– Почувши іржання, я підійшов до вікна, з якого пані Шавазі люб'язно зняла художній морок, і побачив, як віслюк вігіли Кукіль летить до балкона Вежі Вічних Покоїв.

– Вас це не здивувало?

– Анітрохи. Я знав, що віслюк вігіли – мірабіл.

– Звідки?

– Коли ми вперше зустрілися, Анрі… м-м.. вігіла Кукіль була верхи.

– Ви в курсі особливих властивостей мірабілів?

– Моріс Джаррі, мій приятель – спадковий тулпаролог. Він розповідав, що три ячмінні поля, які спустошують за правильного вигодовування лошака-мірабіла, якимось чином трансформуються на рівні Найвищих Емпіреїв у єдине поле, можливе лише теоретично. Його властивості на практиці дозволяють мірабілу використати складки тріадного просторово-часового континууму, згідно з «Конвергентним динамікумом чудес» Ейзельберта Шеффена…

– Досить. Що було далі?

– Я побачив, як вігіла Кукіль скочила на віслюка і помчала вниз, до далекого перехрестя. Там ішов бій, і я подумав, що це досить пікантне видовище…

– Ви про бій?!

– Ні, я про Генрієтту. Верхи на мірабілі, з балкона Чуриха, в самому шовковому халатику на голе тіло, без пояса… Вітер бив їй в обличчя, і халат, строго між нами, більше нагадував плащ.

– Досить. Що ви побачили потім?

– Коли халат почав нагадувати плащ?

– Ні. Ми говоримо про подальший розвиток подій.

– Я побачив, як услід вершниці з балкона Вежі Таїнств, розташованого значно вище й лівіше, полетів Фрося.

– Хто?!

– Гросмейстер Ефраїм.

– Він упав з балкона?

– Ні. Він прийняв Подобу. Я вперше зустрівся з наявністю виплеканої Подоби не в мисливця на демонів, а в некроманта. Багато хто замолоду мріє про це. В принципі, тут нема нічого недоступного, але Подоба плекається багато років, на це витрачається купа сил, і більшості набридає, вривається терпець і вони полишають пусту забаву. Я сам, пригадую…

– Яку Подобу прийняв гросмейстер?

– Чорно-білий ворон з яскраво-червоним чубчиком. Дуже великий.

– Що після цього зробили ви?

– Я хотів левітувати, але пані Шавазі мене відмовила через збурення тонкої структури ніхільспатіуму. Тоді я й Растіньйоль Крученик навели східчастий місток-чарівничок від вікна до перехрестя: повільніший і більш трудомісткий спосіб переміщення, але нас хвилювала надійність.

– Ви пішли за вігілою Кукіль і Ефраїмом Клофелінгом?

– Так.

– Хто припинив бій на перехресті?

– Вони перестали битися самі.

– Чому?

– А ви уявіть себе на їхньому місці! З боку сумнозвісного Чуриха до вас летить гола валькірія на скаженому віслюку, за нею – рябий ворон завбільшки з корову плюс розмах крил, і, нарешті, по містку-чарівничку через сходинку скаче ставний чоловік у самому розквіті сил, з важким табуретом у руці. Я забув сказати, що прихопив з лабораторії табурет…

– Табурет? І все?

– Ще я блискав очима. Фахівці мого профілю вміють дуже переконливо блискати очима.

– Вірю. Як події розвивалися після втручання вашого обмеженого миротворчого контингенту?

– Рибалки, які виявилися прикордонною вартою Майорату, попередженою заздалегідь і залишеною в другій засідці, забрали своїх поранених і відвезли в човнах на той бік озера. Квесторів з ушкодженнями різного ступеню важкості ми доставили в Чурих. Точніше, у розташовану поруч із замком кадавральню. Загін барона фон Шмуца пішов за нами. Перед цим барон повернув палаш лицареві Шарлю Лефевру, побитому особисто його світлістю, і вибачився.

– Звідки вам відоме ім'я лицаря?

– Барон запитав, чи не родич він з корнетом Францом Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Юнак відповів ствердно.

– Рене Кугут пішов за вами в Чурих доброю волею?

– Ви про горбаня? Знесилений, він лежав неподалік від перехрестя, майже непритомний. Рибалки щосили намагалися відвезти його в Майорат, але пан Кугут не дався. Він кричав, що живим не здасться, що ніколи не повернеться до цієї… е-е… він щось таке говорив про юдоль скорботи, терни ганьби й трагічну любов. Я не особливо вслухався у його крики.

– Лицарі Зорі Вечірньої наполягали?

– Так. Але пан Кугут казна-звідки вихопив гострий предмет, украй неприємний з вигляду, й почав погрожувати самогубством у разі його насильницької екстрадиції. Барон фон Шмуц сказав мені, що юнак на межі нервового виснаження, і що він палко жадав особистої зустрічі з профосом Дозору Сімох. Я подумав… Ну, байдуже, що я подумав. Важливо, що я запропонував панові Кугуту їхати з нами, і по нетривалій бесіді він погодився.

– Представники Майорату заперечували?

– Категорично. Але тут прокинувся граф ле Бреттен, і вони припинили дозволені розмови.

– Ви вже тоді знали, що Рене Кугут – Чорний Аспід, владика Майорату?

– Ні. Він зізнався пізніше.

LIBER IV
Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу і Конрад фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу

CAPUT XIX
«Краще бути на погості, ніж удома, там, де гості вже собі панують, як хотять…»

– Вже пізно, – сказав гросмейстер Ефраїм, знявши знамениту тюбетейку і витираючи нею лисину. Золоте шиття дряпало шкіру, залишаючи червоні смужки, але це, судячи з блаженної усмішки, анітрохи не бентежило старого некроманта. – Пані, ви, мабуть, стомилися? Моя гостьова спальня у вашому розпорядженні. Упевнений, ваш чудовий віслюк легко доставить вас до вежі!

Гіббус тихенько заіржав, тішачись компліментом.

– А ви, ваше чорнокнижництво? Мій мірабіл без зусиль донесе двох!

Швидко зметикувавши, що рано зрадів, Гіббус форкнув і вдав, начебто вмирає з голоду. Увіткнувшись мордою в зарості болиголова, він голосно заплямкав, пускаючи зелені бульки. Будь-який конюх, що не знається на природі мірабілів, кинувся б рятувати дурну тварину від отруйної їжі, але хазяйка поставилася до примх віслюка без інтересу. Таких, як Гіббус, вівсом не годуй, дай зжерти торбу бішениці, корито цикути чи об'їстися блекоти. Анрі в цьому випадку дивувало інше. Фрося, звичайно, двожильний, тягнеться – не рветься, але в його поважному віці відпочинок потрібен навіть найбадьорішим, вщерть сповненим мани чарівникам. Он, бичок-мускулюс – ширший, ніж довший, як і кожен послідовник Нихонової школи, а позіхає на весь рот…

Посадивши тюбетейку на належне місце, Ефраїм заперечно похитав головою.

– Я, голубонько, хотів би спуститися до озера. Тут чудові краєвиди, особливо місячними ночами. Кажуть, випари Тітікурамби подовжують життя і виліковують сорок вісім смертельних захворювань, включаючи плямисту хандру. Дощ, на щастя, припинився, погода чудова…

– Дозвольте скласти вам компанію?

Ця божевільна ідея навідала вігілу, як арешт-команда Тихого Трибуналу: без попередження, поставивши перед фактом. Гросмейстер не подавав жодного знаку, що бажав би прогулятися вдвох; навпаки, Фрося був бездоганно люб'язний, піклуючись про відпочинок стомленої дами. Але серце підказувало – глава Ради в душі був би не проти перекинутися з гостею слівцем за відсутності свідків.

 

– О, пані! Вважатиму за честь!

Повз них, прямий і строгий, немов жердину проковтнув, пройшов барон фон Шмуц, похмуро покусуючи зірвану гілочку дружинника. Знявши капелюха, він коротко вклонився гросмейстерові, потім – Анрі, підтримуючи версію їхнього суто службового знайомства, і поїхав до будиночка, де розмістили недужого від контузії стратега Германа. Бездоганно вдягнений, він розповсюджував складний аромат парфумів, у перуці з буклями та косицею і викликав у кожного менш охайного та манірного спостерігача почуття меншовартості. Малий зріст лише підкреслював загальну поважність, випромінювану фон Шмуцом: у його присутності хотілося зсутулитися й відмовитись від підборів.

Дивлячись услід обер-квізитору, грос шанобливо цокав язиком.

– Дуже, дуже достойна людина! Раніше я з меншою довірою ставився до Всевидющого Приказу. Підкреслю, на відміну від Тихого Трибуналу! – якому завжди й беззастережно довіряв…

Політичні лестощі личили Фросі, як віслюкові – намордник.

Зате гостинність Клофелінга виявилося вищою за будь-які похвали. Під розміщення поранених він виділив замкову кадавральню – зграйку чепурних будиночків і службових флігельків, розташованих нижче по схилу за Вежею Досліджень, між Чурихом і західним берегом озера, у чудовому гаю криптомерій. Селити гостей у замку грос відмовився. «У нас все-таки не готель, – вибачився старий, розводячи руками. – Не цей… як його? „Обитель героїв“! Вибачайте…» Поки брати Крученики командували бригадою дрейгурів, організовуючи доставку квесторів до нового місця проживання, спритна Номочка розганяла від кадавральні сварливу чергу мешканців долини. Бажаючих з вигодою продати передчасно померлого родича на службу некромантам виявилося більш ніж достатньо. Схоже, вони стікалися сюди із завидною регулярністю, і дощ не був їм перешкодою.

– На сьогодні прийом закінчено! – кричала Сестра-Могильниця. – Приходьте за тиждень! Добродію, ваша сухотна кузина почекає на льодовику! Я кому сказала: за тиждень!

– А чому цих приймають? – доскіпувався впертий добродій, тицяючи пальцем у дрейгурів з ношами, на яких лежали непритомні квестори. – Несправедливо! Як своїх, так позачергово, а як наших, то прийом закінчено!

– Ці живі! – поясняла Номочка, насилу стримуючись від рукоприкладства. – їх лікуватимуть!

– Ага, живі! – не здавався галабурдник. – Знайшли дурня! Знаємо ми ваше лікування…

Сама Анрі по нетривалій розмові з квізом і гросом поквапилась залишити перехрестя, від гріха подалі. Із загону барона її міг викрити галасливий, відчайдушний Кош Малой, з яким вони пили кофій у «Скриньці д'Оро», а також Марія Форзац, містрис мовчазна, але недружелюбна. Знайомство з бароном легко виправдати службовими зв'язками, але так «зустріч друзів» викликала б надто сильні підозри. Поквапитися слід було ще з однієї причини: віслюк, тремтячи від пережитого збудження, зчепився-таки з ненависним са-пеєм. Іржання, гарчання, вишкірені ікла, миготіння копит, зойки двох жінок, що віддають накази розлюченим тваринам… Уривки заклять, що їх творив малефік з найкращих спонукань, без найменшої користі трепотіли в повітрі: у мірабіла й са-пея був занадто високий захисний бар'єр, а підсилювати чари Мускулюс не наважувався, боячись зашкодити. Повиснувши на шиї віслюка, Анрі не давала Гіббусу злетіти і згори атакувати пса; вчепившись у зашийок Лю, містрис Форзац заважала собаці мертвою хваткою стиснути щелепи на горлі ворога. Коли тварин на превелику силу розтягли, обличчя містрис, зазвичай невиразне, випромінювало таке знавісніння, що Анрі всерйоз почала побоюватися за своє власне горло.

Але «дама за сімома печатями» не промовила жодного слова, якщо не брати до уваги команди: «Лю, поруч!» – і рушила до непритомного сина. Поклала голову Кристофера собі на коліна, склепила повіки й затихла.

Пес лежав біля ніг хазяйки, хрипко пихкаючи.

Втім, сутичка тварин декому пішла на користь. Разом з бригадою дрейгурів на перехресті з'явився й Фернан Терц, вдаючи, що аж палає з цікавості, чи справді палаючи – рідкісний випадок, коли личина й сутність збіглися. Мабуть, якби барон побачив лжестряпчого тут і зараз, міг би й вибухнути від такого сюрпризу. Але барон витріщався на бійку, а Терц не розгубився: миттю роздягнувшись до підштанків і не зважаючи на зливу, хитрун затесався між дрейгурами, підхопив ноші разом із одним з «умовно-живих» і вийшов у кадавральню. Недбала хода, воскова привітність на приємно-дурнуватому обличчі, олово тьмяних очей, механічний ритм рухів – Анрі навіть засумнівалася, чи живий профос.

Зовсім інша людина стала, дякую за увагу…

 

– То ми йдемо, любонько? – перебив її спогади Фрося.

Анрі кивнула.

* * *

Над вечір небо очистилося. Висипали перші, найдопитливіші зірки. Світлячки з мерехтінням, вдивлялися в суєтні справи, що діялися на твердіні земній. Присівши на ґанку, відтягуючи зустріч з Германом віч-на-віч, барон милувався сяючим дивом. У місті рідко дивишся на небо; значно частіше клянешся Овалом Небес, поминаючи його доречно й недоречно. Зараз небесне склепіння скидалося на бархотку королеви, підморгуючи з глибин розсипом діамантів.

Велич таїнства, – проспівав би трубадур.

Мир і спокій, – зауважив би скромний міщанин.

Скоро ніч, – почухав би потилицю випадковий подорожній у чистому полі.

У кожного знайшлося б чим пом'янути день, що минав. Зате кілька годин тому, коли над лиховісним перехрестям разкрились безодні небесні – слів бракувало, та й непотрібні вони були, слова…

 

…Складалося враження, що там, нагорі, прибиральниця, ніби їй руки покорчило, заходилася терти шваброю брудні хмари. Раз по раз дурепа викручувала ганчірку в підставлене відро, на дні якого за дурнуватим збігом виявилася земля. Мокрі до нитки, лицарі Вечірньої Зорі жалобною процесією віддалялися до берега Тітікурамби, несучи поранених на ношах, зроблених зі списів і плащів. Чорні страждали: їм до шалу хотілося забрати й кульгавого пульпідора, але врешті-решт довелося йти ні з чим.

«Чи часом не чурихці дощ наслали? – відсторонено думав Конрад, намагаючись привести до тями племінника: Герман сповз із коня йому на руки і знепритомнів. Мабуть, від радості, що бачить любого дядечка. – Цілком могли: щоб вояки трохи охололи. Якщо так, чаклун-темпестор у них страх який нетямущий. Сидить, мабуть, у вежі, ледар, і вусом не веде. Битва скінчилася, час би й сонечку виглянути…»

Насилу піднявши молодого стратега, барон розщібнув ремені, стяг з Германа зім'яту кірасу, роздер, не церемонячись, комір сорочки. Посадив, притуливши спиною до валуна – справжнього, а не псевдокаменя, що випадково відбився від загальної «кладки». Дощ, наївний цілитель, старанно поливав контуженого; порох перетворювався на грязюку. Баронові доводилося тримати племінника, щоб той не з'їхав у калюжу. Груди стратега важко здіймалися й опадали, обличчя спотворювали неприємні

суми, викривляючи знайомі риси; очі під повіками жили окремим життям, як у сплячого, котрому сниться страшний сон.

Поруч, анітрохи не соромлячись, по-вовчому зализувала поріз на руці руда дівчина, абсолютно гола після зворотного перетворення. «Агнешка Мала», – згадав Конрад, відзначивши, що дівчина гарна собою, і нагота їй до лиця, оскільки виглядає зовсім природною. Рука дівчини для стороннього глядача сприймалася швидше як ліва передня лапа, але це Агнешку не псувало. Немов підслухавши чужі думки, руда змовницьки підморгнула баронові й заходилася нарешті одягатись у що попало. Як не дивно, частково одягнувшись, руда стала виглядати набагато більш визивно, ніж доти.

– Дозвольте, я допоможу вам.

Над Конрадом, сріблястою тополею над кущем верби, навис старець, шляхетного вигляду. Непристойно високий, прямий, з охайною борідкою, де ще збереглися смолянисті нитки. Дивився старий із щирим співчуттям. По вишитій тюбетейці, сивих кучерях і халату незнайомця струменіла вода, але він не звертав на зливу анінайменшої уваги, немов аскет-дощовик із секти «Aqua-vita».

– Буду дуже вдячний… – промурмотів барон, встаючи й машинально обтрушуючи коліна.

Старець нічого не робив і не говорив. Він уважно подивився на Германа – і той розплющив очі! Погляд у горе-командора був каламутний, безтямний. Фон Шмуц-молодший заворушився, але якось невлад: жужелиця раптом забула, для чого їй потрібні лапки.