Про причетність Флори д'Естрем'єр до фатального падіння думати не хотілося. Зайві думки про Флору Стерво вкорочують мислителеві вік. Краще, а головне, безпечніше зосередитися на тому, що відбувається. Бруно не був медикусом, але, дивлячись на Хендрику Землич, бачив: навіть чудо тут безсиле. Вона вмирає. Придивившись, зі здриганням, таким болісно-солодким, що межувало із захватом, маг зрозумів: як вона вмирає. Таємно співробітничаючи з Дозором Сімох, Бруно добре вивчив процес деманізації майбутніх блокаторів, але це завжди був насильницький, нав'язаний ззовні процес, нехай і зі згоди об'єкта. Тут же, на очах мага, діялося неможливе: помираючи, Хендрика поринала у власний омфалос, відкачуючи ману без чужого втручання. Розбита, зламана, отруєна, в тяжі, слабша за найслабшого, вона ховалася в таємний притулок, створюючи кокон з вивільненої мани, так легко й природно, як сонне кошеня згортається клубком.

Герцогові не пощастило подвійно: любити генія – тяжка ноша.

«Усі генії – виродки!» – сказав колись Нихон Сивочол. Афоризм великого чарівника з ентузіазмом підхопили, цитуючи на всіх перехрестях і забувши, що Нихон мав на увазі себе, а пліткарі – інших.

На жаль, дарований від народження талант міг лише відтермінувати вирок, але не скасувати. Стоячи над жертвою високих інтриг, маг бачив лише два можливі шляхи, і на жодному з них не було живої Хендрики Землич. Перший шлях означав – пам'ять. Половина майбутніх блокаторів Дозору гинула при деманізації: поринаючи в омфалос, у первинну слабкість, не всякий міг пройти наскрізь, аби вийти на той бік, бік сили. їхні тіла ховали на цвинтарях під чужими іменами. Але омфалос загиблих консервували, використовуючи унікальну методику, до розробки якої, за чутками, доклав рук згаданий вище Нихон – геній і виродок, що народився сивим. Про консервацію в Дозорі, окрім членів капітулу, знали одиниці: блокатори, і ті не повинні були знати, що роблять з їх менш щасливими колегами. Поміщені в медальйони, омфалоси дозволяли магам-носіям бачити віщі сни, вивчаючи життя нещасних і роблячи висновки про причини краху.

Після циклу досліджень медальйони знищувалися.

Мабуть, Бруно зумів би повторити консервацію в польових умовах. Його зупиняв привид другого шляху, де манячіло дитя. На відміну від ряду колег, некромантів і фемінатів, Духовидець знав способи прискорення пологів у вмираючих тільки в теорії. Але шанс був. Ефемерний, хисткий, один на тисячу. Бруно любив герцога, любив по-своєму, як друг і слуга, і ніколи не пробачив би собі зради.

Позбавити Губерта вибору – це і є зрада.

– Бруно… благаю…

Духовидець повернув голову, і Губерт Раптовий позадкував: погляд мага обпікав.

– Пам'ять чи дитина? – запитав маг без пояснень. – Ваша високосте, вирішуйте: пам'ять чи дитина? І знайте: при будь-якому виборі я нічого не обіцяю…

У розпачі герцог обернувся до Огюста фон Шмуца, що стояв поруч.

Коротка мить мовчання вмістила багато чого: дивно, як вагомо іноді мовчать, не бажаючи ризикувати вимовленим словом! Старший за герцога на дванадцять років, вірний союзник на війні і приємний співрозмовник на бенкеті, Огюст із самого початку вважав витівку Губерта чистим навіженством. Пристрасть пристрастю, але розум повинен мати верховну владу – і частку здорового цинізму. Існують засоби любити без зачаття. Існують способи витравити плід в утробі. Існує можливість народити без свідків і сплавити дитя за море: за гарні гроші в сералі ла-ланзького купця молоденька наложниця за наказом пана легко народить, кого звелять. Дитина може вмерти при пологах або відразу після них: діти – істоти тендітні, і це, мабуть, найкращий вихід. Словом, знатний дворянин з легкістю знаходить варіант, однаково прийнятний для розуму, честі й совісті.

На жаль, герцог обрав авантюру.

Заклинаючи барона дружбою, він благав забрати дитину в Шмуц, де Матильда, середня дочка Огюста і дружина віконта ді Гріє, минулого тижня народила мертву дівчинку. Звістка не встигла поширитися, і мертва дівчинка цілком могла перетворитися на дівчинку живу – або на жвавого хлопчика, якщо небесам буде завгодно пожартувати. Віконт другий місяць полював у горах на червоне яйце грифона, виконуючи обітницю, дану Дерриху Чадолюбцю; полювання цілком могло тривати ще місяця півтора, а Матильда, збожеволівши від втрати дочки, клялася приховати від чоловіка підміну.

Знаючи характер Раптового, Огюст не намагався переконати герцога, давши згоду. Але зараз, чуючи запитання духівника, барон щиро думав, що пам'ять куди краща за дитину. З пам'яттю клопоту менше.

Думку барона поділяла й Есфірь Кольраун, Хуська сивіла. Не поспішаючи наблизитися до герцогської коханки – насильницька смерть мала ореол, вібруючий «сальто-мортале», від якого в сивіл починалося запаморочення й кольки в печінці – Есфірь згадувала гороскоп, складений на замовлення його високості. Сивіли зберігають таємниці краще за медикусів і адвокатів, тому Губерт нічим не ризикував. Запитувати зірки про ненароджену дитину Есфірь відмовилася відразу: це забороняв «Кодекс астролога». Але вона дала згоду прибути в Майорат і скласти гороскоп відразу після народження бастарда. Його високість щедрий, а Хуській сивілі потрібні були гроші на ремонт будинку. Втім, навіть гороскоп породіллі вийшов лиховісним і похмурим. Вперше Есфірь губилася в здогадах: зірки говорили про смерть, котра краща за безсмертя, про життя, що кусає свій хвіст, подібно до змії, що вливає отруту… Зірки лякали, кивали пальцем з темних небес, уникаючи конкретних порад, і сивіла вже пожалкувала, що зв'язалася із влюбливим герцогом.

Незважаючи на славу провидиці, Есфірь Кольраун була ще дуже молода. Народжували сивіли пізно – пологи надовго послабляли внутрішній зір. У двадцять два роки незаміжня Фіра віддавала перевагу пам'яті перед будь-якими дітьми, особливо – чужими. Пам'ять безпечніша. Ніхто не складає гороскопів для пам'яті. Незабаром усе скінчиться, і вона виїде назад у Хус.

їй хотілося додому.

З вікна другого поверху, відгорнувши штору, у двір дивився Карл Беркадор, радник герцога. Виходець із низів, у минулому – ліцензований нотаріус, потім адвокат, почесний член гільдії, незабаром – окружний суддя в Тартарені, він швидко робив кар'єру, змінюючи шапку з хутра видри на довгу накидку з облямівкою, накидку – на бордову мантію, а мантію – на плащ із гербом д'Естрем'єрів. Наближений Губертом, Карл відповідав його високості відданістю і щасливим умінням сперечатися з сеньйором, відстоюючи інтереси того ж таки сеньйора. Інша річ, що в суперечці він не завжди виходив переможцем.

Радник Беркадор не чув, що запитав маг Бруно у герцога.

Але, холоднокровний, як віверна, Карл відзначив, що герцогиня Флора вміє досягати поставленої мети. Якби його попросили зараз дати Губерту мудру пораду, він порекомендував би з почестями поховати магістра-самогубцю, призначити коротку жалобу, офіційно вшанувавши пам'ять фаворита, а наприкінці осені з'явитися на традиційний бал старійшин у ратуші рука об руку з її високістю.

 

Що думав юний Ефраїм, син Бруно, не знав ніхто.

– Пам'ять, чи дитина? – повторив запитання маг-духівник, і йому здалося, що він запитує всоте, втисячне, завжди отримуючи одну й ту саму відповідь.

* * *

«Де я?!»

«Тут».

«Хто я?»

«Ти».

Втручаючись у німу бесіду, щось ворухнулося обіч Анрі. Напевно, так вігіла почувалася б, опинившись всередині віталізованого голема.

Але оживила голема не її воля!

Тіло зникло. Те, що називалося тілом, глумилося з полонянки – чуже, зухвале, неслухняне, воно обступало Анрі зусібіч, як зграя грабіжників обступає намічену жертву. Паніка солоною хвилею накрила розум. Анрі судомно рвонулася вгору, до світла – і світло прийшло.

Замок. Цитадель зі сну, з архівних гравюр, які вона встигла вивчити, займаючись «Справою про зниклих квесторів». Двір. На чорно-білих квадратах – гральні фігури. Лорд, Лицар, Маг, Провидиця. На краю дошки, біля вежі – юний Паж. На порушення правил, фігури різнобарвні. Від них у очах мерехтить, особливо якщо дивитися зі здвоєної бійниці. Овал Небес! Які бійниці? Це і є очі, звичайні очі, у яких мерехтить. Просто ці очі дуже короткозорі.

Тітонька Есфірь завжди потішно мружилася, підносячи книгу до самого носа…

Розпачливий крик із запізненням вторгся в німий простір:

– Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Зламане тіло під балконом. Зім'ятий оксамит плаща, розметалося каштанове волосся, воскова блідість щік. Безглуздий, яскраво-червоний відблиск на білій плитці. Все надто красиво, надто театрально, як на полотні модного живописця. Усе – занадто.

Фігуру збито вліт.

Дама? Двійник? Не зрозуміло…

Над жінкою, одягненою в чоловічий костюм, над Дамою чи Двійником, ким би вона не була, схилився Маг. Бузкова, сутінкова важкість мантії скрадає статуру духовидця, робить масивною і величавою. Поруч – Лорд; відлунння крику огортає його голову осяйним німбом. Лорд тоне в сяйві: сяють коштовні ґудзики камзола, сяють зубчасті шпори на високих чоботах, сяє золото волосся з великою домішкою срібла на скронях. На крок позаду Лорда супить брови низькорослий Лицар: він немов народився у гвардійському мундирі, темно-синьому з галунами. У всякому разі, фантазія безсила уявити Лицаря в цивільному. Хлопчисько-Паж біля входу…

Провидиця, в чиїм тілі замкнено Анрі, повертає голову – й вігіла більше не бачить Пажа біля вежі.

Фігури на позиціях.

Ендшпіль.

Вічний ендшпіль із передбачуваним результатом.

А навколо крихітного оазису Цитаделі, навколо останніх кольорових фігур, що залишилися на дошці, замикався чорно-білий кокон намоленої святині. Не в силах змусити Провидицю озирнутися, не поглядом, а ясновидінням сивіли, помноженим на талант мантиси, Анрі розрізняла, що діється за стінами, які обступили ще живий омфалос Хендрики Землич.

Світло й Темрява, Добро і Зло, Чорне й Біле – агов, хто там ще! Ідеали-ідоли, всі сюди! Зійшлися в непримиренній битві. Два чисті начала самозречено топтали одне одного: кажуть, так сталося в білу ніч хаосу, до першої зорі часів. Тут не було місця компромісам і угодам, здачам на почесних умовах і виплатам контрибуцій, перемир'ям і парламентарям. Ніколи світлосяйний белларум не сяде за стіл переговорів з мерзенним мортифером! Ніколи могутня лібітинія не знайде спільної мови з найсвітлійшим альбасанктусом! Війна, війна до переможного кінця, який не настане повік, а отже – вічний бій, як сенс існування.

Людям в ідеальному протистоянні місця не залишалося.

Над Цитаделлю сходилися двоє крил: вороняче крило мороку, що кишить виплодками пекла – і голубине крило світла, білосніжного полум'я, в якому проступали шляхетні силуети воїнів. Ще трішечки, десяток зайвих обертів білки в колесі – й вони зійдуться. Молот опуститься на ковадло, перетворивши жменю кольорових скелець на порох.

Вперше Анрі відчула, що відчуває діббук, замкнений у чужому тілі, додаткова, «менша» душа. Ти можеш тільки спостерігати, безсило кусаючи губи. Втім, ні, навіть цього ти не можеш: губи тебе не слухаються. Тебе тримають на кухні, як жебрака, не впускаючи до вітальні. Чи знає господиня про жебрака, чи підозрює про його присутність – жуй скоринку хліба, мандрівцю, і дякуй за милість.

Полонянка в замкненій кареті, яку коні везуть кільцевою дорогою, Анрі розуміла: не достукатися, не докричатися до глухого кучера.

Що можна зробити, коли зробити не можна нічого?

* * *

Герцог барився з відповіддю.

Він мовчав довго, довше за вічність. Це було неправильно. Бруно відчував, що мовчання його високості суперечить якимось похмурим основам устрою, заведеного вищими силами раз і назавжди. Ніби маятник передумав гойдатися, відмірюючи хвилини, і замість того, щоб рахувати час, пустився в бурхливий танок. Маг дослухався до дзвінкої тиші; маг думав про свого сина. Біля входу до вежі стоїть він, Ефраїм Клофелінг, свято вірячи у всемогутність, у рятівну спромогу батька; над жінкою, що розбилася, стою я, Бруно Клофелінг, метр Високої Науки, давно поховавши під курганом знань віру в чудо. Що вибрав би я, Духовидець, якби батьки відмовилися благословити мій шлюб із Ґретою? Якби довелося скованому по руках і ногах ланцюгами пристойності стояти над ложем умираючої, незаконної, коханої, я прийняв би на плечі тягар рішення: пам'ять про Ґрету, обрамлена в чудо-медальйон – чи новонароджений Ефраїм?

Думати про таке виявилося болісно, як навчитися ходити заново.

Маг посміхнувся синові. Нехай вірить. Вічний Мандрівцю, дякую тобі за те, що мені не довелося обирати… Благословенний кожен твій крок сімома небесами, кожен дарунок твій, на лихо чи на щастя, тричі благословенний…

А герцог усе барився.

Огюст фон Шмуц не ризикував квапити його високість. Чекаючи герцогського вибору, барон міркував про здоровий цинізм. Монарх почуттів, лорд користі. Соломинка, за яку завжди можна вхопитися, на відміну від згубних сердечних поривів. Обитель не героїв, а людей діла. Хоча, якби склалося в житті інакше… Огюст криво сіпнув куточком рота, уявляючи себе в інших, невластивих обставинах. Припустимо, відмовившись від військової кар'єри, я пристав би на вмовляння старого друга, прокуратора Триннера, і став би квізитором Всевидющого Приказу. Переїхав би до столиці, залишивши баронство молодшому братові; другий ранг, перший, медаль «За завзяття» … Вівіан вийшла б заміж за фата д'Аньяні, настирливого залицяльника, я надіслав би їй на весілля троянди й брильянтове кольє з підвісками… Три мої дочки ніколи не з'явилися б на світ, Матильда не народила б мертвої онучки… Спокійний, бувалий у бувальцях, зануривши руки по лікоть у злочинний гній, маленький чепурун у трикутному капелюсі, я зараз стояв би на подвір'ї цитаделі – вільний, як вітер, без родини, без дому, без спадкоємця, відвівши цю роль племінникові, – і думав би, що одне гарне шаленство іноді варте дюжини цинічних зручностей, як один славний удар клинка приносить радості більше, ніж сотня виграних у суді позовів.

Заздрити Губерту Раптовому було незвично. Немов тисячу разів співчував, вписався в колію співчуттів, і раптом звідкись взялася заздрість – безглузда, небувала, чужа і своя, як жінка, випадково зустрінута в запилюжених закутках архівів…

А герцог барився.

Есфірь Кольраун змокла у важкому вбранні сивіли. Щільна тканина, поспіль заткана лавром і зірками, тисла на плечі. Хотілося перевдягтися в легке й виїхати. У мовчанні герцога звивалося знамення, несподіване і страхітливе, як змія, підкинута злим жартівником у теплу постіль. Зміст знамення був темний. Ясновидиця закинула голову й поглянула в блякле осіннє небо. Там димом хмар пливла її доля. Очі сльозилися від невизначеності. Чи може статися так, думала Есфірь, що, відкинувши привабливі пропозиції високопоставлених колег, я вийду заміж, скажімо, за скромного заклинача вітрів? Навряд чи, звичайно, але припустимо. Малесенький будиночок – у столиці, але у кварталі з простих. На челядь грошей не вистачає, доводиться поратися самій: стомленій після храмових пильнувань і пророцтв, варити цибулевий суп із грінками, улюблену страву чоловіка, витирати порох з книжок, прати, мити посуд… Народження сина на півтора року позбавить внутрішнього зору. Треба буде довго відновлюватися, а хлопчик народжується хворобливий: плаче ночами, будить, вимагає уваги… Він виросте великий, я хотітиму, щоб він став волхвом, а він, упертюх, піде в бойові маги – я хвилююся щоразу, коли він їде, я потай проклинаю його перемоги, бо безпечніше служити скромним волхвом у капищі, але в глибині серця я пишаюся моїм хлопчиком… Можливо, він підбере у своїх мандрівках якусь замазуру, захопиться азартними іграми і зрештою опиниться за ґратами – або ні, нехай краще він здійснить подвиги і стане бойовим магом трону, коли я постаріюсь і піду на спочинок: хворіти, чекати, скучати, радіти, бурчати на юну компаньйонку – вона занадто юна, вона така, якою була я на подвір'ї цитаделі…