Вигляд Рене, що стрімко віддаляється, остудив гончий азарт обер-квізитора. Барон натягнув поводи, зупиняючи кобилу, й зітхнув: не наздогнати. Надто жвавим виявився вороний жеребець. Гаразд, на наш вік коней вистачить, купимо нового. Або повеземо енітимура в фургоні, Тирулега з його агорафобією тільки подякує.

Хоча скакали не даремно.

Вид з пагорба відкривався чудовий, на багато ліг довкола.

Звертаючи від підніжжя на північний схід, дорога біля гайка плакучих кипарисів роздвоювалася на кшталт зміїного жала, утворюючи славнозвісне перехрестя Чума. До цих країв, ведучи загін, барон потай і прагнув. Свою назву, м'яко кажучи, неблагозвучну, перехрестя дістало через злиття перших складів назв прикордонних земель: на північ розкинулася Чурихська долина, на схід – землі Майорату, що раніше належали герцогству Естрем'єр. Репутацію перехрестя мало паскудну, даючи поживу для сили-силенної найнеприємніших пліток і пересудів.

За перехрестям сліпило очі, блищало на сонці дзеркало озера Тітікурамба, а по той бік озера, напівсхований шеренгами вічно пухнастих тополь-пірамідалів, виднівся чорний замок – горезвісна Цитадель Ордену Зорі. Цитадель справляла враження іграшки, макета, яким Конрад мав задоволення милуватися в «Обителі героїв». Немов гидкий джин-дотепник випередив фон Шмуца, перенісши макет з готелю сюди, і тепер сидів у засідці, потираючи руки в передчутті розіграшу. Річ була не тільки у відстані: замок виявився дійсно невеликим, як і весь Майорат.

Цікаво, а коли править Голуб, усю фортецю наново фарбують білилом?

Праворуч від перехрестя, нагадуючи кладку яєць Зозуля-ка, птаха-велетня, що живиться сфінксами й елефантами, громадилися сірі туші округлих валунів. Примітно, що ніде більше, скільки сягало око, ніяких валунів не спостерігалося. Немов їх сюди навмисно накидали, для краси. За валунами простиралися зорані поля. Сизі димки мирно куріли вдалині над солом'яними дахами села, де господині чекали на чоловіків, готуючи обіди. Конрадові до болю в шлунку схотілося негайно оженитися на якій-небудь хазяєчці й на законних підставах піти обідати до новоявленої баронеси фон Шмуц – після легкого сніданку в клієнтелі вони їхали, не зупиняючись для трапези. Однак честь роду завадила такому б мезальянсу. Та й голод швидко ретирувався, щойно погляд барона сягнув далі, за село, і наткнувся на три лілові пальці, скручені в стилізовану дулю.

Дуля зухвало спрямовувалася в небо.

Знаменитий Чурих, гніздо некромантів.

Всі три вежі здавалися цілісінькими. Хоча поголос і стверджував, що після візиту Просперо Кольрауна одна з них згоряє, валиться чи розсипається на порох щотижня в ніч із четверга на п'ятницю.

Сьогодні був вівторок.

До яєць-валунів наближався Рене Кугут, кваплячи жеребця. Горбатий, у чорному плащі, що картинно розвівався за спиною, втікач нагадував нетопира. Цікаво, куди він зверне? До Майорату чи до Чуриха? Чи поскакає в чисте поле, без дороги?

Обманувши очікування, Рене з трьох варіантів обрав четвертий. Не доїжджаючи до валунів, він звернув на ледь помітну стежинку, яку барон розгледів лише тепер, та й то насилу. Стежинка вела до близького рідколісся, а куди далі, знав лише Вічний Мандрівець, та ще, може, прудкий пульпідор. Не дарма ж він безпомилково знайшов стежку?

За спиною обер-квізитора заскрипіли колеса.

– Х-хух, вибралися! – з полегшенням зітхнув Кош Малой, немов він власноруч тягнув фургон угору.

Але барон не поспішав обертатися до супутників. Між дерев, куди вела стежка, йому привидівся невиразний рух. Невже припущення й розрахунки виявилися настільки точними, що збіглися до хвилини?! Обер-квизитор боявся вірити у випадкову удачу. А раптом там засідка лицарів Вечірньої Зорі? Тоді добродієві Кугуту буде непереливки: стежка перед ліском вигиналася коромислом, кинутим у присохлу траву, обабіч росли кущі всюдисущого дружинника, і горбань не міг бачити, хто рухається йому назустріч.

Гукнути? Попередити?!

Відстань чимала, але почути повинен. Особливо якщо попросити гукнути рудого горланя Коша.

З-за дерев з'явився перший вершник – білий у яблуках кінь, світлий плащ, відкритий шолом виблискує у променях сонця. Серце Конрада, цілковито ігноруючи холоднокровність і повне самовладання, що так цінуються у Всевидющому Приказі, прискорено забилося. Ні, це не чорна гвардія! Вічний Мандрівцю, змилуйся, зглянься…

Барон дивився, затамувавши подих.

Вони виїжджали з лісу вервечкою. Двоє… П'ятеро… Шестеро… Четверо чоловіків і дві жінки. У пані, що замикала кавалькаду, від вітру розвівалися розкішні кучері – рудо-вогненні, знайомого відтінку.

Помилка виключалася.

– Пані та панове! – театральним жестом барон простягнув шуйцю в напрямку вершників, жалкуючи, що його зараз не бачать троє людей: Генрієтта Кукіль, Вільгельм Цимбал і його величність Едвард II. Саме в такому порядку: вігіла, прокуратор і король: серцю ж не накажеш. – Хочу звернути вашу увагу. Отже, перед нами – наші дорогі, любі та непристойно підприємливі родичі! Власними пустоголовими персонами, живі й неушкоджені. Всі шестеро, можете перелічити. Прошу любити й жалувати!

Це був тріумф Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу.

* * *

– Даруйте вже старому, любонько. У наші літа безсоння – ревнива дружина. Потім розповідатимете молодим кавалерам, як трухлявий пеньок Фрося не давав вам повік склепити, терзаючи спогадами…

Ефраїм хрипко, наче ворон, розсміявся, пригубив з кубка.

– Ви наговорюєте на себе, ваше чорнокнижництво! Одна година бесіди з вами, повірте, варта десятка бурхливих ночей кохання! Не одна чарівна містрис посиніє від заздрощів, коли я при ній недбало згадаю: «Одного разу, далеко за північ, мала я честь розмовляти з метром Клофелінгом…»

Анрі стояла спиною до гросмейстера, вивчаючи його гордість – велику колекцію епітафій. Зроблені на замовлення столики з каурельскої вільхи – дерева, на якому, за повір'ям, замість «сережок» ростуть жіночі груди й душі померлих дітей ссуть із них кров з молоком – були суцільно заставлені крихітними надгробками та стелами-меморіалами. Взявши найближчу стелу, вігіла прочитала, напружуючи зір:

 
Де я лежу, там міг лежати ти,
Від кладовища людям не втекти,
Тоді навіщо нам тягнути вік? —
Лягай негайно, як я ліг торік.
 

Гросмейстер наново наповнив обидва кубки: свій і дами.

Гостро запахло гвоздикою та мускатним горіхом, що присмачували гаряче вино.

– Оригінал, любонько, стоїть у Цирамені, на могилі філософа Зенона Басаврюка, засновника школи «оптимістичного матеріалізму». Це він першим узвичаїв метафізичний термін «sensus», тобто «поняття», і написав аксіоматичну працю «Modus Vivendi sensus». Мені коштувало неабияких зусиль домогтися від упертюха-оптимата дозволу зробити копію надгробка.

– Дозволу?

– А як ви думали? Тут тільки легальні екземпляри! Хіба я ризикнув би тримати вдома неліцензовану копію без відома і згоди покійного епітафізанта?! Ви поганої думки про мене, пані вігіло. До речі, ліворуч від вас епітафія з місця упокоєння кушарського астролога й поета Хумера ан-Байбакі. Справжня перлина колекції! Там дуже точно сказано, що буває браконьєрам на цвинтарях, якщо не дотримуватися прав покійних…

 

Анрі взяла зазначену плиточку, виточену з яшми:

 
Нас, кісток-черепів, в домовинах чортма,
Нам не треба жалю, нас укрила пітьма, —
Ті, хто жив, хай відвідають нас на погості,
Або смерть вас навідає ніччю сама…
 

Простеживши за ходом думки кушарця, відображеної у вірші, Анрі зрозуміла дві речі. Перше: вона ніколи не колекціонуватиме епітафії. Друге: якщо Вічний Мандрівець дозволить благополучно повернутись до Реттії, вона відразу ж відвідає могилку тітоньки Есфірі. Просто так – посидить, принесе скромний букетик айстр, розповість останні плітки…

– Я не запитую вас, любонько, про результати сьогоднішніх дослідів. Просторікувати вночі про роботу, коли ти наодинці з прекрасною жінкою – найгірший моветон! Гадаю, Номочка теж дасть нашому втікачеві-малефіку як слід відпочити, а не замучить на смерть діловими бесідами. Але близнюки доповіли, що робота з відокремленою умброю не показала прихованих вад серцевини…

– Ні, ваше чорнокнижництво. За першого наближення – не показала.

– Звісно, зараз рано робити вирішальні висновки. Особливо у світлі розказаного вами: летаргія, плутанина з іменем… Чуття підказує мені, що без досвідченого семанта обійтися не вдасться. У вас нема на прикметі семанта найвищої кваліфікації? Треба було б глянути на призначення зв'язків, а в нас із вами для семантичного аналізу забагато мани…

На думку спала зустріч біля Гаруспіціуму. Овал Небес, це трапилося позавчора, а здається, цілу вічність тому! Постарілий жрець гладив твого віслюка, подруго, а ти стояла і краяла себе докорами сумління.

– Є, ваше чорнокнижництво. Лацій Умбрус, представник Колегіуму Волхвування у Великому Гаруспіціумі. Мій колишній курсовий наставник. Ми бачилися днями, і метр Умбрус повідомив, що його нинішній профіль – глобальна семантика.

– Лацій Потрошитель? – гросмейстер підняв кубок, наче збирався виголосити здоровницю на адресу жерця-наставника. – Він перебрався з кафедри в Гаруспіціум? Пам'ятаю, замолоду він навдивовижу вправно обробляв не лише яловичину… Я щиро заздрив твердості його руки! А ножі! Знаєте, він чудово точив ножі! Це ідея: залучити Лація…

Ефраїм раптом засумував без видимої причини. Зсунув нічний ковпак на чоло, уткнувся підборіддям у край кубка. Потяг носом, вдихаючи винні випари, і оглушливо чхнув.

– Здравія желаю, ваше чорнокнижництво!

– Ох, облиште! Яке здоров'я в мої літа? Вік, наймиліша пані, вік. Нещадна штука. Так і проситься на язик: раніше, мов, і травичка була зеленіша, і сонечко жаркіше, і труни нарозхрист. У дні своєї бурхливої юності я знав… Гм… Великого семанта. Найбільшого! І що найдивовижніше, ця… е-е… людина була самоуком. Ох, де мій давно втрачений запал?! Я буквально молився на Хендрика Землича…

Анрі подумала, що їй причулося.

– Ви говорите про Хендрика Високосного? Магістра Ордену Зорі?!

– Любонько, ви чули про нього? Вражений вашою ерудицією. Так, я говорю… м-м… саме про нього. Тепер ви вважатимете мене ожилою мумією? Руїнами минулого? На жаль, я застав лише останні роки магістра, незадовго до його… м-м… горезвісного падіння з балкона…

Чи то від випитого, а чи від втоми, але грос мало не щораз затинався перед згадуванням Хендрика Землича. Немов на язик наверталося неправильне, невідповідне моментові слово, і доводилося спершу спльовувати мороку, потім добирати слово вірне, гідне виголошення, і лише після цього озвучувати знахідку.

– Мій батько служив при дворі герцога Губерта, п'ятого з роду д'Естрем'єрів. Бруно Клофелінг, особистий маг-духівник його високості. Губерт любив товариство духів: наради покійних воєначальників, турніри черевомовців стародавності… Особливо герцог обожнював конкурси краси за участю знаменитих куртизанок. Перед початком конкурсу незмінно виконувалася ораторія Франсуа Школяра «Як шкода, де торішній сніг!» Словом, духівник Бруно був у фаворі. А оскільки в нашій родині існувала традиція передавання знань від батька до сина… Я, безвусий юнак, супроводив батька скрізь. Це смішно, але Фросею мене вперше прозвав герцог. Я не дуже стомив вас мемуарами?

– Анітрохи! Мені надзвичайно цікаво!

– Отож, магістр… е-е… магістр Хендрик значився другим улюбленцем його високості й ні в чому не знав відмови. Коли кажу «другим», то маю на увазі лише час: мій батько був наближений до герцога раніше, ніж… м-м.. Хендрик. Але якщо взяти за міру любов герцога, Бруно Клофелінг геть чисто програвав це змагання. Сучасники не могли надивуватися, бачачи, як Губерт осипає дарами нікому не відомого ідеаліста, відставного архівного щура: дворянство, майорат, плащ магістра, запровадження особливого податку… Надто обурювалася її високість, герцогиня Флора. Жінка владна й, чого гріха таїти, катастрофічно скупа, вона не претендувала на серце чоловіка, але ж ішлося про гаманець! Марнотратство герцога доводило її до шалу. Скарбниця д'Естрем'єрів булане надто повна, а тут суцільні витрати… Знудившись сімейними сварками, герцог більшу частину дозвілля проводив у головній цитаделі Майорату, в товаристві магістра, нехтуючи державними турботами. Батька він брав із собою, а батько брав мене. Втім, людина тонкої душі, Губерт Раптовий не був спроможний осягнути зміст ідей… е-е… генія-самоука, всі тонкощі умовиводів, усю глибину занурень великого семанта в структуру особистості. Авжеж, пані, Хендрик Високосний цікавився «супутниками» задовго до чурихських дослідів! Ви запитаєте, чому аристократові не надокучило товариство вчених… е-е… мужів? Відповідь проста: герцог слухав магістра як людина, що раптово відкрила для себе сам факт існування світу, відмінного від повсякденності. О, аромат «terra incognita» зведе з розуму кого завгодно! Були й інші обставини, але мені б не хотілося про них згадувати, тим більше проти ночі…

– Чому?

– Вважайте це примхою сентиментального старого…

* * *

– …Бароне! Ви знали й мовчали?!

– Припускав. Якби я знав і мовчав, ви, графе, мали б повне право викликати мене на дуель і знеславити хоч сто разів підряд. Але вселити надію, щоб потім ввергнути в ще глибшу безодню горя, – непомітно для себе фон Шмуц заговорив улюбленим баладним стилем, оскільки момент налаштовував, – нечесно й підло. Втім, мої умовиводи, як зазвичай, блискуче підтвердилися!

Гордовито взявшись у боки, обер-квізитор крутився в сідлі й розкланювався наче оперний тенор-коханець. Згадував, як, залишивши цирульню, він прибув на місце події та розглядав здалеку «Обитель героїв». Ще тоді перше враження підказувало: готель анітрохи не схожий на сцену трагедії. Оце так Конрад, оце так геній розшуку! Трагедія обернулася драмою, а там і фарсом. Перші відчуття, якими б безглуздими вони не здавалися, у фіналі біліють вітрилом на обрії… Чотири кити, виринувши із вод слідства, били хвостами, пускали фонтани й підставляли спини під блискучий умовивід, що цілковито справдився. Що з'ясувалося після обшуку в номерах готелю?

У Джеймса Рівердейла – задешева зброя.

У Лайзи Вертенни – надто новий гардероб.

В Агнешки Малої – надто непотрібне зілля.

У Германа фон Шмуца – занадто старі книжки.

Якби барон хотів вдати мертвого і переконати в цьому навколишніх, він би теж залишив після себе найнепотрібніші речі, яких не шкода втратити. Дорогу зброю квестор Джеймс узяв у похід, звичний гардероб красувався зараз на квесторі Лайзі, потрібне зілля квестор Агнешка має при собі, а корисні книжки, якщо квестор Герман взагалі брав у дорогу зайву вагу, спочивають у сідельних сумках молодого стратега-універсала.

– Ти мене зовсім з пуття збив, світлосте… А що ж тоді в притулку сталося?

– Інсценування, люб'язний Коше. Театральна вистава.

– Ти простіше говори, світлосте. У мене й без твоїх словес голова пухне…

– Лицедійство. Обман. Називайте як завгодно, але нашим любим родичам було потрібно, щоб їх вважали загиблими або викраденими. Аби потай і без перешкод дістатися до Чуриха. Не здивуюся, якщо вони, вже коли значились, так би мовити, мертвими, надіслали до столичної канцелярії Ордену підтвердження – і канцелярія, цей цвіт істинного лицарства, визнала квест законним зовсім не через наші наївні хитрощі. Нас просто сповістили заднім числом. Ми цілком могли б сидіти в Реттії, авантюрі це не зашкодило б.