Жонглер замінив булави на кільця, танцівниця прискорила крок. Роззяви пішли. У капелюсі, що лежав на бруківці біля артистів, бряжчав жалюгідний дріб'язок. Зажурилася квіткарка: її квіти залишилися без уваги. Біля ніг жонглера розпласталася тінь: чорний силует з дюжиною рук.

Конрад здригнувся.

«А все тому, що в злодюги Міхаля тінь особлива була! Із чотирма руками. Про запас, розумієте? Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас!..»

Гарячий шепіт стряпчого накотився – й відступив геть. Нісенітниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаєш значення дурницям. Тінь жонглера, балаканина нудного добродія Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?

– А криша від пристріту у вас є?

Тінь як тінь. Жонглер як жонглер. І танцівниця: звичайнісінька. Тільки жонглер упіймав кільця і стоїть, розгублено кліпаючи, а танцівниця загорнулася в шаль і відступила до партнера. «Вони схожі! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк і здивування – видовище не з найкращих.

Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.

«Забагато його, паскудника… час скоротити…»

– О, шльондри! Збиваєте, значить, малиновий дзвін, а криші від пристріту не маєте? У голові жуки дірку проїли? Значицця, так: будете мені десятину віддавати, і будь спок! Ніхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…

– Навіщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бідні люди. Ми нікому не робимо зла.

– Навіщо? Ну, брат, ти зовсім трюха… Люди, вони лихі. Взагалі лихі, втямив? Побачать, плюнуть, бац – і зурочили. Нутро боліти почне. Або дівка твоя спортиться. Не, без криші тобі ніяк.

– Ми бідні, – повторив жонглер, бліднучи. – Ми…

– Я ближче до обіду заскочу, – не слухаючи артиста, підбив підсумок здирник. – Відстібнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло ріже. Втямив? Не жмися, тобі ж краще…

Конрад зібрався втрутитися, але його випередив міцний чоловік у куртці.

– Що ви сказали, добродію? Криша? Від пристріту?

– Ну! – вишкірився «добродій». Неприємності вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодійкуватого шмаркача на істоту непередбачувану, мерзенну й хижу.

Допитливий підійшов до капелюха. Нахилився і не вкинув, а поклав півбінара. У крисюка загорілись очиці.

– Ви впевнені, добродію, що здатні захистити своїх… е-е-е… підопічних? Я з вами цілковито згоден: бідних артистів усякий скривдити наміряється.

– Ну!

– А якому, дозвольте запитати, методу ви віддаєте перевагу, зводячи дах від пристріту? «Вище крокви, теслі!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повірте, це не пуста цікавість…

– Ну ти, дядьку…

Крисюк застромив руку за пазуху.

«Там у нього ніж. З цепу зірвався, паскудник… Серед білого дня!»

Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спізнився.

– Особисто я волію класти з правої, – дружньо повідомив чоловік у куртці.

І поклав. Точніше, неквапливо розмахнувся і припечатав крисюка чималим кулаком. З правої, як і обіцяв, у самісіньке око. Ефект був разючий. Паскудника відкинуло до квіткарки, розвернуло гвинтом, змівши по дорозі три горщички з айстрами, гупнуло об стіну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому стані.

Чоловік у куртці задоволено кивнув.

– Чудовий метод. Простий у використанні, доступний навіть для початківців. І, головне, дуже дієвий. Метод з лівої трохи поступається йому в кінцевому підсумку, але теж непоганий. Бажаєте випробувати, добродію?

– Він не бажає, – за крисюка відповів Конрад. – Правда ж, Феліксе Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн? Ти більше не бажаєш? Чи я помилився?

У здоровому оці крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи від жахливого, всюдисущого обер-квізитора, вереснув недорізаним поросям і – тільки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слід прохолоне, барон кинув у капелюх артистів цілий бінар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловіка в куртці вдвічі.

– Ваш метод пречудовий, пане. Прийміть моє захоплення. Дозвольте відрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу.

Захисник жонглерів поклонився у відповідь:

– Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки. Дійсний член лейб-малефіціуму, до ваших послуг.

Він нагнувся і провів долонею по бруківці. «Бере слід! – здогадався барон. – Магістр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слід бере пан малефік і навіщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собі на долоню, а потім примружився вслід подуву, барон раптом пожалів нещасного крисюка.

Сьогодні Феліксові Шахраю не поталанило значно більше, ніж учора.

* * *

«Обитель героїв» зустрів обер-квізитора бадьорим стукотом молотків, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрів. Какофонія долинала з Білої камінної зали, де ремонт ліквідував пам'ять про нічне побоїще. Барон рушив у прямо протилежному напрямі, на Чорну половину, прагнучи тиші.

Він вирішив заглянути в Чорну залу, де ще не був.

Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вікна, інтер'єр Чорної зали нагадував би оздоблення розкішного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стінах і аспідній стелі, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробі зібралися справляти свято.

Не бадьорі покійнички, а цілком живі люди.

Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома пані, однолітка барона, яскрава брюнетка у вишуканій сукні з накидкою. «Гіацин-віолет, анхуеський крій, облямування фалбалою», – відзначив Конрад. Сам він віддавав перевагу стоячим комірцям з мережив і складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядів і приймав нововведення. У всьому приємна пані, що й казати. Біля ніг хазяйки спав лобатий пес невідомої породи. А ще в залі, звісно, був присутній Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотілося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – і пошвидше ретируватися.

Але було запізно.

– Доброго дня, ваша світлосте! Як ми раді вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вітання прокуратора Цимбала. – Пані, дозвольте відрекомендувати вам барона фон Шмуца, рідного дядька квестора Германа…

– Фон Шмуц? – пані ледь повела бровою.

– …обер-квізитора першого рангу! Слідство у справі, відомій нам усім, доручено саме йому! І я запевняю, що немає більш гідної людини! Ваша світлосте, дозвольте представити вам містрис Марію Форзац, матір нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагічно пропав безвісти.

З тактовністю пан Терц таки не дружив.

Але барона зацікавило інше. Містрис? Чарівниця? Таке звертання – рідкісне, але цілком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високої Науки. Не вульгарних відьом, а освічених, з дипломами, науковими працями, здебільшого з дисертатами, котрі з якоїсь причини приховують справжній рівень і кваліфікацію. Гаразд, доручимо Генрієтті розібратися.

А тим часом відзначимо, що родичі квесторів продовжують збиратися в «Притулку…»

Залишилося ще двоє.

Барон галантно вклонився пані, та відповіла легким кивком. Пес підняв голову, схожу на диню, і широко позіхнув, висолопивши чорно-синій язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовті, ледь загнуті назад ікла свідчили аж ніяк не про рослинну дієту. У крихітних очицях жевріла нелюбов до людства в цілому і до співробітників Всевидющого Приказу зокрема.

– Лю, прошу тебе, без ексцесів…

Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – і демонстративно заснув знову. Хріп собацюра голосніше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома після гулянки в шинку. У повітрі зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвіт-стряпчий.

– А я тут, ваша світлосте, бажаючи відволікти панство від смутних думок, почав розповідати одну історію. Послухайте й ви. Це сталося майже місяць тому, і повідав мені про випадок мій колега, стряпчий Тлумач. Втім, це справи не стосується. Отже…

«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручніше влаштовуючись у кріслі. Бронзова табличка на підлокітті стверджувала, що крісло обтягнуте шкірою справжньої реліктової лібітинії. Всупереч здоровому глузду й даним історичних хронік, які хором запевняли: останні лібітинії пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днів, шкіра тварини коштувала б цілого спадку. «Ну гаразд, граф і дама-чарівниця. Припустимо, їм делікатність не дозволяє виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»

– …королівський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоїні, впав і звихнув щиколотку! Не інакше, зурочили… А проте, пані та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумів доставити любовне послання його величності за призначенням, точнісінько вдосвіта, в будинок фаворитки Юлії Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморіальному забігу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаєте ви? Тому, що тінь у Йована була шестинога! Як міфічний кінь Ґедзь, що з'являється на виклик Вічного Мандрівця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждіть біди і світотрясіння. А ось іще один випадок…

Пес Марії Форзац виразно чхнув.

– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собаці за втручання. – Я хотів би звернутися до присутніх з проханням надати допомогу слідству. У готелі залишилися особисті речі квесторів. Ключі від кімнат, де вони зберігаються, – у мене. Сподіваюся, ви погодитеся піти зі мною на Білу половину й уважно оглянути майно своїх родичів?

– На 'кого чорта? – сварливо поцікавилась карга, ворушачи пальцями.

– Чи не пропало що примітне? Чи немає чого незвичайного, що впадало б у вічі? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазі каліцтво Аглаї Вертенни та пам'ятний метод малефіка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!

 

– Звичайно, бароне! Впевнений, пані не заперечують…

 

Сніг коридорів і кімнат на Білій половині пригнічував не менше, ніж смола та вугілля – на Чорній. Ліжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлі одноманітної та всюдисущої білизни не лише пожитки квесторів, а й люди, що прийшли їх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марії Форзац, складчастий, немов йому в гардеробі помилково видали шкуру сфінкса, – особливо.

Раніше Конрад не відчував цього повною мірою.

– Не заважатиму вам. Побудьте в кімнатах ваших рідних півгодини. Потім обговоримо, чи є щось дивне, якась невідповідність.

Це була гарна ідея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторів – але він ніяк не міг збагнути, що саме. Можливо, родичі зуміють підказати відповідь. А навіть якщо не зуміють… Конрад мав намір з користю витратити ці півгодини. Ідея формально відсторонити його від справи, щоб обер-квізитор, як приватна особа і товариш по нещастю, міг легше ввійти в довіру до родичів загиблих, мала одну-єдину ваду.

Злощасні листи.

Конрадові і його високим заступникам конче потрібно знати їхній зміст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рівердейл у відповідь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самісінький! Чи не одержали?» Правда миттєво зведе нанівець усі переваги «приватної особи й товариша по нещастю». Граф – людина наївна, довірлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таємничий доброзичливець не хотів вашої присутності тут? Не вважав, виходить, за потрібне… То з якого дива нам ділитися з вами?»

Заявити чесно і прямо, що лист, швидше за все, надійшов Хальдріґу, батькові Германа? Провальний хід. Ці люди із братиком Хальдріґом не знайомі. І спишуть будь-які пояснення на банальну ворожнечу двох братів, таку часту не лише в баладах, а й у житті. Якби їм довелося обирати між далеким Хальдріґом з листом і близьким Конрадом без листа…

Барон тверезо дивився на речі, не перебільшуючи симпатію всіх без винятку станів до співробітників Всевидющого Приказу. Рано чи пізно виникне ситуація, коли з'ясується: обер-квізитор – не білий лицар, а «біла ворона».

Ніким не помічений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пішов обідати), барон рішуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяїна запасні ключі під розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший – король базік. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькі, а у всякого чесного квізитора завжди при собі набір відмичок. Відмичкою барон володів не гірше, ніж шаблею. Навіть брав призи на відомчих турнірах імені Арнольда Шніфера.

Отже, до чийого листа легше дістатися?