SPATIUM XX
Таємниця, що впала з балкона або Спогади Ефраїма Клофелінга

Колись, давно-давно, Ефраїму Клофелінгу виповнилося тринадцять років.

Зараз у це важко повірити. Але клаповухий, незугарний, худий попри всі зусилля мами, бабусі й доброї куховарки Тільди, підліток, улюблений син духівника Бруно, теж не йняв би віри теревеням про старезного гросмейстера-некроманта. Фантазії язикатих брехунів-трубадурів – ось як іноді виглядає життя людське, якщо дивитися не ззовні, а зсередини, як в'язень з темниці чи пташеня з яйця. Між двома іпостасями – сором'язливим юнаком і товариським старцем – пролягла прірва; але саме в тринадцятий день народження виникла перша тріщина, перший розлам майбутньої безодні.

Втім, зрідка, дивлячись у вікно на озеро Тітікурамба й бачачи за озером лиховісні вежі Чуриха, Ефраїм мріяв, як одного разу, могутній і переможний, у всеозброєнні магії, він завоює гніздо жахливих некротів і зробить його справжньою колискою Високої Науки, що творить чудеса в ім'я життя на землі.

У долі є почуття гумору.

Збігаючи сходами Цитаделі, стрибаючи через сходинку й насилу втримуючись від жагучого бажання з'їхати вниз по поруччі, – що, звичайно, негідно дорослої людини! – Ефраїм міркував про таємницю. Про таємницю глибин душі, відповідальну й, поза сумнівами, виняткову. Мабуть, у кожного в такому важливому віці є таємниця. Він здогадувався про це, але це його нітрохи не засмучувало. Далеко не кожен володіє секретами сильних цього світу, зовсім не кожного привітає милостивим потиличником його високість, п'ятий герцог д'Естрем'єр, – і вже точно не кожному лагідно посміхається Хендрик Високосний, чий злет породив пліток більше, ніж подвиги Нихона Сивочола.

Таємниця ховалася за частоколом пліток, лукаво підморгуючи дурням у щілину.

Крім таємниці, Ефраїма дуже турбували примхи Янці, онуки куховарки Тільди. Доведись йому порівнювати володіння таємницею з Янциною симпатією, обираючи, і майбутній гросмейстер завагався б, чому віддати перевагу. Розповісти таємницю куховарчиній онуці означало здобути прихильність серденяточка, як кликав дівчину тато Бруно, посміюючись із синового захоплення. Тато розумівся насерденяточках; знання чарівного предмета в родині Клофелінгів було спадкоємним, як духовидіння. У тринадцять років такий скарб, як Янця, був дуже привабливим. Але догодити предметові захоплення можна й простішим способом – наприклад, подарувавши ланцюжок із золотим гомолюпусом. А таємниця, один раз виказана, миттю втрачає цінність, як скромна дівка – цнотливість.

Син Бруно був розважливий не по літах.

Захоплений міркуваннями, розігнавшись над міру, він налетів у дверях, що вели у двір замку, на причепуреного, мов павич, коротуна – цей дворянин прискакав учора на світанку на особисте запрошення герцога. Незважаючи на малий зріст, гість міцно стояв на ногах. Юному чарівникові здалося, що він врізався в стіну фортеці. До того ж, Ефраїм розбив нижню губу об тверде, глянцево блискуче чоло гостя. Губа напухла, загрожуючи незабаром стати пухким оладком.

– Перепрошую, пане, – насилу вимовив Ефраїм.

– Перепрошую, ваша світлосте, – суворо виправив коротун, але на самому дні його льодистих, блякло-блакитних оченят ховалася незла усмішка.

– Перепрошую, ваша світлосте, – слухняно погодився Ефраїм.

Він згадав ім'я і титул дворянина: тато говорив з Карлом Беркадором, радником його високості, про приїзд Огюста, барона фон Шмуца, чоловіка суворого, із принципами, але відданого й педантичного. Ще тато казав, що для герцога дуже правильно заручитися сприянням барона у нинішній делікатній справі. Про саму справу Ефраїм нічого не дізнався, бо був вигнаний з батьківських покоїв. Теж мені, змовники! Нас хоч вогнем катуй, хоч допитними чарами, ми нікому ні слова, ні словечечка…

– Скажи жінкам, нехай намастять тобі губу конопляною олією, – додав барон, чоловік суворий і з принципами, перш ніж звільнити дорогу.

Кивнувши й відразу забувши про жінок з їхньою олією, Ефраїм стрілою вилетів у двір.

Сонце, лагідне сонце початку осені, набирало в пригорщу золотої води та бризкало на замок. Сонце по-материнськи любило Орден Зорі, пестячи його осередок усіма доступними способами. Здавалося, ще трохи, й замок вигне спинку, замуркотить, немов кошеня. Цитадель не була фортецею в буквальному значенні цього слова: навряд чи б тут вдалося витримати правильну облогу або штурм. Губерт Раптовий наказав звести подарунок, іграшку, скриньку, де можна з задоволенням проводити дозвілля в приємному товаристві або займатися науковими дослідженнями – але при цьому зовнішній вигляд замку повинен ясно свідчити про лицарство, шляхетність та високі ідеали. Дивні, розпливчасті вказівки доводили будівельників до божевілля, але заперечувати або сваритися з Раптовим ніхто не ризикнув. Побудували, як їм звеліли, і вийшло добре.

На погляд Ефраїма, це було дещо краще за нудну неприступність родового замку д'Естрем'єрів.

Тринадцятилітній ювіляр закрутив головою, озираючись. За його спиною, у дверях, забитим у поріг цвяхом стирчав барон Огюст, так ніби забув, куди збирався йти. Далі, біля криниці, із запалом жестикулюючи, герцог Губерт про щось розмовляв з духівником Бруно та огрядною, негарною пані у вбранні сивіли, гаптованому зірками та лавровим листям. Пані звали Есфірь Кольраун, і була вона надзвичайно, до непристойності молода: ледь більше двадцяти років. Приїхала вона в кареті два дні тому. Це тато дав його високості пораду – звернутися до хуської сивіли. Незважаючи на молодість, казав тато, Фіра має винятковий талант ясновидіння, і ніхто краще за неї не складе гороскоп на дитину. Крім того, Фіра вміє зберігати таємниці. «У нашій ситуації…» – сказав тоді тато, замовк, простяг довгу руку, вхопився за відстовбурчене вухо сина й витяг спадкоємця з-за штори.

Тож, окрім імені, Ефраїм нічого не довідався ні про сивілу, ні про нашу ситуацію. Точніше, це тато думав, що син нічого не довідався. А в сина була таємниця, і таємниця багато чого могла підказати.

Не тільки молоденькі сивіли вміють зберігати секрети.

Ми теж не в тім'я биті.

Нікого з лицарів Ордену на подвір'ї не було. Турнір, коли двоколірні бійці поспішали схестити списи во славу ідеалів і тим самим закласти черговий камінь у невидимий підмурівок світобудови, завершився наприкінці літа; наступний буде навесні. Щодо лицарів думка Зфраїма роздвоювалося й вагалася, як людина, що зустріла доппельгангера. Він був присутній при бесідах магістра Хендрика з татом і його високістю, він щиро вважав лицарів дурниками, нездатними гідно поцінувати витонченість чародійної думки, зате майстрами перетворювати будь-яке відкриття Високої Науки на посміховиьско. Але під час турнірів, коли вершники врізувалися один в одного, герольди вигукували імена переможців, славлячи по черзі Зорю Ранкову чи Вечірню, а ряди бійців у чорно-білих плащах виголошували заздоровниці Хендрику Високосному й Губерту Раптовому, й луна металася подвір'ям замку, а грудаста Янця із захватом і обожнюванням дивилася на струнких героїв, часто кліпаючи пухнастими віями…

У такі хвилини переконання піддавалися серйозному перегляду.

Знявши берет і почухавши потилицю – дурна звичка, якої мама марно намагалася позбавити улюбленця, – Ефраїм вирішив підійти до криниці, випробувавши ранковий настрій батька: прожене чи ні? Але доля розпорядилася інакше. Тупий удар тіла об бруківку двору вийшов тихим і зовсім не страшним. Секунду майбутній гросмейстер тупо дивився на зламане тіло магістра Хендрика, яке здригалося; потім він ступив крок назад, начебто збирався ще раз зіткнутися у дверях з бароном фон Шмуцем, розбивши губу, потім вибігти задом наперед сходами до спальні – і час піде назад, усе повернеться, і можна буде виправити, попередити, допомогти…

Ні.

Таємниця вмирала на бруківці, звалившись із балкона.

– Лікаря! Швидше!

– Магістр! З балкона…

І бринів у золотому повітрі осені крик Губерта Раптового:

– Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Маг-духівник уже біг від криниці до магістра, що розбився. Ніколи Ефраїм не бачив батька таким зосередженим, і ніколи більше не побачить.

CAPUT XXI
«Я спитав чаклуна: чого в людства здавна на здоровий на глузд завелика ціна?»

Світ розтинали прямі лінії, ділячи все навколо, до обрію, на чорно-білі квадрати. Квадратами, як сомнамбули, повільно рухалися постаті двох кольорів, що викликали зубний біль; деякі з них здавалися баронові невиразно знайомими. Величезну гральну дошку здибили пагорби й переліски, будинки та замкові вежі; вдалині блищала смоляна гладінь озера.

Притулок божевільних героїв завбільшки як цілий світ.

Конрад роздвоївся: він одночасно перебував на дошці, охороняючи Чорного Короля – і спостерігав за подіями осторонь. До Короля наближалися дві білі постаті: Лицар і Звір. їхнє сяйво засліплювало.

– Добродію, вам шкідливо так сильно сяяти. Вигорите вщент і знесилитеся, – чемно звернувся барон до Білого Лицаря.

Лицар не відповів; лише мотнув головою і голосно зарипів заіржавілими латами.

– Вам тут не місце, добродію, – барон не залишав спроб умовити Лицаря. – Нам усім тут не місце. Пропоную розійтися по-доброму…

Лицар потягнув із піхов довгого меча. Він тягнув і тягнув, а меч не закінчувався й не закінчувався, витягнувшись, напевно, на цілу лігу. Разом з мечем витягалася й тоншала рука Лицаря: от-от перетвориться на павутинку та обірветься.

Збоку до Чорного Короля крався Білий Звір. Барон погрозився Звірові пальцем, маючи намір заступити дорогу, але тут із кущів вискочив Чорний Донжон з палаючою зубчастою верхівкою і з бойовим кличем упав на Звіра.

– Дрюк капловухий! – репетував Донжон, ляпаючи чавунними губами-віконницями на верхній бійниці; він підім'яв Звіра під себе й тепер скручував йому лапи. – Придушу ду…

– …рбаса! – на цьому вигуку Конрад прокинувся.

За стіною кипіла люта метушня, чулося гарчання і здавлена лайка. Іржавими латами зі сну голосно зарипіли двері. «Непорядок: у будиночку Германа завіси змастили, а тут забули», – відзначив барон, підхоплюючись із ложа та дістаючи з-під подушки кинджал. Вчорашня ніч повторювалася. Зараз до кімнати ввійде Ікер Тирулега зі спійманим снулем, Конрад, не розібравшись, зажене старого на стелю…

 

Замість Тирулеги у дверях мовчазним привидом виник Білий Лицар. Упавши з вікна, світло місяця облило постать гостя розплавленим воском, сріблом блиснуло на лезі кривого ножа, торкнулося обличчя…

– Що ти тут робиш, Германе? Ти хворий. Негайно повертайся в ліжко!

– Омфалос!

– Що ви собі дозволяєте, юначе?! Хочете, щоб гросмейстер Клофелінг із вас дрейгура зробив? Ану, швидко…

Велетенською лялькою-хитунцем Герман гойднувся вперед. Мовчки він спробував лівою рукою вхопити дядька за горло. Обличчя, що ніби опливало воском, опинилося зовсім поруч, ґудзики очей тьмяно блищали з безжалісною байдужістю. Заворожений цим видовищем, обер-квізитор ледве встиг ухилитися. Герман навскоси змахнув ножем, распоров рукав нічної сорочки барона й зачепив дядькову руку.

Зараз стратег-командор був дуже схожий на власного татка, Хальдриґа Розбійника, під час нападу білої гарячки.

– Любий племінничку, – просичав барон, відчуваючи, як темна лють скипає десь у закутку душі. Такого з обер-квізитором раніше ніколи не траплялося. Доводилося частину уваги витрачати на контроль мерзенної хвилі, не даючи шаленству підкорити розум. – Добром прошу: вгамуйся…

У відповідь Герман різонув дядька ножем по щоці. На щастя, завдяки безсумнівній перевазі малого зросту, Конрад зумів пірнути вліво. Важче виявилося цієї миті не розпороти племінникові живота довгим, гострим як бритва, анхуеським клинком. Права рука, здобувши чудесну самостійність, пропонувала здоровому глузду поступитися і дати їй, руці, одним витонченим аргументом завершити суперечку, після чого можна буде лягти спати далі. Змусивши заколотницю-руку коритися, барон спіймав момент, коли контужений стратег промахнувся, сильно розвернувся боком, – і від усієї вдячної душі приголубив Германа ліктем по ребрах.

Аби уникнути продовження цього неподобства, він підсік племінникові ноги.

Від гуркоту, з яким упав стратег, будиночок здригнувся.

– Шумний ви, добродію… – пробурчав барон, і відразу з ніяк не меншим шумом звалився на підлогу: підлий лицар Добра смикнув дядечка за ногу. Ножа стратег упустив. Зараз він, сопучи та пихкаючи, намагався навалитися зверху, причавити й дістатися нарешті до жаданого медальйона.

– Омфалос!

Конрад вивернувся, відкотився до стіни. Крепундія на грудях відчутно пульсувала, наче друге серце. Саме від неї здіймалася хвиля, що каламутила розум. Щойно барон усвідомив це, як відразу полегшало, лють відступила – а з очей бризнули осінні зірки. Кулак стратега поцілив у вилицю, немов таран – у фортечну браму. Нічого не бачачи, приголомшений ударом, барон мимоволі відсахнувся.

Щось грюкнуло в стіну біля вуха: кулак чи нога.

 

– Припинити! Всевидющий Приказ!

Потрібна була коротка мить перепочинку. Владний, хоч абсолютно безглуздий у даній ситуації вигук зробив свою справу: Герман загаявся, і обер-квізитор прийняв рішення. Дуже не хотілося бити племінника по контуженій голові. Але іншого виходу барон не бачив. Будемо сподіватися, непритомність позитивно вплинула на впертого родича.

Ідея без зволікання втілилася в життя.

Барон мало не вивихнув кисть: голова племінника виявилася просто кам'яною, їй-право. Сам факт контузії залишався загадкою: булава повинна була розбитися об череп стратега, як скло. Ставши над непритомним Германом на коліна, Конрад без церемоній здер з юнака сорочку, мішком напнув на руки, зведені за спиною, і туго стяг зап'ястя довгими рукавами. Відсапавшись, знайшов у багажі запасний ремінь: для ніг. «Чи не перестарався я часом?!» – тривожно тьохнуло серце. Ні, дихає. Хвала Вічному Мандрівцеві, заступникові бешкетників. Так, з одним світочем упоралися – саме час глянути, що діється в пульпідора.

Морщачись від болю, Конрад штовхнув двері.

У коридорчику крутилася чорна маса: хрипіла, тупала, нерозбірливо гарчала й бурмотіла. Барон позадкував. Кинджал залишився під ліжком, а пертися на таке голіруч – дякую красно! Навіть знаючи, що посмертно тобі дадуть «Героя Вітчизни» з бантами й рюшами…

– О, світлосте! А в мене сестриця з глузду з'їхала. Довелося в'язати. Ну, куди її тепер?

Маса розпалася на два фрагменти: один стояв, другий лежав.

– Несіть у мою кімнату, Коше. Схоже, у нас спільний клопіт. Мені теж довелося зв'язати свого племінника.

– Та ну! – невідь чому зрадів рудий гомолюпус. – Ото діла!

І штовхнув вовчицю, що скавуліла: без злості, але сильно.

* * *

Місячна доріжка бігла чорною гладдю озера.

– У архіваріуса Землича не було сина. У нього була дочка, Хендрика Землич. Природна семантиса, самоучка, кохана Губерта Раптового, магістр Ордена Зорі, предмет ревнощів її високості Флори д'Естрем'єр. Ось і вся таємниця, проста, нудна й очевидна, як будь-який секрет під Овалом Небес. Коли Хендрика розбилася, упавши з балкона, вона носила дитину.

Хотілося стати на доріжку з жовтого подрібненого світла й утекти далеко-далеко. Туди, де дрімає стомлене за день сонце. Де трубадури співають про любов та ненависть, горе та щастя, і можна слухати, сумуючи або захоплюючись, не думаючи про якусь Хендрику Землич, що вмерла за сивої давнини, в яскравому світлі дня, у присутності жменьки людей.

Сива давнина зняла тюбетейку і зібгала в кулаці.