Барон увійшов у роль і, зашпортуючись на черговому вибої, лаявся, як справдешній матрос. Замість «кафки» поминав кітву, корму, боцмана і дзьоб альбатроса в найоригінальніших поєднаннях. Анрі нишком посміювалася: міцне слівце пасувало залізному баронові. Коли вони насилу перетнули хисткий місток через брудну, мулисту Рвань і будинок Брихти зник, фон Шмуц зупинився. Погойдався на підборах: вдаючи п'яного, збираючись із думками, чи просто так.

– Ви його перевірили?

– Звісно. Складні поліморфні зміни в тонкій структурі особистості. Якщо без зайвої термінології… Начебто яблуні прищепили пагін вишні. І яблуня, і вишня – плодові дерева, але це навіть не різні сорти…

– Розумію, – серйозно кивнув барон, рушаючи далі.

– Щасливий! А ось я – не розумію. Зміни дуже глибокі: умбра, аура, семантія… Тут потрібен великий теоретик: Матіас Кручек, Ян Стенваль… Залізна Фея, зрештою!

– А ви можете хоча б припустити, чиїх це рук справа? Хто здатен на такі… е-е-е… розробки? Цей, зі срібною бородою… Борода, звичайно, прикмета кволенька…

– Облишмо бороду. Хтось із серйозних умбрологів міг би підказати… Шкода, ми не маємо часу. Я забагато його змарнувала.

– У якому розумінні? – звів брови Конрад. У личині матроса це виглядало кумедно, але Анрі лишилася серйозною.

– Я займалася потрібними і правильними справами: Великий Гаруспіціум, Лабілекторій, «Роза кроків» … Але ситуація змінюється надто швидко. Про результати цих дій я не встигну навіть дізнатися, не те що скористатися ними.

– Розумію, – повторив барон. – Ой, як я вас розумію! Дедукція пасує перед інтуїцією, переживає цейтнот і остаточно здається на милість випадку! Даруйте, пані, це як кидати у вас каштанами…

– Гірше. Це як кидати каштанами в капітана Штернблада.

– Дозвольте не погодитися. Є речі значно проблематичніші.

– Наприклад?

– Припустімо, не ви кидаєте каштани в Руді, а він у вас.

Анрі спіткнулася, охнула й погодилася.

– Ви зараз у готель, бароне?

– Так. Мені завтра в похід, якщо пам'ятаєте… Коли уявлю, як з'їзд родичів іде в рейд тилами – перука сторч стає! Але спершу я проведу вас додому.

– Спасибі, не треба, – вігіла посміхнулася, забувши, що в мавпячій личині посмішки малопривабливі. – Я стомилася і вередую. Із задоволенням гуляла б із вами до ранку, кокетуючи й теревенячи про дрібниці, але… Треба, щоб ви якомога швидше опинилися в готелі. Сподіваюся, ваші майбутні соратники ще не сплять. Отож, не криючись, привселюдно розкажіть їм те, про що довідалися від мене в цирульні.

– Усе? – вжахнувся Конрад.

– Ні, звичайно. Я маю на увазі могили, де замість квесторів виявилися дрейгури. І обов'язково повідомте, що дрейгур згорів при спробі його допитати.

– Навмисний витік відомостей? Генрієтто, я все зроблю, як ви просите. І навіть не запитуватиму навіщо. Вважайте, що я кинув каштан, куди наказано.

Попереду з'явилися перші ліхтарі бульвару Олігархів.

– Що ж, мені – ліворуч, вам – праворуч. Удачі!

Вона затнулася. Напевно, треба сказати щось іще. На барона чекає похід; на тебе, подруго, – теж не ароматичні ванни з квінтетом сопілкарів. Чужі люди з відомств-конкурентів: залізний чепурун-квіз і в'їдливе стерво-віга. Знайомі два дні…

Душа була не на місці – немов до душі Генрієтти Кукіль срібнобородий чаклун підшивав дві зайві тіні, троє гучних імен і вісім сумних перспектив на майбутнє.

– Удачі! Коли справа благополучно ляже на полицю в архіві, ми ще погуляємо з вами до ранку…

Награна бадьорість у голосі барона дзенькнула фальшивою монетою. Він і сам це зрозумів, зніяковівши.

– Обов'язково, ваша світлосте. Не лізьте даремно на рожна, добре?

– І вам рожнів поменше, пані…

Конрад фон Шмуц рвучко нахилився, взяв руку Анрі; лоскітно вколов вусами, поцілував.

Пішов і жодного разу не озирнувся.

Гарна прикмета.

 

Енох Лафута, п'яниця, якого лиха дружина не пустила ночувати, хитнувся і протер очі. Весь цей час він стояв у проході між будинками, спершись на стовбур старої акації, щоб не впасти. Моряк із мавпою не бачили п'яниці, зате Лафута чудово бачив обох. І не міг надивуватися. Чи то моряк так напився, що розмовляв з дурною мавпою? Чи то він, Енох Лафута, настільки п'яний, що бачив, як мавпа відповідала матросові, потім матрос поцілував мавпі лапу, і обоє розійшлися в різні боки?

– Іди, іроде! – закричала з вікна дружина в пароксизмі милосердя. – Спи вже…

Енох викинув з голови дурне видиво й пішов.

* * *

Повернувшись додому, Анрі роздумала лягати спати. Часу на відпочинок залишалося мало, на віщі сни годі розраховувати – ці парами не ходять! – а вставати так чи інакше довелося б за півтори години до світанку.

Зітхнувши, вона заходилася накопичувати ману за рецептом тітоньки Есфірі.

Повиймала книжки із шаф, протерла пил і розставила наново, за системою «Стоунхендж», розробленою друїдами-біблота-ми Гладкої Квокти. Вимила підлогу в їдальні, спальні та вітальні, відмовившись від швабри, стоячи на чотирьох, у позі «Са-пей шукає сліди духів». Довго вовтузилася з посудом, домагаючись блиску, що принаджує веселу енергію Йой. Закамуфлювала ледь скошені двері до кухні з допомогою штори з кипарисових планок, змістивши базисний центр тяжіння поганих ситуацій за вікно, у дворик. Натерла до блиску вікна, що виходили на південь: від цього радостей повинно було побільшати, а прикрощів – поменшати. Це, щоправда, могло призвести до вагітності чи передчасних пологів, але Анрі сумнівалася, що там, куди вона зібралася, це буде важливо. Урівноважила стихії: Вогонь – курильницею для пахощів, перенесеною до ванної кімнати, Воду – келихами пірамідальної форми, Метал – декоративним мечем із сосни, покладеним на стійку в кабінеті, Дерево – розсипаною по кутках річковою галькою, Землю – сухими фіалками, покладеними в книжки замість закладок.

Відчувши різкий приплив сил, подвоїла старанність.

* * *

Туман крався вулицями Реттії.

Туман брів камінням бруківки, човгав підошвами черевиків, тягнув бліді пальці, заплітаючи місто павутинням – від бульвару XXVI-ти Ла-Ланзьких Комерсантів до площі Регуса Еволютора, від консерваторії маестро Бригета Куриація до театру «Піроглобус», від притулку Блудних Синів, заснованого безіменним купцем-бабієм, до готелю «обитель героїв». Хмари розійшлися; нависнувши над головою ківшиком, сухотно-рум'яний місяць лив у павучу сітку кров з молоком. Горгулії з даху храму Бабусі Странноприїмної безгучно роззявляли пащі, погрожуючи місяцю, але ківшик і без горгулій розумів: його час злічено.

Ось-ось розвидниться.

Ось-ось він перекинеться на пекучий окріп сонця.

 

Троє нечутно рухалися в ночі, що вмирала, не зачіпаючи павутиння, не помічені сонним патрулем, що пройшов, стукаючи брязкальцями, з ритмічними вигуками: «Люлі-люленьки-лю-лю, пію славу королю!»

Двоє вігілів та одна вігіла.

Арешт-команда Тихого Трибуналу.

Андреа Мускулюс жив у кварталі Анахроністів, у приватному будиночку, яких тут було достобіса – багатий забудовник Фриц Кабачок-молодший, викупивши за безцінь тутешні пустирі, наклепав безліч двоповерхових карликів-близнюків і озолотився на оренді. Дійсним членом лейб-малефіціуму учень Кольрауна став менш як півроку тому – відкладаючи частину нової, цілком прийнятної платні, за два-три роки він переїде у престижніший район, а зараз мусить задовольнятися малим. Це добре. Менше свідків. Сусіди носа надвір не поткнуть, якщо в будинку пана малефіка почнеться підозрілий гамір.

Вирішать, що ляльку голкою дірявить, а лялька свого щастя не розуміє, відбивається.

– Інгі, залишайся біля входу.

– Гаразд, Мантикоро.

– Грегоре, стань під тим вікном. Так, тим, що світиться.

– Гаразд, Мантикоро.

Це були кращі з кращих, Інгвальд Холєра та Грегор Прочанин. Малефік повинен радіти: по нього прийшли, як по справжнього мага найвищої кваліфікації. Сам факт такого арешту Колегіум Волхвування зараховував як особливі заслуги й видавав атестат – якщо майбутній м. н. к. виходив на волю без позбавлення прав.

Анрі бачила в цьому тонкий натяк розумника-Месропа. Зметикує малефік, у чому смак – зі штанів вистрибне, аби тільки заслужити. Хоча ні, такі, як наш бичок, зі штанів вистрибують неохоче. Навіть із магістерських штанів за вищою кваліфікацією.

А шкода…

Інгвальда і Грегора вігіла не втаємничувала в хитросплетіння задуму. їм досить знати головне: бос виписав ордер на арешт. Ім'я, прізвище, адреса. Звольте виконувати.

Челяді Мускулюс не тримав. І дверей не замикав, відповідно до традицій малефіціуму. Певні традиції стоять на ногах міцніше за закон, особливо традиції шкідливі, яким і місце в товаристві королівських шкідників. Від друзів замикатися гріх, від мага не замкнешся, а злодій у дім – щастя на поріг. Деякі малефіки ще й доплачували злодієві, якщо той доживав до повернення господаря.

У крихітному холі Анрі піднялася сходами на другий поверх. Мускулюс – чоловік законослухняний, добропорядний, опору чинити не повинен. Тому й сумує внизу Холєра, тому журиться Прочанин: знають, що не доведется молодецтво показати.

Нудний арешт.

Пуста інтрига князів світу цього.

– Ім'ям Тихого Трибуналу, вас заарештовано! Будьте такі ласкаві, ідіть за мною!

Андреа Мускулюс, що сидів за столом, підвів голову. Суконний халат розійшовся, відкриваючи міцну шию і груди. Обличчя малефіка, незворушне, восково-бліде, всіяли намистинки поту. Грубуваті риси змазалися, немов художник провів по портрету пензлем, рясно змоченим водою. Здавалося, на широкі плечі бичка раптово ліг Овал Небес, і слід тримати, триматися, чекати, поки зрізаний під корінь ясен Коловорот виросте заново.

– Ви почекаєте, поки я… оформлю папери?

Голос Мускулюса був рівний, тихий і наповнений багатозначними паузами, як у птаха Аль-Хохол, механічної дивовижі, виставленої в галереї семінарії мистецтв.

– Мені недовго… залишилося…

– Папери?

У планах авантюри ніяких паперів не передбачалося. Він що, впорядковує справи? Погана прикмета…

– Так. Ви, напевно, знаєте, що я сирота, – малефік почав облизувати губи, неприємно морщачись. – Так от, у мене знайшовся дідусь. Ось. Так, дідусь. У Раушбаху. Дідусь рік тому вмер. Він залишив мені спадок. Так, спадок. От. Мені треба підписати ряд паперів. Так.

Анрі уважно дивилася на його руки. Сильні, бугристі руки скоріше коваля, аніж чарівника. Під час розмови вони безладно рухалися по столі, безладно на перший погляд, навіть на другий, але місяць зазирав у вікно, надворі панувала осінь, ворушилася ліва фіранка, ніч відходила, репетував унизу горлатий кіт, вимагаючи любові… Розповідаючи про спадщину підозрілого дідуся, Андреа Мускулюс креслив поверх розкиданих паперів «Piscatorius linum», інакше «Рибчин невід». Креслив на превелику силу, так, ніби згадував кожен пас, кожну лінію – ось нитка, ось іще, залишилося смикнути тут, переплести там, і одне з найсмертоносніших знарядь малефіціуму, коли час не дозволяє вдатися до більш довготривалих чарів, коли маєш лічені хвилини, коли ти втрачаєш свідомість, і невідомо, хто її знайде, твою свідомість, хто підійме, обтрусить порох, пустить у хід…

Залишилося трохи, зовсім трішечки.

– Так, дідусь. Добродій Терц був такий люб'язний, що особисто прийшов до мене з усіма паперами. Так. Паперами. Ви знайомі з паном Терцом?

– Так, – у тон відповіла вігіла, намагаючись не робити рвучких рухів і переходячи в оцінковий бліц-транс. Зовсім як у саду капітана Штернблада, тільки тепер каштани доведеться тягати з вогню. – Я знайома зі стряпчим Фернаном Терцом. Але я не відмовлюся познайомитися заново.

Вона глибоко зітхнула. На лівій щоці болісно пульсувало клеймо «двох Т», зробившись видимим. Пульсація давала змогу прорвати будь-які перепони, відправити службове повідомлення за частку секунди.

– Завжди мріяла познайомитися з профосом Дозору Сімох. Пане Терц, я не в курсі, що саме ви блокували малефіку… Втім, це не має значення. Важливо інше: ви знаєте, що він зараз ударить? Чи вам погано видно з кутка?

Сутула тінь у кутку зняла капелюха і вклонилася.

– Мені добре видно, – сказав стряпчий, подавшись уперед. Складалося враження, що йому не вдалося до кінця розігнутися після поклону. Капелюха надягати він не став, немов заощаджував сили, і навіть такий дрібний жест віднімав їх забагато. – Сподіваюся, ми не будемо перевіряти, чи зможу я блокувати двох? Одного магістра й одну м. н. к.?

Він нагадував лелеку, що схопив жабу.

– Чотирьох, – виправила Анрі. – Одного магістра і трьох м. н. к. Знадвору чекають Холера і Прочанин. Двоє дуже злих вігілів. їм сказано уникати силових дій без особливої потреби, але якщо я вплутаюсь у наш любовний трикутник, вони обов'язково вчують. Зараз перший день тижня, Місяць у Цитаделі, тау-квадрат Нервових Хатин, аспект повернення сприятливий. Це означає успішність державної магії в екстремальних умовах. Повірте досвіду мантиси.

Пальці Мускулюса почали зав'язувати останній, «мертвий» вузол з петелькою.

– Так, – сказав малефік. – Спадок.

Це було страшно – блідий, скутий кайданами солдат веде бій, розмовляючи про дрібниці.

– Якщо я зніму блок, ви гарантуєте, що він не перекине «невід» на мене?

– Так, – сказав малефік. – Дідусь. Не перекину. Так.

Нічого не сталося. Якщо не брати до уваги того, що Андреа Мускулюс поліз рукою до кишені халата, дістав картату хустку й почав витирати обличчя. Рука тремтіла, малефік двічі штрикнув собі пальцем в око і брутально вилаявся, не соромлячись присутності дами. Потім він загорнув халат, зав'язав пояс, помітив, що вузол пояса – копія фінального вузла «невода», ще раз вилаявся та заходився перев'язувати.

На столі мерехтів залишений про запас «Piscatorius linum».

– Як ви мені всі набридли, – з почуттям вимовив малефік, сякаючись у хустку. – 3 вашими слідствами, дізнаннями, арештами, інтригами, планами, Чурихом… Вік би вас не бачив, пано-ве-добродії!

Він подумав і додав: – Так.

– Залишкові явища блокування, – прокоментував стряпчий, а вірніше, профос Терц, вибираючись із кутка і всідаючись у крісло. Капелюх він насадив на гостре коліно, погойдуючи ногою. – Незабаром мине. Тут хтось говорив про Чурих? Андреа, друже, погасіть вашу капость, вона мене дратує…

– Що ви хотіли від мене? – не поспішаючи гасити чари, запитав Мускулюс.

– Від вас? Взаємності. І деяких відомостей.

– Вам не здається, що я маю право перший вимагати взаємності?

– Гаразд. Драний гремлін, ніколи не хотів зв'язуватися з учнями Кольрауна! На вас орати треба, а не блокувати…

Терц сплів пальці на животі, засміявся й почав розповідь.

* * *

Стряпчий Фернан Терц, профос Дозору Сімох, взявся до чуриха недавно, замість колеги, що пішов на відпочинок.

Спостереження останніх років виразно свідчили, що некро-манти Найвищої Ради знову почали гру з вогнем. Розширення зовнішніх контактів, подорожі інкогніто, позачергові сесії Ради, скорочення числа заявок на відкриття та ліцензування нових чарів. Таємничі експерименти, проведені не у вежах Чуриха, захищених системою охоронних чарів «вирви-око», аде попало, від Бадандена до Ятриці… Закупівля свіжих небіжчиків у скорботних родичів, готових за жменю монет продати хоч матір рідну в савані з бантиком. Небіжчики купувалися в дивному асортименті: народний умілець Ясь Конюшина (на парі підкував йоржа), маестро Ґвідо Салтансен, геній клинка (довів фехтувальну залу до розорення й помер у злиднях), старе подружжя Гарбуздів, Карл і Клара, які до глибокої старості захоплювали глядачів на приапічних оргіях храму Танритаріїв, бровар Йошка Порей (на парі випивав півтора барила пива з в'яленими уклійками), найманий атлант Граммон з дочками-каріатидами (двадцять років служили опорою академічному театру ляльок і були привалені дахом під час Жучого землетрусу)…