Звісно, за навіженим Рене женуться аж ніяк не через виправлений прикус. Горбань примудрився проникнути в Цитадель і викрасти головну реліквію Ордена Зорі, та ще напередодні квесту! Навіщо? Ну, якщо вірити сказаному, бравий пульпі-дор палко жадає передати «крепундію» в руки Дозору Сімох. Аби вберегли, захистили і, головне, врятували. Бо схожа на зуб, а тому викликає безсумнівне співчуття. Злодій-альтруїст? Герой? Ідіот? Ох, і достобіса вас розвелося навкруги: героїв, злодіїв, ідіотів. «Чекай потрясіння основ», – сказав би мудрий пан Терц. Он чого Рене так хвацько відмахувався ретрактором; занадто хвацько для мандрівного медикуса. Поза сумнівами, лицарі Вечірньої Зорі підуть на будь-які хитрощі, аби тільки повернути святиню. Якщо вони порушили екстериторіальність Майорату, кинувшись навздогін злодієві кінно й оружно… Судячи з того, що за ними стежать, добродії лицарі в курсі, де переховується викрадач. Поки загін рухається в бік Майорату, лжекве-сторів не зачеплять: вони везуть Омафалос у потрібному напрямку.
Але варто звернути з цього шляху…
Барон не плекав ілюзій щодо здатності їхнього строкатого воїнства відбити атаку гвардії в чорних обладунках. Так, надто молоді, так, потішні ідеалісти, але молодь жвава й ідеалісти з бойовим досвідом. Рене ясно дав зрозуміти: вороги мають чисельну перевагу. Майорат під боком, аспіди у разі чого й підмогу можуть покликати, вони такі.
Що робити?
І головне: хто винуватий?!
Обер-квізитор гарячково прикидав варіанти. Заявити на повен голос: ми, мов, квестори сезону, Пуп Землі у нас, гіп-гіп-ура! Отже, квест завершено, і Майорат терміново перефарбовується в кольори свіжого молочка? Не пройде. Хоч тричі назви себе Білим Голубом – обірвуть крильця і втоплять у тихих болотах Тітікурамби. Омфалос підступно викрадений і потрапив до лжеквесторів поза територією суверенного Майорату. Це грубе порушення Заповіту, обман і ошуканство. Лицарі Вечірньої Зорі не визнають, що квест відбувся; більше того, справедливо вирішать, що старики-розбійники змовилися з омфало-крадом…
Повернути лицарям такий любий їхнім серцям Пуп Землі з вибаченнями? Чи встигнемо ми порозумітися, коли на нас налетять гнівні ідеалісти? Навряд чи. Чи погодяться лицарі, ображені в найкращих почуттях, навіть одержавши реліквію, відпустити з миром віроломних святотатців? Сумнівно: помста туманить погляд і розпікає серце…
Викликати обіцяну Месропом підмогу?!
Горбань напружено чекав відповіді, а Конрад ніяк не міг прийняти рішення. Видати себе за профоса Дозору Сімох? Взяти медальйон і… Що далі? Застромити Пуп Землі за пазуху і нишком викинути, коли горбань відвернеться? Сумління потім замучить. Людина за цю цяцьку життям ризикувала…
Ошукати Рене було б ницо й не гідно дворянина.
– На превеликий жаль, я змушений вас розчарувати, добродію. Представник Дозору Сімох із вдячністю прийняв би від вас святиню. Але повторюю: я не профос. Я зовсім не розуміюся на крепундіях і Високій Науці.
– Хто ж ви? Непутящий гультяй? Отаман зграї розбійників? Вічний Мандрівець?!
Якби слова могли вбивати, барон був би мертвий.
– Я – обер-квізитор Всевидющого Приказу Реттії.
– Не вірю!
– Це ваше право. Але даю вам слово честі: рудий базіка Кош просто переплутав Приказ із Дозором. Він провінціал, даруйте йому…
Горбань сіпнувся, начебто в сідлі раптом проклюнувся таємний шпичак і вчепився юнакові в сідниці. Він повернувся всім тілом і глянув на Конрада з розпачливою надією: ну скажи, що брешеш! Що профос! Інкогніто!!! Ну хоч оком моргни…
Шори обмежували страдницький погляд.
Інакше страждання, розлившись, затопило б світ.
– Якщо ви й далі наполягатимете, то максимум, що я зможу – взяти у вас реліквію на зберігання. За першої слушної нагоди я передам медальйон колегам із Тихого Трибуналу. їм же ви зможете дати свідчення. Гадаю, вігіли розберуться в ситуації не гірше за Дозор Сімох.
Рене похмуро відвернувся. «Звичайно, – поспівчував горбаневі барон, – для нього це страшний удар. Ти впевнений, що знайшов потрібну людину, що сама фортуна звела вас у клієнте-лі, а тут…»
Тим часом процесія прочан заступила їм дорогу.
– У чому сенс ваших мандрів, онуки мої малі? – гучно мовив проводир – широкоплечий здоровань із русявим бородиськом до пояса та лисиною, пофарбованою золотою фарбою.
Від сонця лисина блищала, наче німб.
У роті здорованя бракувало зубів; сплюснутий і перекошений ніс також свідчив про миролюбність вдачі. Безпомилково впізнавши в обер-квізиторі головного, бородань звернувся до нього. Зусібіч у барона очікувально втупилися харизмати: щоки багатьох із них були вкриті рунічними наколками, на зап'ястях і щиколотках – браслети-брязкальця, волосся старанно сплутане в ковтун. Бубни встигли зникнути під рясами, а в пальцях найближчі прочани тепер крутили ла-ланзькі палички для їжі.
Зі срібними, гострющими наконечниками.
– Немає в наших мандрах сенсу, дідуню, – відказав Конрад, пам'ятаючи догмати ББС, а також способи вирішення харизматами спірних питань. – І раніше не було, і далі не буде.
– То ходімо з нами, внученята! – просяяв здоровань. – Порадіємо купно!
– А сенс? – у свою чергу поспитав барон.
Проводир замислився, втрапивши у власну пастку, – і раптом поруч із Конрадом ударив тупіт копит. Хтось скрикнув, пом'янувши Нижню Маму з усіма її виплодками; когось збило з ніг. Барон подумки прокляв запопадливого пульпідора, але втрутитися забарився. Через крах надій Рене Кугут знавіснів: кинув вороного вправо, на узбіччя, оминаючи юрбу прочан, дав коневі шпори і рвонув уперед, повернувшись на дорогу за спинами харизматів. Конрад опинився в оточенні сторопілих від несподіванки людей, і при всім бажанні не міг відразу кинутися навздогін.
Можна було, звичайно, махнути рукою: втікай собі, злодюжко, а ми підемо своїм шляхом.
Але обов'язок співробітника Всевидющого Приказу, нехай і у відпустці, вимагав іншого. Якщо пульпідор втрапить у дружні лапи лицарів Вечірньої Зорі, які напевно крутятся десь неподалік – весь зубний біль людства разом узятий здасться Рене безневинним жартом…
– Р-р-розійдись!
Прочани тупцювалися на місці, впевнені, що сенсу нема ні в чому: ні в крикові барона, ні у втечі, ні в погоні.
Барон озирнувся. Стара, що сиділа на козлах фургона, лише руками розвела: нічого не можу вдіяти. Юрба заслонила мішень від Аглаї Вертенни, а тепер пізно: не дістати.
Зате Кош нарешті зметикував, що відбулося, і вирішив не залишатись осторонь.
– Н-но, мертві! Поїхали! – басом загукав він, азартно хльоснувши битюгів.
І, аби вони стали прудкіші, завив по-вовчому.
Битюги зі схарапудженим іржанням взяли в галоп, немов їм шлеї під хвости потрапили. Баронові на мить уявилася дивовижна картина: рудий вовчисько зубами вчепився у віжки, правлячи кіньми. Ні, Малой, звичайно, телепень, але будь-якій дурості має бути межа… Перекидайся, гомолюпусе! Вовком ти його дістанеш! Але Кош не поспішав обертатися на хижу прудконогу звірину, воліючи репетувати не своїм голосом і гнати коней. Позаду квапилися граф і містрис Форзац, аби з'ясувати причину метушні; з фургона на дорогу вискочив Лю, але гнатися за пульпідором передумав, чекаючи на хазяйку.
Барон зітхнув і зрозумів: якщо не я, то хто?
* * *
– Смерть! Ось істинний ворог вищої некромантури! Загибель людини – ось мішень для наших стріл! Могутній дух, яскраве сяйво, блискуче ім'я – усе впирається в смертність похідного матеріалу! У здоровому тілі здоровий дух! А здоров'я нашого тіла, триста разів, на превеликий жаль, не найкраще…
Пройшовшись кабінетом, Анрі зовсім іншими очами подивилася на флакони з чоловічками. Нюанси теорії цікавили вігі-лу в останню чергу – для достовірної оцінки винаходу бракувало знань! Але перспективи… Що можна робити з тінню небіжчика? Лупцювати на білій стіні, приборкуючи? Навряд чи грос у такий спосіб тішить збочені поривання своєї натури. Приборкування тіні – інструмент, а не мета. Отже, існує можливість прилаштувати чужу тінь до діла… До тіла…
Трирука тінь злодія Гвоздила посміхалася з казематів пам'яті.
Злодій знав відповідь.
– Ви винайшли спосіб пересадки тіней?
Гросмейстер зрадів:
– Розумниця! Пані, ви просто диво! От що значить мантиса! – за непрямими ознаками проникнути в саму суть явища… Звісно, якщо ми хочемо зміцнити фізичне тіло живої людини, якщо бажаємо продовжити його існування ad infinitum, ми маємо право замислитися: чому Вічний Мандрівець і Нижня Мама не дали кожному з нас по дві тіні? По три? По десять тілесних проекцій долі? Запас, як відомо, зайвим не буває… Але там, де недогледіло провидіння, на допомогу приходимо ми, Найвища Рада некромантів Чуриха!
– Ваша методика дозволяє прищепити живій людині додаткову тінь?
– Не все так легко, любонько… На жаль, поки що ми не в змозі цілковито підшити людині, що володіє власною умброю в повному обсязі, ще одну, додаткову, тінь. Механізм відторгнення занадто сильний. Особистість протестує по всій глибині еа-шів: шви лопаються, імплантант блідне й розсмоктується, так і не ставши повноцінною частиною особистості. Над цією проблемою ми працюємо – і сподіваюся, колеги, що ваші знання допоможуть вирішити питання радикально. Але без зайвої скромності зауважу: ми можемо ампутувати частину тіні небіжчика, попередньо приборкавши її в процесі консервації, і підшити ампутант до тіні живої людини. Наприклад, – грос кивнув на флакон з побитою тінню теслі Єндри Драмбаля, – від цього баламута нам знадобляться тільки руки. У забіяки були чудові руки, якщо вірити свідченням родичів і земляків…
– Свідченням?
Уявилося, як грос і Номочка ворожать над свіжою могилкою теслі, видаляючи й консервуючи тінь, а потім біжать стрімголов геть, переслідувані родичами й земляками. Юрба кричить, розмахує мотиками й на бігу дає свідчення про чудові властивості рук покійного Єндри…
– Звісно. Ви ж не припускаєте, що ми відбираємо тіні силоміць? Родині Драмбалів гарно заплатили за співробітництво. Вони досі вважають нас навіженими: віддати півсотні бінарів за тінь мерця! А чому не за вуха мертвого осла? За торішній сніг?!
– Ви відріжете руки в тіні теслі?
– Вас це бентежить? Жоден закон не забороняє розчленовувати тінь… А в разі часткового зрощування відторгнення слабшає, даючи нам змогу домогтися позитивного результату.
– Другі руки? Треті очі? Восьма утроба?!
– Так.
– Розширення частки фізичного тіла?
– Ви вловили головне, колего. Наші дослідження підтверджують, що в разі трансплантації об'єктові умбричного ампутанта відбувається зміцнення – підкреслюю, не стільки розширення, скільки зміцнення! – частки фізичного тіла об'єкта. Трансплантувавши додаткові тіньові руки, ми досягаємо збільшення сили і вправності реальних рук об'єкта, аж до регенерації у випадку втрати кінцівки. Нещасний випадок, хвороба, сокира ката – все це перестає бути незворотним! На жаль, пересадити відразу п'ять тіньових рук чи сім утроб, як ви припустили, ми не можемо. Зростає критична маса, і механізм відторгнення знову постає, як і в разі пересадки цілої тіні…
– Відторгнення додаткової тіні чи критичної маси ампутантів пов'язане з природними обмеженнями?
– Ще не знаємо. Можливо, тут криються якісь глибинні уроки, закладені в структурних компонентах особистості. Можливо, перед операцією слід дотриматися певного комплексу прикмет і знамень, для кращого приживлення. Інакше навіщо б ми зверталися по допомогу до вас, колеги?
– У вас зібрано дані на добровольців, підданих трансплантації?
– У достатній кількості. Ми спостерігали за кожним впродовж місяця. І пізніше, вибірково, для повноти картини. Протипоказань немає.
Анрі підійшла до гросмейстера Ефраїма впритул:
– Є. Ви поквапилися, ваше чорнокнижництво. У добровольців згодом починаються проблеми, що зачіпають сферу двох інших «супутників». Порушується структура номена: люди забувають ім'я об'єкта, плутають його, приписують імені неіснуючі властивості… Незабаром процес зачіпає канденцію: дух об'єкта мерехтить, гасне, об'єкт впадає в летаргічний сон, ризикуючи бути похованим заживо. У летаргії первинна особистість черпає
сили, відновлюючи рівновагу, але після пробудження дисбаланс виникає знову.
– Звідки у вас такі відомості?!
«Згадувати лжестряпчого не можна. Сказати, що відомості отримані від Терца, означає розкрити його приналежність до Дозору Сімох. І вказати на інтерес Дозору до Чуриха. Ні, подруго, взялася за гуж – викручуйся, як вуж…»
– Тихий Трибунал розслідує ряд випадків, пов'язаних з магічним втручанням непізнаного характеру. Летаргія та плутанина з іменами зафіксовані вігілами Трибуналу в злодія з Бадандена, королівського скорохода, багатодітної молочниці…
– Імена! Назвіть їхні імена, пані!
– Даруйте, гросмейстере. Ви хочете від мене неможливого. Імена цих бідолах зараз плутають навіть близькі родичі. Вашого багаторукого злодія через зсув номена мало не прирізали в Реттійському порту його власні друзяки. Мені довелося відбивати нещасного в бандитів за сприяння обер-квізитора Всевидющого Приказу. А молочницю мало не закопали живцем.
– Ви були присутні на похороні летаргованої молочниці?!
– Ні. Не мала такого щастя. У цьому випадку повірте на слово…
– Сама доля послала вас до Чуриха, пані! Овал Небес! – грос товариськи обійняв за плечі вігілу з малефіком, бо довжини рук цілком вистачало. Терца він обіймати не став, але профос Дозору й не наполягав, слухаючи в три вуха. – Я давно перестав покладатися на милість провидіння, і ось… Сподіваюся, ви не розголошуєте службових таємниць? Повірте, якщо навіть і так, я ніколи не дозволю собі привселюдно посилатися на ваші свідчення! Я буду німий, як могила…
«Оригінальне порівняння для некроманта», – подумала Анрі.
– Друзі мої, дорогі мої друзі та колеги! Дозвольте й мені відкрити краєчок завіси. Поділитися, так би мовити, таємним. Ви дозволите коротеньку лекцію? Екскурс у історію Чуриха?
– Будьте люб'язні, – за всіх відповіла вігіла.
