– Дякую, голубонько! – ледь відсторонивши вігілу, але не поспішаючи відновити статус-кво, Ефраїм розчулено кліпав. Очі великого некроманта зволожилися, на кінчику носа блищав пилок від місканта. – Ви просто диво! Я неодмінно відпишу Месропу, щоб він підвищив вас у чині! Чи в ранзі? У чому там вас підвищують? Втім, це не так важливо. Кликуша сам знайде, як зробити вам приємне, якщо прохання Ефраїма Клофелінга ще щось означає!

Давши дамі спокій, він відвернувся й тихо шморгнув носом.

Можна сказати, схлипнув від повноти почуттів.

«Прикидається чи ні?» – гадала вігіла, відчуваючи заздалегідь, що це плодів не принесе. На жаль, подруго, винуватити нема кого. Ти сповістила гроса щодо вашого знайомства з Гвоздилом і службового інтересу до чурихських тіньових досліджень, прийнявши на себе частину тягаря профоса Фернана Терца… Дозор Сімох має бути щасливий: віга з Тихого Трибуналу покриває їхню людину. Але що робити, якщо Ефраїм запитає: пані, звідки вам відомі імена двох квесторів? Як ви з'ясували, що один із них – кваліфікований некромант?!

Будемо сподіватися, бурхливий деньок послабить спостережливість Клофелінга, як послабив він стриманість Генрієтти Кукіль.

Ох, язик за ґрати заведе…

* * *

– …Значить, цього вас у Браваллі навчали, юначе?

Контужений Герман похмуро мовчав, дивлячись у землю й уникаючи зустрічатися очима з розгніваним дядечком. Крізь бинти на чолі випинала чималенька ґуля, наче юний стратег намірився від великого розуму народити з голови Ахінею-Войовницю, як зробив це колись велетень Пресикаель. Велетня можна було зрозуміти: він прагнув мати нащадків, а дружини мати не бажав. На жаль, на той момент прагнення Пресикаеля не здійснилися – йому втретє відмовила Повзуча Благодать. Це вже пізніше, зачавши за допомогою лівої литки, серцевої надмірності та милості Нижньої Мами…

Втім, ґуля Германа не мала відношення до народження нової войовничої Ахінеї. Та й розміри самої ґулі були скромніші, ніж здавалося на перший погляд: під пов'язкою ховався лікувальний компрес. Перев'язувала бідолаху добра цілителька, виняткової краси пані – зі звертання до неї колег-некротів Конрад довідався, що кличуть даму Сестрою-Могильницею. З цього моменту побоювання барона за здоров'я племінника різко посилилися.

Можливо, тому обер-квізитор і був зараз такий суворий з Германом.

– Ви, добродію мій, розбурхали пів-Реттії! Вашою справою займається не лише Всевидющий Приказ, а й Тихий Трибунал! Рідні мало розум не втратили, оплакуючи загиблих дітей і внуків! А хитромудрі бовдури чистять біле пір'ячко… Добре, на зусилля квізиторів і вігілів, а також на горе близьких людей вам начхати – як істинним лицарям Світла й Добра! Ідеали над усе. Але ж думати вас учили?! Принаймні, особисто вас, юначе?! На факультеті фундаментальної стратегії, який ви незрозумілим для мене чином зуміли скінчити з відзнакою. Ворушити розумовим м'язом? Прораховувати наслідки?

– У нас був план! Гарний план, – Герман підвів голову й поморщився від болю, що лунко вдарив у скроні.

– Невже? – в'їдливо перепитав фон Шмуц-старший. – Якщо це гарний план, то я – Вічний Мандрівець! Результат, як то кажуть, на лиці. На вашому, пане стратег, і уваших товаришів. Вас ніколи не вчили, що все геніальне – просте?

– Вчили…

– Погано вчили! Такий громіздкий задум просто зобов'язаний був провалитися. Запам'ятайте, складні інтриги процвітають лише в баладах. А на практиці… Хвала небесам, що ви не обрали простий шлях! Тоді наслідки могли виявитися значно сумнішими.

– Звідки ви знаєте, дядечку?

Судячи з гримаси, що спотворила риси Германа, командор нарешті втямив, що любий дядечко, сварячись, багато чого не договорює. І добре, що не договорює, бо з сорому згориш і за вітром порохом розвієшся.

– Це мій службовий обов'язок – знати й передбачати. Гаразд, небоже, вважай, легко відбулися. Посидите під домашнім арештом…

– За що?! Ви не маєте права!

– Про права згадав? Тобі перелічити статті Зводу, під які підпадають ваші дії? – барон звівся на ноги. Він стояв перед червоним, як варений рак, племінником, руки в боки й грізно погойдуювався з п'яти на носок. – Прошу дуже, мені не важко. Заподіяння майнових збитків другого ступеня. Сподіваюся, Трепчик з радістю підтвердить збитки, підвищить ступінь до десятого. Порушення громадського порядку третього ступеня. Провокація, мета якої – навмисне введення в оману співробітників Всевидющого Приказу й Тихого Трибуналу. Перенесення суто локального квесту за межі екстериторіального Майорату, що є…

– Досить, дядечку…

– Більш ніж досить! Германе, я не прихильник особливих заходів. Просто дай слово, що ти і твої друзі не будете залишати межі… е-е… кадавральні без мого дозволу.

Герман теж підвівся. У голові стратега запаморочилося, він похитнувся, і барон поквапився підтримати племінника. Погляд побитого собаки, сором, розчарування, образа на долю…

Досить передбачуваний вираз. І все-таки щось не подобалося Конрадові в позі, в обличчі Германа, у впертих складках на чолі, під самим бинтом. Може, контузія дається взнаки?

– Даю слово честі, – виразно мовив молодий стратег.

– От і добре. А тепер лягай-но спати. День був тяжкий, тобі потрібен відпочинок.

Барон допоміг племінникові зійти сходами: того хитало, наче під ногами була не тверда земля, а палуба фрегата, що бореться з бурею. Зовнішні двері будиночка, а також внутрішні, що вели в одну з двох кімнат, не замикалися. Але слово честі для барона було надійніше за найкращі засуви.

Просте дерев'яне ліжко, охайно застелене, мабуть, становило раніше всю обстановку кімнати. Лише зараз, через появу несподіваних мешканців, сюди принесли міцний табурет і скриню для одягу. Гостро відчувався свіжий запах трав: чебрець, полин, щось іще. Барон не дуже знався на ботаніці. Головне, пахло приємно. От якби горіли ароматичні свічки або хазяї розприскали флакон парфумів, тоді звичайно…

Герман важко опустився, майже впав на ліжко.

– Сам роздягнешся, чи допомогти?

– Сам… Дякую, дядечку.

– Добрих снів. Видужуй.

Барон вийшов, обережно причинив за собою двері.

Завіси виявилися ретельно змащені: анінайменшого скрипу.

SPATIUM XIX
Кадавральня Чуриха або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

Кадавральню в Чуриху заснував Бенедикт Прагматик, VI-й гросмейстер Ради.

Чарівник середньої руки, але надзвичайно кмітливий і підприємливий, Бенедикт будь-яку ідею заздалегідь вважав мертвонародженою – і тому втілював у життя з натхненням і кипучою енергією, гідними генія некромантури. Сам він ідей не генерував, вважаючи це жеребом людей несьогосвітніх, яких і в очі й позаочі називав «моїми славними ідіотусами». Таких людей гросмейстер знаходив по всіх куточках населеного світу, приймав – із неабиякою часткою співчуття – в Чуриху і брав у роботу. Будь-яку вироблену ними ідею, творчу чи адміністративну, Бенедикт спершу ховав, відправивши відповідні обряди, а згодом доглядав за могилкою і міркував:

«З якого кінця підняти мерця?»

Чурих при ньому процвітав.

Будь-який практикуючий некромант скаже вам, що його магічний профіль вимагає зовнішніх витрат і завзяття, непорівнянних, скажімо, з підготовкою до роботи бойового мага, ясновидця чи погодного темпестора. При позірному достатку кадаврів – себто, трупів – для наукової роботи підходить далеко не всякий небіжчик. А підходящого зовсім не так легко роздобути, як вважають дилетанти. Охоронні чари цвинтарів, протидія метрів ритуальних послуг, які опечатують місця поховань, мерзенна якість трун і ґрунтові води, через що кадавр псується тілом і вдачею раніше, ніж ти до нього дістанешся. Муміфікування і кремація, увійшовши в моду з кінця минулого століття, значно ускладнили ситуацію на ринку тіл, ряд лжегуманістичних законів вступив у конфлікт із природними потребами некромантів…

Словом, якщо вірити прислів'ю, сто разів упрієш, поки дрейгура злелієш.

Хто був автором ідеї створення кадавральні, історія замовчує – звичайна річ для періоду влади Бенедикта Прагматика. Але настав чудовий день, коли всі ворони, граки, щиглі, горобці й навіть солов'ї Чурихської долини заспівали в один голос. Тривала ця одностайність недовго, за місяць птахи повернулися до повсякденного щебету, каркання та булькання, проте справу вже було зроблено. Дивуючись осмисленості пташиного граю, населення довідалося і гарно запам'ятало, що коли в кого є зайвий небіжчик, а зайвих грошей, навпаки, катма…

Звикнувши до сусідства із замком некромантів, жителі долини поставилися до ситуації з дещицею чорного гумору. Збираючись вечорами сьорбнути пивця й викурити люльку, бондарі й орачі, кушніри, пічники та рибалки навперебій радили один одному з'їздити до мудрих некротів, торгонути любою бабусею. Чоловікам вторили жінки, збираючись біля криниць чи на призьбах. Лузаючи насіння, молодиці пліткували про дурнів-гроболазів, які за своїм чаклунством геть-чисто забули про пристойність і сімейні чесноти. Бортника Кумбу Спориша придавило сухим деревом – на похороні родичі й гості помирали зо сміху, уявляючи, як замість могили кладуть Кумбу на віз, везуть до Чуриха і довго сперечаються про ціну, перш ніж ударити по руках. «Шапка золота, не менше! – голосніше за всіх реготав Кумбин зять, моторний красень Фішка, любитель хмільного солодкого меду і партії в „сударика“. – Тесть, тьху-тьху, аби не зурочити, мужик кріпкий, метикований! Дорогого коштує!»

 

Він же вночі й викопав покійного бортника та відвіз до кадавральні.

На почин, так би мовити.

Шапку золота, звісно, Фішці не насипали. Але гонорару за проданого тестя цілком вистачило на тиждень безпробудного пияцтва. Решту грошей заповзятливий красень програв у «сударика». На сороковини смерті бортника його відгамселили так, що ходив по селу розкарячком, стогнав уголос і чіплявся до дружини з нескромною пропозицією: ходім, мовляв, з лопатою на цвинтар! Там ще багато хто з родини задарма боки пролежує…

За два роки до кадавральні проклали нову, бруковану дорогу: щоб вози не грузли в багнюці. Долиною прибуткова справа не обмежилася – возили зблизька, возили здалеку, виявивши, що «товар» дорогою до Чуриха зберігається чудесним чином і додаткових заходів для збереження не вимагає. Прискіпливість некромантів до якості пропонованих кадаврів що не день зростала. Зледащілі чурихські маги крутили носом, побачивши старих, нехай навіть міцних і придатних до застосування; ретельно з'ясовували біографію покійного, вивчаючи життєвий шлях. У обслугу замку кого попало не брали, прагнучи поєднувати тілесну вправність із ґречністю та привітністю душі. А вже для експериментів залишали найкращих, найсвіжіших, сповнених чеснот – суворіше, мабуть, відбирали тільки в королівську гвардію.

Відбір, як це не дивно, позитивно позначився на кількості клієнтів. Кожний, хто зумів вигідно продати кадавра, вихвалявся на весь голос: а мій же, мій… дядько, тітка, невістка, дівер! У нашому роду всяк – козак! І мертвий смертю нехтує! Ого-го!!!

Таких поважали.

Та і з першого погляду було видно: віддаємо родичів у гарні руки. Кадавральня радувала око: затишні, чистенькі будиночки, доріжки між ними просипано білим піском, лагідний шерех криптомерій, мальовничий спуск до озера, піщаний пляж; до слова, рідкість – у інших місцях берег Тітікурамби був скелястий. Чудові льодники для зберігання тіл, де цілодобово грала класична музика – чиясь ідея, як завше, з успіхом реалізована гросмейстером Бенедиктом. Дослідження довели, що гармонія композицій, здебільшого різноманітних «Requiem» і «Marche Funebre», на третину скорочує манозатрати на віталізацію об'єкта. Музиканти наймалися живі: по-перше, дрейгурам елефант на вухо наступив, по-друге, сезон у Чуриху для скрипалів і фаготистів виходив вигідніший за службу в благодійному оркестрі Фрідріха Бьорке, відомого мецената.

Додайте до цього молоденьких відьмочок – слухачки початкових курсів факультетів некромантії билися за право літнього стажування в кадавральні Чуриха.

– Ідилія! – сказав Адальберт Меморандум, дипломований поет і штабс-секретар Ложі Силаботоніків, проїздом відвідавши Чурих.

Тут він написав оду «Повстань-но, фатумом благословенний!», випив горобинової, заповів своє тіло місцевому комірникові й надвечір виїхав. Втім, заповіт за сім років по тому переписав, вирішивши упокоїтися в мавзолеї, вибудуваному вдячними шанувальниками.

Перед від'їздом віршомаз затримався біля воріт, дивлячись, як на спеціально відведеному майданчику дрейгури начищають ваксою тіні. Ритмічно миготіли щітки, кисло смерділа в коробах вакса, тіні піднятих, сизі під променями пізнього сонця, наливалися дивною, опівнічною чорнотою, і посмішки на задоволених ообличчях дрейгурів ставали широченними, як шаровари ландскнехтів. Питання про склад вакси залишилося без відповіді: крім сажі, туди входив таємничий «оживляж» – комплекс заздалегідь підготовлених настоїв. Всмоктуючи наваксовану тінь протягом тижня, дрейгур потім служив не за страх, а за совість, уп'ятеро довше звичайного.

Якби гросмейстером Чуриха того дня був Ефраїм Клофелінг, він прочитав би поетові цілу лекцію про тіні, як проекції тілесних доль на тканину світобудови і варіанти їх використання. Але Фрося надягнув гросмейстерську мантію в залі торжеств Вежі Досліджень лише десять років по тому.

Врешті-решт поет так і від'їхав невігласом.