CAPUT XV
«От би взяти людинку за якусь частинку і спитати, що ти за одна…»

Дивний сон, що перед кінцем почав скочуватися в кошмар, відвертий, як нагота досвідченої повії, обірвався раптово, немов його відітнули ланцетом медикуса-ампутатора. Перехід до реальності був надто різкий. І реальність ця сподобалася Кон-радові нітрохи не більше за зниклий кошмар: у трепетному сяйві зорі, що скрадається з-за обрію, над ліжком нависла лиховісна постать.

– Стояти! Всевидющий Приказ!

Не роздумуючи, барон просто з ліжка стрибнув на непроханого гостя, але заплутався у ковдрі, що сповила ноги ловчими тенетами, і впав на підлогу, боляче вдарившись коліньми. За мить він скочив, вихоплюючи з-під подушки кинджал, готовий битися…

Та ба, прибулець зник без сліду!

Невже спросоння привиділося? Сором який…

Конрад затамував подих, дослухаючись. Тихий шерех… подих? Звук долинав з-за високої спинки ліжка, прикрашеної парою горлиць у гніздечку. Барон рішуче ступив уперед. Назустріч над безневинними горличками спух здоровенний міхур мороку; праве зап'ястя обер-квізитора здавили м'які лещата, вивертаючи кисть. Рука, здавалося, втрапила в щупальця спрута-судноїда, маленького, ще дитинчати, але не менш небезпечного для плавця-одинака, шукача перлів або русалчиної ікри, аніж дорослий кракен – для корвета чи шхуни. Конрад змахнув лівою, цілячи кулаком, і лиходій одразу відсахнувся, метнувся в дальній куток, величезним павуком збіг по стіні й завис на стелі.

– Я не ворог є! – повідомили згори. – Я є великий друг і добродійник. Не треба мені колоти-рубати-різати. Ви зіпсути мою плащ.

– Пан Тирулега?!

– Так, це мій ім'я. Доброго ранку, ваша світлосте.

Обер-квізитор непоспіхом підійшов ближче, вдивився. Ікер Тирулега власною персоною сидів (висів? Лежав?!) на стелі й не падав. Стопи босих ніг його щільно впечатались у дві збіжні стіни. Спиною старий буквально розпластався по стелі; до крокв прилипли долоні моторошно вивернутих рук, ставши неприродно пласкими й широкими. Не вчепились, не вхопилися, а саме прилипли й розтеклися, як мисочка борошняного клейстеру, вихлюпнутого горе-штукатуром.

– Ви людина, пане Тирулего?

– А у вас є сумнівів? Я образитися до глибина душі.

Це ж треба: жоден м'яз не здригнувся. Завмер, як жаба-ли-пучка, тільки губи ворушаться, коли відповідає… А ні! Он, по долонях брижі пройшли. І закліпав часто.

– Зізнатися, є. Що ви робите в моїй кімнаті? Поясніть, будьте ласкаві! По-людськи.

– Я приносити гора вибачень. За торг… За вторг… За втор-жище. Мені могти злізти?

– Могти, – буркнув барон.

Треба було, звісно, тримати цього нетопира під стелею, поки не звалиться – у покарання за «вторжище». Але Конрад стомився розмовляти, ганебно задерши голову догори. Крім того, барон не був упевнений, що Тирулега взагалі коли-небудь звалиться. Залишиться висіти, поки не дозволять спуститися. Запросто.

– Я сердечно дякувати.

Старий відліпив від крокв долоні, маятником гойднувся до стіни й плазом, як комаха, збіг униз. По тому звівся на ноги й покірно застиг, усім виглядом випромінюючи привітність. Взявши зі стільця чесучевий халат, обер-квізитор накинув його на плечі, загорнувся. Непристойно приймати візитера в нічній сорочці. А в халаті дангопейської роботи, вишитому сценами подвигів Кращого-з-Людей – ще за першої, нерозчле-нованої інкарнації героя – зовсім інша річ. Хоча тьмяне світло навряд чи дозволить Ікеру Тирулезі поцінувати красу вишивання.

– Сідайте, – барон вказав на стілець, що звільнився. – Я чекаю пояснень.

Сам він присів на край незастеленого ліжка; відклав убік кинджал, підібрав з підлоги ковдру, закутав розбиті під час падіння коліна. Крадькома глянув у дзеркало, що висіло біля дверей, із задоволенням зауважив: Тирулега в дзеркалі відбивається. Значить, не бреше: людина.

– О, так, пояснювати! Із благих наміреніїв поспішати! До вас з'явитися в гость інкубоніс…

– Хто з'явитися в гость?!

– Інкубоніс. Чуже кошмар, – у слові «кошмар» Тирулега зробив сильний наголос на «о». – Я його ловити! Піймати.

– Піймали чужий кошмар?!

«Тільки божевільного в нашій компанії бракувало», – майнуло в голові Конрада.

– Так! Ох, я забути сказав: я є иртабаз каптор… Шйматель? Ловун? Ловитель? Ловець снулів. У п'яте коліно…

– Куди ви є? У яке коліно?!

– У п'яте. Батько, дєдушок, прадєдушок… Ви розуміти?

– Розуміти я…

– Ви добре розуміти? – з сумнівом перепитав Ікер. – Ви не стати різати ножик?

– Не турбуйтеся. Як-небудь зрозумію без різанини.

Уже вкотре барон пожалкував, що в цьому поході його не супроводить Генрієтта Кукіль. По можливості, в одній із ним кімнаті. Щоб у критичних ситуаціях підставити, висловлюючись мовою трубадурів, плече. Воно, звичайно, непристойно, коли пан і пані, не пов'язані узами шлюбу, на світанку виявляються підозріло близько одне від одного. Але, з іншого боку, сприяння Тихого Трибуналу, що не кажи, буває корисним, а істинний дворянин і кавалер ніколи не дозволить собі…

Фон Шмуц суворо обірвав уяву, що розігралася.

І розповідати Тирулезі про свої жалі не став.

* * *

– Ну як? – запитав Мускулюс, дочекавшись, поки дрейгур зникне за поворотом. Схоже, він не надто довіряв заявам профоса про безпеку переговорів. – Коли наших шукати почнемо?

Стомлено зітхнувши, Анрі потерла скроні кінчиками пальців.

– Уже шукаю.

– Успіхи є?

У темних очах малефіка жеврів сумнів.

– Є. Намистина закотилася під ліжко, а це сьома намистина із сьомого комплекту ворожіння на судженого-рядженого. Бірюза з яблучним відтінком приносить перемогу й удачу в справах, прискорює біг коня. Герань у поєднанні з вашим флаконом, пане Терц, – до клопотів, що потребують нашої особистої участі. Там ще побічне тепло домівки, але ним можна знехтувати. Півні на халаті гроса – самотність минає, але бійся сварки. Скандал з начальством попереджає про небезпеку скороспішних висновків. Ходячий небіжчик – до добрих вістей. Якщо він голий чи одягнений частково, прикриваючи сором…

– Повернімося до поквапливих висновків, – перервав Муску-люс лекцію з оперативної мантики. – Де чурихці тримають полонених квесторів?

Анрі розвела руками:

– А ніде. Квесторів, судячи з композиції мантуалій, в чуриху немає.

– Як немає?!

– Так. Немає, і квит.

Судячи з вигляду малефіка, він замишляв державний злочин: убивство співробітниці Тихого Трибуналу.

– І не передбачається? – втрутився кмітливіший Терц.

– Чому ж? Ви, пане, не звернули уваги на вплив бірюзи на півнів, у поєднанні з непрямою геранню. Передбачаються. Найближчим часом. Правда, віяло Наами пов'язане з дрібним розчаруванням, але, мені здається, віялом теж можна знехтувати.

– Виходить, треба чекати? – підбив підсумок профос.

– Виходить, треба.

І вони ступили у ворота.

* * *

Ні, не божевільний, хвала Вічному Мандрівцеві. Ловець снів? Отакої! Доволі рідкісне заняття. Про ловців – інакше кажучи, морфінітів – Конрад чув, але з жодним із них досі знайомий не був. Тим часом Тирулега витяг зі складок балахона веселкову плетінку й струснув, демонструючи баронові. У плетінці мляво тріпотіла плямиста медуза з китицями звислих донизу щупальців. Китиці були огидні й жалюгідні. Всередині медузи мерехтів болотяний вогник з їдучою прозеленню.

– Це мій кошмар?!

– Ні, ваш світлість. Чужий. Я такий перший раз бачити. Кепсько розуміти можу…

– Добре, добре, – перебив старого барон, хоча після оригінального порятунку пульпідора та бігання по стелі язик не повертався називати Тирулегу «старим». – Про ваші таланти поговоримо трохи пізніше. Зараз мене цікавить інше: чому ви відразу не назвалися? Чого полізли битися? Я ж міг вас убити…

У останньому Конрад був далеко не такий упевнений, як хотілося б. Він добре пам'ятав вкрадливі лещата, що зчавили зап'ястя. Напевно, залишилися синці. «А міг і кістку зламати», – із запізненням дійшло до барона.

– Я не лізти! Не лізти! – Тирулега помахав у повітрі вказівним пальцем, немов відгонячи від себе наклеп. – Ви сам на мене скакнути козлотур! Я забояв… Забоятися. Голова зовсім дурний, коли забоятися. Тільки потім додумати: треба говорити, хто я є. Я й говорити.

Барон зітхнув.

– Гаразд, я вам вірю. Таке трапляється: коли людина з переляку в бійку лізе…

– З переляк, з переляк! – ствердно закивав Тирулега. – Я сильно переляк, коли ви скакати!

– А тепер повернімося до наших кошмарів…

– Не наш! Не ваш. Чужий. Сопірель. Як це… Водити? Наводити?

– Наведений?

– Так! Наведений. Блуд…

– Приблудний?

– Так! Приблудник. Правильно є. Бувати так: друг-ворог навмисно сон на людина наводити. Це – сопірель. У нас так говорити, посеред ловці снулів. А бувати, сон своя воля бігати. Чужий, приблудний і сам ходити ногами. Вагансомнул. Рідко-рідко бувати.

Конрад устав, пройшов з кутка в куток, заклавши руки за спину. «Як заарештований у камері», – спало на думку недоречне порівняння, і барон поквапився припинити ці переміщення. Зупинився перед Тирулегою, котрий шанобливо мовчав, глянув згори вниз. Обер-квізитору подобалося дивитися на людей згори вниз. На жаль, з огляду на зріст барона, випадала ця радість нечасто.

– То мій сон наведений чи приблудний? Сам з'явився? Чи наслали?!

Тирулега засмучено наїжився:

– Я не розуміти. Я каптор ирта… Ловець снулів більше сорок років, але такий снуль – перший раз. Сопірель. Вагансомнул. І капля-капелька – ваш. Всі разом. Ніколи не бачити.

Він знову втупився в плетінку зі спійманою «медузою».

– Ось тут зелень світити, мало. Бачити? Значить – сопірель. Свій сон – жовтяк або картата. Інкубоніс – червоний. І гори ясно. А тут висіти мотузки, ворушитися. Бачити? Вагансомнул. Приблуда. Він на мотузки літати сюди.

«Схоже, наш морфініт ніколи не бачив медуз, і не знає слова „щупальці“,» – відзначив Конрад.

 

– Щільний – виходити, правда. Пам'ять. Як мозки в голова. А тут кит-тиця?

– Китиці?

– Так, кит-тиці! Це значить – старенький, дуже. Багато кит-тиці. Багато років. Скільки ниточка, стільки разів снитися. Бачити?

– І скільки ж років нашому дорогому… м-м… інкубонісу? – обережно поцікавився обер-квізитор.

– Я не знати. Сто? Більше-менше… Точно не сказати. Перший раз – такий старий снуль. Ніколи не бачити, чути тільки. Від мой дєдушок. Завжди думати: казка…

Барон відчув себе мисочкою, в яку із клепсидри-Тирулеги капають слова – от-от наповнять до країв. Бризки летять на стіни, стікають назад пам'яттю про спійманого снуля, ідуть углиб, у водограй думок, що шалено обертається…

– Постривайте! Ви стверджуєте, що цей сон – часткова правда? Чиясь пам'ять? Не гра уяви? І тепер ця пам'ять – у вашій… пастці?

– Не пам'ять, – заперечно захитав головою Тирулега. – Снуль. Ну, сон і снуль… це як… О, книга! Снуль – книга. А сон – буквиці, що в цей книга хтось записати. Снуль носить сон. Я піймати снуль. У снулі – сон, який вам хтось приснит.

– Ви хочете сказати, що у вас у пастці снуль, у снулі – сон, а уві сні – чужа пам'ять?

Баронові страх як схотілося прокинутися.

– Вірно є! – ловець щиро зрадів тямущості співрозмовника. – Не весь пам'ять. Скибочка.

– Добре, нехай скибочка, – в обер-квизиторі раптом прокинувся мисливський азарт. – Виходить, хтось пам'ятає час становлення Ордена Зорі! Пане Тирулего, ваша правда: нашому другові-снулю дуже багато років. А як далеко має перебувати людина, щоб снуль переніс його сон на іншу людину?

– Недалеко. Поруч.

– Наприклад?

– Наприклад, у цей будинок.

– Дуже добре! – фон Шмуц потер руки в передчутті.
-1 ви можете визначити, чий це сон?

Конрад уже знав відповідь. Зараз йому було потрібно лише підтвердження. Ніхто із супутників барона не був до такої міри старий – це відомо достеменно. Але для чаклуна або мага, особливо з потужним внутрішнім запасом мани, і сто років – не межа тривалості життя. Молодо виглядає? – на те існують личини та інші чарівницькі штучки. Не далі як позавчора, завдяки майстерності вігіли, барон і сам бешкетував у подобі здорованя-матроса.

– Так, я могти визначити. Тут, у цей будинок, немає така людина.

– Тобто як – немає?! Ви ловець снулів, чи жартівник?!

Від прикрості, що чудовий здогад розвіявся сизим димом за вітром, Конрад на мить зірвався, про що відразу пожалкував, засоромився. Зрілий чоловік, дворянин, високопосадовець Всевидющого Приказу… Значить, мусить опанувати себе, хай там хоч кінець світу.

Сором! Стидобисько!

– Вибачити мене, – сумовито розвів руками Ікер Тирулега. – Дивний снуль. Рідкісний. Ні, у будинок немає просезоріус ага… Людина-хазяїн.

– Перепрошую за різкість і недовіру. А молодий пульпідор, якого ви вчора врятували?

– Ні, горбатий не могти бути просезоріус. Ніхто з люди в цей будинок.

– А скажіть… Сни, тобто снулі – їх можна зберігати?

– О, так! – пожвавішав Тирулега. – Цілий мистецтво є. Я їм володіти! Снуль піймати, саджати в екзипула, – він ще раз продемонстрував плетінку з «медузою», – з екзипула в апотека… Схрон… Сохранялище. Там снуль довго сидіти могти. Давати приснить іноді, настій духоцвіт бризкати, дурна мураха не пускай поруч…

– Як довго?

– Рік. Два. Десять. Десять – рідко.

– А п'ятдесят? Сто?!

– Не знай, – зізнався чесний Тирулега. – Ніхто зберігати не пробуй. Якщо сон довго покупець нема, його сушити, потім торкати? Товкати? – порох роби. Інкубоніс-порох із сірка й кора дуба швидко тарган ганяй. Порох-сон про війна з перець і сухий лишай – від лихоманка пити. Порох-сон про гроші…

Барон знав: морфінітів кличуть, бажаючи позбавити людину кошмарів. Навіть широкопрофільні гіпномаги не завжди бралися допомогти, а ловці снів звичайно справлялися. Втім, заробляли на життя вони не тільки ловом кошмарів. Знаходилися й заможні любителі видінь, спійманих у сильце. Замість того, щоб пролежувати боки, чи не краще пережити уві сні любовну авантюру? Стати учасником оргії? Зійтися з ворогом у смертельному, але безпечному двобої? Полоскотати пересичені почуття чужим жахом?

Але порошок від тарганів?!

– Дякую, пане Тирулего. Крім вас, тут більше немає ловців?

– Немає. Я один є каптор иртабаз.

Конрад не став з'ясовувати, як старий розпізнає колег. Сам барон теж у дев'яти випадках з десяти розпізнав би квізитора під будь-якою личиною.

– Щиро вдячний вам, пане. Отже, ви впевнені, що в клієнте-лі немає людини, яка могла б, свідомо чи несвідомо, «підкинути» мені цей сон?

– Впевнений. Я зберігати снуль цей, скільки потрібно. Його можна приснити ще. Раптом ви там знайти корисний… Відомостей? Про наш спільна справа?

– Буду вам вельми вдячний. А зараз прошу мене вибачити: світає, я хотів би переодягтися до сніданку. Нам незабаром виступати.

Змахнувши чорним плащем, Тирулега відкланявся й пішов.

«Добре хоч, не по стелі…» – зітхнув барон, зовсім спантеличений.

* * *

– А мені в трупарні й кажуть: у кредит більше не дамо!

– Тобі?

– Мені! Я їм підтвердження категорії, заявку на експеримент, план заходів… Ні й годі, хоч лусни! Ліміт, сатир його буцай, вичерпаний! Хабара тицьнув, то інтендант, гарпій квашений, аж підскочив…

– Давай я на себе запишу. Мені Фрося сім пільговиків підмахнув, а я на третьому бачу: глухо! Без «верби» тінь просто в банці розвіюється…

– Кручу, верчу, дух спіймати хочу…

– Та не так! Кручу-у, верчу-у… Упирай наприкінці на «у». Зменшена септочка з доданою зверху малою нонкою, як у «Загибелі богів». Я тобі дам «Процес розкладання мелодики виклику», там є…

– Кручу-у, верчу-у…

– Ну ти, братику, глухар… Тобі духа тільки в старому черевику ловити…

– …Чу-у… задовбала ваша септочка! Кручу-у-у…

 

– Береш мідний казан, кип’ятиш воду на перехресті семи доріг. Далі по порядку: жир Hemiaspsis signata, зів Tachyglossus Churihus, дзьоб Strigiforme… Е-е… Око Coronella austriaca…

– Чекай, я запишу… В казан мерщій сиплю жир болотяних змій, зів єхидни, дзьоб совиний… Око мідянки…