– …П’ясток Вufo calamita, гілку Taxus cuspidata… Жовч Capra ibex… Capra ibex.

– …Стегно жаби, гілку тису… Жовч безоарового цапа…

– Пробачте великодушно, добродії! Capra ibex – це козеріг, а безоарів цап – він називається Capra aegagrus…

– Цап, він і в Ла-Ланзі цап…

– Так, але його жовч у цьому випадку конфліктує з тисом! Загальновідомо, тис тягне коріння до рота всіх трупів, а камінь-безоар, інакше панзахр радісний, він же Хаджарилтес, він же «пожива життя», що зійшов на жовчі Capra aegagrus, оберігає від пристріту з летальною перспективою…

– Хвилиночку! Якщо ваш безоар при вживанні всередину зачепить зуби того, хто вживає…

– А для цього «поживу життя» товчуть товкачем і розмочують ружовою водою! І, закрутивши гвинтом у пляшці, безпосередньо в горлянку, оминаючи життєво важливі зуби…

– А ви, власне, що за один?

– А я, власне, лейб-малефік Андреа Мускулюс… Гм… віль-нозапрошений консультант гросмейстера Ефраїма!

– Колеги! Фрося малефіка замовив! Королівського!

– Гіп-гіп-ура!

– Слава Фросі!

– Слава лейб-малефіціуму!

– Дорогий! Любий ти мій шкідник! Зайди в п'яту лабораторію, ми там без вашого брата обстраждалися!

 

– Головне, не дати шнурки на савані надрізати.

– Чому?

– Якщо родичі надріжуть – усе, не піднімеш. Він, гад, такий важкий робиться…

– А дощику спроворити? Вони жмура у двір, рюмзити, а ти хмарку за шпарку, і згори: кап-кап, кап-кап… Жмур, якого дощем накрило, іде як по маслу!

– Дощ, це добре… Дощик-дощик, перестань, в домовині мрець повстань…

– І у гріб червоне яєчко підкинути… Із лляним клоччям…

– За яєчко «ТТешки» тебе самого… За червоне…

– А я нищечком…

– Запам'ятайте, юначе: мета, навіть найблагородніша, не виправдовує сумнівних засобів! Яєчко він… Нищечком він… Ні, піднімайте, будьте ласкаві, як усі! Без підкидних яєць!

 

– Утік, зараза! Я його зробив, відвернувся, а він, сучий син, на мого коня й дьору!

– Куди?

– Женитися припекло! Свербить йому! До нареченої поскакав! На війну йшов, клявся: повернуся, мовляв! Звідки ж я знав, що він принциповий?

– А наречена?

– Та що їй зробиться, корові? Вона хоч за кого рада… Поки чекала, трьох народила…

 

– Патологоанатом, хоча й був фанатом, але з любові до пенатів не брав роботи в хату…

– Златоуст! Піїта! Ще!!!

 

– Після важкої і тривалої хвороби…

– Думай про хворобу! Думай! Сухоти там або джига боцмана П'ю… І руками ось так…

– … Волею долі розлучений з Вітчизною… Незважаючи на тілесну неміч, що переслідувала його решту життя…

– Ти некролог чи благовіст?! На півтора тони нижче! Поглядом, поглядом пронизуй…

– Громада у глибокій жалобі у зв'язку з втратою…

– Уявляй об'єкт… Докладніше, в деталях… І «кренделя» вплітай, із присипкою…

– …Приносить щирі співчуття родині та друзям покійного…

– Вже краще! І руками, руками роби… До речі, кого ховаємо? І добре було б уві сні повторити…

– Уві сні, панове, не треба. Читати уві сні некролог про незнайомого чи малознайомого – до отримання наяву двох взає-мовиключних вказівок. Воно вам треба?

– Пані! Ви мантиса? Яке щастя! Скажіть, а правда, що прочитати уві сні некролог людині, яка вже померла, – до значних витрат?

– І навіть боргів.

– О! Дякую, дякую… Цікаве трактування…

 

– Пані вігіло, давайте присядемо де-небудь… Заморимо черв'ячка…

– У п'ятій лабораторії? Нас там самих заморять… Черв'ячків…

– Ви, пане малефіку, двожильний! А я їсти хочу! Я не снідав…

– О! «їделна»! М-м… Клянуся Добрягою Сусуном, так і написано: їделна…

– Колеги! Сюди! Я вам столик зайняв!

– Фросю! Тобто, гросмейстере Ефраїм! Як ми раді вас бачити…

– Та йдіть же… Малий неживий товариш, спроворте нам на чотирьох… І кисіль, кисіль не забудьте!..

– Костяниця? Цидонія? Проносний?

– Вівсяний… Люблю кисіль!

* * *

– Як спалося, зубарю?

Здригнувшись, Конрад не відразу втямив, що голос Малого долинає крізь стіну. Шельма-клієнталь зекономив на перетинки між кімнатами: стіни лише з вигляду справляли враження грубих і міцних. Та й Кош, по правді кажучи, тихо розмовляти просто не вмів.

Відповіді пульпідора барон не почув.

– …Будь певен, не поткнуться! Це я тобі кажу! Та ми зі світлістю їх удвох…

Барон почав одягатися, мимоволі нашорошив вуха. Підслуховувати, звичайно, негарно, але не затикати ж вуха восковими пробками, справді? Цікаво, а сусіди чули їхню розмову з ловцем снів? Либонь, могли списати на божевілля.

– …Ага, всією компанією йдемо. До Чорно-Білого. Ну, до Чорних! Від яких ти вчора драпав…

«От торохтілка! – розсердився Конрад, прискіпливо розглядаючи власні нігті. Верхній гачок камзола ніяк не ліз у петельку, а нігті барон жалів. – Зараз першому-ліпшому все й викладе».

– …Аспіда бороти, ось навіщо! Боржок за ним…

У низькому голосі Коша звучала похмура погроза.

– …Ха! З нами зв'язатися – готуй відразу гріб! Собаку бачив? Його навіть я боюся! А стара?! Бабуся Нижньої Мами! Ну й ми зі світлістю… Світлість? Ха! Рубака, шибайголова! Він у цьому… Як його… У Дозорі служить. Самий головний! В отпуску зараз…

– У Дозорі?! – раптом пробився крізь стіну вереск Рене, тонкий і пронизливий. – У Дозорі Сімох?!

«І чого він так розхвилювався?» – здивовано подумав обер-квізитор, поправляючи манжети.

– Якщо тебе, зубаря, в розрахунок брати, – хихикнув Копі, -точно Семеро і вийде!

За стіною настала тиша. Барон підійшов до тьмяного дзеркала, оцінюючи зовнішній вигляд, і залишився задоволений. Для столиці – стерпно, а для походу – більш ніж пристойно. Особливо тішив той факт, що зуб зовсім не болів, а пухлина спала, як і не було. Не даремно пульпідора рятували: за добру справу возда-лося сторицею.

– Медальйон!

– Га?

– Мій медальйон! Зник…

У крикові Рене звучав розпач засудженого до страти.

Конрад намацав на грудях підібраний учора трофей. То ось хто хазяїн, виявляється. Треба потішити горбаня: знайшлася його пропажа. Зберемося за сніданком…

– Не боїсь, знайдемо. Залізяку знайшли, і медаль відшукаємо, – басив за стіною Кош, заспокоюючи. – Собаку по сліду пустимо…

 

З'явившись у дверях трапезної зали, горбань виглядав так, наче на нього обвалився Овал Небес, вилилася вся світова скорбота з горщика Триногої Плакальниці, а Повзуча Благодать особисто повідомила, що має намір повік обходити Рене стороною.

Конрад поквапився назустріч:

– Я хотів запитати вас, пане Кугут… Чи не ваша це штучка? Я вчора на подвір'ї підібрав.

 

Барон дістав медальйон, завбачливо схований у кишеню камзола, і очам не повірив: дрібничка змінила колір на лаково-чорний! Обер-квізитор добре пам'ятав, що ще недавно медальйон був незаймано-білий. «Магічна штучка, – із запізненням дійшло до нього. – Для чаклунських амулетів зміна кольору, мабуть, річ звичайна. Або так: у кого зуб болить, тому медальйон білий, у кого не болить – чорний…»

Але поведінка Рене вразила барона значно більше, ніж кольорові перетворення медальйона. Дотепер з усіх, кого знав Конрад, така швидка зміна настроїв була властива лише рудому гомолюпусу.

– Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний! Ви мене просто врятували! Я думав: усе пропало… Як? Чому? Ви його мені повертаєте?!

Всесвітнє горе, бурхлива радість, і відразу – збентежена розгубленість.

– Звісно. Він же ваш?

– Мій. Але…

Пульпідор здивовано дивився на обер-квізитора. Немов намагався зрозуміти: з якої загадкової причини барон повертає амулет законному власникові? Невже юнак звик мати справу виключно з безчесними негідниками? Шкода, якщо так…

– Звісно, повертаю. Не в моїх, знаєте, правилах привласнювати чуже майно. Вас це дивує, пане?

– Я думав… Утім, вам, звичайно, видніше. Ще раз велике спасибі.

Конрадові залишилося лише знизати плечима. Надзвичайно неврівноважений хлопчина. Наслідки професії?

Коли сніданок добігав кінця, горбань, який похмуро мовчав під час трапези, раптом заявив:

– Пані та панове, дозвольте мені піти з вами.

– Якого лисого? – з властивою їй тактовністю відгукнулася Аглая Вертенна. В руках баба вертіла чашу й столовий ніж, міркуючи, у якій послідовності пожбурити їх у голову новоявлено-го попутника.

– Ви надасте мені цим колосальну послугу, – Кугут проковтнув образу. Барон бачив, чого це коштувало гордому юнакові. – На мене полюють стражники Майорату. На шляху до Реттії вони напевно влаштували засідку. Але їм ніколи не спаде на думку, що я поїду назад. Якщо ви люб'язно дозволите мені сховатися у вашому фургоні, нам удасться збити їх зі сліду. А пізніше я куплю коня – мій, на жаль, загинув – більше не обтяжуватиму вас своею надокучливою присутністю.

– Ми зобов'язані допомогти, – рішуче заявив граф. – Кидати людину в біді недостойно.

Схилившись до Конрада, Ернест Рівердейл додав пошепки:

– На відміну від усіх нас, він побував у Майораті. Ви розумієте мене, бароне? Знання місцевості… О, моє коліно! Тут занизькі столи…

– Гаразд, пане медикус, – підвів риску обер-квізитор. – Але тільки до кордону Майорату. Чуєте? Там ви нас залишите.

– Звичайно! Я за їхні рубежі більше ні ногою. Дякую красно.

І горбань знову замовк, нишком косуючи на барона.

* * *

– Сільничку можна?

– Прошу.

Анрі підсунула столовий прибор, узяла кістяну сільничку, майстерно зроблену у вигляді черепа з трьома дірочками в тім'яній частині, і через плече простягла назад. Але рука скам'яніла на півдорозі: надто вже грізним став вигляд найми-лішого гросмейстера Ефраїма. Нервово облизуючи губи, забруднені киселем, звівши брови над переніссям, грос втупився за спину вігіли: туди, де чекав невідомий любитель солоненького.

– Може, крутихвосте, тобі ще й «foie gras» на листі руколли? – поцікавився він у безневинного прохача. Голос старця скрипів, наче ворот катапульти під час заряджання. З кожним словом в їделні ставало відчутно прохолодніше. – Із цукатами й трюфельєром? Чи самого під «foie gras» відгодувати?!

Не втримавшись, Анрі озирнулася. Процес відгодовування гусей під «жирну печінку» був їй відомий: у горлянку птахові тричі надень вставляли лійку з вузьким носиком, наповнювали купкою дрібних горішків і пропихали їжу вниз спеціальним товкачем, масажуючи птахові шию. Такого ворогу не побажаєш, а тут всього-на-всього солі попросили.

І чого Фрося заприндився?

Молодцюватий дрейгур – ледь рожевіший за інших повсталих трудівників, але не надто – задкував від їхнього столу, тремтячи всім тілом. Губи дрейгура трусилися, ритм рухів розладнався. Видно було, що небіжчик чув за собою провину, але в чому ця провина полягала, залишалося загадкою.

– Пробачте, найголовніший товариш Ефраїм!..

– Солі йому… Ось візьму й на хвіст насиплю!..

– Більше не повториться!..

– Ви впевнені, малий товаришу?

– Так!.. Клянуся… Спокутую…

– У нас не багато правил, друзі мої, – раптово забувши про винуватого дрейгура, гросмейстер посміхнувся й просяяв літнім сонечком. – Але дещо варто запам'ятати, аби уникнути порушень. Значить, так: солі малим товаришам не давати. Почнуть канючити – гнати копняками! І найголовніше: нічого м'ясного, включаючи птицю й рибу. У малих товаришів окрема дієта, її порушувати не можна. Всі робочі дрейгури – вегетаріанці. А тому, якщо ви пам'ятаєте старореттійський корінь слова vegetus, – бадьорі, міцні й свіжі!

І справді, тільки зараз Анрі звернула увагу: на столах, за якими підкріплювалася чурихська обслуга, стояли миски із дрібно нарізаною зеленню, тарелі з фруктами й овочами, миски бобів і сочевиці, глечики з молоком і киселями…

– Але ви ж просили дрейгура принести нам їжу! – вігіла вказала на телячий шніцель у своїй тарілці. – Що йому заважало дорогою вкрасти шматочок м'яса? Або взяти сільничку з порожнього столу, без дозволу?

– Малий товариш нічого не може вкрасти чи взяти без дозволу. Мораль малих товаришів незмінно на висоті. Сіль чи м'ясо йому повинні дати. Добровільно. Хтось із живих. Така умова, необхідна й достатня. Якщо завгодно, така природна властивість організму, піднятого для вторинного використання.

– Навіщо такі обмеження? – діловито поцікавився малефік, дожовуючи пиріг з лівером. – Економія коштів? Я б тоді встановив додаткову заборону на перець і прянощі – вони дорожчі за м'ясо.

Ефраїм вдарив себе кулачком у зморшкувате чоло, наче це непрямо пояснювало правила Чуриха.

– Економія? Ні, колеги! Тричі ні! Хто перший ворог дрейгу-ра, бідриогана, зомбея, кид-кудара, фуксилнунаі їм подібних?

– Хто? – підтримав Фернан Терц. Вузьке, рухливе обличчя лжестряпчого виказувало жвавий інтерес до теми розмови. – Осиковий кілок? Волхв-губитель? Блискавка з п'ятьма щасливими зубцями?!

– Пам'ять! Билоє, так би мовити, і думи! – кулачок ще раз вдарився в чоло, цього разу міцніше. – Це хронічна й не подолана до кінця зараза! Це лихо піднятих! Від солі, і особливо від м'яса малий товариш відчуває жахливі рецидиви пам'яті. Він згадує себе минулого, свою трагічну загибель, стареньку матір, невтішну вдову, любих діточок – і, відповідно, згадує, що в цей момент він категорично мертвий. На цьому корисні якості малого товариша закінчуються: він лягає, уникає роботи, каже, що всіх у труні бачив, грубіянить і всіляко розкладається. Тому ми змушені, самі розумієте, обмежувати…

– Чому б тоді не найняти живу обслугу? Вийде дешевше, ніж цих піднімати: і по грошах, і по витраті мани…

– Використовувати живих людей для задоволення ницих потреб? Як слуг? Попихати собі подібними?! Це аморально, колего! Жива людина – вінець творіння! Не побоюся сказати, пуп землі! Омфалос! Голубчику, ви самі уявіть: наказувати такому ж, як ви, піддавати його насильству за помісячну платню, принижувати покорою… У вас не виникає душевного здригання?!

Судячи з кривої усмішки малефіка, здригання він не відчував.

– Ви прикидаєтеся, – лагідно підсумував Ефраїм, повертаючись до киселю. – Ах, молодість, молодість! Ви хочете виглядати гіршим, ніж є насправді. З віком ви обов'язково зрозумієте, що у сфері обслуговування морально використовувати тільки малих товаришів. На жаль, у нашій некробщині дехто поділяє ваші погляди, але ми – я маю на увазі Рада – боремося з такими відхиленнями від загального курсу. Ми переконуємо, показуємо на особистому прикладі… Ви щось хочете запитати, пане стряпчий?

Фернан Терц увстав і зробився дуже серйозний.

* * *

Рожевий спросоння диск сонця відчайдушно продирався до неба крізь гілки дерев. Світанок безпомилково відшукував діри в заслоні. Складалося враження, що з лісу за подорожніми стежить стооке чудовисько з палаючими очами. Обер-квізитору навіть здалося, що там, у лісі, дійсно промайнула невиразна тінь, на мить заступивши дюжину вогненних зіниць. Людина? Звір?

Привиділося?

Конрад пустив кобилу клусом, завдаючи темп загонові. Баритися не слід, але й заганяти коней, як знервований пульпідор, барон не збирався.

Приблизно за годину, коли сонце злетіло над верхівками дерев, ліс відступив від дороги до далеких пагорбів, а там і зовсім, засоромившись, утік до обрію. Обабіч дороги тепер тяглися одноманітні пологі схили, суцільно порослі бузиною та дружинником.

– Жодної душі! Вилазь, поговоримо…

Барон озирнувся на голос Коша і збагнув, що грубувата репліка гомолюпуса стосувалася горбаня, якому набридло ховатися в фургоні, у приємному товаристві баби. Рене Кугут влаштувався поруч з візником, явно наміряючись із користю провести час.