В Охломис повернувся син сусідів Кугутів, Джаспер Самоходек, якого не було на батьківщині п'ять років. У місто Джаспер в'їхав на коні – на ледь живій шкапі, але це несуттєво, тим більше що вершник іменував тварину «вороним жеребцем». Сам Джаспер був одягнений у все чорне, включаючи вороновані лати та довгий меч у піхвах кольору свіжого вугілля. Вилицю блудного сина прикрашав косий шрам, безсумнівно додаючи молодикові мужності. Але найголовніше – на грудях Самоходека-молодшого солодко подзенькував лицарський ланцюг!
Такого не могло бути – родина Самоходеков ніколи не претендувала на дворянство! Та ланцюг здавався справжнім. Та й який божевільний ризикне розгулювати містом із фальшивим лицарським ланцюгом на шиї?! За підле самозванство належить десять років у земляній тюрмі з конфіскацією майна.
Увечері Самоходеки закликали сусідів у гості – і, сидячи за святковим столом, Джаспер заходився розповідати. Його дійсно посвятили в лицарі – у лицарі Ордену Зорі. Єдиного ордену, для вступу в який не обов'язково бути дворянином. Тому що лицарі Ордену Зорі стоять на варті Світової Рівноваги. А перед Світлом і Темрявою рівні всі – простолюд, дворяни, маги й навіть королі!
Підливаючи собі в кубок, Джаспер говорив про високосний квест, походи й битви, про незалежний Майорат, що не підкоряється жодному государеві, зате збирає податі з будь-якої держави…
Рене слухав з палаючими очами, боявся пропустити бодай слово. Ось воно те, про що мріялося! Можливість довести їм усім, а головне – їй, прекрасній і гордовитій! Стати лицарем, боротися, воювати не з флюсами, а з гідними супротивниками – і з тріумфом повернутися на коні, в одязі кольору ночі, з мечем на поясі та лицарським ланцюгом на шиї!
Чому в чорному?
Ну, це зовсім просто! Темрява з дитинства простягла над Рене свої аспідні крила! Каліцтво, відмова коханої, морок і розпач у серці – хіба це не знак згори?! Та й Джаспер має чудовий вигляд у темному вбранні…
Про те, чому Самоходек-молодший повернувся в тиху глушину Охломиса, а не залишився в Ордені, здійснюючи нові подвиги в ім'я опори цивілізації, байдужої до скромних героїв, Рене не замислювався. Але, з іншого боку, покинути батька, матір, успішну практику, виїхати невідомо куди? Чи приймуть його в Орден? Кому там потрібен каліка-пульпідор?! Джаспер не горбань…
Перед відходом він набрався сміливості й випросив у Джаспера «Малий Заповіт»: акуратний томик у чорно-білій палітурці зі свинячої шкіри. Звісно, на якийсь час: почитати. Ти… ви… словом, я хотів би довідатися більше.
Коли Рене перегорнув останню сторінку «Заповіту», рішення було прийнято.
Наступного ранку він вблагав відставного сержанта Рузеля, старого алебардиста, взяти його в учні.
CAPUT XXII
«Ой, із серця ран я зроблю таран і як жахну в небесний паркан…»
Недогарок свічки плакав тьмяними слізьми, обпливаючи вздовж свічника. Тріскотів ґніт, вогник ледь похитувався, хоча вітру не було: ніч видалася тиха. А, яка там ніч! – з хвилини на хвилину схід наллється перламутром, немов писар-нехлюй хлюпне запашної води в чорнильницю з тушшю, оживуть птахи в кронах дерев, з-за вод Тітікурамби, вмиваючись нальоту, почне сходити заспане, рожеве сонце…
Що ти несеш нам, новий день? – запитував бард-вигнанець Томас Біннорі.
І відповідав завжди по-різному.
Барди, вони душею бачать.
Сидячи на веранді будиночка поруч із Конрадом фон Шмуцем, Анрі слухала, як Рене Кугут завершує повість про ідеали й кохання, однаково божевільні й однаково зворушливі. Паралельно з повістю, для горбаня, поза сумнівами, найсумнішою на світі, Анрі потай розмірковувала: «Схід сонця з боку Майорату – на добре, чи як?» Виходило, що в даній ситуації – чи як. Нічого конкретного. Є ситуації, коли найправильніша прикмета не вирішить за тебе: що робити і хто винуватий? Лихо мантиків, кошмар ясновидців і прокляття сивіл – ось ім'я таким ситуаціям…
– Співчуваю, – сухо сказав барон. – Вам довелося багато пережити. Це, звісно, не знімає з кожного з нас відповідальності…
– Бароне! – з докором вигукнула Анрі.
Було нестерпно бачити, як обличчя Чорного Аспіда-втікача сіріє.
Обер-квізитор подумав, розстібнув два верхні гачки камзола – подія, ще більш немислима, ніж схід сонця на заході! Потім подумав ще й вирішив приголомшити вігілу остаточно, зняв форменого капелюха, поклав його на стіл біля свічника.
– Прошу пробачення, – голос барона звучав інакше, ніж секунду тому. – Рене, я дійсно зворушений вашою історією. На жаль, я надто звик до казенних рецитацій: так і просяться на язик… Службова вада. Якби мені довелося освідчуватися дамі в коханні, я цілком міг би почати: «Цим повідомляю Вам, що справи мої сердечні прийшли до занепаду й вимагають моральної підтримки…»
«Він жартує! – Анрі була вражена. – Овал Небес! Залізний квіз жартує тут, у кадавральні Чуриха, вислухавши сповідь Чорного Аспіда! Чудо із чудес!»
їй спало на думку, що важко знайти людей більш різних, ніж Генрієтта Кукіль та Конрад фон Шмуц. Стриманий, незворушний, церемонний, з манерами аристократа минулого століття. Він потай страждає через малий зріст, але навіть під тортурами не визнає цього… Барон уособлював набір якостей, якими доля обділила вігілу. Немов на одну шворку взяли кремезного басетхаунда, «гончого карлика», «диванного атлета», меланхоліка й слідопита, упертюха з могутньою холкою й запаморочливим родоводом, що веде початок від дю Фулью та Селінкура – і беззаконну помісь курцхаара з дворовим пустобрехом, темпераментну, нервову, вічно голодну, з талантом брати «кров'яний слід», із чуттям, але, безумовно, з кепською вдачею.
А що?
Зійшлися ж одного разу, якщо вірити гросмейстерові, у дворі маленького замку Огюст фон Шмуц і Есфірь Кольраун, яку вігіла давно вважала своєю другою матір'ю!
Знати б іще, з якою метою вони зійшлися…
– Пані, ви впевнені в накладених вами печатях? – запитав барон. – Мені б не хотілося знову вступати в бій з нашими білими друзями. Світанок – найкращий час для лицарів Ранкової Зорі…
Кілька годин тому за допомогою конекс-пудрениці та ряду заклять Анрі опечатала двері будиночків, де зараз перебували квестори. У спектр пломбаури вона вплела іменні вібрації: вихід назовні було закрито, скажімо, для Джеймса Рівердейла, але Ернест Рівердейл міг ходити туди-назад безперешкодно. Іменні вібрації мали прямий стосунок до трійці «супутників» особистості, налаштовуючись на «номен» об'єкта у всій сукупності ознак. Накладена за правилами, печать Трибуналу впродовж доби втримала б на місці навіть чаклуна чи кваліфікованого мага середнього манорівня. На жаль, ніхіль-спатіум досі погано працював, зв'язок із Трибуналом, з відділом реєстрації пломб, був кепський, перериваючись тричі за сеанс – печаті вийшли бляклими, нестійкими, загрожуючи розвіятися за вітром будь-якої миті.
Але це було краще, ніж нічого.
– Будемо сподіватися, – ухильно відгукнулася Анрі.
– А лицарі Вечірньої Зорі? – не здавався барон, бажаючи передбачити все. – Рене, ваша гвардія не захоче повторити досвід порушення екстериторіальності? На їхньому місці, знаючи, що ви з Омфалосом перебуваєте надто близько від добродіїв квесторів, я б ризикнув…
Рене Кугут ледь осміхнувся:
– Ви не схильні до марного ризику, ваша світлосте. А чорні лицарі не такі дурні, як це може здатися при першому знайомстві. Упевнений, мої гвардійці були б щасливі, якби білі квестори напали на мене в кадавральні, відібрали Пуп Землі й оголосили себе переможцями. Найкращий результат з усіх можливих.
– Ви з'їхали… е-е… Ви не помиляєтеся, добродію?
– Ніскілечки. Вечірня Зоря в силу обраного ідеалу схильна до елегантних рішень. Особливо коли ситуація не квапить, змушуючи, як то кажуть, плисти без стерна і вітрил. Якби Омфалоса захопили тут, мої колишні соратники подали б заяву до канцелярії Ордену, звинувативши Зорю Ранкову в грубому порушенні «Заповіту» – переносі квесту за територію Майорату. А порушення, особливо грубе – прерогатива ніяк не білих лицарів. Канцелярія з'ясує, що квестори здобули Пуп Землі шляхом підступу і обману, додасть до цього інсценування замаху, зв'язок із Чурихом, конфлікт із владою…
– І що? – зацікавлено запитав барон, починаючи дещо розуміти.
– Вашого племінника з компанією відразу перепишуть в орденській «Книзі Ідеалів» по відомству Темряви. І перемога обернеться поразкою. А якщо вони оскаржать висновки канцелярії – їм звелять повернути Омфалос і через чотири роки повторити квест заново, в рамках угод. У кожному разі, Зоря Вечірня продовжує свій термін володіння Майоратом.
Раніше Анрі якось простіше уявляла собі мораль двоколірних лицарів і їхні способи боротьби за торжество ідеалів. Витончений варіант тріумфу, спокійно викладений Чорним Аспідом, нагадав, що «під місяцем і на вежах», як писав Адальберт Меморандум, є таке, що зробить один дурень і не розгребуть сто мудреців.
Молодий пульпідор замовк і почав тарабанити пальцями по поруччі веранди. У тиші цей звук пролунав з особливим викликом: немов барабанні палички вдарили в туго натягнуту шкіру, повідомляючи про смертельний номер або початок атаки. Відчувши це, Рене збився, зчепив пальці в замок і ніяково знизав плечима, вибачаючись.
– Я дуже хвилююся за крепундію, – буденним тоном вимовив він. Відчувалося, цей тон дається йому нелегко. – Вони надто довго порпаються в ній. Я не беру під сумнів високої майстерності гросмейстера, чи компетентності пана профоса, але… Я дуже, дуже хвилююся. Вони не заподіють їй шкоди?
Горбань дивився вперед, через галявину, що густо заросла запашними мірабілісами – тезками віслюка вігіли, нічними вельможами. Над довгими трубчастими віночками квітів – білих, жовтих, пурпурових, лососевих або малинових, найчастіше різних відтінків на єдиному стеблі – кружляли метелики-бражники, доп'яна впившись хмільним нектаром. Але красоти природи мало обходила Рене Кугута. По той бік галявини, за вкопаним у землю столиком, на лавці розташувався старий некромант: підсвічуючи собі роєм мушок-горюшок, Ефраїм Клофелінг втупився в медальйон. Іноді маг робив скупий, мало зрозумілий жест лівою рукою – Анрі раніше не стикалася з пасами такого високого ступеня концентрації – і знову завмирав.
Поруч із гросом нудився пустий табурет.
Навколо столика походжав профос Терц, муркочучи «Серце красуні», пісеньку доволі нескромного, хоч і захопливого змісту. Профос працював, допомагаючи Фросі без зайвих витрат мани увійти «на глибину». Відстань цього разу не заважала блокатору: його робота була зовсім непомітна сторонньому поглядові. Для стряпчого – лихо й розорення, бо хто ж заплатить за роботу, якої не видно? Для профоса Дозору Сімох – благо й прокляття долі.
– А я спершу вхопив його за комір, – сумовито зітхнув барон.
І доволі точно наспівав два рядки зачину «Серця красуні».
* * *
Конрадові було соромно.
Не розпізнати в надокучливому базіці-стряпчому профоса Дозору – півбіди. Але непристойна сцена, яку барон влаштував після бою з настирливими мерцями, коли, врятований втручанням гросмейстера, побачив пліч-о-пліч з вігілою і паном Клофелінгом цього… цю… це! Так, за вилоги він його таки хапав. І пристрасний монолог, не гідний дворянина, також був. І рукоприкладство намічалося: дякувати Генрієтті, відтягла, заспокоїла, пояснила. Пречудова дама: молода, приваблива, дотепна… Згадані якості не можна було повною мірою назвати службовими, але фон Шмуц зараз не брався розкласти все по поличках, приклеївши ярлики і давши назви. Перевірений роками метод уперше дав збій.
А в найближчому майбутньому манячів курортний Літтерн, куди хотілося б приїхати не на самоті.
Крім вибуху гніву, барона мучило сумління за ефект, справлений його запальним вчинком на Рене Кугута. Побачивши, як його світлість, до котрого Рене, за його словами, встиг перейнятися глибокою і щирою повагою, хапає за шкабарки якогось довгоносого пройдисвіта, лаючи на всі заставки, Чорний Аспід навідріз відмовився визнавати в пройдисвіті профоса. Мабуть, знову брешуть, намагаючись підступами виманити дорогу серцю крепундію. Виставили самозванця, послалися на Дозор Сімох: он навіть пан барон не вірить, битися лізе, а пан барон – чоловік мудрий, відповідальний, на державній службі й серцем чистий…
Озброївшись костуром і ретрактором, горбань був готовий захищати медальйон до кінця. Він не сумнівався, що фон Шмуц підтримає його у святій справі, а вдвох вони покажуть, де козам роги правлять, навіть Нижній Мамі, якби з'явилася володарка геєни по крепундію у силі та славі.
Конфлікт розв'язався напрочуд просто. Фернан Терц запропонував юнакові прогулятися з ним до межі гаю. Поговорити віч-на-віч. Не відразу, але Рене погодився: небезпеки від цього неоковирного чоловіка не чекав. Так вони й пішли: горбань-лицар, що спирався на костур, – і сутулий, схожий на лелеку стряпчий-облудник. Що відбулося під час короткої десятихвилинної прогулянки, барон не знав, та й ніхто не знав, але після повернення пульпідор при всіх визнав Терца профосом, привселюдно вручив йому медальйон і перепросив за нестриманість.
– Добродію, а ви можете блокувати наведену ерозію «полум'яного зіва»? – запитав наостанок Рене.
– Так, – скромно відповів Фернан Терц.
– Ще на стадії дрібних зіпсованих везикул?!
– Так.
Обер-квізитор відзначив, як перезирнулися гросмейстер Ефраїм з вігілою Кукіль: напевно, щось зрозуміли в чарівних словах, на відміну від самого фон Шмуца.
Надалі Конрад мало чим міг бути корисний: за справу взялися метри Високої Науки. Потай барон сподівався, що метри за півгодини розколють крепундію, як сам Конрад – фальшивомонетника на допиті. Дитяча, напівзабута впевненість у всемогутності чарівників, давно охолола в душі, спалахнула знову, щоб згаснути у кіптяві й диму. Метри вовтузилися, порпалися, длубалися, їхні обличчя не виражали радості чи полегшення. Аура безнадії – в аурах такого штибу барон не помилявся – висіла над столиком з Омфалосом.
Час минав.
– Генрієтто, ви говорили про намоленість реліквії, – барон не помітив, що звернувся до вігіли на ім'я, облишивши казенне «пані». – У сенсі захисної оболонки… Зізнатися, я мало що зрозумів. Який захист ідолові Пагану Велегрішному від земних поклонів та фанатиків? Яка небезпека криється в бажанні взяти сокиру й випробувати ідола на міцність? Чи для розуміння цього треба закінчити Універмаг з відзнакою?
– Не обов'язково, – посміхнулася вігіла. – Конраде, ви воювали?
– Воював. Вернська цитадель, Шепеттаур, облога Сегюра… Потім пішов у відставку й погодився на пропозицію Вільгельма Цимбала, подалася на службу у Всевидющий Приказ.
– Тоді ви зрозумієте. Намоленість – це стіни фортеці, і військо всередині, запаси провіанту, бойові маги-захисники, разом узяті. У них є сили, що протистоять агресії, є принципи, несумісні з принципами загарбників, є уявлення про життя всередині фортеці, що суперечить чужим уявленням… Тільки військо видно неозброєним оком, і стіни видно, а намоленість здебільшого не помітна. Якщо кинутися напролом, наосліп… Ви розумієте, що означає атакувати невидимі війська, у які ти не віриш, штурмувати невидимі стіни, яких, як тобі здається, не існує; вдарити сокирою по колоді, яка виявиться сплячим драконом?