І обстоювала заборону вільного продажу цих собак кому завгодно.

«Зараз, – писала Нана в „Реттійському Віснику“, що розповсюджується винятково в середовищі магів найвищої кваліфікації, – коли порода рідкісна в наших краях, коли дурні полюють із са-пеями на кабанів і мангуст, боягузи саджають псів на ланцюг для охорони житла, а окремі мерзотники використовують дивовижних собак для незаконних боїв і збагачення, ми повинні сказати рішуче „ні“ можливості допуску випадкових людей до таємних знань про породу».

Під випадковими людьми Товстуха Нана розуміла більшу частину Людства, включаючи багатьох своїх колег.

«Шия – холка буйвола; вітається малий підгрудок.

Пазурі – „залізні кліщі“, чорнувато-блакитнуваті.

Забарвлення – „стара іржа“ або „окалина“; шерсть тьмяна, блиск відсутній.

Очі – „сумний мигдаль“; можливе завертання повік при спробах побачити невидиме. Тому на двадцять перший день від народження повіки цуценяті необхідно підшити кістяною голкою й шовковою ниткою…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

CAPUT VII
«Ворожили ворожбити: „Будеш, хлопче, кріпко битий!“ – сто бісів у твої ребра, доле моя, наче зебра!..»

– Яке щастя, пані! Ви теж до нас? Прошу, прошу! Найкращий номер, щоправда, зайняв пан барон… Але для вас знайдуться чудові апартаменти! Залишитеся задоволені!

Амадей Вольфганг Трепчик-молодший сяяв новеньким бінаром.

– Фон Шмуц оселився в «Обителі героїв»?

Дама біля конторки озирнулася. Вродливе, але суворе, малорухоме обличчя. Через притирання? Часте вживання білил іноді дає схожий ефект. Виглядає дама чудово, але жінка жінку не обдурить. Відсутністю «гусячих лапок», королівською поставою, осиною талією – ні, не обдурить. Брюнетка старша за нас буде…

Знову зарипіло гусяче перо.

– Цілком вірно, пані! Ще вчора заїхав. Камердинер цілу купу речей привіз, ви б бачили! У нас тут, до вашого відома, зібралися виключно приємні та гідні люди! Вищий світ, клянуся! їхня світлість із їхнім сіятельством, потім…

Трепчик ледь затнувся, чого Анрі не могла не помітити.

– …ось, містрис Форзац ще…

Серед квесторів значився некромант Кристофер Форзац. Хто вона йому? Старша сестра? Навряд чи. Мати? Тітка? Знову ж, містрис. Чарівниця? Проте густина мани не відчувається зовсім. Так, мабуть, досвідчений парфумер з розпачем дивиться на закупорену склянку з притертою пробкою: парфуми? Вода? Олія?!

– Містрис Форзац? Щиро рада знайомству. Генрієтта Кукіль, до ваших послуг.

– Навзаєм.

Говіркою даму міг назвати тільки кам'яний ідол. З губ злетіло одне-єдине слово, і рот знову перетворився на тонку лінію. Продовжувати бесіду містрис Форзац не збиралася.

Ну й не треба. Візьмемо приклад з базіки-стряпчого.

– О! Капелюшок від метра Емульє? – печатку майстра на коробці Анрі видивилася заздалегідь. – У вас чудовий смак, вітаю! «А-ля фонтанж»? Бічні лопаті з шовку? Овал Небес, як я вам заздрю…

Дама скупо посміхнулась у відповідь.

– І пес, я дивлюся, з рідкісних. Чистокровний са-пей?

Живого са-пея бачив мало хто. Зате порцелянових – скільки завгодно. У тітоньки Есфірі на полиці стояли сім са-пейчиків із порцеляни. На удачу, нечисть від дому відгоняти.

– Так.

І тут у розмову вклинився Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, щоб йому гикалося до кінця днів!

– Містрис Форзац, я звелю хлопчикові віднести речі у ваші покої. За чим-небудь варто доглянути особливо? Є тендітні, крихкі предмети?

– Є!

Брюнетка блиснула очима, і хазяїн мимоволі позадкував.

– Розумію! Я звелю хлопчикові бути дуже обережним. Дуже! Щоб, борони, Вічний Мандрівцю…

– Коли ваша ласка, пане, – наслідуючи сухий тон дами, перебила Трепчика вігіла. – Інакше потім не розплатитеся. І будьте люб'язні, згиньте на деякий час.

Вона підморгнула новій знайомій: знай, мов, нас, тендітних і вразливих жінок!

Форзац у відповідь дивилася на Анрі з очевидним зацікавленням. Навіть обличчя трохи ожило. Тепер головне, щоб рибка не зірвалася з гачка. Підведемо сачок…

– Як кличуть вашого красеня?

– Лю.

Почувши своє ім'я, пес підвів голову й запитально втупився в хазяйку. Не дочекавшись наказу чи ласки, байдужно чхнув і відвернувся.

– Навчений? «Гладіатор» чи «пастир»?

Граєш із вогнем, дорогенька. Борони небо, ця пронозлива містрис пуститься в міркування про методи навчання са-пеїв, прийнявши тебе за знавця. А ти лише краєм вуха чула назви методик. Досвідчений псар розкусить обман за хвилину…

– Універсал. Школа «Піщаних Акул». У вас, перепрошую, теж са-пей?

– На жаль, ні. Хотіла б, але… У мене лошак-мірабіл, а вони із са-пеями – як сфінкс із віверною.

Дама співчутливо кивнула: знаю, мовляв.

– То це ваш мірабіл біля входу?

– Так, це мій Гіббус.

– Вони з Лю мало не зчепилися…

– Обійшлося?

Анрі впіймала себе на тому, що поступово переходить на стиль співрозмовниці: скупий, уривчастий. Ні, так не годиться! Інакше врешті-решт вичерпаємо всі теми, не діставшись до головного.

– Обійшлося.

– Хвала Вічному Мандрівцеві! Скажіть, а Лю навчений брати некро-слід?

– Навчений.

Брюнетка знову перетворилася на крижинку. Тривала пауза перед відповіддю натякала на невдоволення порушеною темою. Відчуття, що перед Анрі стоїть вже не закупорена склянка з парфумами, а наглухо запечатана, закрита на сто замків темниця з в'язнем, посилилося. І в очицях «красеня Лю» майнуло жагуче бажання відкусити настирливій вігілі ногу.

Але відступати було пізно.

– Мені дуже ніяково… Ми щойно познайомилися! На жаль, мені просто більше нема до кого звернутися. Містрис Форзац, повірте, ви – єдина моя надія…

– Я слухаю.

Немов зрозумівши, що дала слабину, дама з собачкою поквапилась уточнити:

– Я дуже зайнята. Якщо це займе багато часу…

– Ні! Я впевнена, ми впораємося швидко! Треба, щоб ваш Лю взяв слід залишкового післяжиттєвого еманату…

Пальці дами заходилися смикати край мантильї. На воскове обличчя набігла тінь. Містрис Форзац вочевидь не подобалася історія, в яку її намагалися втягти. Але тінь зненацька виявилася подвійною, на підкладці з м'якого, теплого співчуття. Анрі згадалася маячня стряпчого про тіньові викривлення – і віщий, нерозгаданий досі сон. Іноді, виявляється, і тіні в підмогу. Може, уві сні саме це малося на увазі?

Навряд чи.

Хоча весілля – до несподіваної допомоги, якої не чекаєш…

– Хтось із ваших родичів не впокоївся? А ви не хочете звертатися до властей? Щоб уникнути розголосу?

 

Відповісти «так»? Послатися на дядька-упиря, що відвідує родину вечорами? Увійдіть у моє становище, нам би тільки відшукати дядечків сховок, а кілок я сама забезпечу, не турбуйтеся…

Ні, не годиться.

Отже, виймаємо з рукава козирного туза.

– Гірше. Біля цього готелю сталося вбивство, обтяжене застосуванням магії. Ви з Лю надасте неоціненну допомогу слідству…

Вігіла повернулася до співрозмовниці у профіль, зробивши клеймо «двох Т», що прикрашало ліву щоку, видимим для сторонніх.

Результат перевершив усі сподівання.

Тінь перетворилася на будівельний розчин, віск – на гранітні плити, а обличчя дами – на нездоланну цитадель.

– Ні.

Відповідь пролунала, як ляпас.

– Почекайте…

– Лю, за мною.

Містрис Форзац різко обернулася й рушила до дверей, що вели на Чорну половину готелю. Пес потрюхав слідом, висолопивши язика.

Ось тобі, подруго, і гарні прикмети! Ось тобі й туз козирів. Ось тобі й рідкісний са-пей, який, кажуть, бере некро-слід краще за будь-якого малефіка. Доведеться тепер шукати нещасного шкідника Андреа Мускулюса. Шукати, вмовляти, переконувати, і цілком можливо, – з тим самим результатом.

Вдалині зловтішно реготав невидимка-Месроп.

– То ви будете заселятися? – поцікавився хазяїн, що, виявляється, уже повернувся.

* * *

– Не штовхайтеся!

– Ви тут не стояли!

– Куди з биком? Куди?

– Дядьку, ми вскладчину! На все село гамузом…

– Добродійко з чорною вівцею! Оглухли?

– Га? Де?!

– Ваша черга!

– На курячих потрухах, воно якраз… На судженого-рядженого…

– Краще на ягнячій печінці!

– На агнці, дурбасе, наречену розкачують… А нареченого – на курці…

Біля центрального входу до Великого Гаруспіціуму вирувала черга. Очікуючи виклику, люди з насолодою з'ясовували стосунки, ділилися рецептами ворожби, стримували настирливих пройдисвітів, які намірялися проскочити «на ривок», і обговорювали відсоток справджуваності. Кожен мав при собі жертовну тварину, приведену з дому або куплену на Туковому ринку – гаруспіки працювали тільки зі свіжим м'ясом, категорично відмовляючись від замороженого або струганини. Бекали вівці, мекали кози, репетували півні, ґелґотали гуси, істерично кудкукали кури; напівзадавлений баран видавав якісь уже зовсім непристойні звуки. Компанія сільських роззяв насилу втримувала на розтяжках здоровенного бугая з кільцем у носі. Бугай був проти, вимагав свободи й норовив підчепити рогом понуру кобилу. Кобила, схожа на коня Бідного Вершника, пам'ятника героєві батьківщини кондотьєру Огільї, стоїчно терпіла.

– Ви з віслюком? Будете за мною!

Розумник-Гіббус обурено пирхнув і ніби ненароком віддавив копитом ногу крайньому в черзі ідіотові. Ідіот, чоловік з характерним розрізом очей, що виказував чусонське походження, був із собакою – сумним вгодованим басетхаундом. Басет, що тупцювався по власних вухах, нагадав Анрі про відмову вредної містрис Форзац. Дорогою вігіла розмірковувала, чи не можна використати са-пея Лю в обхід хазяйки і, скріпивши серце, вирішила, що, на жаль, не можна. Найдосвідченіший чаклун-бестіатор, імперсонуючи хазяїна собаки, не здатен повністю ввести в оману вірного слугу. А про са-пея годі й говорити – такий, як Лю, кажуть, серцем бачить.

Об'їхавши круглий будинок Гаруспіціуму по ходу сонця, Анрі знайшла маленькі, непомітні дверцята. Збоку, на ланцюгу з великими ланками, висів дверний молоток. Розмахнувшись, вігіла вдарила ним у ліву стулку, оббиту рунованою бронзою.

– Стороннім вхід заборонено! – заперечив молоток, роззявляючи зубасту пащеку.

– Це я, Мантикора! Хто сьогодні чергує?

Молоток знуджено зітхнув:

– У вихідні спати треба до полудня. А не по ворожбитах швендяти… Я чергую, я, Рябий Джош. Заходь, подруго…

– Гібе, чекай тут. Ось газон, можеш попастися.

Звісно, по той бік дверей, у коридорі, ніякого Рябого Джоша не виявилося – колишній однокурсник Анрі, примат-гаруспік Джошуальд Реміз дрімав у комірчині, частково контролюючи амбітузами двері, молоток і простір перед входом. Хоча навіщо це робилося, незрозуміло – звичайний клієнт, вирішивши прослизнути до ворожбитів без черги, взагалі не зумів би знайти «дверцят для своїх». А маги в чергах не стояли: кожен щиро вважав, що він з долею «на ти», або мав приятеля, обізнаного в мантиці.

Вузький коридор вів до обробної зали. Тут гаруспіки приймали з бойні туші жертв, разом із записами, що фіксували мету ворожіння, і вирізували частини, що відповідали замовленню. Стіни, як пам'ятка для початківців, були прикрашені мозаїкою зі схемами обробки. Анрі згадалася практика на другому курсі, коли суворий жрець-наставник Лацій Умбрус, богатир з вічно закасаними до ліктів рукавами, примушував «жовторотих» зубрити напам'ять:

«Ягня – купер, сідловина, спинка, каре, грудинка, лопатка, філе… серце, нирки, легені, зобна залоза… Теля – малий горіх, великий горіх, голінка, фрикандо… Ні, „шматок пастиря“ – це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»

І наставник Лацій брався втовкмачувати науку в студіозусів, мірно змахуючи ручиськами, схожими на бичачі окости.

Стародавня ворожба на потрухах давним-давно розширилася в теорії й практиці, перейшовши до використання всієї туші, включаючи вуха та хвіст. М'ясний, кров'яний запах обробної зали був для Анрі запахом юності. Іноді життя виробляє дивовижні колінця. Для когось смак яблука – гіркота першого кохання, а для когось парний огузок – веселі роки навчання…

– На шахрайство ворожимо?

Зовсім молоденький ворожбит утер передпліччям спітніле чоло. Тесак у лапках отрока виглядав чужорідно. Мабуть, хіромант або бронтолог. На залікову практику прислали, перед дипломом. Якщо помилиться, куратор простежить, щоб клієнт не постраждав.

– Ага… дрібне шахрайство із приховуванням…

– Сало з ошийка не зрізуй. Сало для шахраїв на рік уперед картину дає. Ти ошийок великими шматками, і в маринад. Видуши лимон, з корицею і білим перцем. Якщо куратор запитає про корицю, скажи: факультативно читав Тага Геніуса, «Disciplina acetarium». Розділ третій, примітки…

Коли вігіла зникла за щільними шторами, що відокремлювали камори жреців від обробної, отрок довго дивився їй услід.

Давнього друга, у минулому – коханця, Анрі знайшла в третій із кухонь. Хаґен Румольт, якого за кощаву статуру прозвали Шворнем, чаклував над пловом з курдючної оболонки барана. Рідкісний, напівзабутий рецепт. Смак плову давав ворожбитові змогу просмакувати доленосний букет по трьох ввідних відтінках, але недосвідчений гаруспік ризикував заворотом кишок.

– Серйозний клієнт, Хаґене?

– Це ти, Мантикоро? Почекай, я зараз…

Худющий Шворінь не обернувся, захоплений приготуванням зирвака: суміші м'ясного, жертовного компонента з цибулею і морквою, обсмаженими в розпеченій олії. Курдючну оболонку ледь пров'ялили, що вимагало від ворожбита особливої майстерності. Заправивши киплячий зирвак барбарисом, зирою і стручками червоного перцю, гаруспік зітхнув з полегшенням.

Тепер можна було годину відпочивати.

– Синдик Гільдії Золотарів спадкоємця женить. Щодо нареченої сумнівається. Просив, щоб з пікантними подробицями…

Щодо пікантних подробиць Анрі вже зрозуміла з кількості барбарису. Ще вона зрозуміла, що синдик-золотар не довіряє чоловічій силі синочка, про що Шворінь волів змовчати.

Таємниця ворожби над усе.

– Хаґу, в мене до тебе прохання, – вігіла розуміла, що один з найкращих гаруспіків Реттії дуже зайнятий. Великий Гаруспіціум працював без вихідних, але якщо сам Хаґен ворожить над курдючним пловом для багатенького золотаря, значить, у золотаря є сильні покровителі. – Треба поворожити на ідентифікат. Яскраво виражена фактура власника, некроманта Кристофера Форзаца, але я допускаю й нашарування…

Вона дістала з сумочки перепелине яйце, загорнуте в хустку з найтоншого батисту. Чаровий відбиток мана-фактури записів, знятих з обсервера, був заздалегідь вбудований у жовток яйця. Яєчна шкаралупа в перепілок, як відомо, в півтора раза тонша, ніж у інших птахів, і підвищена крихкість давала змогу чаровому відбитку «дихати» від доби до двох, без ускладнень.

– Мені зайти надвечір – доповісти? У Трибунал? Чи до тебе додому?

Шворінь двозначно кахикнув, беручи яйце та уважно розглядаючи його на просвіт.

– Я сама зайду, завтра, – розсміялася у відповідь Анрі. – Тут і доповіси, на обробному столику. Залишки після ворожби можеш переслати спадкоємцеві твого завбачливого синдика…

Обоє знали, що, крім описаних властивостей, перепелині яйця рекомендовані молодятам напередодні шлюбної ночі.

* * *

Вийшовши з таємних дверцят Гаруспіціуму та розкланявшись із дверним молотком, вігіла побачила видовище, що вразило її до глибини душі. Якийсь старий – величезний, кощавий, сивий як лунь – гладив Гіббуса по голові і навіть чухав за довгим вухом. Замість того, щоб відповісти нахабі як належить, віслюк блаженно форкав, намагаючись піймати губами вухо старця.