CAPUT XX
«Між дерев гуляють тіні, і збентежені рослини ворушать корінням: як же так?..»

У тиші почувся близький плюскіт хвиль. Озеро нагадало про себе й знову замовкло, насолоджуючись спокоєм. З гілки дерева зірвався вухатий пугач-пересмішник, чхнув, наслідуючи звуки озера, хрипко ухнув баритоном: «Голу-у-уба-а-а!», вочевидь маючи на увазі недавню тираду Ефраїма, і схопив пазурами необережну мишку. Вистава, як вважав пугач, заслуговувала нагороди не менше, ніж слова нерозумної вігіли, що пройшла повз смачнющу мишу зі злочинною байдужістю.

Спускаючись до Тітікурамби, гросмейстер з хвилину про щось міркував.

– Послуга за послугу, – нарешті кинув він.

Анрі обпекло відчуття близькості чогось непоправного. Немов крилатий хижак навис над головою, а втікати нікуди. Строго нагримавши на себе (ич, розпустилася, яка тендітна!), вігіла постаралася повернути самовладання. Прикмети не обіцяли небезпеки чи лиха. Навпаки, і пугач, і міскантний пилок на носі гроса, і обійми випадкового кавалера – все обіцяло швидке здійснення бажань (щоправда, обтяжене плодоносними зливами, помноженими на велику кількість хвої під ногами). Треба буде домовитися з гросом: якщо писатиме Месропу щодо заохочення, нехай випросить місяць відпустки…

– Пані, вам відомо, що один із ваших супутників – профос Дозору Сімох?

– Хто? – машинально відгукнулася Анрі, і лише потім збагнула, що обрала найгіршу відповідь з усіх можливих.

– Хто? Ну, звісно, не малефік, – з незлою іронією відгукнувся Ефраїм. – Профос Дозору на королівській службі? Блокатор – дійсний член лейб-малефіціуму? Нонсенс і безглуздя! Наш шкідник чистий, аки агнець перед закланням… е-е… даруйте, згадав. Надзвичайно невдале порівняння. З огляду на сумні обставини, що привели пана Мускулюса в Чурих, рекомендую нам обом тричі підстрибнути на лівій нозі, аби уникнути пристріту!

Грос незграбно заскакав і став схожий на біса-трясовинника, коли той перестрибує з купини на купину. Анрі не залишилося нічого іншого, як наслідувати приклад старця. Над головами людей веселився негідник-пугач. Смачно повечерявши мишкою, від чого настрій став просто чудовий, крилатий хижак радів удачі: до хліба насущного йому дісталися й видовища.

– Ф-фух… ні, ну це ж треба! – знову рушаючи до озера, старець важко дихав. Голос його став схожий на орлиний клекіт. – Ніколи не припускав, що відганятиму пристріт від профільного шкідника! Язик мій… ох, у наші літа! Ворог мій… Звісно, пані, я мав на увазі стряпчого. Як його кличуть?

– Терц. Фернан Терц. Принаймні так він назвався мені.

– І, звичайно ж, ви не стали зчитувати його мана-фактуру. Я розумію: арешт, обставини, присутність стороннього, втеча пана Мускулюса…

– Зчитувати мана-фактуру без дозволу об'єкта – порушення корпоративної етики! – вігіла намагалася вдавати ображену. – І потім, навіщо мені мана-фактура стряпчого, що прийшов до клієнта з питань банальної спадщини?

– Та мало там що… Припустимо, голова Месроп правий, і за паном малефіком водяться грішки. Припустимо, що стряпчий, відвідуючи клієнта глибокої ночі, викликає підозри. Припустимо, вони обидва вам збрехали: і Мускулюс, і Терц. Для співробітниці Тихого Трибуналу, що очолила арешт-команду, ви занадто довірливі, голубонько… Цим, до речі, ви зворушили моє старе серце.

Ефраїм на ходу підібрав довгу хвоїнку й намалював у повітрі дивну фігуру. Напевно, зобразив старе серце, зворушене довірливістю Генрієтти Кукіль. Голка криптомерії простромила серце наскрізь, після чого гросмейстер викинув її в кущі.

– Я щиро радий повідомити вам інформацію, яка може стати у пригоді Трибуналу. Отож, Чурих у давнину дістав назву від сили-силенної чурів, які тут водяться. Замок просто кишить цими крихітними бестіями, спритними, пустотливими, але безмежно відданими місцю перебування. У нас немає необхідності зчитувати мана-фактуру гостей, нехтуючи корпоративною етикою й ризикуючи викликати невдоволення колег. За нас це роблять чури. Кожна людина, потрапивши в замок, своїм подихом колише шерсть найближчих чурів. А за ступенем скуйовдженості наших милих чуриків визначити рівень мани гостя простіше простого. І Номочка, і брати Крученики, і ваш покірний слуга давним-давно навчені такої методики…

Подробицями методики Анрі вирішила не цікавитися. Якщо грос стверджує, що це так, залишається лише повірити. Не зі стелі ж він узяв секрети Терца?

– А яке відношення має мана-фактура до членства в Дозорі Сімох? Ви говорите загадками, ваше чорнокнижництво…

– Аж ніяк! У кожного з нас, пані, – я маю на увазі майстрів Високої Науки – свій рівень і спектр накопичуваної мани. У когось вищий, у когось нижчий, в одного мана чиста, як сльозинка дитини, в іншого – сповнена ефірного лушпиння і грудок… Знову ж таки, позначаються профіль і кваліфікація. Наприклад, семанти, цілком дієві чарівники, мають незначний запас мани. Але навіть у звичайної людини – теслі, бондаря, кондитера – рівень властивої йому мани не буває нульовим, інакше кажучи, нейтральним. Нульової позначки досягають тільки…

– Я знаю, – перебила Анрі, побоюючись, що лекція затягнеться до ранку. – Нейтральний рівень зустрічається у шмагів, що потерпають від вродженого «синдрому псевдомани». Чисте, невиліковне зеро, що викликає ряд провокативних видінь. Нам на семінарі читали…

– Хто читав? – зацікавився гросмейстер. – Гальдор д'Альвейя? Вінченцо Трембіта? Лисий Чушик?

– Матіас Кручек, доцент Реттійського Універмагу. Три роки тому.

– О, вам винятково пощастило! Приват-демонолог Кручек – один з найкращих теоретиків. Сфера його інтересів набагато ширша, ніж можна собі уявити… Тоді, можливо, ви знайомі з роботами Кручека, що розглядають механіку перетворення мага в блокатора Дозору? «Квашені чари»? «Феномен антимани»? «Блокація як прикладна семантика»?!

– Мені дуже соромно, ваше чорнокнижництво. Я читала архівні витяги, та й то у вкрай обмеженому обсязі.

– Вам нема чого соромитися, це зовсім не ваш профіль. Я маю на увазі мантичну кваліфікацію, бо на місці співробітників Тихого Трибуналу приділяв би значно більше часу вивченню механізму блокації! Час, витрачений на суху теорію, цілком окуповується на практиці. Ну й союзників, нехай навіть діючих без огляду на закон і корону, варто знати ліпше…

– Союзників? Ви маєте на увазі Дозор Сімох?

– Вас це дивує? Тихий Трибунал розслідує злочини, пов'язані з обтяжуючим застосуванням магії. Дозор Сімох по мірі сил карає зловживання Високою Наукою. З погляду Чуриха, який громили як перші, так і другі, різниця між вашою службою та орденом-невидимкою доволі умовна. Чи будете ви після цього стверджувати…

Гросмейстер лукаво підморгнув вігілі і змінив тему:

– Головне інше: відповідно до класичного теормагу, опуститися нижче нульового рівня мановмісту для людини неможливо. Але, виходячи з гіпотез Матіаса Кручека – цілком можливо. Принципово нова якість, що досягається при переході на від'ємні рівні. Мана мінус першого ступеня, у мінус десятого… Антимана. Отож, нещасний чур, чиєї шерстіи торкнувся подих псевдо-стряпчого, облисів. Замість того, щоб стати пухнастим відповідно до рівня мани Фернана Терца, він постраждав від стригу – чого лишаю – вздовж хребта, на боках…

– Бідолашний! – щиро поспівчувала Анрі.

Згадався «Лобний Сонник»: «Якщо вам приснилося, що інша людина або доброзичливий нелюд укрився лишаями, то вам докучатимуть проханнями про матеріальну допомогу. Якщо ж лишай передався хворому з вашої провини, цілковитої або часткової, ваші таємниці стануть відкриті для цікавих». Хотілося б знати: той факт, що профос Дозору опинився в Чуриху за явного сприяння, можна зарахувати, як часткову провину?

Щоправда, це не сон, хоча схоже на кошмар…

Ефраїм Клофелінг раптом зупинився, щільніше загорнувся в бурку й подивився кудись за спину вігіли, у ніч і темряву. Обличчя старого виражало зосередженість і, як не дивно, дитяче задоволення, з яким хлопчисько-бешкетник жартує з однолітка та регоче з недотепи, що втрапив у халепу.

– Пане Терц! – голосно й чітко сказав гросмейстер. – Ви не хочете приєднатися до нашої прогулянки?

* * *

– Имм-ми-и… мии-и… м-м!

З боку будиночка, розташованого по сусідству, долинали дивні звуки – наче хтось намагався говорити із кляпом у роті. Врешті-решт виходило жалібне мукання корови, негодованої й недоєнної.

Сповнений співчуття, Конрад пішов глянути, в чому справа.

Криків і лайки за вечір він устиг наслухатися вдосталь. Сестра-Могильниця виявилася досвідченим медикусом: красуня вправно зупиняла кровотечі, зашивала рани кривою голкою лиховісного вигляду, вправляла вивихи й мастила садна пекучим зіллям. От тільки про те, щоб зняти пацієнтові біль, вона не думала. Видно, звикла працювати з мерцями, яких хоч ріж, хоч їж – однаково нічого не відчувають. Добросердий гросмейстер зрештою не витримав цієї вакханалії та залучив до справи близнюків-здорованів як анестетів-знеболювачів. Лише тоді крики й прокльони стихли.

Але щоб хворий мукав?

– Ум-м-ммих!.. хми-и…

Перед ґанком будиночка на дощатому столі – на таких обряджають небіжчиків – лежав блудний онук графа ле Бреттен, Джеймс Рівердейл. Його обережно притримували за руки-ноги двоє широкоплечих, пикатих дрейгурів. Брати милосердя однаково посміхалися й не давали хворому сіпатися. А над Рівердейлом-молодшим, умостившись на високому сосновому пеньку, чаклував пульпідор Рене Кугут. Темрява не була для горбаня перешкодою: на лобі в нього яскраво сяяло знайоме Конрадові «третє око». Ретрактор, перетворившись на надзвичайно складний інструмент із безліччю щипчиків, лопаточок, пінцетів і зовсім незрозумілих відростків, зеленаво світився на кшталт болотяного вогника.

Сімейна реліквія Кугутів повзала по обличчі пораненого з металевим хрускотом.

«Треба ж, – з повагою подумав барон. – Ледь самого залатали, взявся інших лікувати!»

Права нога Рене біліла свіжим лубком. Поруч стояв притулений до столу костур. Навколо костура бундючно походжали два трупіали. Цих птахів, інакше званих коров'ячими яструбками, тут водилося без ліку. Оперення трупіалів, блакитнувате на грудях і з зеленим відливом на спинках, у ділянці голови та шиї було вугільно-чорним, що викликало в барона неприємні асоціації. Колись він хотів тримати вдома такого птаха, в клітці, та навчити вітатися: «Добр-рого р-ранку, добр-родію!» Але знайомий птахолов відрадив: трупіали виявилися страшенно незалежними, не піддавались дресируванню. Навіть яйця вони підкидали в гнізда іншим птахам.

 

«Якщо самка покине зграю, – розповідав птахолов, – жоден ніжний друг не супроводить її, не тужить за нею, жоден задушевний чи люблячий голос не привітає її повернення…» З'ясувалося, що відсутність ніжності та взаємної прихильності в трупіалів доходить до найвищого ступеня – цілковита незалежність виражалася правилом: «Всяк робить, що йому завгодно».

Після цього обер-квізитор перейнявся до коров'ячих яструбків щирою неприязню.

– Киш! – крикнув він на птахів, проганяючи геть.

На щастя, це не завадило лікареві працювати з пацієнтом.

– Щелепу вправили, перелом за три дні зростеться… – бурмотів Рене, намагаючись відволікти й підбадьорити квестора. Однак той відволікатися не бажав: по-вовчому блискав очима, мотав головою, змушуючи ретрактор хрустіти вдвічі голосніше, і мукав з погрозою, немов бугай, що побачив суперника.

Барон згадав, як Рене лікував його флюс, і перейнявся душевним розумінням.

– Ось із зубками гірше, зубки нам вибили добрі люди… Вдало приклалися, нічого не скажеш… Ас'сарадх бонтхур адверсус мандибула!..

– Ммих-х… ннах-х…

– Фрагіум целер д'харна! Нічого, виростимо, моххар аліцуї дентес рекреато… Будуть як нові… Ар'х'ям вітус глоріано н'остр!

– Мммм…

– Зачекайте пару хвилин, я закінчую!

Останні слова адресувалися баронові.

– Ад'самор гінгіва! Н'юмба кавум ос!

– Иммм!!!

Квестор глухо завив, очі його мало не вилізли з орбіт.

– Ваша світлосте, не відмовте в люб'язності! – Рене обтрусив руки, немов юний лобуряка, який хвилину тому здумав порпатися в мурашнику. – Розтопчіть цю гидоту, бо я зі своєю ногою…

На мить баронові привиділося: під столом ворушиться мерзенна тінь, схожа на клубок п'явок-привидів. Конрад поквапився розтоптати гидоту, як просили. Старався він від душі й припинив забивати підборами в землю, лише коли під ногами утворилася ямка завглибшки пальців зо три.

– Дякую вам. Зараз зафіксуємо щелепу – і бай-бай… Агов, приятелю, потримай йому голову, – скомандував Кугут найближчому дрейгуру.

Коли процедуру (на язик так і просилася: «екзекуцію») було закінчено, і дрейгури віднесли квестора, який кволо опирався, горбань із зусиллям підвівся, спершись на костур.

– Мені сказали, ви вирішили оселитися в одному будинку зі мною?

– Цілком правильно.

– Чому, ваша світлосте? Випадкова примха? Велика любов до скромного пульпідора?

– Нехай буде велика любов, добродію. Давайте я допоможу вам дійти.

Розмовляти можна було й тут, у темряві, але чурихська кадавральня наводила на барона нудьгу. У будинку він почувався звичніше. У Рене знайшлася свічка; пульпідор запалив її, потерши ґніт між пальців. Свічку барон прилаштував на скрині; підсунув табурет ближче до ліжка, на якому влаштувався Кугут.

– Мені пощастило, – без довгих передмов повідомив обер-квізитор. – Я бачив унікальне видовище: Чорний Аспід лікує білого лицаря. Начебто співчуття і допомога ближньому – не ваша справа. Чи я помиляюся?

* * *

– Як ви дізналися, що я стежу за вами? – похмуро поцікавився Фернан Терц.