SPATIUM XVI
Про Чурих – або добре, або нічого, або Одкровення гросмейстера Ефраїма Клофелінга

Так трапляється: шукаєш одне, знаходиш інше.

Так буває: подвижників вважають негідниками, побиваючи камінням і плітками.

Світ недосконалий. Провідні некроманти Чуриха знали це краще за інших. Ці ідеалісти здобули славу прагматиків; романтики, значилися за відомством записних циніків; життєлюби вселяли смертний жах. Усі сили, знання, талант і майстерність, рік за роком і століття за століттям, вони дарували одній – єдиній благій справі: досягненню тілесного безсмертя родом людським. Погодьтеся, є вища несправедливість у тому, що безсмертна душа волею долі змушена животіти в смертному тілі – вічна квінтесенція в тлінному флаконі, величний храм на підмурівку з піску.

Творці світу мали гарне почуття гумору.

Та чи не можна сіль їхнього жарту перетворити на цукор?

Смерть – від старості, хвороб, нещасних випадків, від серцевої меланхолії, нудьги та запалення розуму – о, смерть чурихські некроманти вивчили вздовж і впоперек. Тканина савана ниточка за ниточкою, заточка коси, прикус черепа, глибина запа-лих очниць і звук ходи – все було зважено, обміряно й полічено. Так досвідчений стратег вивчає оборону ворога, готуючись завдати вирішального удару. Люди слабкі – багато чарівників залишали замок з трьома вежами, несучи крупинки накопичених знань, відмовившись від благої мети заради мирської слави. Але найсильніші, найвідданіші, а отже, найбільш гідні залишалися.

Танець зі смертю тривав – у ім'я життя.

Зміцнення тіла за допомогою цілющих розтирань, ванн і мазей – спочатку вважалося основним і найперспективнішим методом. Гімн, що відкривається рядками геніального Адальберта Меморандума «Загартовуйся, як сталь!», довго гримів над чурихом. У пошуках радикальних сполук доходило до крайнощів: «драконова купіль», «мамчине горно» або «гриб ваплений» надавали тілам добровольців, що вижили в процесі загартування, унікальних властивостей, де чесноти були тісно пов'язані з вадами. Зовнішня невразливість, рятуючи плоть об'єкта в боях і природних катаклізмах, з тим самим успіхом не дозволяла ланцетові медикуса видалити пацієнтові врослий ніготь або розітнути фурункул. Ланцети кришилися й ламалися, медикус лаявся по-матроськи, а невразливий пацієнт урешті-решт вмирав від запалення.

Зіґфрід Дубовий Лист або Ростем Тахамтан, чиє прізвисько хурґською означало «Залізнотілий», скінчили свої дні, страждаючи від сотні болячок і не маючи надії на зцілення.

Завершуючи цикл досліджень, чурихці з метою профілактики почали залишати на тілах невразливців локальне вразливе місце, так званий «Coup de grace» – щоб мати змогу в разі чого милосердно добити бідолаху. І уважно стежили, щоб ходячі статуї не втікали за межі Чуриха. Зазвичай втікач-невразливець починав кришити мирне (і немирне) населення на капусту, просто заради задоволення спостерігати, як більшість має дивовижну якість кришитися – чесноту, якої сам він був відтепер позбавлений.

Тут знову варто згадати регулярні погроми Чуриха, що вчиняли бойові маги різних тронів. Кожен погром ставався після того, як результат чергового експерименту втікав із чурихських лабораторій на волю, несучи з собою купу сумнівних досягнень і безсумнівних проблем. Мистецтво вимагало жертв, родичі жертв здіймали ґвалт, монархи давали цінні вказівки фахівцям з напоумлення…

І «чорна сотня» Ложі Бранних магів понуро кидала жереб: кому випаде сумнівна честь іти громити Чурих? – після чого все починалося заново.

Некроманти хотіли ощасливити світ.

І готові були заради цього терпіти.

«Заморився я, – сказав якось Просперо Кольраун у рідкісну хвилину відвертості. – Прийшов, побачив, розтрощив, прийшов, побачив, розтрощив… Нудьга! Я, може, хочу маргаритки вирощувати, а в них монструози втікають…»

Зілля для загартовування з доопрацюванням ряду обмежень стало зрештою предметом жвавої торгівлі між Чурихом і суміжними державами, неабияк поповнивши скарбницю піднесених некромантів. І дуже вчасно, бо в дослідженнях настав дорогий період зілля, призначеного для вживання всередину.

Всі три вежі наскрізь просмерділися нектаром, амброзією, сомою, аквавітою, бальзамом «Перцар», «spiritus aeternitas» та іншими дорогоцінними рідинами. Добровольці накачувалися зіллям, що обіцяло життя вічне, по саму зав'язку, п'яні вешталися по лабораторіях, виконували народні танці, били вази й посуд, чіплялися до дрейгуриць і грубіянили магам. Виходило замкнуте коло:

– без багатої закуски тіло, стимульоване амброзією, відмовлялося регенерувати з належною швидкістю;

– закушуючи в необхідному обсязі, майбутній вічножитель знижував градус животворящего впливу;

– понизивши градус, він вимагав налити ще, пояснюючи це особливостями зростаючого організму;

– врешті-решт об'єкт втрачав людську подобу, стаючи натуральною худобиною, якій жити і жити, на страх оточення.

Зілля, відчутно розведене заради безпеки, поповнило асортимент зовнішньої торгівлі.

А чурихці перейшли до експериментів зі «здоровим духом».

Перекачування «віталізу» добровольцеві від мага-донора відкинули відразу. Для масового застосування такий метод вимагав неможливого: треба було приставити до кожної людини персонального чарівника у якості вітального костура. Розглядали варіант із глиняними големагами (маномісткий аналог големонстра). Потім хтось запропонував запровадити обов'язкове рабство для власників мани, але ідея не знайшла підтримки…

Вирішили зайти з іншого кінця.

Духотворна залоза, відкрита Симбеліном Смутним і На-амою Шавазі, на жаль, відмовлялася виробляти «віталіз» над міру. Стимульована штучно, залоза запалювалася, розпухала до розмірів великої горошини, об'єкт починав складати довгі

поеми верлібром і раптово гинув від виснаження. Розумник Симбелін розробив псевдоживий протез, так званий «біб королівни», здатний виробляти ерзац-дух, за спектром подібний до природного. Підсадка протеза черговому добровольцеві призвела до грандіозного прориву: сповнившись змішаного духу, об'єкт вилікувався від вродженого слабоумства, позводив бородавки, відростив втрачений у дитинстві палець і вивчив напам'ять «Житіє Енріке Рокенроля, шляхетного розбійника і кавалера».

Ще за тиждень об'єкт утік у болота Майтрака.

Так почалася трагічна історія Майтракського людожера, який протягом багатьох років тероризував околиці. Гіперболізований дух втікача, підсилюючись із кожним днем, і справді зміцнював фізичне тіло – навіть над міру. Виник резонанс: здоровому духові було потрібно здорове тіло, ще більш здоровому духові – ще здоровіше, занадто здоровому – неймовірно здорове… Складними шляхами Майтракський людожер дійшов кінцевого умовиводу: на той час, коли обсяг його персонального духу зрівняється із загальносвітовим, він повинен об'єднати все людство в єдиному тілі, за основу взявши своє.

Після цього, відповідно до висновків людожера, передбачалося настання золотого віку.

Об'єднуючи невдячне людство, що всіма силами пручалося, болотяний кошмар досяг неабияких успіхів – коли зусиллями Ложі Бранних магів його вдалося ліквідувати, тіло людожера за розмірами було співставне зі скелею Кракатук, а землі навколо боліт, раніше густонаселені, стали безлюдними.

Чурих вибачився, вислухав нотацію, відбудувався і продовжив пошук.

За дев'ять років Ефраїм Клофелінг за участі Наами Шавазі створив революційну методику розчленування посмертної структури особистості. Зміцнення тіла шляхом зміцнення його долі – розширення персональної умбри за рахунок трансплантантів – стало реальністю. Питання впиралося в кількісний бар'єр, тобто в подолання механізму відторгнення при критичній масі трансплантації.

Тіні пішли в діло.

Спершу – по частинах.

CAPUT XVII
«Я тінь давен не забуваю, бережу – колись візьму й до сьогодення прив'яжу…»

Раніше Анрі ніколи не підозрювала, що працювати буває так цікаво.

Напевно, треба прослужити роки в Тихому Трибуналі, по вуха загрузнути у «Справі про зниклих квесторів», вчинити божевільну авантюру, пробратися обманним шляхом у гніздо орлів істинної некромантури і так далі, щоб цілий день насолоджуватися найскладнішими мантуаліями, перебираючи комбінації знамень, і згоряти від нетерпіння в передчутті результату.

Вежі Чуриха зводили геніальні зодчі-архітектонти, добре обізнані на будівельних чарах. Інакше нічим не можна було пояснити відсутність сходів. Але вігіла підозрювала, що в будівництві таємно брали участь і старовіри-хронарі з підданої анафемі секти Тих-Хто-Часу-не-Помічає. Час тут летів зовсім непомітно. Після демонстрації гросмейстером досягнень «тіньової» магії, Анрі до глибокої ночі творила багатофігурні дивінації, намагаючись вичленити прикмети, здатні кинути відтермінова-ний відблиск на приживлення додаткової тіні – частини чи цілої. Здоровані-близнюки Растіньйоль і Растіньяк виявилися чудовими хлопцями, слухняними і працьовитими. Вони всоте повторювали одне й те саме, відтворюючи на пупсі-великомуче-нику, зробленому Мускулюсом з воску, попелу та слини Фернана Терца (герой ризикнув плюнути заради прогресу Високої Науки!), всі фази:

– розчленування посмертної особистості;

– приборкання тіні;

– ампутацію умбра-фрагментів;

– і, нарешті, трансплантацію їх живій людині.

Експеримент базувався на принципах формальної подібності, моделюючи процес відповідно до аксіоми Пасльона Фріксиля, батька мануальної симуляції: «Similia – similibus». Але цього цілком вистачало для ряду висновків.

– Розпад псевдо-особистості пройшов успішно! – доповідали брати хором.

– Туман я-а-а-ром… – бурмотіла Анрі, визираючи у вікно лабораторії, з якого на її прохання зняли ефірну штору-пейзаж з морем, вітрилом і буревісниками. Озеро Тітікурамба зараз і справді огортав туман, сизий, як похмільний п'яничка, – …туман долино-о-ю.

– Консервацію ерзац-умбри завершено!

 

– За туманом… – оцінювала Анрі спектральну ауру мороку, що обіцяла успіх у суді, виліковування ячменя на оці й зустріч з несподіваними друзями, що мала відбутися завтра. Зустріч мантиса відзначила для себе, як таку, що має особливе значення, – …нічого не видно.

– Приборкання відбувається без ексцесів! Готуємося до ампутації…

Поруч сопів малефік, видивляючись у ефірній фактурі пупса дрібні ознаки зурочення. Судячи з сопіння, зурочення не було Іноді Мускулюс колупав бідолаху-пупса нігтем і вдоволено муркотів похоронний хорал «Луччє нєту того свєту». Тричі він просив лжестряпчого, як особу незацікавлену, косо глянути на пупса: у мить «смерті» об'єкта, у момент розчленування «супутників» і відразу після приборкання невгамовної ерзац-тіні. Терц довго відмовлявся, мотивуючи тим, що в співробітників нотаріату, що мають ліцензію і печатку, лихого ока бути не може («Закон про благі наміри», ст. 36), потім погодився і подивився так, що в пупса відпала нога.

Довелося ліпити наново.

Заповзятливо формуючи ногу, Мускулюс у свою чергу кинув косий погляд на Терца: без ознак пристріту, але зі значенням. Профос Дозору у відповідь ледь помітно похитав головою: ні, мовляв, нічого не блокую, нікуди не лізу. Експеримент чистий від сторонніх впливів.

Анрі замислилася: «Чому Терц не відповів уголос, якщо він гарантував свободу слова в присутності чурихців?!» – і вирішила, що профос захоплений роботою не менше за інших. Блокація могла порушити амплітуду коливань мани, тому Терц тримав майстерність профоса в кулаці, «не виймаючи без необхідності з піхов», як кажуть майстерні фехтувальники.

– Колеги! – раптом закричав малефік, диригуючи срібною голкою. – Еврика! Це елементарно! Підняті мерці не кидають тіні! Значить…

Виявилося, нічого це не значить і давно досліджено Чурихом. Дрейгури й упирі, тобто підняті й повсталі, дійсно не кидають тіні. Тіла таких особин після відльоту душі робляться пористими – вони всмоктують власну тінь і тим підтримують зовнішній вигляд у робочому стані. Близнюки наприкінці пояснення ввели екзотичний некротермін: «самоїди» – і хвилин п'ять голосно реготали на два голоси.

Сама Анрі нічого смішного тут не помітила. Але сперечатися не стала: зрештою, некромантам видніше. А пригнічений Мускулюс заходився мучити пупса із завзяттям, гідним майбутнього лейб-малефактора.

Розігнав їх Фрося: грос, з'явившись у піжамі й нічному ковпаку, прорік: «Ранок покаже!» – і втришия випер трудоголіків з лабораторії. Мускулюса повели спати окремо – вігіла підозрювала, що в будуар Номочки, для продовження експериментів над частками тіл. Лжестряпчому відвели житло неподалік; Анрі вирішила, що її поселять теж десь поруч, але помилилася. Галантний Ефраїм запропонував дамі провести ніч у його власних покоях, більш комфортабельних за гостьові комірки. І вігіла ладна була заприсягтися, що в запрошенні гросмейстера не було анінайменшого інтимного натяку!

Сама гола гостинність.

Навіть образливо, їй-право…

* * *

До харизматів нарешті дійшло, що зараз їх просто розтопчуть на кашу – й життя вперше набуло для прочан сенсу, глибокого й сакрального! Бабуся Харизма була б задоволена моторними внученятами: рятуючись від коліс і копит, вони бризнули навсібіч, як окріп із казана, куди кухарчук-недотепа впустив шматок грудинки. Конрад останньої миті дивом устиг прийняти вправо, звільняючи дорогу фургону, що мчав з шаленою швидкістю. Кобила танцювала на каменях узбіччя, топчучи щось чорне, схоже на кажана.

«Шори, скинуті горбанем», – швидше здогадався, ніж побачив фон Шмуц.

На облучку баба намагалася вирвати в Коша віжки і притримати битюгів. Ззаду, вчепившись намертво, на здоровенному го-молюпусі повис Тирулега. Від обіймів енітимура Малой хрипів, булькав, але віжок не віддавав.

– Стій, йолопе! Розіб'ємося!

– Ви є безмозок… Хуртиг нь'йо…

Фургон занесло, він ледь не перекинувся, але вирівнявся і став боком, упоперек дороги, відрізавши шлях графові з містрис Форзац. Полотно тріснуло, назовні випав якийсь тюк, краєм зачепивши собаку. Лю, задихаючись від доблесті, грізно гавкав на битюгів; гавкіт нагадував басовитий кашель троля. Коні форкали, пряли вухами, косували на лютого монстра. Вставши на стременах і проклинаючи свій низький зріст, барон поверх даху фургона примітив горбаня: б'ючи жеребця п'ятами, спритний Рене віддалявся вгору схилом. Це видовище вразило обер-квізитора в саме серце, а також у печінку, п'яти й душу.

Овал Небес і тридцять два яруси геєни!

Крилися там, у глибині, найтонші, чутливі, найулюбленіші струни: службові. Вигляд втікача викликав у працівників Всевидющого Приказу – будь-яких чинів і рангів, аж до прокуратора – почуття однозначні, згубні, як лісова пожежа. Вибір розуму: доганяти, чи не доганяти? – розсудливо відійшов на другий план, поступившись місцем мисливському куражу, такому жагучому, дикому й безглуздому, що харизмати могли пишатися фон Шмуцом, забронювавши йому тепленьку місцинку на Бабусиних грудях.

– Печи-и-и!

Вереск мало личив дворянинові, але виявився напрочуд доречним.

Змусивши кобилу обігнути триклятий фургон, барон сильно образив її батогом. Миттєво лишилися позаду ряси прочан, вихором зметнувся крейдяний пил, і вершина пагорба, що так довго глумилася над подорожніми, ринула назустріч, подібна до жагучої, знудженої на самоті коханки. Силует вершника, що зникає, чорнильною ляпкою забруднив блакитне простирадло неба і щез за пагорбом.

«Ну ні, добродію!.. Я вам не флюс, нахрапом не візьмете…» – крізь зуби цідив Конрад, підгонячи коня. Харизматичний порив поволі зміцнювався розумною причиною, що лише підсилювала бажання наздогнати й по-батьківськи вхопити за комір. Злодю-га-пульпідор зухвало поцупив жеребця Тирулеги, за що повинен поплатитися. Швидше, швидше! Поки барон скаче вгору, горбань уже мчить униз, збільшуючи розрив.

Ага, ось і вершина.