Стало добре видно: гросмейстер Ефраїм неймовірно, страшенно старий. І навряд чи довго протягне. Маги з високим рівнем особистої мани живуть довше за звичайних людей і своїх скромніших колег. Але не набагато – на третину, іноді на половину звичайної тривалості життя. Достатньо, щоб заслужити заздрощі; недостатньо, щоб заслужити заздрощі, які межують із ненавистю.
У гаю над озером цвірчали цикади. Раніше їх не було чутно, а зараз ніби невидимий диригент вийшов до оркестру, постукав паличкою об пюпітр із нотами й змахнув руками: нумо! Легкий вітер доносив пахощі хвої, диких лілей, легкої прілі.
Вітер збирав усе це багатство в долонях і ніс над озером до Майорату, де й досі стояв іграшковий замок, височів балкон і холонула вночі бруківка двору, на якій померла Хендрика Землич. Принцесо на бобах, тебе украв, зжер і перетравив дракон часу, змій пліток, залишив у людській пам'яті сміховинне чудо-чудовисько – ось він, автор «Максим» і «Заповіту», магістр безглуздого ордену, фаворит навіженого, дурноверхого, ексцентричного герцога…
– Пізніше, ще до того, як остаточно посваритися, я запитував батька: що він зробив, підкорюючись наказу Губерта? Адже врятувати Хендрику не зміг найгеніальніший медикус! Та й зроблене батьком не можна назвати порятунком… «Я зробив омфалос», – незмінно відповідав Бруно Клофелінг. Він брехав, вірніше, казав не всю правду: створити омфалос, пуповину особистості – комірку з трьома бабусями, як називала його Хендрика – не до снаги магові. Думаю, тут зіграла роль вроджена здатність самої Хендрики до магосемантики…
Риба хлюпнулася біля берега.
Старий замовк, вслухаючись: пізній рибалка, чия пам'ять переповнена спогадами про колишні здобутки й невдачі, і новий улов навряд чи щось додасть до скарбниці.
– Помираючи, вона почала провалюватися у власний омфалос, зводити гинучу особистість до точки, де народження і смерть – ще безглузді, неіснуючі поняття. Не запитуйте, як вона це робила: я не знаю. Дії геніїв часом нагадують диво. Це потім приходимо ми й розбираємо диво на частини, пояснюючи, пристосовуючи, перетворюючи на буденність… Або не перетворюючи. Так само я не знаю, що зробив мій батько для консервації омфалоса Хендрики Землич. Бруно Духовидець не поступався мені сьогоднішньому майстерністю, хоча наша майстерність – різна. Можу лише припускати, що життя Хендрики було замкнуте в коло. Раз за разом, замкнувшись у омфалосі, в комірці з трійцею древніх ткаль, вона рухалася від народження до смерті, й знову, знову, по колу, як ходить старезний кінь навкруг коловорота маслоробки…
– Від народження до смерті? – раптом перепитав Фернан Терц.
– Ваша правда. Фінальним порогом був момент консервації: до смерті, реальної смерті, як я гадаю, залишалося хвилин десять-двадцять. Можна замкнути життя в кільце – але тільки якщо в оправу кільця не вставлено чорного алмаза смерті. Ви повинні пам'ятати історію Аманди Ланів'єр, Принцеси-Мрії, котра в такий спосіб провела понад рік у домовині із зачарованого кришталю…
– Так, я пам'ятаю, – з дивною інтонацією відповів профос Дозору Сімох.
– Медальйон, що його Губерт Раптовий до кінця своїх днів носив на грудях – омфалос Хендрики Землич. Одного разу герцог прохопився, що хотів би проспати весь відведений йому час. Бо, мовляв, бачить сни, де Хендрика жива: вони знову знайомляться в архівах університету, розмовляють, кохають одне одного, засновують Орден Зорі, щасливі… Так, звісно, у снах кохана герцога теж помирала, але ніколи не до кінця – все починалося спочатку. На той час я вщент посварився з батьком, зрадив сімейну традицію і вступив до Патрихського університету. Мене цікавила некромальна родопоміч. Сподіваюся, ви розумієте, чому…
Риба хлюпнула ще раз, дозволивши гросмейстерові обірвати фразу на півслові.
– Ви навели як приклад Принцесу-Мрію, – Фернан Терц сів на пісок, зовсім не дбаючи про чистоту одягу чи небезпеку застудитися. – Тоді ви повинні знати, що псевдо-життя, замкнуте у внутрішнє кільце, потребує захисного кокона. Кришталева домовина? Припустимо. У випадку із Мрією ми мали не омфалос, а повноцінне тіло, і то – якби князь Елоїз спізнився на тиждень-два, замість весілля він справляв би похорон нареченої… Що за кокон оберігає омфалос Хендрики?!
– Це просто, як усе геніальне, – сумно посміхнувся гросмейстер. – Ви в курсі, що медальйон – Пуп Землі лицарів-квесторів? Квінтесенція діяльності Ордена Зорі? Я б додав: об'єкт поклоніння…
Анрі здригнулася.
Вирізаний із колоди грубий бовван жалюгідний і безглуздий. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке – намолений ідол. Вулкан, що спить до часу, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишнього боввана набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.
– Авжеж, любонько, – підбив підсумок Ефраїм, для якого переляк вігіли не лишився непоміченим. – Ви все зрозуміли вірно. Намоленість, виток за витком – ось що береже омфалос великої семантиси. Батько помер двадцять три роки тому; гадаю, він був би радий дізнатися, що його припущення блискуче підтвердилися. Намоленість берегла Хендрику Землич довше, ніж можна було сподіватися.
– Вам не страшно, ваше чорнокнижництво?
– Страшно, любонько. Тому я й заправив від квесторів як плату за послугу доступ до реліквії. Хотів подивитися, що трапилося з омфалосом за цей час. І знищити його, якщо знадобиться, давши спокій нещасній жінці.
– Ваш батько припускав такий результат?
– Навряд чи. У першому заповіті герцог Губерт звелів поховати медальйон разом із ним. Потім, кажуть, він переписав заповіт, хоча я не впевнений, що це правда… Герцогиня Флора була жінкою мстивою. Вона не знала, що криється в медальйоні чоловіка, але ревнощі винахідливі. її високості напевно було приємно після смерті чоловіка передати медальйон у повну власність Ордену Зорі. Святиня гультяя-чоловіка, пам'ять про жалюгідну повію – іграшка дурнів і ледарів. Такою помстою можна пишатися.
Осіння муха втрутилася в розмову діловитим дзижчанням біля вуха Анрі. Це невлад ожила фасцина, підсаджена баронові. Тембр дзижчання, низький і басовитий, свідчив багато про що. Але вийти на прямий контакт? Показати взаємну фасцинацию – викрити значно тісніший, ніж задекларовано, зв'язок…
Службові турботи здавалися зараз безглуздими і дріб'язковими.
– Що з вами? – одночасно запитали Ефраїм Клофелінг і Фернан Терц.
* * *
– Некисло ти племінничка приклав, світлосте, – шанобливо гмикнув Кош.
Він кинув зв'язану сестру на підлогу поруч із байдужим Германом. Вовчиця виверталася мало не навиворіт, силкуючись звільнитися від пут; її звіриним тілом котилися великі брижі, як від вітру – по воді озера. Агнешка пристрасно прагнула перетворитися, але заважали мотузки, міцно стягаючи лапи й пащу. Спростовуючи власне прізвище, вовчиця була велика: вагою та розмірами як доросла дівка.
І як із нею Копі упорався?
«Схоже, сильно вас по фізіономії приголубили, пане! – в'їдливо відгукнувся внутрішній негідник-голос. – Сам Копі, судячи з його комплекції, на такого звірюку обертається, що ведмідь зі страху посивіє!»
– Вкусила, зар-р-раза!
Малой ще разок стусонув сестру та заходився зализувати рану на передпліччі – точнісінько як удень Агнешка.
– Давайте, перев'яжу.
Барон відкрив саквояж – у пошуках прокип'ячених бинтів, які Любек завичай видавав хазяїну в необмеженій кількості.
– Скажіть, Коше… А правда, що на гомолюпусах усе заростає, як, даруйте, на собаках?
– Брехня. На собаках поганіше заростає.
– То, може, бинтувати не треба? Я про вашу руку.
– Треба. Покусала ж, стерво!
– Чому б вам не змінити вигляд? Щоб прискорити процес загоєння? Я, звичайно, пов'язку накладу, але якщо є дієвіший засіб…
– Вигляд змінити? Обернутися, значить?
Рудий богатир дивився на Конрада, розгублено кліпаючи.
– Та не вмію я, – засмучено зітхнув він і з безнадією розвів лаписьками. – І радий би…
– Не вмієте?! – сторопів фон Шмуц. – А яким же чином ви сестру здолали?
– Не чином, а мотузкою. Агнешка у вікно скочити намилилася, а я ззаду навалився, скрутив і зв'язав. А мотузка в мене з собою була. Як відчував: придасться.
– Ви були в людській подобі?!
у людській. Як би я їй інакше лапи в'язав? Нічого, я звичний! Не лише сестрицю побороти можу, коли припре. Я й татка, бувало, ламав, і дядьків…
– Але ж ви перевертень? Гомолюпус?!
Не припиняючи розмови, Конрад діловито взявся до перев'язки. Сліди від зубів були глибокі, але накладати шви, на щастя, не було потрібно.
– Ага, гомолюпус. Тугіше бинтуй, не боїсь! Вовкулака я з діда-прадіда. Тільки в родині, воно… Не без виродка, значить. У тебе, світлосте, племінничок, у нас – я. З вовками жити – по-вовчому вити, а в мене з цим ділом – лихо! Не вмію. Я інакше обертаюся, просто зовні не видно. То дурень дурнем, то розумний – аж страх! Розумним цікавіше, зате дурнем жити простіше. Кручусь помаленьку…
«Не бреше!» – шостим чуттям зрозумів барон. Тепер ставало зрозуміло, чого рудий здоровань морозив дурість за дурістю, а потім раптом підказував таке, до чого обер-квізитор сам навряд чи додумався б. Дурень-перевертень, значить?!
– А зараз ви як? Розумний – чи?
– Чи дурень?
Кош задумався, скуйовдив чуприну здоровою рукою.
– Не знаю! – заявив він і підморгнув баронові підозріло весело. – От ти зараз який, світлосте: розумний, чи дурний?
– Я? Та хто ж вам таке сам про себе скаже, Коше?!
– А я, виходить, відповідай? Розумний ти, світлосте, а дурний, як я…
– Постривайте! Вас же сестра покусала! Значить, ви тепер повинні справжнім гомолюпусом зробитися…
– Нє-а, – ліниво мотнув Кош кудлатою головою. – Не повинен. Кусали мене тищу разів… Сам просив матусю: цапни, мовляв! Ніякої користі…
Вовчиця тим часом примудрилася звільнити від мотузок пащу й нишком гризла пута на передніх лапах. Сподівалася, не помітять. Наївна! На те й Всевидющий Приказ, щоб пильнувати. Та й любий братик не дрімав. Удвох з рудим барон зробив ще одну «перев'язку» – наново замотав пащу Агнешки, яка запекло пручалася. Цього разу укусів вдалося уникнути: Конрад наочно переконався, як дурень-перевертень ламав і татка, й дядьків, і ще, напевно, півзграї…
За цією метушнею обидва пропустили повз вуха гамір у коридорі й озирнулися лише коли в кімнату боком протиснувся Рене Кугут, спираючись на костур.
– О, зубар! Не спиться?
– Ви з ними… впоралися?
– Не боїсь, упоралися! І чого вони сюди ломилися, не знаєш?
– Хотіли забрати ось це, – барон вказав на медальйон, який було видно в комірі сорочки.
– Медаль? Хвіст облізлий! Ох, дурень я, дурень! – Коні голосно ляснув себе долонею по лобі. – Я ж сестриці сам і розповів! Як збиралися на пошуки, як зубаря зустріли… І про медаль теж! Агнешка мені ще про якийсь… фалос?
– Омфалос.
– Ага, про амфалос бовкнула! Він їм для всесвітнього щастя сильно потрібний.
– Панове, ви вже вкотре врятували крепундію і, швидше за все, моє життя. Я в неоплатному боргу…
– Та чого там…
Рипнули зовнішні двері.
– Кого там ще біси несуть?!
У коридорі затупотіли розмірені кроки.
– Благаємо пробачити за перерваний здоровий сон, – пролунало крізь двері. Ледь запізніло почувся ввічливий стукіт. – Малі неживі товариші просять у малих живих товаришів дозволу ввійти. Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо!
– Мерці! – сіпнувся Рене, мало не оглушивши вовчицю костуром.
– Дрейгури, – з виглядом знавця виправив барон. – Не бійтеся, вони мирні. Я сьогодні мав задоволення командувати двома: винятково працьовиті й законослухняні хлопці. Мабуть, хазяї Чуриха прислали з'ясувати, що за галас. Заходьте!
– Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо! – наполягали в коридорі.
– Ласкаво просимо!
На порозі виник худорлявий, кощавий дрейгур, як завше, в самій пов'язці на стегнах. Очі ходячого небіжчика неприємно блищали. Винувате в цьому було, скоріш за все, місячне сяйво.
За спиною парламентера манячіли тіні ще кількох.
– Переконливо просимо малих живих товаришів повернути важливий предмет… предмет… важливий. Предмет називається Пуп Землі. Омфалос. Так, Омфалос. Віддати. Просимо. Дуже переконливо. Настійливо, так. Украй.
– Хрін вам, а не амфалос! – гаркнув на непроханих гостей Кош. – Ану геть звідси!
– Малим неживим товаришам не потрібен хрін. Хрін є. Потрібен Омфалос. Просимо віддати. Настійливо…
Дрейгур ступив уперед, звільняючи прохід. Слідом за ним у кімнату почали заходити, штовхаючись, інші мерці.
– Наказую негайно покинути приміщення!
Знадобилося зусилля, щоб голос прозвучав гідно.
– А то викину, – насупившись і закочуючи рукави, похмуро додав Кош.
– Малі неживі товариші не можуть покинути. Потрібен Омфалос. Віддайте.
Мерці заповнили більшу частину кімнати, вкрадливими кроками насуваючись і оточуючи «малих живих товаришів». Вони дуже старалися не наступити на зв'язану вовчицю й Германа, досі непритомного. Від цієї запопадливості мороз пробігав поза шкірою.
– Зробіть же що-небудь! – заверещав Рене. Не встоявши на ногах, він повалився на ліжко барона. – її не можна віддати цим трупам!
– Припинити паніку! – відрізав барон, не відчуваючи, однак, особливої впевненості. – Зараз вони підуть…
– Вони не підуть, – заперечив говіркий дрейгур. – Вони хочуть Омфалос. Вони хочуть і вони хочуть.
– Мало чого ви хочете! Забирайтеся геть!
– Я кажу чарівне слово. Дайте, будь ласка. Дякую заувагу…
«Анрі, де ти?! Наваляться купою, задушать… Чари, ходячі
небіжчики – пані вігіло, це по відомству Тихого Трибуналу! А „двох Т“ ніколи немає, коли вони потрібні… Прорватися до дверей? Стрибнути у вікно, рятуючи медальон? Ох, Анрі, блудна чарівниця…»
Звикнувши у службових справах не розраховувати ні на чию допомогу, барон дивувався химерній надії на всемогутність Генрієтти Кукіль.
Зовсім нерви нікудишні стали…
Раптом рудий дурень-перевертень заревів ужаленим під хвіст несвезлохом, згріб у оберемок найближчого дрейгура та жбурнув його на інших. Двоє впали, збиті на підлогу, але решта насувалася. Відразу дві руки потяглися до крепундії. Бити покійних було ніяково, соромно, а головне – марно; але нічого іншого не залишалося. Мерці відсахнулися від барона, що вступив у сутичку.
Вони намагалися дістати медальйон здалеку. Поруч навіснів Коні, розкидаючи чурихську обслугу, як гравець – колоди в «Забійнику», але вперті «товариші» вставали і йшли до мети.
У правому вусі бридко задзижчала сердита муха, відволікаючи увагу. Конрад вилаявся, струшуючи з себе особливо настирливого дрейгура, і дзижчання оформилося у виразне запитання:
– Бароне, що у вас відбувається?!
Голос вігіли Кукіль бринів тривогою.
* * *
Білі мухи роїлися в нічній темряві.
Кружляли над берегом озера, над чорною водою, над піском, просіяним крізь пальці часу; бриніли крильцями, сукали лапками, спускалися на гальку і знову вирушали в політ. Басовите дзижчання складалося в «Et incarnatus est» – п'ятиголосий хор із трагедії «Зоря», сповнений тихого, глибокого смутку, коли плавна скорбота теми проходить у супроводі подихів скрипок і розміреної ходи органа. Мухи збивалися в снігові пластівці, починаючи крутитися колесом; колесо витягувалося в овал, на кшталт дзеркала, всмоктуючи блідо-жовте світло місяця. Дзеркальце пудрениці в руках вігіли ловило блискучі, спритні зайчики й посилало в ненаситний овал, сприяючи зміцненню структури.