Дресирована гарпія, навчена співати дітям колискової, справила б на Анрі менше враження.
– Світлої мани! – звернувши увагу на жрецьку накидку, привіталася вона суворим тоном. Суворість здебільшого адресувалася зрадникові-Гіббусу. Мало я тебе гладила-чесала, ренегате?!
– Навзаєм, пані Кукіль.
Старий обернувся до Анрі й заходився зосереджено підкочувати рукави сорочки, і без того засукані по лікоть. Під поглядом його бляклих, льодистих очей вігіла відчула себе юною дівчинкою і добрячою твариною, набагато гіршою за розімлілого віслюка. Сто разів збиралася забігти в Універмаг, зустрітися з викладачами, і на десятиріччя випуску обіцяла прийти, клялася, запевняла, а потім не прийшла – справи, клопоти, чергування в Трибуналі, думала взяти підміну, але закрутилася…
– Я рада вас бачити, наставнику Лацій. Слово честі, рада. Знаєте, я…
– Знаю, дитя моє, – лагідно відповів старий жрець. – Я всіх вас знаю. І ніколи не ображаюся. Ми – мантики, для нас майбутнє – мовчазний приятель, потайливий, але рідний… Чи ж можна ображатися на витівки, про які знаєш заздалегідь?
А пам'ять відгукнулася давньою луною:
«Шматок пастиря – це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»
– Ви привели сюди залікову групу?
– Я тут працюю. Четвертий рік. В Універмазі залишив кілька годин і екстернатуру. Колегіум Волхвування довірив мені представляти Раду Колегіуму у Великому Гаруспіціумі…
Перш ніж вігіла кинулася вітати наставника з підвищенням, Лацій Умбрус спокійно додав:
– Мій нинішній профіль – глобальна семантика.
Замість поздоровлень Анрі дивом вдалося стримати співчутливу репліку.
Овал Небес! – навіть зуміла не змінитися в обличчі.
Семантика як розділ Високої Науки займалася призначенням тонких зв'язків між знаком – словом, пасом або руною – і явищем дійсності, яке цей знак символізувало, концентруючи в собі. Зв'язків була сила-силенна, кожен мав персональне призначення, що розпадалися на сотні в'юнких значень-фрагментаріїв, на тисячі крихітних значків-«семочок» … Від ядра найпростішого закляття назовні тяглися сотні ниток, глузливо вібруючи непрямими асоціаціями. Досвідчений семант нагадував мудрого сороконога з казки «Пень дядечка Гримуальда» – досконало вивчивши анатомію кінцівок, написавши томи дисертатів про механізм ходьби з вискоком та бігу підтюпцем, цей мудрець усе життя пролежав на порохнявому пні, задерши чотири десятки власних кволих ніжок до неба.
«Емотивна коннотация любовних замовлянь».
«Денотативний макрокомпонент руни Цибуля».
«Сигнифікат базових прокльонів».
Зубодробильні лекції з теормагу Анрі згадувала зі здриганням.
Уже перейшовши в Тихий Трибунал, після вдало розкритої «Справи про тенора-зломщика Джельсоміно» вона зрозуміла: практикуючі маги ставляться до семантики, як голосисті співаки – до сольфеджіо. На словах (особливо – на іспитах і заліках!) визнаючи виняткову важливість теорії, насправді вони віддавали перевагу конкретним діям. Маги міняли світ; семанти пояснювали, як і чому це відбувається. їхня здатність до аналізу у зворотній пропорції залежала від рівня особистої мани: що менше її накопичувалось у семанта, то вірніше він уловлював призначення тонких зв'язків.
Слабкість слугувала за інструмент.
Ювеліри часто короткозорі.
Глобальна семантика, що займається загальними призначеннями зв'язків світобудови, була синекурою для відставних професорів, чий вік уже не дозволяв прямо працювати зі струнами долі. Час немилосердний. Шамкаючи та бризкаючи слиною, пристарілі глоба-семанти, у минулому – світочі Високої Науки, роками сперечалися про вплив фонетичної оболонки слова «черепаха» на деформацію панцира Великої Черепахи, яка за мільярд років неодмінно призведе до світотрясіння.
Такі диспути слугували невичерпним джерелом для анекдотів.
– Усе гаразд?
Навіщо ти це запитала, подруго? Сліпому видно: Лацій Умбрус дуже здав. Кучері зріділи, відкрили суху шкіру черепа, на руках виступили плями, схожі на величезне ластовиння; у роті бракує зубів. Колишній богатир поступився місцем старезному патріархові, здатному лише гладити норовливого лошака-мірабіла й пробачати забудькуватим ученицям.
– Ні. Імена відкидають тіні, тіні дістають імена. Зовсім не гаразд, дитя моє…
Він потягся і торкнувся пальцем куточка ока вігіли. Облизав палець, пробуючи на смак крихітну сльозинку. Старого хитнуло, ніби відчутний тільки для Лація вітер промчав столицею. Спершись на холку Гіббуса, жрець нагадав скульптурну композицію «Хальґер Волхв прощається з конем». На щастя, віслюк стояв твердо, наче справді був відлитий із бронзи.
– Бережи себе, – тихо сказав наставник.
Анрі так і не зрозуміла: було це побажання чи передбачення?
* * *
Відпустивши поводи, вона дозволила віслюкові самому обирати дорогу. Думки текли спокійно, тихою літньою рікою, байдужою до того, що діється на берегових кручах. Течія збивалася на перекатах – взяти слід! Знайти підходящого малефіка… – і знову виходила на стрижень, гойдаючи човни із усіляким повсякденним дріб'язком. Цокання копит заспокоювало, вводячи в частковий транс. Одна з таємних властивостей мірабілів: периферійний резонанс з аурою хазяїна на рівні слабоефірних взаємодій. Якщо хазяйка на додачу ще й мантиса…
Давай, Гіббусе.
Тюпай риссю, хороший.
Замітальники прибирали листя з бруківки. Згрібали у дворах у величезні купи, чиркали кресалом, підносили тліючий ґніт до колишньої чуприни клена чи акації. Спершись на мітли, стояли, дивлячись на багаття, дихали гострим, ядушним ароматом, перекидалися скупими репліками без особливого змісту.
Сонце, жовте, палаюче, старший брат тисяч загиблих листочків, співчутливо моргало з небес. Замітальниця-ніч щовечора згрібала сонце з неба у двір. Відпочиваючи, сонце міркувало, як гарно було б взяти й одного чудового ранку з'явитися на світ – зеленим. Не у вічній пожежі осені, а яскраво-зеленим, як клейкий листок. Правда, весь світ тоді доведеться вигадати наново, щоб не дуже дивувався примхам світила…
Пряв вухами задоволений віслюк, насолоджуючись останніми теплими деньками. Незабаром він звернув з маленької, затишної площі Трьох В'язнів на Пишномовну. Мить легкого запаморочення, а також дзенькіт монетки, впущеної замурзаним сажотрусом, підказали вігілі: вони на вірному шляху. Підганяти мірабіла не слід ні в якому разі. Проскочить потрібне перехрестя – і всю працю грифонові під хвіст.
На роздоріжжі – тут Пишномовна, як жало змії, роздвоювалася на Пепінів бульвар і вулицю Дігтярів – віслюк зупинився в нерішучості. Затанцював на місці, схожий на легендарного дракона Беррида Лускокрила, який не зумів вибрати між двома принцесами і помер двічі: від голоду та туги за сімейним життям.
Годинник на ратуші вдалині пробив полудень.
Роздоріжжя було знайоме. Он і вивіска, написана старомодною «жаб'ячою в'яззю»: «Інкунабула». Якщо спуститися в напівпідвал крутими гвинтовими сходами, опинишся в букіністичній крамниці майстра Ан'ярхотепа. Всупереч поширеним уявленням про букіністів, потайливих горбанів, майстер Ан'ярхотеп молодий, привабливий, «не любить» випити і вміє цілуватися по-малабрійськи. Втім, у бібліографічних раритетах майстер Ан'ярхотеп тямить не гірше, ніж Просперо Кольраун – в каскадних піроглобулах.
Анрі спішилася.
Тепер можна думати про головне, не ризикуючи порушити резонанс.
Найпростіше вивідати адресу Андреа Мускулюса в архівах Тихого Трибуналу. Але сьогодні вихідний! Відповідно до едикту «Про боротьбу із надмірною службовою запопадливістю», у вихідні та свята вільний вхід у будинок «двох Т» дозволявся лише босові. Сфінкси-вартові на підкуп відповідали зубовним скреготінням, зациклюючись на риторичній загадці: «Стій, хто йде?!» Можна викрутитися гадюкою на пательні й отримати разовий допуск. Подати чолобитну, дочекатися рішення, і за тиждень-два…
Неподалік від крамниці букініста купка роззяв аплодувала артистам: сухорлявому жонглерові в літах і молоденькій танцівниці. У прозорому повітрі маяв різнобарвний калейдоскоп: булави, кільця, кулі. Обклеєні бісером і мішурою, вони спалахували на сонці. Вігіла віддала належне майстерності жонглера. Хоч підозрюй наявність схованого чаклуна-левітатора. Однак ані найменшого викиду мани не відчувалося. Просто талант.
Дурна ти жінка, Мантикоро.
Талант не буває «просто».
Танець дівчини на бруківці. Танець різних предметів у повітрі. Танець артефактів, наповнених маною по вінця, у руках сотень майстрів Високої Науки. Рівновага – це банально. Чорне й біле – для наївних квесторів, що чіпляються за слизькі, як жива риба, ідеали. Скоріше перегони – вперед виривається то один, то другий рисак, визнаного фаворита змінює «темна конячка», їх обходить зовнішньою доріжкою міцний середняк, спіймавши кураж… Немає фінішу. Немає судді з прапорцем. Вічні перегони – справжня, найсправжнісінька висока рівновага. Так мантик жонглює ймовірностями, так маг метаморфує потік мани.
Булави й кільця тримає в повітрі не літній жонглер.
їх тримає захоплений погляд глядачів.
Віра в неможливість падіння.
Вирізана з колоди груба болванка жалюгідна й безглузда. Для мистецтва вона примітивна, для Високої Науки – непотрібна. Навіть для перших віруючих, що припадали до стоп ідола, це швидше символ надії. Надії на покровительство і здійснення бажань. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке – намолений ідол. Сплячий до часу вулкан, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишньої болванки набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.
Член Королівського Реального Товариства Генрієтта Кукіль частенько замислювалася про Пуп Землі, Омфалос, смішну реліквію Чорно-Білого Майорату. Замислювалась – і їй ставало зовсім не смішно. Ворожити на Пуп вона боялася. Чи не тому Всевидющий Приказ зволікав з оповіщенням Тихого Трибуналу? – боялися, що віги зведуть слідство на сизьке…
– …крисюк місцевий підкочувався. Десятину вимагав.
– Коли?
– Та щойно.
– Ну?
– Його пан один віднадив. Здоровий такий. Я-а-ак припечатав з правої!
– А крисюк?
– Хвоста між ноги, і дьору…
– Так йому і треба! З цією мерзотою інакше не можна!
– Он, он, дивися!..
– Хто? Крисюк?!
– Та ні! Той добродій, здоровий…
«Здоровий добродій» зболили виходити гвинтовими сходами із крамниці майстра Ан'ярхотепа. На світ з'явився спершу капелюх, потім голова, широченні плечі під курткою… Віслюк голосно заіржав, вимагаючи частування й похвали. Гіббус знав, що чесно заробив і те, й інше.
– Ясного дня, пане малефіку. Вибачте, ми не були представлені одне одному. Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу.
– Радий знайомству.
Нічого схожого на радість на грубуватому обличчі Андреа Мускулюса не позначилося. Скоріше, навпаки. А в голосі пролунало відверте глузування. Правий був Месроп. Нас тут не люблять.
Цей бичок – не містрис Форзац. Будемо брати бичка за роги.
– Я прошу вас посприяти слідству.
– Я давно не під слідством, пані. Чистий, аки агнець.
Мускулюс зловтішно посміхнувся краєчком рота.
– Мені це відомо, пане. Якщо бажаєте, можу ще раз вибачитися від імені Трибуналу.
Малефік важко переступив з ноги на ногу. Зображаючи задуму, здійняв очі догори; потер ретельно виголене підборіддя. Зняв капелюха, струсив неіснуючу порошину, знову надяг.
– Загалом, я не проти, пані.
«Хвала Вічному Мандрівцеві!»
– Рекомендую подати запит від імені Тихого Трибуналу відповідальному секретареві лейб-малефіціуму. Розглянувши ваш запит у триденний термін, секретар передасть його моєму прямому начальникові, лейб-малефактору Серафимові Нексусу. Коли пан лейб-малефактор знайде час ознайомитися із цим папером, він прийме рішення, оформить відповідним наказом і
звелить мені виконувати. Після чого я, безсумнівно, надам вам будь-яку посильну допомогу.
Можна уявити, як «здорового добродія» марудили в ТТ під час слідства. А тепер з'явилася чудова нагода відігратися. Ось вам, маєте.
– Перепрошую за настирливість, але мова йде про залишкові некро-еманациії. Ви чудово знаєте, які вони нестабільні…
– Дуже шкода, пані. На жаль, сьогодні, як ви могли помітити, вихідний, який я вирішив присвятити пошукам найдзичайно рідкісного манускрипту.
– Якого саме?
– «Основи станомантики» Криббеля Етерна.
– Наскільки я розумію, станомантика – не ваш профіль.
– Помиляєтеся! Визначення подальшої долі людини по тому, як вона стоїть, ходить, переступає з ноги на ногу, – дійсно не мій профіль. А що скажете про прямі та зворотні зв'язки? Тісне взуття, дрібні травми гомілкостопу, пальців ніг, мозолі від жорстких черевиків? Дрібниці?! Аж ніяк! Якщо простежити зв'язок, ми дійдемо до витонченого варіанту опосередкованого пристріту через станомантику! А пристріт…
– …ваша рідна стихія, – закінчила за малефікаАнрі. – Тонко, нічого не скажеш. Ваш розум гострий і міркування оригінальні. Не сприймайте як спробу грубих лестощів.
– А тому з жалем змушений відкланятися, – розвів руками Мускулюс.
Відповідь його, як не дивно, мала в собі щирі нотки.
– Воля ваша, пане. Однак, боюся, ви даремно витратите вихідний день.
– Чому ви так думаєте? У Реттії достатньо букіністичних крамниць…
– …де торгують мотлохом і белетристикою. Якщо «Основ станомантики» не виявилося в «Інкунабулі», ви не знайдете їх ніде в місті. Я знаю, що кажу. За своїм примірником я ходила понад рік.
– У вас є Криббель Етерн?
Дуже кортіло покомизитись у відповідь. Але Анрі роздумала ризикувати.
– Звісно. Мій профіль до вступу на службу – загальна мантика.
– Яке видання?
– Академічне. З ілюстраціями Дюр'є.
– Ви дражните мене, пані? Чи…
– Чи. Я пропоную угоду. Ви отримуєте від мене «Основи станомантики» на необхідний час. Якщо захочете, замовите копію переписувачеві. На додачу я готова частково, у міру моєї зайнятості, консультувати вас. Натомість…
– …я беру для вас некро-слід.
– Так.
Анрі очікувала паузи. Цей упертюх зі статурою коваля й підходящим прізвищем – «Нихонова школа»! – не міг отак відразу визнати себе переможеним тендітною жінкою. Він вдаватиме, що вагається, зважує «за» і «проти», врешті-решт не поступившись дамі, а прийнявши власне рішення…
Вона чекала паузи й помилилася.
– Гаразд. Я згоден. Зараз мені потрібно додому, але через дві години я підійду до вказаного вами місця. І пам'ятайте: з урахуванням майбутніх консультацій!
Малефік підморгнув з натяком.
У відповідь Анрі мало не зробила знак від пристріту.
Саме в цей момент жонглер відклав убік кільця й булави, взяв маленьку кіфару, настроєну на два тони вище звичайного, і заграв знайомий вступ. Мотив підхопила дівчина – слабким, але приємним сопрано. Арія Терціні з трагедії «Зоря». Та сама арія, що її муркотала Анрі, висаджуючи «Розу кроків»; арія, яку співав хор хлопчиків у сні – віщому, але нерозгаданому.
Такі збіги жодна мантиса не сприйняла б як пустопорожню випадковість.