернулася:

– Ось із ким тобі дружбу водити треба! З такими, як Родні. А не з твоїми буцегарами…

Грюкнули двері. Полум'я свічок станцювало фінал балету «Принцеса без дракона». Міхаль крекнув, зручніше влаштовуючи ногу, закуту в лубок; потягнувся до сулії.

Хлюпнув обом:

– Ну, за тебе, Родні! Якби не ти, я б уже риб годував…

Поки Гвоздило виголошував заздоровницю, мавпочка моторно заволоділа кухлем матроса. Встромила мордочку, принюхуючись, відчайдушно чхнула й відсунула кухоль подалі. Добре хоч не перекинула, не розлила.

– Вгамуйся, Анрі, – погрозив моряк пальцем. – Ти шмурдяку не п'єш. А я вип'ю…

Мавпочка скорчила потішну гримасу. Ех, подруженько, недооцінила ти залізного барона! Гарна ідея, та не твоя! Мавпячий ефемер, яким Конрад запропонував вігілі «накритися», йдучи на зустріч зі злодієм, мав ряд незаперечних переваг. При мавпі говорять без остраху. Інша річ – портова повія. У повій не язик, а помело; повій у ліжко тягнуть, а не за стіл. Мавпочка не зобов'язана цмулити жахливий шмурдяк, може коверзувати щодо їжі, а знадобиться – обстежить хоч весь будинок, від підвалу до горища.

Основними недоліками були вимушена «обітниця мовчання» і надокучливий інтерес хлопчиська. Дозволяти гладити себе тією ж лапою, якою щойно витирали мокрого ніса, вігіла не бажала категорично. Спасибі баронові – віднадив шмаркача.

– Вона яблука їсть?

Рано зраділа.

– їсть, якщо чисті. Брудними Анрі жбурляється. І дуже влучно.

Малий спритно зістрибнув зі скрині й вискочив за двері.

– Ти де по кафці фрустрити вивчився, Родні? Моряк, не з фартачів, а фрустриш так, шо любо-дорого…

Тут, у помешканні Брихти, при господині й хлопчикові, Гвоздило «кафкою» не зловживав.

– Це я тепер моряк. Ми з Леоном Карнаухим в Анхуесі, знаєш, які діла вертіли? Нас казенний триндар здав: Леонові – зашморг, кузарям – алмазні копальні, а я втік. Вирішив подалі станцювати, найнявся на барк «Щасливий порятунок», до капітана Шарки. Рік, другий, дивлюся: рейси наваристі, команда в долі… Від добра добра не шукають. Лишився плавати…

– Зав'язав? На гордіїв вузол? Буває. І не такі фуцирі зав'язували… Був у мене в Бадандені знайомець, Санчо Прочухан. Штуцер – Мама моя Нижня! Будь-який замок – його, хоч на дверях, хоч на скарбниці, хоч від Овалу Небес! Синдикат Маландринів грамоту Санчесу виписав, почесну, на віки вічні…

Барон зачерпнув ложкою кролятини з підливою.

– Санчо Прочухан? – перепитав ніби побіжно. – Нє, не знаю. Мені Карнаухий дзвонив про бідового грамотія, так його Санчесом Панчохою кликали…

– Він самий і є. Знаменитий кузар, з тертих.

Відповідь Анрі знала заздалегідь, за мить до того, як Гвоздило розтулив рота. Байки стряпчого, трирука тінь, слизьке ім'я злодія, що постійно випадає з пам'яті, щасливий порятунок Гвоздила з в'язниці, бійка в порту – мозаїка складалася по шматочках. Без Високої Науки тут не обійшлося. Незначні з першого погляду, деталі, поєднання часу й місця, слова й погляду, – все це говорило мантисі ще й про інше.

Трирука тінь кульгавого злодія краєм падала на шестеро тіней зниклих квесторів.

Зливаючись в одне ціле.

Не даремно вона наполягла на своїй присутності тут! Правда, довелося зробити неабиякий гак, залишивши вдома Гіббуса. У Мірний Гай, де стояв будинок Брихти, добралися дуже пізно.

– Я яблуко приніс! Чисте!

– Анрі, хочеш яблучко? Бачу, хочеш. Бери-бери, я дозволяю.

Ага, їхня світлість милостиво дозволили.

Вік пам'ятатимемо, благодійнику.

– Це тобі, – малий тримав яблуко далеченько, боязко кліпаючи: чи не вкусить його тваринка. – їж, макачко. А то вони самі жеруть, а тобі не дають. Візьми, воно смачне! І чистеньке…

Слова хлопчиська несподівано зворушили вігілу. Взявши яблуко, чистота якого викликала сумніви, Анрі подякувала по-мавпячи: підстрибнула на табуреті, закивала головою, кланяючись, скорчила зворушливу гримаску. Задоволений, Брихтин нащадок засміявся і знову поліз на скриню. Вігіла тихенько створила простенький мануал, оточивши яблуко флюїдами-шкребунцями, перечекала хвилинку – й відкусила шматочок. Пізній ранет; сорт «Рожевий Витязь». Мабуть, сперли десь: «Рожеві Витязі» на роздоріжжі висаджені, на косу сажень щеплені. Торгівці ціну правлять – мало не здасться.