– Але чому ви сказали, що квестори їдуть до Чуриха? У лапи до некротів?!
– Бо я ніколи не брешу без вагомих причин.
– Чого ж вони так рвуться в Чурих?
– Ви забагато від мене хочете, містрис Форзац. Я не всезнайко. Я лише зробив висновок з анонімних листів.
– Та я сестриці вуха обірву! За такі жарти!
– Треба дати їм знати, що ми тут…
– Дивіться!
Рене Кугут нарешті побачив вершників, що їхали назустріч, і притримав коня. Проводир квесторів, Герман фон Шмуц, теж зупинився, вдивляючись – і раптом щось крикнув своїм товаришам, вказуючи на горбаня. Зметикувавши, що щось не гаразд, пульпідор став поквапно розвертати вороного, оскільки кавалькада вочевидь зібралася кинутися вперед.
І наміри квесторів навряд чи обіцяли Рене теплу дружню зустріч.
– Що там у них діється?!
– І їм теж він зуби не так повисмикував?
– Та не стійте ви! Там діти… Діточки наші!
– Н-но, рідні! Вивозь, крива!
– Перестаньте пороти гарячку, пане Копі! Нікуди вас крива не вивезе, хіба що до Нижньої Мами. Перекинете фургон на цьому схилі, коней покалічите… Пане Тирулег, пані Вертенно, вас це теж стосується! У нашому віці небезпечно валятися під тюками…
– Діточки!
Око Аглаї Вертенни мало не вилізло з орбіти, спостерігаючи, як унизу неждано-негадано ожилі квестори женуть прудкого пульпідора в бік перехрестя. Погоня нагадувала полювання на лиса, тільки без собак. Лю презирливо дивився на це посміховисько, чхаючи і крутячи лобатою головою.
– Ось вони, наші героїчні діточки, – закопилив губу Конрад. – Хитруни-молодці. Розіграли власну загибель, мало всіх нас до удару не довели, потай вирушили в Чурих, іди та знай навіщо… Тепер вшістьох за одним горбатим пройдисвітом скачуть. Ви побоюєтеся за їхню долю? Я теж: шість на одного може виявитися замало… Для наших відчайдушних діточок…
– Ваша правда, бароне, – кивнув Ернест Рівердейл. Капелюх упав з голови незграбного графа у пилюку під копита, але старий не звернув на це уваги. – Радість зустрічі затуманила мені розум. Чи не здається вам, що молодь чинить… е-е-е… не надто шляхетно? Я маю на увазі: переслідуючи цілим загоном єдину людину, скромного медикуса, до того ж, із тілесними вадами? Кодекс честі…
– Графе, ви янгол! Ця тілесна і моральна вада вкрала коня в нашого товариша, через нього вночі, в клієнтелі, ми ризикували, а вас непокоїть його доля?
– Ми збираємося що-небудь робити?
– Що саме, містрис Форзац? Скакати їм навперейми? Боюся, родичі нас неправильно зрозуміють.
– Мій син усе зрозуміє правильно.
– Ваш син? Кожен квестор здатен упізнати одного з нас – свого родича. В азарті переслідування, на повному скаку… Словом, припускаю, хоча й сумніваюся. Зате я не сумніваюся в іншому: в азарті погоні кожен квестор побачить щонайменше п'ятеро незнайомих людей, кінних і озброєних, у супроводі бійцівського собаки – і вся ця армія мчить на них із пагорба. Я не певен, що мій небіж спершу не розпочне бій, скажімо, з його світлістю, а лише потім, коли буде пізно, впізнає мій голос чи зовнішність…
Барон щиро насолоджувався спокоєм духу і світською бесідою. Квапитися було нікуди. «Справу про зниклих квесторів» закрито, молоді ідеалісти живі-здорові, невідомі лиходії перетворилися надим, на ідіотський жарт юнаків. Тепер залишилося без перешкод забрати Генрієтту Кукіль із чурихських веж – і нехай Тихий Трибунал з'ясовує, якщо знадобиться, зв'язки квесторів з некромантами, нехай вивчає крепундію пана пульпідора, а він, Конрад фон Шмуц, продовжить відпустку на два тижні та запросить вігілу в подорож на води, в Літтерн, де троянди такі свіжі, а вечорами на бульварі грають струнні квартети…
Сонце пускало зграї зайчиків по гладі Тітікурамби, трипала дуля Чуриха погрожувала небесам, пришелепуватою вороною настовбурчилась фортеця в екстериторіальному Майораті, шість квесторів наздоганяли, один пульпідор утікав, а на вершині крейдяного пагорба перебував у відпустці душею і тілом якийсь дворянин, неуважно посміхаючись.
– Давати ми на них кричати, га? Нехай бачити-чути: ми на цей пагорб?
– Кричати? А чому б і ні? Гадаю, якщо хочеться кричати, треба неодмінно це зробити, навіть ризикуючи виставити себе на посміховисько…
Ні, кричати барон не збирався. Найближчим часом він мав намір бути взірцем гідності і діяти з неквапливістю істинного аристократа. Наприклад, повільно спуститися з пагорба, з величною грацією наблизитися до добродіїв лицарів Ранкової Зорі та затримати їх за звинуваченням у організації замаху на самих себе. А також у дрібному хуліганстві з далекосяжними наслідками. Після чого піддати затриманих спершу сімейному суду честі, а згодом…
На жаль, планам Конрада не судилося втілитися в життя.
Доля вже вийняла з-за пазухи дулю завбільшки як Чурих.
* * *
Анрі слухала, розуміючи, що таких збігів не буває.
Досвід мантиси говорив, що збігів не буває взагалі, а особливо – випадкових. Буває лише сліпота, коли ти не в змозі відстежити тонких зв'язків між подіями та фактами, розкиданими хитрункою-долею, плутаючись у них, як щиглик у сильці. Досвід вігіли – чистий практик – переводив розмову у сферу слідства, попереджаючи: гросмейстер Ефраїм міг торкнутися слизької теми з таємною, лише йому відомою метою.
Стареча балакучість?
Чи тонкий натяк на поінформованість у «Справі про зниклих квесторів»?
Грос виявився чудовим оповідачем. Вслід за його словами уява жваво домальовувала картинку: хлопчисько-чарівник мліє від захвату, перебуваючи поруч із видатними людьми сучасності – мудрець-батько, аристократ-герцог, геній-магістр. Його високість щасливий подвійно: він не розуміє нічого з хитромудрих одкровень генія і купається в блаженному нерозумінні, немов в ароматній ванні. Так буває: скарбниця, кордони, політика, альянси-мезальянси, сварлива дружина… І раптом відкриття іншого життя, без скарбниці, кордонів і політики, життя чуже, недоступне й загадкове. Доторкнутися до чуда – вже щастя. Маг Бруно Клофелінг задоволений: тут, у цитаделі, не треба влаштовувати щоденний балаган зі столовертінням і викликом духів. А Хендрик Високосний, магістр свіженького, ще гарячого Ордену Зорі, годинами викладає запаморочливі теорії, після довгої самотності радіючи присутності слухачів, вдячних і чуйних.
Троє в Цитаделі, не рахуючи юнака Ефраїма.
Лицарі Ордену, пустоголові забіяки, вже точно не рахуються.
– Магістр… е-е… Хендрик цілковито поринув у дослідження. Манія особливого роду, якщо завгодно. Іноді я думаю, що це він заразив мене своїм інтересом – таке жагуче захоплення передається навколишнім. У тому всьому крилася смішна трагічність: Хендрик Високосний створював теорію «омфалосів», які лежать в основі особистісного мікрокосму і впливають на багатобарвність зовнішньої оболонки…
– «Омфалоси»?
Вігіла знала значення древнього слова. Омфалосами гео-манти називали священні місця, центри космічних вібрацій мани, де зазвичай зводили храми. Саме тому Орден Зорі позначив артефакт, що переходить із рук до рук, як «омфалос», намагаючись тим самим підняти його значення в очах оточення. Але гросмейстер Ефраїм, згадуючи небіжчика-магістра, мав на увазі під омфалосами щось інше, що не має стосунку до гео-мантії.
– Цим словом Хендрик… гм… Високосний визначав приховану суть людини. Якщо завгодно, ткацьку майстерню, звідки беруть початок всі нитки тіні, імені та духу. Любонько, чарівники з могутнім резервом мани, подібні нам, зламують будь-яке явище, як загарбники ламають тараном браму фортеці. Ми йдемо ззовні всередину, переборюючи опір кожного захисного рубежу. В цьому наша сила – і наша слабкість. Семанти, слабкі й тендітні, діють інакше. Вони йдуть на дно, у серцевину – в пуповину! – і потім, по ниточках, зв'язках і значеннях, вибираються назовні. їм не до снаги розбити вщент загороджувальний загін списоносців, не рознести на друзки браму й не прорватися у вежу. Але вони відразу опиняються в цитаделі – в затишному льоху із запасом продовольства або в нужнику на задвірках… У цьому їхня слабкість – і їхня сила. Отож, магістр… е-е… ну, словом, магістр стверджував, що бачить омфалос людини, пуповину особистості, як комірку із трьома бабусями-ткалями. І нитки в цих ткаль двох кольорів: чорного і білого. Далі починається чиста теорія, і я не хочу мучити вас розумуваннями давно минулих днів.
– Ви говорили про смішну трагічність…
– А хіба це не трагікомедія? Хендрик Високосний з насолодою теоретизував, а Губерт Раптовий з іще більшою насолодою бурхливо втілював теорію в реальність. Так, як це може зробити навіжений, поривчастий, простакуватий, але щирий вельможа. Орден Зорі, чорно-білі лицарі, кумедні турніри – пізніше, по смерті герцога, вони трансформувалися в не менш кумедні квести… Двобарвність чистих начал обернулася двобарвністю плащів, ідеали – грою у війну; «омфалоси», зерна особистості, втілилися в безглуздому Пупі Землі. Можливо, передбачення цього й призвело… м-м… магістра до фатального кроку з балкона. Хоча я думаю, що Хендрику допомогли зійти вниз, за поруччя. Є багато підступних способів, а семанти – найслабші маги на світі, вони не вміють опиратися чи запобігати.
– Ви гадаєте, смерть магістра – результат замаху? Хто міг бажати смерті безневинному теоретикові? Знаючи, що цим викличе на себе гнів і помсту всесильного герцога…
– Хто? Наприклад, герцогиня. Флора д'Естрем'єр не зупинилася б перед убивством, якби це несло вигоду. Найняти вмілого кобника-аконіта, замовити отруту, від якої в людини, що стоїть біля поруччя балкона, виникне, скажімо, нудота й непереборне бажання нахилитися вперед, полегшуючи шлунок… Я не майстер отрут, але за наявності часу й бажання без особливих зусиль підібрав би відповідні компоненти.
Перш ніж допити кубок і піти спати, гросмейстер Ефраїм сказав дивну річ. Принаймні, Анрі не вловила зв'язку між оповіддю про омфалічні теорії та фінальною реплікою некроманта:
– Ці події, любонько, і призвели до того, що я зацікавився некромальною родопоміччю. Так, у людській долі трапляються дивні казуси. Хендрик Високосний падає з балкона, сам або за допомогою доброзичливців, а юний Фрося ламає сімейну традицію, вступаючи на факультет некромантури університету в Патриху. Даруйте, я зовсім заговорив вас. Добраніч!
– Добраніч, ваше чорнокнижництво!
SPATIUM XVII
Сон осінньої ночі, або Чужа душа – темний ліс
…Ти спиш.
Ти стоїш біля поруччя балкона, високо над землею, дивлячись у небо. На тобі старомодний чоловічий костюм: камзол підбитий ватою, стьобані штани до середини стегна, панчохи, туфлі з довгими носами, берет, плащ… Плащ дуже довгий, із щільної тканини в чорно-білу клітинку. Він схожий на гральну дошку для «крультанга», розкриту перед початком партії, коли фігури ще сплять у братській шухлядці, а гравці подумки шлють один одному побажання поганих гамбітів і безнадійних ендшпілів.
Ти опускаєш погляд.
Внизу, на плитах двору, стоїть Конрад фон Шмуц. Він причепурений, як вельможа минулого століття, озброєний церемоніальною шпажкою, з якою вже якось снився тобі у вінчальному храмі. Трохи напідпитку, барон махає рукою, вітаючи або запрошуючи спуститися, і раптом міниться на виду: вузьке довге обличчя обрамляють лляні локони, завиті на кінцях. Міняється й ім'я, точніше, спершу змін зазнає титул: не його світлість, а його високість, не барон, а герцог.
Ти, Хендрик Високосний, дивишся згори вниз на Губерта Раптового, і нічому не дивуєшся. Це просто в Чуриху домоглася успіху, і у ваших тіней відросли двійники – тінь давно померлого магістра, тінь давно померлого герцога, п'ятого з роду д'Естрем'єрів. Ваші імена відкинули в минуле тіні, вузькі, як бойові клинки, глибоко проникли в плоть імен чужих. Така плутанина буває, особливо уві сні. Уві сні трапляється всяке. Потонувши в трясовині видінь, можна виявитися ким завгодно, особливо якщо старий некромант перед сном наплів сім коробів гречаної вовни і збуджений розум трансформує оповідь Фросі в низку образів – віщих, оманливих і нейтральних.
Сон-перевертень, сон-піфія.
Надто яскравий, надто пронизливий.
До твого серця прив'язано струну. Сувору, нещадну, зроблену з отруйного срібла. Тебе нудить від її запаху. Хтось далекий, сміючись хрипким сміхом злої чаклунки, обертає кілок лютні, натягаючи струну дедалі тугіше, підвищуючи звук до вереску, виймаючи серце з грудей, примушуючи нахилятися вперед, над поруччям, через них – спершу в небо, а потім і в землю.
Надокучливо дзижчить біля скроні лінива муха. Дзижчання вплітається в сон, занурюючи в холодні води глибше, ще глибше… Води обіймають тебе до самої душі. Хор співочих янголів, вишикувавшись на горбатому мосту сонця, що заходить, замість гімну «Повстань, зів'ялеє світило!» тягне речитатив Труффальда Сновиди з трагедії «Зоря»:
Що станеться, якщо на ім'я кинуть тінь,
А тінь назвати іменем якимось?
Чи є зв'язок між іменем і тінню?
Гри випадку лякаюче плетіння
Ввижається мені в поняттях неживих,
Що жити хочуть неодмінно…
У очах танцюють склисті хробачки. Це актори: вони розігрують твоє життя від колиски до балконного поруччя. Батько, скромний архіваріус, рано померла матінка, книжки, свічки, герцог, Майорат, струна під серцем, плити під вежею. І все? Так мало?! Ні, ще є «Максими», недавно вкотре перероблені, є «Великий Заповіт», який ти відмовилася скорочувати для публікації, є чернетки й начерки, є три бабусі-ткалі в тісній комірці, вони ще прядуть, веретено крутиться, вертиться…
Вколи веретеном палець – проспиш сто років.
І тінь за хазяїном містом біжить,
По імені кличе: «Агов! Стережись!
Не треба!» Але це ім'я без буття
Мені незнайоме.
Життя йде по колу. Нічого до народження. Нічого після поруччя. Крок за поруччя – народитися заново, і знову: батько, мати, герцог… «Максими», «Заповіт» …
Омфалос – пуп землі.
Місце, де ти ще звучиш, навіть якщо всюди – замовкла.
Лопається срібна струна.
CAPUT XVIII
«У запеклому бою я неначе у раю – край дороги ляжу, друзі, і вже більше не встаю…»
Прокинувшись, Анрі довго лежала, дивлячись у стелю. У гостьовій спальні Ефраїма над ліжком не було балдахіна, як у велелюбної Номочки. Зате тут був купол, розписаний побутовими сценами: мчить лісом Дике Полювання, вирує хмільний шабаш на Волосяниці, юрба невтішних чурів ховає домовика, невизнані генії, тріпочучи крильцями, віддають відьму заміж за блудного елементаля…
Що ти бачиш, вігіло?
Небо над поруччям і плити під вежею.
Думки билися на вітрі плащем у клітинку.
Досі дзижчала невидима муха.
Анрі прислухалася, вивчила тембр дзижчання, ввійшла в мана-фактуру й подумки вилаялася так, що якби її почув реттійський візник, почервонів би й згорів від сорому. Це сукала лапками й махала крильцями «мушка», яку вігіла підсадила баронові при першій зустрічі. Якимось чином уночі, перевертаючись з боку на бік, Анрі частково розбудила фасцину, поновивши, нехай і в неповному обсязі, заочний зв'язок з бароном.
Даремно, подруго!
Вібрація фасцини могла переслати частину сну, навіяного стомленій дамі розповідями балакучого гроса, квізу, що відпочиває від трудів праведних. Могло бути й навпаки, але Анрі не бачила жодної причини, чому б фон Шмуцу вночі приснилися магістр Хендрик, герцог Губерт, поруччя балкона і струна, що з вереском тягне за серце.
Уявивши собі, що Конрад фон Шмуц через неї всю ніч стояв на балконі, розмірковуючи про теорії омфалосів, Анрі з усієї сили замружилась і вилаялася ще раз.
