Тому скажемо «давно» – не помилимося.

Жив-був Климент Болиголов, бойовий маг по найму. Маг він був посередній, з маною хирлявою, зубчастою на гребенях, – але Нихон Сивочол такий один, а чесній шушвалі теж щось їсти треба. Тинявся Климент по землі туди-сюди, ніякими заробітками не гребував. Тут дівицю-упирицю в домовину навіки зажене, на прохання бідолашних сусідів, там зеленого змія-погубителя в сулію зажене та смолою пробку заллє. Відлежиться, рани залікує, гонорар проп'є-програє, бо дуже був охочий до азартних ігор – і знову ходить, замовлення шукає. Іншого разу село від розбою захистить і плату семерицею візьме, а часом разом із розбійниками бойовитих селян стримує, якщо ті беруться за списи. Розбійники в багатих добра накрали, хочуть бідним роздати, а бідняки пручаються, зброю на благодійників гострять.

Крутись, як знаєш, слуго всіх панів!

Якось замовили Климентові сектанти-язичники із Червоних Тіпунів знищити злу відьму. Спасу від вражини не було: корови від її підступів кривавими слізьми доїлися, у дітей бородавки, у наречених дівоча честь сама собою перед весіллям зникає. Ганьба, виходить і збитки. Іди, вельмишановний пане, рятуй народ! А народ потім розрахується.

– Ліцензована? – діловито запитав Климент Болиголов, бо прямий конфлікт із владою до його планів не входив.

– Нє! Де там! – хором відповіли язичники. – Самовільна.

– З освітою? – уточнив Климент.

– Дурепа дурепою! – завили язичники.

І пояснили:

– Але ж і злюща – страх!

– Склад злочину?

– На лице, добродію ти наш! – і лице показали.

– Десять подвійних бінарів! – загадав Климент. – Якщо злюща, менше не візьму…

Зійшлися на шести.

Дім відьми, чи пак її фортеця, виявився старезною халупою. Двері вилетіли, як то кажуть, з півкопняка. В оболонці захисного сяйва Климент Болиголов ступив на ворожу територію, спіткнувся в сінях об розсохле корито, вилаявся й увірвався до світлиці. На далеких пагорбах за вікнами ридали від захвату замовники, смакуючи кінець свого лиха.

– Де відьма? – суворо поцікавився маг у заплаканого дівчиська, що скулилося в кутку. – Де зла?

– Н-не бий, д-дядечку! – відповіло дівчисько, ховаючи обличчя в коліна. – Я більше не б-б-буду!..

Ні, Климент Болиголов не був аж надто доброю людиною. Але й надто лихим не був. Він дивився на дівчисько, мимоволі зчитуючи мана-фактуру, і все розумів без слів. Стара відьма підібрала сирітку. Помітила дар, взялася готувати молоду зміну. А до кінця вивчити не встигла: померла, немічна. Мани в сирітки виявилося досить: не як для відьми – для мага! – вмінь обмаль, а з розумом то й геть біда. Почала пробувати бабину науку, та й допробувалась. Били дівчисько щиро, не жаліючи кулаків. Зовсім убити побоялися: щоб не стала нічною ламією… От і розщедрилися на правильну страту – йди, Клименте, губи, Клименте!

– Підеш із мною? – запитав бойовий маг, дивуючись самому собі. Кірка глибоко всередині відшаровувалася болісно й незвично. – Май на увазі, я волоцюга. Домівки рідної немає і не передбачається…

– Д-дядечку! – з худих колін вистромилося опухле від сліз личко. – Н-ноги митиму… вод-ду… п-питиму!..

Старості Тіпунів маг сказав, що відьму вбив. І в землю закопав. І напис написав, чудовими рунами. Як доказ тицьнув пальцем у відьму, якій подарував плащ – старенький, з дірками, але ще теплий. Закопав-написав, потім викопав і від вас, чесних селян, забираю, щоб уночі спали спокійно. Ти мене зрозумів, старосто? Староста зрозумів. Ти мене добре зрозумів? Староста зрозумів добре, бінари відрахував і пішов із присмирілими язичниками назад у Тіпуни: святкувати перемогу.

Дуже вже цього року самогон міцний удався.

Дівчисько звали Марією. Тягалася вона за Климентом собачкою, пралаштопала, терпіла холод і голод, була невибаглива та ощадлива. Пристрасть до ігор пробачала, лайку зносила мовчки, рани благодійника лікувала зіллям і листком подорожника. А бувало й поб'є – слова впоперек не мовила. Маг і отямитися не встиг, як звик. А на одному привалі, під одним плащем, стареньким, але цілком теплим… Діло молоде, самі розумієте. Для дівчиська, мабуть, надто молоде вийшло, для Болиголова – умовно-молоде, бо воно, знаєте, сивина в бороду. Але злагодилося. Женитися, щоправда, він не хотів, а вона не вимагала.

За півроку взявся Климент учити Марію. Чого? – бойової магії. Більше він нічого до пуття не вмів. Отоді й довідався, що дівчисько – діббук.

Підсадна качка.

Мана-фактура, хоч у три шари її читай, таких відомостей не дає. Життя похідне, пліч-о-пліч, якщо діббук назовні буром не лізе, теж нічого нового не відкриє. Зате при навчанні Високої Науки, і не по-відьомськи, корінцями-амулетами-замовляннями, а за канонами теормага…

Довелося Климентові освіжити напівзабуті відомості про комплексну психотику.

Діббук, інакше психо-близнюк, на жаргоні «ліпило» – блудна душа, що застрягла між ярусами Нижньої Мами і Найвищими Емпіреями. Туди не прийняли, відтіля викинули, а тому бідолаха неприкаяна. У пошуках притулку діббук норовить підселитися в людське тіло, але ховається й назовні лізе рідко, на відміну від активних духів, які крутять одержимими, як хочуть. У випадку Марії діббуком виявилася душа маленької дівчинки – Климент на око давав їй не більше чотирьох-п'яти років, і в цьому віці розум діббука застряг, очевидно, назавжди. Довірлива й тупувата, підсадка поводилася тихо, безневинно, але недоліток є недоліток. Цим і пояснювалося лихо в Тіпунах: коли діббук вибирався назовні, перехоплюючи керування, відьомські дії робилися небезпечними – не в силу злого наміру, а подібно смолоскипу в руках нетями.

На жаль, комплексна психотика стверджувала: контроль двох душ у одному тілі, так само, як свідомий вибір станів і переходу між ними, – неможливий.

За законом Климент Болиголов повинен був відразу припинити навчання Марії. Заявити про випадок у Тихий Трибунал, оскільки діббук зі знанням начал бойової магії, стократ небезпечніший, ніж діббук-відьма. І під особистим конвоєм відправити Марію в Мирний Госпіталь братів-екзорцистів. Але маг не хотів розлучатися з дівчиськом. Більше того, йому спала думка – зухвала, сумнівна, але вона обіцяла значні дивіденди. Днями Климентові відмовили у прийнятті до Ложі Бранних Магів, повернувши назад дві на превелику силу добуті рекомендації та особисте клопотання. Рилом не вийшов, так? Зі своїм драним уставом лізу до високої обителі?! А я вам всім дам утертися… Ще проситимете, у ніжки впадете, а ми подумаємо, повикаблучуємось…

Ні, не був Климент добрим чоловіком, не був і злим, зате азартним і гордим був украй.

І ось що надумав.

Під час двобою бойових магів сильніший здатен приборкати супротивника закляттями ланцюгового порядку, на професійному арго – «кайданами». У структуру «кайданів» вплітається розпізнавальний знак особистості об'єкта. Ланцюговим закляттям треба вказати мету: кого саме сковувати й приборкувати. Болиголов знав це краще за інших. Його самого на дуелях неодноразово сковували, а потім відпускали з ганьбою. Але якщо припустити, що в момент накладення «кайданів» особистість об'єкта невловимо зміниться, якщо діббук відтіснить Марію, вийшовши на перший план…

Почалися експерименти.

На жаль, як уже було сказано, Марія діббука не контролювала. Довелося накладати «кайдани» по десять разів на день, очікуючи, чи з'явиться діббук. Марія навіть звикла перебувати в скованому стані. Від частих ланцюгових заклять обличчя її зробилося малорухомим, нагадуючи маску, а жестикуляція, колись бурхлива, стала вбогою, як пересохле джерело. Климент чекав – ловець терпляче сидів у засідці біля водопою – і дочекався.

Діббук повстав, «кайдани» розсипались на порох.

Можливість звільнитися від магічних пут блискуче підтвердилась.

Залишалося небагато: всупереч аксіомам психотики, навчитися викликати й відсилати діббука за власним бажанням. Не екзорцирувати силоміць, а розробити закон співіснування двох душ в одному тілі, при очевидному приматі душі-домінанта. Теоретично неможливий, але грандіозний прорив у бойовій магії.

Саме в цей час упало на благодатний ґрунт зерно марнославства, що привело Климента в каземати «Чарівності», а потім – до трагічної загибелі. Те ж саме відзначали свідки останніх днів Болиголова, зокрема, Тюрпен Заїка (м. в. к., профіль – фланговий приборкувач). Якщо зібрати сухий залишок з довгих і плутаних свідчень Заїки, вийде наступне. Перед відомим скандалом на боях големонстрів у Рюшичку, містечку на Дудар-Полонині, Климент був збуджений, агресивний, часто згадував уголос вагітність Марії – вона дійсно понесла три тижні тому – й натякав у зв'язку з цим на швидку й різку зміну свого статусу. На прохання заспокоїтися відповідав демонічним реготом, розмахуючи руками. Співрозмовника назвав плішивим цапом, збирався зчинити бійку, але суддя викликав Болиголова на арену, і бійки не сталося.

Боями големонстрів Климент захопився недавно, через колосальні ставки, що обіцяли в разі успіху багатство. Перед боєм маги-суперники створювали малих чудовиськ із зеленувато-сірого мергелю – суміші глини, вапняку й зоряного пилу – і зіцьковували на арені. Глядачі навісніли, ставки росли; судді втримували захисний кокон і стежили за дотриманням правил. Бої в Рюшичку збирали особливо велику кількість люду; сюди наїжджали навіть столичні поціновувачі.

І треба ж такому статися! У півфіналі големонстр Климента, присадкуватий краб із хвостом скорпіона й пащею лева, двічі підряд вийшов за обмежувальну лінію. Чи маг від надмірного збудження втратив контроль над чудовиськом? Чи супротивник змусив краба шукати шляхи відступу поза правилами? – чи не все одно, якщо суддя дискваліфікував Болиголова.

Суддя міг би обмежитися суворим попередженням.

А Климент – поданням скарги в суддівську колегію.

Натомість бойовий маг напав на суддю при всій чесній публіці. Спершу кинув у атаку краба, а слідом ударив навідліг «Скалками неба». Із крабом суддя, волхв-віщун, ще б упорався, але коли повітря навколо тебе перетворюється на скляні бритви… Нещасного арбітра врятувала популярність боїв у Рюшичку – серед приїжджих знавців випадково виявився ще один бойовий маг по найму, такий собі Просперо Кольраун. Прикривши суддю «Щитом Нихона», Просперо під оплески юрби, що отримала замість боїв големонстрів показову сутичку чарівників, скрутив Климента в баранячий ріг, всипав сотню гарячих і передав у руки правосуддя.

Але повернімося на арену, саме між закручуванням у баранячий ріг і сотнею гарячих.

– Климе! Тримайся!

– Стій, дурепо! Стій… – прохрипів Болиголов, знемагаючи під напором Кольрауна.

Від сховищ із мергелем у бій кинулася сімнадцятирічна Марія. На її очах принижували й мучили рятівника, «дядечка», коханого, батька її майбутньої дитини, живе втілення Вічного Мандрівця. Згодом частина глядачів кричатиме ночами, бачачи уві сні кам'яне, нерухоме обличчя Марії, на якому палали величезні багаття-очі. Всю науку, що її перейняла від Климента, дівчина пустила в хід. Для Просперо Кольрауна десяток таких плюгавок – плюнути й розтерти, але там, на арені, майбутній маг трону дістав семикутний опік на лівому плечі.

Так вас боляче кусає дрібний цуцик, якщо ви на мить пожалієте крихітку і, вже замахнувшись, притримаєте буковий ціпок.

На жаль, розвинути успіх Марія не зуміла. Спершу її збив з ніг насланий Кольрауном «вітер змін», а далі владу над тілом, – вчасно чи ні, не нам судити! – захопив діббук. Обличчя дівчини ожило, стаючи обличчям маленької дитини, Марія голосно розплакалася й почала відповзати до сховищ, хлюпаючи розбитим носом.

– Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!.. – луною озвалося минуле.

– Не бий! – вичавив Климент, розпластаний на землі. – Здаюся…

За тиждень відбулося засідання Тихого Трибуналу. Климента Болиголова було обвинувачено у ряді злочинів, скоєних з обтяжуючим застосуванням магії. Йому ставили в провину напад на суддю та навчання дівки-діббука бранним закляттям.

Трибунал присудив запального Болиголова до семи років ув'язнення в «Чарівності», в'язниці для чарівників.

Через рік при спробі втечі Климента розутілила варта.

Марію спершу хотіли відправити на примусове екзорцирування, що в її віці і з урахуванням вагітності в сімдесяти випадках зі ста скінчилося б божевіллям або загибеллю. Таку ймовірність пророкували запрошені консультанти. У «двох Т» засідали не звірі: маги справді хотіли допомогти нещасній, з огляду на особисте клопотання Просперо Кольрауна, – але залишити на волі діббука з бойовими навичками вони не мали права.

І тоді Месроп Серкіс, казенний товариш одного із засідателів, запропонував варіант «Семи печатей».