Профос вийшов з-за стовбура криптомерії, густо оповитого плющем. Багряне вдень, листя плюща зараз, у примарному світлі місяця, нагадувало плями засохлої крові. «В-ви-и! в-ва-а…» – відгукнувся згори пугач-пересмішник, але профос насупив брови, гілка під нахабним пугачем хруснула, і птах зірвався з дерева, розсудливо полетів геть.
– Добраніч, – відповів чемний гросмейстер. – Я радий вас бачити. Ви не повірите, але я дійсно…
Терц зробив жест рукою, показуючи, що гідно поцінував ввічливість звертання.
– І все-таки, ваше чорнокнижництво? Мені здавалося, я зробив усе можливе…
– Ви все робили бездоганно, пане профос. Мені допомогла чиста випадковість, якої ви не могли передбачати. Річ у тім, що я – син Бруно Клофелінга, мага-духівника при дворі герцога Губерта.
– Вмієте викликати духів з безодні? – профос дозволив собі відверте глузування. – То це багато хто вміє… Чи серед безтілесних створінь у вас є інформатори? Корисні, досить корисні знайомства!
– Я б сказав інакше, колего, – слово «колега» у вустах гросмейстера звучало зовсім природно. – Замолоду я пішов усупереч волі батька, знехтував сімейною традицією, але дещо зі спадкових здібностей зберіг донині. Якщо в людини на плечі сидить даймон, пазуристий упертюх-даймон, штовхаючи на різні сумнівні вчинки – я бачу цього даймона. Я чую його шепіт, безгучний для інших. На вашому лівому плечі сидить даймон образи і помсти. Образа застаріла, до неї ви звикли, а з бажанням мститися успішно справляєтеся, тримаючи даймона у вузді. Ви – сильна людина, пане профос. Мені не хотілося б знати, яка біда штовхнула вас на шлях блокатора, давши життя даймону на плечі… Але пам'ятайте: ваш даймон здатений викрити вас, незважаючи на всі зусилля блокації.
– Що ж мені робити?
Безпорадність запитання вразила вігілу. Таким вона бачила профоса вперше.
– Уникати спадкових духівників, навіть якщо вони змінили профіль. Або позбутися даймона. Я розумію, це важко, майже нереально. Приборкати себе – іноді це непосильне завдання навіть для досвідченого венатора, який легко впокорює найбільш диких дітей геєни.
Складалося враження, що двоє літніх чарівників – теперішній і колишній – говорять про щось добре знайоме їм обом і приховане від невтаємниченого слухача. Анрі доводилося бути присутньою при схожих бесідах: поети, актори, солдати, мандрівники – люди, раніше незнайомі, знаходили спільну мову відразу, без перешкод, і вігіла через це почувалася зайвою, недоумкуватою ледаркою, квапилася залишити таке товариство.
Зараз піти було нікуди.
– Я б із задоволенням спустився до озера, – по тривалій мовчанці мовив Терц. – Ви запросили мене скласти вам компанію. З даймоном чи без, я згоден.
– Звісно! Прошу…
Ефраїм посторонився, щоб профосові було зручно крокувати поруч із ним. Стежка була неширока, і Анрі пішла позаду. За правилами етикету даму належало пропустити вперед, але етикет загубився вночі. Схил став пологіший, подих озера підступив, захолодив скроні. Під ногами шарудів пісок.
– Сподіваюся, пане профос, ви… е-е… задовольнили свій службовий інтерес до Чуриха?
– Цілком, ваше чорнокнижництво.
– Без наслідків, неприємних для нас обох?
– На сьогодні – так. Суть чурихских досліджень в галузі умбрології мені зрозуміла. Я розраховую, що практику тіньових експериментів на добровольцях буде вами припинено до більш повного теоретичного обґрунтування.
– Можете бути впевнені.
– Чурих відмовить квесторам у обіцяній трансплантації?
– Безумовно. Нам необхідно якомога ретельніше вивчити зв'язки «супутників». Плутанина з іменами, летаргія та інші небажані наслідки зводять нанівець всі позитивні сторони трансплантації! Крім того, квестори постраждали в сутичці, а кризовий період після пересадки тіньового фрагмента дуже тяжкий. Навіть цілком здорова людина проводить у ліжку не менше трьох днів…
«Кидало то в жар, то в холод, – згадала Анрі розповідь Гвоздила. – Від нестерпної сверблячки мало не збожеволів…» Справді, від дурнуватої сутички на перехресті була й користь: хитромудрий грос, не порушуючи букви угоди, відмовить квесторам на законних підставах. Турбота про здоров'я поранених, протипоказання, обставини, що випадково відкрилися некромантам… Якщо знадобиться, можна, не називаючи імен, згадати інтерес до чурихської умбрології з боку Тихого Трибуналу й Дозору Сімох. Словом, не бачити квесторам додаткових тіней, як власних вух!
Вігіла ледь чутно захихотіла.
– Цікаво, кому призначалися «чудові руки» теслі Єндри Драмбаля? – кинула вона в спину Клофелінга. – Забіяки й баламута, чию тінь ми приборкували всією компанією? Небожеві барона? Щоб краще керував?
– Джеймсу Рівердейлу, – не оглядаючись, байдужо відповів гросмейстер. – Бійці часто бажають мати додаткові руки. Хоча особисто я рекомендую їм запасну голову. Але вони не вірять. їм навіть рідна голова здається зайвою.
– А що замовила Агнешка Мала? Третю ногу? Додаткові сідниці? Восьмі ікла?
– Це якраз неважливо, – втрутився Фернан Терц, не давши гросу відповісти. – Важливо інше: що обіцяли квестори Чуриху за допомогу? Я правий, ваше чорнокнижництво? На місці глави тутешньої Ради я б обов'язково підкреслив, яку велику послугу я роблю лицарям Ранкової Зорі, беручи участь у їхній шляхетній справі… І призначив би за свою доброту підходящу ціну.
Чоловіки зупинилися, дивлячись один на одного. Вони були дуже схожі: рельєфні обличчя, худорлявість, звичка нахилятися вперед, вдивляючись у співрозмовника. Профос Дозору і гросмейстер Найвищої Ради некромантів цілком могли здатися батьком й сином, які посварилися через дурницю. І Фрося за необхідності, мабуть, з успіхом зумів би вдати з себе дамського лікаря-ненажеру чи багатенького сибарита, п'яницю й насмішника, як Терц легко вдавав стряпчого.
«Це більше, ніж личина, – думала Анрі. – Це особи. Різні обличчя тієї самої людини. Ось що треба забирати в тіней: обличчя…»
– Я призначив ціну, – сказав Ефраїм Клофелінг. – Велику ціну.
– Велику для вас? Чи для них?
– І для них, і для мене.
– Яку, якщо не таємниця?
– Які таємниці між нами… У разі перемоги вони гарантували мені вільний доступ до Омфалоса.
Ні, це не було маскою, личиною чи одним із запасних облич. Профос дійсно здивувався. Схоже, Терц очікував чого завгодно, але тільки не цього.
– Навіщо вам знадобилася пуста цяцька?
– її виготовив мій батько, Бруно Клофелінг. За наказом герцога Губерта.
Старий зняв тюбетейку, зім'яв її в руці й тихо додав:
– Омфалос – це все, що залишилося від магістра… Е-е.. Хендрика Високосного. Певною мірою це і є сам магістр.
* * *
– Я знав, що ви здогадаєтеся, – спокійно кивнув Рене. Тіні на обличчі горбаня гойднулися, опливли патьоками туші. – Коли ви зрозуміли, що я – Чорний Аспід?
– Почав підозрювати, коли ви повідомили, що ваш медальйон – Пуп Землі. Упевнився ж остаточно, коли ваші соратники на перехресті вдарили в спину квесторам, а вас не стали звинувачувати в крадіжці святині. Та й білі не випадково погналися за вами. Ви знайомі?
– Особисто? Ні. Але в столичній галереї Ордену є зображення всіх владик Майорату. Вони напевно впізнали мене за портретом. Що ж до співчуття й допомоги… Чорний Аспід, що втік з Майорату, викравши Омфалос – особистість суперечлива. Я вже не той, яким був, займаючи Цитадель. А як чаклун-медикус, я давав клятву.
Влетівши в кімнату, шестикрилий метелик-пилкоїд закружляв навколо свічки. По стінах застрибали чорні танцюристи, вихиляючись та підскакуючи. Недобре примружившись, Рене Кугут спостерігав за згубним танцем метелика. Барон хотів відігнати дурну комашку від полум'я, але спізнився. Легкий тріск, хмарина нудотно-солодкавого диму – і танець на стінах припинився.
– Ваші соратники були впевнені, що ви діяли в інтересах… м-м-м… темних ідеалів? Ваша відмова повернутися в Майорат їх помітно збентежила…
– О, так! – гірка усмішка скидалася на кривий поріз від ножа. – Спершу мої доблесні гвардійці вирішили, що я просто втік, прихопивши Омфалос. Загалом, правильно вирішили. Засідка на Чумі – вона була на мене, а не на квесторів. Але коли гвардійці побачили, як я втікаю від лицарів Ранкової Зорі, ведучи їх просто в пастку – впевнений, вони були в захваті! Ще б пак! На їхню думку, я діяв, як саме втілення Зла: підло, підступно, віроломно, порушуючи правила й нехтуючи заборонами… Обдурив усіх двічі: втік із крепундією, змусивши соратників спорядити погоню. А потім, відкрито переодягшись у кольори Темряви, виїхав назустріч квесторам, спровокував світлих на напад поза територією Майорату й заманив у засідку, призначену для мене! Геніально підлий план Чорного Аспіда! Упевнений: дурники мною пишалися…
Тон Рене неприємно різонув слух барона. Раніше Конрад не помічав за пульпідором зарозумілого презирства.
– А насправді?
– Я вже казав вам. Вона вмирає, я хочу врятувати її! Овал Небес, коли ж ви нарешті повірите в мою щирість…
– Я вірю вам, вірю! – поквапливо перебив Кугута барон, відчуваючи, що сентиментальний Чорний Аспід зараз впаде в істерику. Напевно, служіння Темряві не минає марно. – І готовий допомогти. Я тільки одного не розумію: навіщо ви вплуталися в ці ігри? Юнак із пристойної родини, освічений чаклун, досвідчений пульпідор… Світло-Темрява, Добро-Зло, квести – за великим рахунком, просто хлоп'яцтво, забави дорослих невігласів, даруйте за прямоту. Ви розумний і діловитий, могли б…
– Розумний? Діловитий? Чаклун із пристойної родини?! – Рене вже кричав, люто бризкаючи слиною, і обер-квізитор відсунувся подалі. – Подивіться на мене, ваша світлосте! Я горбата потвора! Той квестор, якого я лікував, якщо не помиляюся, графського роду. їхній командор – ваш родич, так? – дворянин. А що скажете про білого квестора-некроманта, магістра й повного мага?! Він мій одноліток! І ви ще запитуєте…
Барон прикусив язик. Негарно вийшло. Почав розмову, не подумавши – тільки аби заговорити пульпідорові зуби, відволікти від слизької теми… Забув, твоя світлосте, хто з вас двох – фахівець із замовляння зубів?
– …Орден Зорі – єдиний орден, де для лицарського статусу не обов'язково бути дворянином! І я став лицарем! Чорним Аспідом! Втіленням темного боку рівноваги! Я досяг усього, чого може досягти людина мого походження і становища. Дворяни й маги, лицарі Вечірньої Зорі, служили мені, виконували мої накази…
Голос Рене набрав сили, став глибшим, у ньому пробилися владні нотки. Горбань більше не кричав, він говорив, промовляв: упевнено й велично. Кімната наповнювалася похмурою силою, як флакон аптекаря – отрутою; полум'я свічки злякано скулилося перед Темрявою, що підвела голову. Здавалося, ще трохи – й тонкі стіни пристановища не витримають, розваляться картковим будиночком під напором зсередини.
– О, цей солодкий тягар влади! Тягар слави! Тягар Темного Владики!
Раптово пульпідор замовк і знітився, наче Темрява, що зійшла на нього, покинула свого обранця. На грудях Рене, добре помітний у розщібнутому комірі сорочки, брався чорно-білими плямами медальйон. Омфалос нагадував пухир, налитий зсередини гноєм.
– Моїм кумиром з дитинства був Губерт Раптовий, – ледь чутно проказав горбань. – Я завжди хотів хоч крапельку бути схожим на герцога. Краса, сила, титул, слава… Що ж, я наблизився до ідеалу настільки, наскільки можливо: лицар Ордену Зорі, переможець Білого Голуба, Чорний Аспід… Треба піднятися на вершину, щоб звідтіля побачити: все даремно. Мураха перед драконом – ось хто я в порівнянні з ним. Горбатий чаклун-простолюд, що намислив про себе казна-чого… А вона, як і раніше, вмирає: день заднем, рік зароком. Орден, Заповіт, ідеали… Начхати! Я хочу врятувати її. Це все, чого я хочу.
– Ви хотіли передати крепундію Дозорові Сімох. Вірно?
Кугут тужно кивнув.
– Мабуть, я в змозі вам допомогти. Я знайомий з Гувальдом Мотлохом, верховним архіваріусом Дозору Сімох. Після повернення в столицю я міг би…
– Ви не жартуєте?!!
– Ні. Не скажу, що ми з верховним архіваріусом – близькі друзі… Але я спробую звести вас із ним. Якщо, звичайно, капітул Дозору не буде проти. І не треба мені дякувати! – Конрад жестом зупинив Рене, який побагрянів і почав задихатися від збудження. – Я ще нічого для вас не зробив. Почекайте результатів.
– Візьміть її.
Рене вимовив це так, немов розлучався з коханою.
– Хоча б на ніч. У вас вона буде в більшій безпеці. І потім… Я не хочу сьогодні бачити сни.
– Улещений вашою довірою, юначе, – барон не втримався і дозволив собі на йоту більше в'їдливості, ніж варто було. – Але я б порадив вам просто зняти медальйон і покласти поруч, на табурет.
– Візьміть, прошу вас!
«Зрештою, не такий уже й кошмар мені снився, – зітхнув фон Шмуц. – Хіба що наприкінці. З певної точки зору, це навіть цікаво…»
На жаль, аргументи не відзначалися переконливістю.
– Гаразд, я візьму. Вранці поверну.
– Храни вас Повзуча Благодать!
– Вам шкідливо нервуватися, юначе. Лягайте-но краще спати. У всіх нас видався тяжкий день. Хвала Вічному Мандрівцеві, він скінчився, і не так погано, як міг би. Добраніч.
Забравши свічку, барон залишив Чорного Аспіда наодинці зі здоровим сном.
