SPATIUM VII
Арія Терціні з трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця

 
Я жив в тіні імен. В тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів,
їх смак душа приймала, наче ліки,
їх блиск в очах грозою майорів,
І супились зі стін суворі лики,
За хист мене збавляючи дарів.
 
 
Я вивчив імена тіней пізніше.
Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь
Кота, що переслідує тінь миші,
Ось тінь-тополя з тінню від листків.
А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші
Чекає він тінь-ніч на самоті.
 
 
В передчуванні зрушення племен,
Розломів тверді та кончини миру,
Не те співаю, що бажає ліра,
А імена тіней та тінь імен.
 

CAPUT VIII
«Йшли моранські хорти, брали слід на стерні – хоч круть-верть, хоч верть-круть, буде лихо мені…»

Дві найближчі години вона провела з користю.

Заморила черв'ячка в «Гусаку і яблуні»: тут подавали чудове фондю по-віланськи, з кукурудзяним борошном і трьома краплями вишневої горілки. Спершу Анрі думала відмовитись від страви, бо казанок для фондю зсередини натирали часником, а їй ще працювати з людьми. Але передумала: зрештою, з малефіком їй не цілуватися, а некротичні еманації відслідковувати, а якщо й цілуватися, то значно пізніше, і взагалі – потерпить.

Келих полегшеного кларету послабив душевні терзання.

– Пудинг? – запропонував власник тратторії, чорнявий хитрун Етьєн Кормило.

Ніхто не вірив, що прізвище в Етьєна справжнє. Вігіла теж не вірила, поки одного разу не зробила довідки за службовими каналами. Виявилося, чиста правда: чорнявий походив із давнього роду Рапунцельських керманичів, від самого Люберета Тяжке Кормило, який провів фрегат «Паладин» крізь рифи й мілини Буйнакця. З'ясувалося також, що старійшини роду піддали Етьєна остракізму за зраду традицій.

Така зрада була Анрі до вподоби: керманичі її цікавили мало, а кормильці – ще й як.

– Ти вб'єш мене, Етьєне. «Дід Кальвадо»?

– Подвійний!

– З темним сиропом?

– І горіховою стружкою.

– Гад ти такий. Мерзенний спокусник. Згубник талій. Давай, неси свій пудинг…

– Як подати? На лакованій тарелі? У срібному судку? Палаючий синім полум'ям?

– Притьмом!!!

Віслюк невдоволено крекнув, коли хазяйка після трапези видерлася йому на спину. Довелося натякнути за допомогою п'ят, що праця облагороджує, а час не терпить.

Гіббус зрозумів і заворушив копитами.

Незабаром він мирно об'їдав будяк на узбіччі Фалбальского тракту, біля приватного лабілекторію «Міманс». Тут Анрі затрималася, розшукуючи верховного лабілектора, тобто читця по губах, Ераста Драммона. Колись давно опинившись у «Мімансі» вперше, вігіла була вражена кількістю диваків – корчачи моторошні пики, вони скидалися на людей, одержимих легіонами бісів. Одні розтягали роти до вух, інші стискали їх у «курячу гузку», треті хвилями ганяли по чолу зморшки, четверті качали жовна не тільки на вилицях, а й у найнепідходящіших місцях… Обличчя лабілекторов нагадували посмертні маски вішальників, якими прикрашав стіни майстерні біснуватий живописець Адольф Пельцлер, працюючи над «Оргією безумців».

А какофонія звуків, що їх вони з себе видобували, від скреготу іржавих завісів до мишачого писку? Випадкову людину це могло перелякати на смерть.

Пізніше з'ясувалося, що досвідчений лабілектор не просто стежить за чужою артикуляцією, переводячи побачене в слова. Майстер буквально влазив у шкуру об'єкта, копіюючи міміку, звички, манеру говорити, нарешті, звучання голосу в найдрібніших детялях. Ераст частенько смішив Анрі, гуляючи з нею в юрбі та миттєво підхоплюючи на льоту будь-яку інтонацію, вимову чи акцент. Його мали за свого горяни-малабри з їхнім гортанним клекотом, запальні анхуесці, що акцентують на «о», гаркаві фламбарди, жуаєзи, що говорять у ніс…

Його мали за свого всі.

«Піймавши чушку» – один із найпристойніших виразів на жаргоні губних читців, – чудовий Ераст продовжував диктувати чужі слова, навіть якщо об'єкт повертався до нього спиною. Ні крапельки не маг-телепатор, Ераст угадував думки об'єкта – не текстову конспектуру, а стан, настрій, тональність душі, палітру почуттів. Ось і зараз, отримавши від Анрі заповітний клубочок з копією записів обсервера, він сів, схрестив ноги і заходився змотувати клубок на заговорену шпульку. Риси Драммона, від природи невиразні, спотворилися цілою серією первинних начерків. Так перебирає струни віртуоз-лютняр: перевіряючи настройку, від ряду дисонансних акордів переходячи до пронизливо-журливої теми – і раптом вибухаючи бравурним маршем.

– Германе, час! Я готовий! – скрикнув лабілектор дзвінким тенором і сам собі відповів густим, ледь хрипким баритоном. – Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…

У присутності Драммона вігіла розуміла, що відчуває звичайна людина, спостерігаючи за пасами мага. Лабілектори були двічі незамінні, коли було потрібно читати по губах одержимців. Одержимий духом часто втрачав голос: губи ворушаться, а слів немає – шипіння та кашель. Губи й ті «жили» невлад, із запізненням. Тут і наставала зоряна година лабілекторів. Іноді Анрі підозрювала в Драммоні прихованого семанта. Вивчаючи об'єкт, він рухався не силовим методом, ззовні всередину, здираючи з істини шар за шаром, а відразу проникав – виникав? Опинявся?! Падав?! – У серцевину, в таємне ядро. Користуючись аналогією, чарівник-практик витрачав сили, щоб пірнути на дно, взяти перлину й виринути на поверхню; слабенький семант опинявся на дні відразу, без зусиль, з перлами в руках. Але з випливанням виникали труднощі: семант смикав за ниточки, що ведуть назовні, ретельно з'ясовував призначення кожної, її придатність для випливання в тих чи інших поєднаннях, час минав, запас повітря вичерпувався, підступала ядуха… Дізнавшись тисячу нюансів, – якщо завгодно, зібравши мішок перлин! – ти міг втонути з усім накопиченим багатством.

На щастя, лабілектор зазвичай випливав.

– Дзиннь!

Смикаючи ротом, Ераст задзвенів, вибухнув брязкотом сталі – й замовк.

– Я спробую, – кинув він у відповідь на німе запитання вігіли. – Зараз можу сказати одне: вони чогось чекають. І ще: вони – брехуни. Зайди завтра вранці, добре?

Анрі кивнула.

Квапити Ераста – все одно що веліти сонцю зупинитися. Навіть якщо вдасться, нічого путнього не вийде.

Вона ризикувала, залишаючи лабілекторові клубок під особисту відповідальність. За витік інформації можна й клеймо зі щоки втратити. Але серед людей, кому вігіла довіряла без застережень, першим значився верховний лабілектор «Мімансу» Ераст Драммон, метр експромтарної імперсонації.

Замолоду – вуличний мім.

Пам'ятаєте знаменитий номер: «Блазень був злодій…» з величезним годинником, голубами, викраденням хвилин-монеток і сумним паяцом у трико?

Це він.

* * *

Малефік виявився пунктуальним.

Анрі здаля помітила атлетичну постать Мускулюса, що підпирала каштан біля входу в готель. Прагне пошвидше запопасти рідкісну книгу? Чи його цікавлять не тільки «Основи станомантики», а й консультації напористої мантиси? Хотілося б вірити. У всякому разі, він переодягся, не сказати б причепурився. До чепуруна-барона здорованеві-шкідникові – двадцять тисяч ліг під водою пішки, та ба! Куртку змінив на довгополий каптан, обшитий по швах тасьмою, ножиська впхав у черевики з високими клюшами, а за стрічку капелюха застромив пухнасту айстру. Такому й уроки не потрібні: красою вразить і голіруч зачавить.

Кумедний?

Анітрохи.

На мить усе навколо застигло, ставши полотном майстерного художника. Охра, кармін, лимонна жовтизна спалахами розривали залишки темної зелені; скупчення гостроверхих дахів з лускою черепиці випиналося, немов спини драконів; і посеред барвистого світу, раптом – вікно в іншу, чорно-білу реальність. Готель «Обитель героїв». Каштани марно намагалися прикрити, заступити собою наготу будинку, перекреслити квапливими мазками падаючого листя. А під деревами, на межі світів, на рубежі голих до непристойності ідеалів, що зійшлися з яскраву – щою віхолою в безнадійному двобої, застиг самотній страж.

 

Чекає.

Чого? Кого?!

Подих вітру несе здалеку гіркоту тризни, аромат палаючого листя. Завмирає, гасне в кришталі мотив нетутешнього світлого смутку, пливе над містом тінь, чиє ім'я згубилося в віках…

Мара майнула і зникла.

Малефік поворухнувся, відліплюючись від дерева; рушив назустріч.

– Нічого не знаю і знати не хочу, – заявив він, наче продовжуючи перервану розмову. – Еманації досі не розвіялися. Паскудна справа. І не треба мені розказувати: звідки сморід, що тут сталося… Я – обиватель, у мене від ваших трибунальских секретів печія. Ідемо по сліду, і більше я в ці ігри не граю.

– Гаразд.

Першими, кого вони виявили за готелем, були горда містрис Форзац і її чудовий са-пей. Захоплені зненацька на місці самовільної допомоги слідству.

Пес нюхав, дама заохочувала.

– Ха! Нас намагаються випередити! Що скаже Тихий Трибунал у вашій чарівній особі, пані?

– Для початку відрекомендує вас дамі. Містрис Форзац, чи не бажаєте познайомитися з гідним кавалером? До дам прихильний, миролюбний, мухи не скривдить… Здається, не одружений. До ваших послуг – дійсний член лейб-малефіціуму, магістр Андреа Мускулюс!

Голос вігіли перетворився на гнучке, бритвенно-гостре лезо:

– А тепер дозвольте поцікавитися: що ви тут робите? Вигулюєте собачку? Милуєтеся пам'ятками? Думаєте про високе?

Брюнетка гордовито підвела голову:

– Це моя справа, пані.

Пес утробно загарчав, присів і почав уважно вивчати гостей. Прикидав, де ліпше буде вхопити, щоб гарантовано відірвати що-небудь істотне.

Хвала небесам, мірабіл лишився біля входу в готель!

– Помиляєтеся, містрис Форзац. Це моя справа. У цей момент я перебуваю при виконанні службових обов'язків на місці злочину. Будьте такі ласкаві, відповідайте.

– Припустимо, я відмовлюся відповідати.

– Тоді чи не буде ваша ласка проїхати зі мною до Трибуналу? З такої нагоди ми перетворимо вихідний день на будній.

– А що, як я передумала? Вирішила піти слідству назустріч?

– Назустріч? За моєї відсутності?

Аж на язиці свербіло відповісти: «Слідство вашої допомоги більше не потребує!» Але Анрі стрималася. Невідомо, як поводитиметься. Малефік малефіком, а са-пей – він і в Дангопеї са-пей.

– Атож. За відсутності.

– Чудово. Виходить, ми з'явилися вчасно. Приступимо?

Містрис Форзац кивнула з такою кислою нехіттю, що вігілі

мало щелепи не зсудомило.

– Прошу вас, майстре Андреа. Приєднуйтеся.

– Собачу роботу підсунули, – буркнув ввічливий малефік, глузливо кланяючись псові. – Привіт, колего!

Лю діловито обнюхав «колегу» і залишився вдоволений результатом. Хазяйка ж присіла над собакою, спритно перебираючи пальцями, зібрала численні складки шкіри Лю й натягнула, даруйте, з задниці на голову таким собі твердим каптуром. Пес стоїчно терпів.

– Слід, Лю! – звеліла містрис Форзац.

«Слід, Андреа!» – подумки звеліла вігіла.

Спершу повільно, та дедалі швидше са-пей закружляв на місці, розгортаючи кола спіраллю та припадаючи носом до землі. Малефік завмер у центрі цієї спіралі, немов очікуючи, що Анрі йому теж шкіру зі спини на голову натягне. Не дочекавшись, щільно заплющив очі; немов сліпий, обмацав повітря – так торкаються чужого обличчя, знайомлячись.

– Паскудна справа… – повторив шкідник, чорний як хмара.

Він присів навпочіпки, провів долонею по каменю бруківки.

Роздуваючи ніздрі, шумно втяг повітря. Надовго зайшовся хрипким кашлем, відвернувшись від дам.

– Туристанська суміш. Мандрагора з «горючими слізками» і сушена жовч лисиці. Спеціально від нашого брата присипали. Хоча… у мене від мандрагори «каскад» стоїть. Треба пробувати. А собака повинен упоратися. На са-пея вони не розраховували…

У відповідь Лю ображено чхнув і потрюхикав до виходу з тупика. Двічі пес озирнувся, перевіряючи, чи йде за ним хазяйка. Очі Лю затягла склиста пелена, схожа на зміїні повіки, зрощені і прозорі. Сонце в пелені не відбивалося.

З таким ефектом вігіла стикалася вперше.

Гукнути Гіббуса? Ні, не варто. Зчепляться мірабіл із са-пеєм, розтягай їх потім! А справі вже точно кінець: вдруге умовити стервозу-Форзац навряд чи вдасться. Нічого, в разі необхідності є спосіб викликати Гіббуса хоч із чертогів Нижньої Мами. А зараз і пішки прогуляєшся, красуне.

Першим по сліду, ясна річ, ішов Лю; двожильна брюнетка не відставала від пса, демонстративно ігноруючи супутників. Похмурий малефік біг похитуючись, як п'яний матрос; він часто нагинався, ведучи широкими долонями по землі, і бурмотів під ніс:

– Пливе, зараза… Брешеш, не втечеш!..

Вони вибралися в провулок Усікновіння Глави, безлюдний і тихий. Лише з погребка з символічною назвою «Кавалер-без-Перуки» долинав різноголосий спів. Складалося враження, що в «Кавалері…» гуляють усі жителі провулка поголовно. Далі слід звернув на Броварську, де з нагоди вихідних і гарної погоди всюди було розбито пивні намети. Добродушні бюргери здували піну з величезних кухлів і з цікавістю спостерігали за дивною процесією. Від коментарів, щоправда, утримувалися: і малефік, і пес не неналаштовували на пустопорожні жарти.

Анрі щиро сподівалася, що й вона – теж.

У якійсь баладі чула, що в магічок проблеми з дітонародженням, що всі вони холодні, як крижинки, а жіночих нездужань у них не буває взагалі. Бігай-стрибай, в'яжи-ворожи тридцять днів на місяць. Попадися гад-трубадур під руку – розтоптала б і прах по вітрі розвіяла…

Вулиця вивела квартет слідопитів на південно-західну околицю, повернула раз, другий, і вперлася у ворота цвинтаря Вторинної Інкарнатури. Не найпрестижніший цвинтар у столиці; навіть баби, що торгують похоронними асфоделями, тут сиділи худі та злі. Проте, охоронні чари на воротах і чавунній огорожі відповідали «Настанові про посмертну турботу», стаття XIV, розділ «Нагляд за місцями поховання». Для живих громадян дорогу відкрито в будь-який бік, але якби завелися в склепі жвавий упир, меморіальний хробак, клопотун чи дух-інгабітант – назовні їм ходу немає.

– У якій, панове-добродії, потребі? Хто покійний, хто супроводжує?!

Хирлявий мужичок випнув груди колесом, щоб усі бачили бляху-пентакль із синього срібла – знак цвинтарних наглядачів. Для більшої ваги сторож насупив кущисті брови й настовбурчив бороду віником. Іншим разом можна було б посміятися. Але зараз Анрі квапилася.

– Тихий Трибунал! – гаркнула вона, роблячи видимим клеймо на щоці.

– І лейб-малефіціум, – солідно прогув Мускулюс, відмахуючись по-казенному. На долоні малефіка зеленим вогнем спалахнула емблема служби: змія п'ятьма кільцями оповила кинджал.

Сторож поквапився виструнчитися.

– У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.

– Переконаємося, – лиховісно пообіцяла вігіла.

І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:

– Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?

– Я, ваша честь!

Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.

– Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?

– Підозр не було, ваша честь! Ховати небіжчиків – ховали. Двічі.

– Вночі?!

– А що, вночі не мруть? – у свою чергу здивувався сторож. – І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.

Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?

– Двічі? О котрій годині?

Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.

– Перші ще до півночі з'явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі – після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…

Сторож відчув, що ступає на слизький шлях, і заквапився з уточненнями:

– Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…