Конрад притримав кобилу, порівнявся з фургоном.

– Пане Кугут, я б рекомендував вам не стирчати зовні, поки ми не від'їдемо достатньо далеко.

– Куди вже далі, світлосте? Он скільки відмахали! – не загаявся заступитись за нового приятеля Кош.

Горбань у відповідь похмуро всміхнувся.

– Я ціную турботу, ваша світлосте. Таємність і обережність завжди були в числі добрих традицій Дозору, – завершивши цей загадковий пасаж, він і не подумав лізти назад у фургон. – Впевнений, під вашим захистом мені нічого не загрожує.

– Розумний, зубар!

Кіш у нападі дружелюбності поплескав пульпідора по плечі, від чого кволий Рене мало не вилетів на дорогу. Перевертневі довелося схопити дружка за комір, всадовлюючи на місце. Горбань мужньо стерпів цей прояв теплих почуттів.

– Я з дитинства думав, що Дозор Сімох займається потрібною, шляхетною справою, – продовжив Рене Кугут, відновивши рівновагу. – Змалечку, знаєте. Мені завжди імпонували таємниці, що служать високим ідеалам. Навіть якщо суспільство ці ідеали відкидає.

Він очікувально втупився в барона.

– Ну… це так, звичайно… – по тривалій паузі вичавив спантеличений обер-квізитор. Затягувати паузу або відмовчатися він вважав нечемним. Барон щиро пожалкував, що під'їхав до фургона та завів бесіду з горбанем. Пригадалася дитяча казка, коли чаклун з Ла-Ланга, відправляючи хлопчика Дюшика в підземелля на пошуки старого черевика лепрекона, дає настанови хитромудрому дитяті: «Головне – мовчи! Заговориш із лепреконом – пропав!»

Пізно, хлопчику Конні. Заговорив.

Пропав.

– Звичайно, є Тихий Трибунал. Але Трибунал не всесильний і, головне, покірний короні. Якщо інтереси держави виявляться вищими… Ви мене розумієте?

– М-м… певною мірою…

Найменше фон Шмуцу хотілося обговорювати з пульпідором політику корони й роботу спеціальних служб. Так і до найвищої особи легко дійти, а там і до ешафота недалеко.

– Саме в таких випадках Дозор Сімох просто незамінний. У нашому світі на кожному кроці зустрічається надто небезпечна магія або надто грізні артефакти. У будь-якого, навіть най-доброчеснішого монарха може виникнути спокуса прибрати їх до рук. І лише безкорисливий, безсторонній і, головне, нещадний Дозор зуміє розібратися у витоках, не дати використати на шкоду… Ви згодні?

– Ну… в певному сенсі…

– Ти про що, зубарю? – втрутився здивований Кош. – Магія? артифаки? Твоя медаль, чи що, артифак? Небезпечний?

Кугут витріщився на рудого, немов перед ним раптом опинився не гомолюпус із Глухої Пущі, а, щонайменше, пророк Крибху-панда фрі Шайтанья з гори Курурунфа, який, згідно з «Туреллю міфів», зрить у корінь, відокремлює зерна від полови, розумне від доброго, а добре від вічного – але рідко кому являє свої одкровення безкоштовно.

– Медальйон? Не буду запевняти, що небезпечний, – горбань кинув черговий багатозначний погляд на барона, і Конрада виразно занудило. – Але артефакт, безперечно. А що?

Копі швидко відсунувся від Рене, немов горбань пригрів на грудях карликову гідру.

– Він тобі зуби заговорювати помагає?

– Ні, його суть лежить в іншій галузі…

– Так віддай медаль нашій світлості, від гріха подалі! І спи спокійно!

Барон хотів поцікавитися, з чого Кош узяв, що обер-квізи-тор Всевидющого Приказу повинен брати на зберігання чужі артефакти, але рух на пагорбах праворуч відволік його увагу.

Вершник. Весь у чорному.

Ага, он ще один!

– Пане Кугут! Швидко в фургон! За нами стежать.

Рене не змусив повторювати двічі, прошмигнув усередину.

– А ви, Коше, правте й далі, ніби нічого не сталося. Ні, швидше їхати не треба. Нам до цих людей діла нема.

– Втямив, світлосте. Не дурний…

Знову зайнявши місце на чолі загону, барон краєм ока косував на пагорби. Тільки сутички з Чорною вартою їм бракувало! Невже здогадалися, що пульпідор тут? Встигли помітити Рене до того, як він сховався у фургоні? Може, й помітили, але навряд чи впізнали – відстань все-таки пристойна.

Однак Конрад звик розраховувати на гірше.

Спостерігачі навіть не намагалися ховатися – стирчали на виду, і це дуже не подобалося баронові. Отже, відчувають упевненість. Він мимоволі здригнувся, коли поруч виникла точна копія одного з чорних вершників – на вороному жеребці, у вугільному вбранні. Але це, на щастя, був лише Ікер Тирулега. Шори знову красувалися на голові ловця снів, зате його кінь мав можливість дивитися, куди заманеться. Сам Тирулега дивився строго вперед, на дорогу, наче погляд його прив'язали сировою ниткою до певної точки.

– Я вас здивувати, – повідомив він, немов продовжуючи бесіду, перервану хвилину тому. – Я лазити стеля, лазити дерево…

«Носити шори, – подумки продовжив барон. – Ловити сни. Ні, облиште, мене це нітрохи не дивує: такі прості, звичайні, властиві всім дрібнички…»

– Ви чути про Раґнар-йок? Я говорити про Раґнарська ущелина?

SPATIUM XV
Коротка історія Раґнар-йока, або Життя у двох стінах

«Це трапилося на зорі Часів Сповідимих, коли Овал Небес був ще Гончарним Колом, не сплюснутим тертям об шорсткий бік вічності, а Великий Корж лише днями випав із дірявої торбинки Вічного Мандрівця, щоб зачерствіти й утворити твердінь, названу Квадратом Опори. Принаймні так стверджує „Турель міфів“ за редакцією Вінгеля Майєра у розділі „Творіння: аспекти та нюанси“. Саме тоді мандрівний велетень Пресикаель відчув дивний свербіж на просторах свого монументального тіла. Він почухався, розбурхавши Найвищі Емпіреї, але свербіж тільки посилився. Юний велетень запекло шкріб і дер себе скрізь, де міг дотягтися, а міг він чимало; потім знавіснілий бідолаха зірвав шкуру старого левіафанця, що служила йому одягом – і зі складок шкури випала блоха.

Блоха для велетня і блоха, скажімо, для шевця – це, пані та панове, дві великі різниці. Докучав гігантові підступний чудо-юдир Нефас Єхидний, дитя кровозмісного зв'язку між плітками та істиною, прабатько сонму виплодків і бестій. Одні лише дракони категорично заперечують споріднення з мерзенним Нефасом, і більшість криптозооісториків з ними згодні. Із драконами спробуй не погодься! Вони кого завгодно пересперечають.

Але мова про інше.

Нефас випав зі складок на горілу скоринку Великого Коржа, у районі Раґнар-йока. Хто такий був Раґнар, на честь якого назвали район, і чому він був йок, „Турель міфів“ не повідомляє; довідник же „Епічна сила“ стверджує, що Раґнар – моно-фалічний син Вічного Мандрівця, народжений без матері з укушенного ліктя божества. Втім, велетень найменше цікавився місцевими пам'ятками, а довідника „Епічна сила“ не читав зовсім. Розлючений втечею гадини, Пресикаель заходився молотити кулаком по Раґнар-йоку, намагаючись убити блоху. Від ударів велетня майбутня твердінь ходила ходором, а кора плоскогір'я взялася тріщинами, в одній із яких знайшов притулок дій-шлий Нефас, єхидно скрегочучи жалами.

Тоді схопив Пресикаель кремінний ніж Різун і хотів розсікти ним твердінь, а потім витягнути й розчавити Нефаса. На щастя, лягла тут на плече велетня десниця Вічного Мандрівця – лагідна, але важка. А незабаром і шуйця лягла, для переконливості. Бо побачив Вічний, що твердінь – дім багатьом тварям, і людям у тому числі, і не дозволив він буйному Пресикаелю вчинити різанину на шкоду безневинним створінням. Решту, включаючи наступний діалог Вічного Мандрівця з роздратованим велетнем, дивись у трактаті „Народження світу: випадковість чи диверсія?“ святого Антипія Тирадського.

А плетиво тріщин, що зазміїлися від ударів Пресикаеля, розійшовшись рукавами на південь і північ від Раґнар-йока, збереглося на корі плоскогір'я, поклавши початок Раґнарській ущелині, котра в свою чергу дала притулок племені раґнаритов; самі ж себе раґнарити називали енітимурами або стінолазами».

(Фризій Трандець, «Міфургія без купюр», видання 3-тє, доповнене, з ілюстраціями Бентьєра Балухатого).

 

«Народ в ущелині осів волелюбний і духом піднесений. Живуть енітимури в стінних аулах, видовбуючи прихисток у камені голіруч і роблячи схил подібним до шматочка сиру. Як я помітив по тривалих спостереженнях, життя у вузькому гірському розломі (глибина п'ять сотень ліктів при ширині від одного до трьох размахів рук) накладає на аборигенів особливий відбиток. Горяни змалечку воліють рухатися по стінах, а не по дну ущелини (туди ще спробуй спустись!), спритністю й моторністю не поступаючись волохатим скорпіонам-цілувальникам. Не тільки долоні й стопи раґнаритів, а й тіла їхні набули згодом дивних властивостей. Старі, нездатні більше полювати, і вагітні жінки, бажаючи родинам благополуччя, за помірну платню демонструють заїжджим купцям дива: вибравши гладеньку стрімку стіну, вони піднімаються якомога вище, а потім розводять руки й ноги „пентаклем“, не торкаючись ними стіни і прилипнувши до каменя голим животом.

У випадку з вагітними це виглядає особливо пікантно.

Експерт Труфальд Бергер підтверджує: улюблена забавка ді-тей-енітимурят – ганяти наввипередки по стінах ущелини – для малюків не небезпечніша, ніж ходіння підтюпцем по згарищах для атлетів-вуглеходів або свальна чеснота борців на щорічних Приапічних іграх в Антарені».

(Петрок Бабай-син, «За 80 років навколо світу», частина CIV, «Тут вам не рівнини…»).

 

«Задавнім звичаєм молодий раґнарит, задумавши оженитися та продовжити рід, повинен перед тим надбати власну каверну, інакше кажучи, печеру для житла. Уподобавши місце на стіні ущелини, наречений береться до роботи. Він щільно притискає долоню до скелі, і рука його починає дрібно вібрувати. Ні вапняк, ані туф, ані навіть граніт або базальт такого лоскоту довго не витримують: регочуть, кришаться, відколюються цілими пластами. Майстерність тут полягає в тому, щоб не відколоти завеликий шматок і не звалитися вниз разом з породою, що обсипається.

За роботою нареченого пильно спостерігають свати й родичі нареченої, за таємними ознаками визначаючи чоловічу силу юнака…»

 

(«Женячка на чужині», щоквартальний вісник).

 

«Печерний каменелам, доведений до люті й запечений у власному панцирі.

Жульен із грибної мокриці з яйцем дикого куріпета.

В'юн скельний у соусі з черемші з тушкованими стручками деревоподібних бобів.

Суп-пюре із шестилапої скелелазки з цибулею…»

(Меню «Ресторації дядечка Ульріха», розділ «Кухня енітимурів»).

 

«Під час правління Мідія Завойовника Ухтирське ханство оголосило Раґнар-йок своєю споконвічною територією. На краю плато, неподалік від ущелини, було зведено фортецю Алдан-Ди-бир, резиденцію намісника-бузбаші. Першим же указом бузба-ші обіклав раґнаритів казенним хабаром, а також призначив де-сятинець – особливий податок на кожну добру справу.

Найстаріший з енітимурських аксакалів, вислухавши указ, запитав:

– Га?

Указ зачитали ще раз.

– А навіщо ми плати? – поцікавився аксакал.

– Така воля великого хана!

– А що творити хана-велетеня, якщо ми не плати?

За допомогою камчі аксакалові докладно пояснили, що буде творити „хана“ у такому обурливому випадку. Бузбаші особисто спостерігав за надоумленням, по томо зайшов у неприступну вежу зі слонової кістки, під охорону сотні доблесних мамелюків.

Вранці його у вежі не знайшли.

Відправлені на пошуки намісника воїни доповіли, що в аулі Ц'хе із крайньої каверни вони чули крики ухтирською мовою, але там було зависоко, а тому бузбаші зник безвісти. Ще за три дні знайомий глухар-аксакал приніс листа від намісника, де хабар категорично скасовувався. Він же надвечір приніс і бузбаші. У того був зірваний голос і сам він перебував у глибокій меланхолії…»

(«Старовинні народні перекази», т. 14, стор. 762).

 

«…крім ряду чеснот, мають енітимури й істотну ваду: вони схильні до агорафобії, тобто боязні відкритого простору. Поза тісними стінами горяни відчувають панічний страх, запаморочення та розлад серцевого міхура. Тому окремих раґнаритів змалечку готують для зносин із зовнішнім світом, змушуючи жити в особливо широких кавернах. З п'яти років їх виводять з ущелини на плато, поступово збільшуючи термін перебування: спершу в найтемніші ночі, потім – при світлі Місяця й зірок, далі в сутінках, і нарешті вдень. Знаряддям допомоги тут є шори, на кшталт кінських, які звужують поле зору подібно до стін рідної ущелини. Навчивши героїв подорожувати в закритих візках і навіть верхи, як останнє випробування селять енітимура в містечку на рівнині, примушуючи жити там від місяця до трьох, і стежачи, щоб не ховався він у чотирьох стінах, а виходив надвір і спілкувався з місцевими жителями.

Лише в останні десятиліття раґнарити почали укладати шлюби з людьми із зовнішнього світу. Діти від таких шлюбів, як правило, істотно поступаються корінним горянам у спритності скелелазіння, зате зовсім не схильні до агорафобії…»

(«Нотатки Бальтазара Кременя, медикуса й террографа», т. II.).

CAPUT XVI
«Коня і лань в один фургон впрягла караюча десниця, а подорожньому їзда така ще буде довго сниться…»

– Отже, ви один із послів енітимурів? – уточнив барон.

– Раніше бути, у младості, – сумно відгукнувся Тирулега, поправляючи шори, що збилися набік. – Ухтир-Кайса, Ла-Ланг, Баданден. Поселення гірський трольх в Ісир-Балмут… У трольх добре, вони гори любити, як ми. Люди вони даремно їсти… іноді. Мене не їсти. Мене подарунки дарувати: слюда, мед, кислий колючка. Тепер старий, давно з Раґнар-йоку не виїжджати. Звичка втрачай. Знову боять… Боятися відкритий місце. Отут лист приходь: до пустун-Санчес лихо близько. їхати треба, а більше немає хто – крім я. Поїхав. Пізнити… Опізнить тільки.

Тирулега похнюпився, ставши схожим на старезного ворона.

– Що ж, дякую за відвертість. Зізнатися, я губився в здогадах: дуже вже ви неординарна особистість… І, знаєте, – барон вирішив відкрити карти: хотілося підбадьорити старого, – якщо мої умовиводи вірні…

– Агов, світлосте! Тут зубар бешкет чинить. Тебе вимагає.

Уміння Коша з'являтися в найбільш непідходящий момент просто вражало. І головне – без тіні лихого наміру! «Планида така», – як казали, було, астрологи, не в змозі ясно витлумачити замудрований гороскоп.

– Перепрошую, пане. Кличуть.

Тирулега мовчки кивнув, гойдаючись у сідлі.

Щойно Конрад порівнявся з фургоном, з-за спини візника боязко визирнув пульпідор, безглуздо крутячи головою – точнісінько гидкий лебідь-вертиший.

– Я вас слухаю, пане Кугут.

– За нами стежать?

– Не хвилюйтеся: вершники зникли, а я їду так, щоб заступити вас, якщо буде потреба.

– Ми під'їжджаємо до рубежів Майорату?

– І Чуриха. Залишилося небагато.

Дорога гадюкою-альбіносом виповзала на вершину крейдяного пагорба. З-під копит летів білий пил, борошном осідаючи на одязі, на полотні фургона, на мордах карликових битюгів. Лівий обурено чхнув, збившись із кроку.

– У такому разі я бажаю переговорити з вами сам-на-сам.

– Пане, ми поспішаємо, і привалу робити не будемо.

– Негайно! Це питання життя і смерті!

– Та кажи, як є, тут усі свої!

Пропозицію рудого Рене проігнорував.

– Це важливо, ваша світлосте! – в горбаня сіпалася ліва повіка. – Поки не пізно…

Барон вагався. Випадковий попутник з самого ранку був схвильований і тепер, здається, зважився вилити душу. Чим? Щиросердим зізнанням? А якщо одкровення «зубаря» гроша ламаного не варті? Конрад потай відзначив, що сумувати за Ген-рієттою Кукіль, бажаючи, щоб вігіла опинилася поблизу, входить у нього в звичку. Накрила б екраном, і конфіденційність забезпечено.

Як там вона, у Чуриху? – мовчить, а могла б надіслати звісточку…

– Ваша світлосте!..

– От же ж кліщ! Учепився до задниці й гризе… – почулося із надр фургона бурчання Аглаї Вертенни. – Ви б поговорили з ним, га? Коли чухні наплете, то в око можна засвітити… Хоч якась розвага…

– Нам не слід затримуватися, пані.

– І не треба. Нехай візьме у ворони плащ із капелюхом…