– У сенсі дрібного, але родовитого нареченого?
– Годі вам, пане! Вам навіть у польоті джмеля ввижаються натяки…
– Не викручуйтеся, пані! Якщо ваш віслюк не дає проходу моїй кобилі, до того ж ображає дією чесного конюха, що виконує свій обов'язок – це не привід відразу переходити на особистості! Хотів би зауважити…
– Ні, це я хочу зауважити, що одна світлість третій тиждень проходу не дає одній добропорядній кобилі! Тобто, звісно, вігілі. Світлість ірже і б'є копитом… А ці дуелі! Хто просив вас викликати молодого графа де Палена?
– Ви шепотілися з ним на балу в д'Артьєнів!
– Я складала йому бліц-прогноз на вдале одруження!
– Під час менуету?! Кокетуючи й підморгуючи?! Ха! Тисяча інкубів! Я щасливий, що в літтернському відділенні Приказу знайшлися шаблі-торохтілки! Зганьблений шістнадцять разів проти трьох, цей гарненький шмаркач хутко висотався з міста…
– Пане, ви ревнуєте?
– Я? Анітрохи! І маю твердий намір повернутися до наших віслюків… Я маю на увазі: до вашого віслюка і моєї кобили…
Поїздка в Літтерн, на води, безумовно, вдалася. Барон був щасливий, хоча не зізнався б у цьому на суді під присягою. Якби йому хто-небудь сказав, що бесіди Конрада з Анрі, якщо слухати з боку, нагадують вічні сварки законного подружжя – фон Шмуц лише розсміявся б у відповідь. Особисто барон від таких розмов отримував задоволення, порівнянне хіба що з придбанням флакона рідкісного «Сатьянапал Деві», єдиного в партії кумхарських парфумів. Іноді він жалкував, що замолоду віддавав перевагу службі, на шкоду забавам серця, але щораз доходив висновку, що зрілість відчуває гостріше і насолоджується без поспіху, властивого жовторотикам.
Він навіть запропонував Анрі вийти за нього заміж, але вігіла відмовилася. їй у бароні не подобалося все; ну, майже все. Наступного дня, снідаючи грінками й варенням з пелюстків троянд, Генрієтта Кукіль замислено сказала, що, можливо, титул баронеси фон Шмуц – достатня компенсація за ряд особистих незручностей. Але тут з'ясувалося, що барон вночі передумав і вирішив назавжди залишитися холостяком. Сніданок перервався, і Анрі три з половиною години демонструвала вредному квізові переваги сімейного життя; потім вони поїхали до джерела, де барон погодився, що дехто все-таки потребує досвідченої і, головне, завбачливої баронеси – якщо Анрі погодиться ощасливити…
Анрі не погодилася, і все пішло по новому колу.
Часом Конрад думав, що коли вони дійдуть спільної думки про шлюб і все скінчиться вінчальним вівтарем у храмі Добряги Сусуна, це буде значно нудніше за нескінченні сварки і примирення. А Генрієтта стверджувала, що сваритися й миритися після укладення законного шлюбу в сто разів захопливіше. Словом, тема незмінно знаходила відгук у двох небайдужих серцях.
Одержати відпустку обом вдалося лише пізньої весни, та й то завдяки заступництву Кольрауна, а також найвищому втручанню: його величність Едвард II підписав указ про нагородження барона орденом «Темної Брані» 1-го ступеня зі стрічками й бантами, а наприкінці указу вставив короткий, не належний за формою, але дуже переконливий постскриптум. Ознайомившись із королівським постскриптумом, жовчний прокуратор Цимбал баронові всю пліш проїв, ремствуючи на підлість і невдячність окремих обер-квізиторів, але відпустку дав. Яким побитом Анрі домоглася від голови «двох Т» аналогічної милості, залишилося загадкою, але в Літтерн вони виїхали вдвох. Знамениті місцеві джерела, чия вода благодійно впливала на печінку та інші тілесні жили, виявилися вищими за будь-які похвали. Додамо, що печінка барона вечорами неабияк страждала від сухого літтернського хересу, чудового в поєднанні з гострим сиром «Жильдерець», оброслим густою синьою бородою плісняви, а інші тілесні жили Конрада вночі піддавалися надмірній утомі.
Отже, вранці були води, а далі – як вийде.
Там Літтерні, в товаристві екзальтованих шанувальниць, знайшовся й уславлений бард-вигнанець Томас Біннорі. Печінка барда, відповідно до рекомендацій медикусів, потребувала цілющих вод значно більше за печінку квізитора. Потягаючи шипучу вологу, Томас на годинку-дві розганяв табун любительок поезії, щоб від душі поговорити з «приємними людьми в нашій особі», як любив жартувати Біннорі в доброму гуморі. До творчості барда Конрад був байдужий, віддаючи перевагу бульварним трубадурам, але йому було приємно бачити розпашілу Анрі, яка збуджено сперечається з млосним поетом про переваги асонансної рими над консонантною. Заради цього він погоджувався терпіти настирливий інтерес барда до «Справи про зниклих квесторів»:
Томас терзав барона, примушуючи знову і знову повертатися до закритої справи, згадуючи дрібнички й деталі.
Не виходило відкараскатися навіть таємницею слідства: історія набула широкого резонансу, про неї пліткували в Реттії на кожному розі – а численним учасникам «базару за сімома печатками», як висловився Месроп Серкіс, роти не заткнеш.
Уникаючи зайвих подробиць, що могли скомпрометувати високопоставлених осіб, барон задовольняв цікавість барда. Сам же бард шкріб пір'їнкою в записнику й запевняв Анрі, що після повернення неодмінно перепише трагедію «Зоря», додавши купу чудових арій і речитативів.
– Бароне, ви пройшли повз золоті копальні! – вигукував Томас по сто разів на день. – Чудова, чудова тема! От скажіть: скільки сторінок зайняв ваш звіт про справу? Можете не відповідати, я й сам знаю: багато для квізитора, мало для мистецтва! А я напишу шість балад, за числом квесторів, поему «Губерт і Хендрика» в п'яти частинах з прологом і епілогом, батальну сагу «Про дім Рівердейлів», оду «Крепундія», авантюр'єтту «Подорож із Реттії до Чуриха» з купою продовжень, ліричну драму «Барон у похід зібрався» …
– Навіщо так багато? – сміялася Анрі.
Бард не поділяв її веселощів.
– А тому, що в мене планується капітальний ремонт будинку. А стерво Франческа, моя колишня дружина, по суду відбирає десятину з кожного гонорару, включаючи подарунки його величності. І потім, я хочу обновити гардероб. А крихітка Лізетт – вона така вибаглива… Як накажете викручуватися, пані? Ні, ви врятували мене, слово честі, врятували: епічний цикл «Сто років самотності», серіал «Горбатий лицар» …
– Ваші саги не матимуть успіху, Томасе, – сказав барон. – У цій історії не було жодної любовної сцени. А нинішня публіка надто вимоглива: на чистих баталіях та інтригах успіху не побудуєш.
– Ох, бароне! – кумедно розвів руками бард. – Багато в чому ви праві. Але мій талант дозволяє бачити далі нудної правди життя. Повірте, любовних сцен не бракуватиме…
І Томас Біннорі підморгнув зніяковілій вігілі.
Наприкінці відпочинку барона наздогнала депеша. На щастя, не службова, а особисте послання – з канцелярії Ордену Зорі. До закритої справи про квесторів депеша стосунку не мала. Конрада фон Шмуца, розсипаючись у люб'язностях, переконливо просили бути в столиці за п'ять днів – аби вшанувати своєю присутністю відкриття дитячого притулку, заснованого Орденом. Барон мав честь опинитися в раді піклувальників цього притулку. Хоч би номінально запитали згоди, ідеалісти драні! На жаль, відмовитися Конрад не міг: дитячий притулок – справа шляхетна, а в депеші ясно вказувалося, що прокуратор Цимбал, старий лис – теж у числі піклувальників…
Послання такого самого змісту, доставлене спритним поштовим генієм, одержала й Анрі.
* * *
– То звольте доповісти: приїхали, добродії мої!
– Не «звольте», а «дозвольте», – не забарився виправити агітатора пунктуальний Конрад.
Перебравшись із сідла в карету, а з Літтерна – в Реттію, він знову згадав про свій колишній педантизм.
– Даруйте, пане, ми в університетах не сиділи. Ми більше на облучку, з батогом. Дозвольте до сплати півбінара й три мони… Що, знову не те сказав? – щиро засмутився кучер, побачивши скепсис на обличчі дворянина й посмішку на губах дами, якій той подавав руку, допомагаючи вийти з карети.
Втішивши агітатора не половинкою, а цілим дзвінким бінаром, фон Шмуц миттєво забув про кучера з його словесною плутаниною. Тому що пережив сильне потрясіння, підсилене жахливим відчуттям deja vu. Hi, будинок притулку був незнайомий баронові. Триповерховий, у стилі «modern antiq»: низькі сходи ведуть до портика з крученими колонами перед входом; високі двері з ручками з виливаної бронзи; фасад з мереживними вікнами прикрашений ліпленням; два пузаті балкончики, широкий фронтон, двосхилий дах…
Зате на фронтоні був до болю знайомий напис:
ОБИТЕЛЬ ГЕРОЇВ
Відповідно, ліва половина будинку сяяла сніжною білизною малабрійського мармуру, а права пригнічувала непроглядною чорнотою дангопейського базальту. Ґрати огорожі, пофарбовані
в ті самі два прокляті кольори, чорно-білі плитки доріжки, що веде до будинку…
Добре хоч траву й деревця молодого парку пофарбувати не додумалися!
Поруч тихо охнула Анрі. І було чого: доріжкою до почесних гостей поспішав Амадей Вольфганг Трепчик-молодший власною персоною! Фізіономія готельєра промінилася щастям найвищої проби.
– Ваша світлосте! Пані вігіло! Радий, сердечно радий бачити вас у доброму здоров'ї! Просимо, просимо, всі тільки на вас і чекають…
– Трепчику, – не втерпів барон, – змилуйтеся! Ви-бо як тут опинилися?!
– Ох, ваша світлосте! Я завжди казав: незважаючи на службову суворість, ви – людина тонкої душі! Вам, як батькові рідному… Розумієте, в житті моєму сталося багато змін, і доволі радісних! По-перше, я розлучився з Віолеттою…
«Вітаю!» – мало не вирвалося в Конрада.
– …і оженився на Аничці! Ну, ви повинні пам'ятати! – куховарка, я з нею ще… хе-хе, діло молоде… До речі, в готелі мені зробили повний ремонт за рахунок орденської канцелярії. Спасибі панові Терцу; ох, який стряпчий, таких пошукати!
– Це правда, – кивнув барон. – Таких удень зі свічкою…
– А потім мені запропонували посаду керуючого. Тут, у притулку.
– Пан Терц виклопотав для вас посаду керуючого? – вдавано здивувалася Генрієтта, прямуючи доріжкою під руку з бароном слідом за Трепчиком.
– Ні, звичайно! Запит надійшов з канцелярії Ордену. Мовляв, збитки відшкодували, як годиться, а тепер хотіли б скористатися вашою діловою кмітливістю. Я подумав і погодився. Справа шляхетна: діточкам догляд потрібен, ласка… Платню поклали гарну, гріх Вічного Мандрівця гнівити…
– А готель? Продали? Закрили?!
– Готель я на Аничку залишив. Вона в мене розумниця: німа, а будь-якому язикатому пройдисвітові сто очок фори дасть. І гості раді, що німа; особливо ті, хто мене знав… Ось, прошу до холу, і далі сходами, в залу нарад…
На превелике полегшення новоявлених піклувальників, «Обитель…» виявилася чорно-білою тільки зовні. Двері м'яко зачинилися за спинами, відсікаючи двоколірну мару – і на барона з вігілою ринула хвиля барв, звуків і ароматів. Бордовий плюш м'яких крісел, шандали з безліччю свічок із воску, забарвленого вигадливо і яскраво; пастельно-кремовий тон стінних шпалер наводив на думки розслаблені й меланхолійні. У хмарі пахощів чітко вгадувався струмінь доброго мускателю. Мелодійний дзвін кришталевих келихів, приглушений хор голосів, млосний шелест суконь… Стелю зали прикрашала мозаїка: море в бурунцях піни, чоловік у лахмітті, стоячи на березі крихітного острівця з пальмою-одиначкою, радісно розмахує руками, а до острівця поспішає гордовитий фрегат на всіх вітрилах, наповнених вітром і підсвічених рожево-золотавим сонцем.
На вигляд остров'янину-анахорету було років сорок, і у вихованці притулку він за віком давно не годився.
Однак алегорія вражала.
– Скоро почнеться церемонія відкриття, – Трепчик ледве стримував радість, немов його призначили не керуючим, а небесним покровителем притулку. – Чи не бажаєте келих вина? Солодошів? Літтернської водички?
– Водички не треба, – барон замислено, ніби дегустатор, втягнув носом повітря, на мить закотив очі під лоба. – Здається, чорний мускатель із Бадандена. І ще… м-м… Хтось п'є рожевий емурійський мускат. Сім років витримки.
– О, ваша світлосте! Ваш ніс – надбання вітчизни!
– Що скаже Тихий Трибунал? – обернувся Конрад до вігіли.
– Тихий Трибунал цікавиться: мускат і мускатель – це не одне й те саме?
Барон став схожий на незайманку, якій запропонували голій проїхати верхи вулицями Реттії. І не заради порятунку батьківщини, а за смішні гроші.
– Генрієтто, ти ганьбиш мене в присутності сторонніх! Мускат – вино лікерне, зріле, з тонами троянди, меду й цитрона! А в мускателі є домішки винограду інших сортів, він на третину кисліший, і аромат слабший… Але, зауважу, букет мускатів за тривалої витримки погіршується; що ж до мускателів…
– Тихий Трибунал, – перебила Анрі натхненного оратора, – простий і доступний. Тихий Трибунал каже «так» мускателю.
Не в змозі сперечатися з очевидним, барон скрушно розвів руками.
– Отже, мускатель для дами, і скляночку рому…
– Дванадцятирічний золотий «Претіозо»! – просяяв Трепчик. – Носом не похвалюся, але пам'ять, знаєте, ще зубата! Агов, Гастоне…
Незабаром, з келихами в руках, вони пройшли до центру зали.
– …Номочко, припини їсти очима капітана Штернблада! Він може тебе неправильно зрозуміти…
– Ох, Андреа, мені так подобається, коли ти ревнуєш!
– А мені не подобається…
– Скажи, любий, а ти міг би зурочити капітана раніше, ніж він відріже тобі що-небудь? Ні, не перевіряй, я просто так, теоретично…
Вони чудово виглядали поруч: мужній широкоплечий Мускулюс, чия статура якнайкраще підходила до прізвища, і ставна повногруда красуня Наама: сині озера очей, пухнасті вії, щоки ледь побризкані ластовинням – і руса коса до пояса. Малефік заради свята скинув свою вічну куртку – лазуровий із золотим гаптуванням каптан Андреа чудово гармоніював із сильно декольтованою сукнею некромантки, вишитою по ліфу дрібними перлами.
– Добридень, пане барон!
– Анрі, ви неперевершена!
– Пані Шавазі! Кажуть, ви перебралися з Чуриха до Реттії?
– О, так! Між іншим, завдяки Андреа і вам, пані Кукіль.
– Мені?
– Наше коротке співробітництво в лабораторіях Чуриха принесло плоди значно вагоміші, ніж можна було сподіватися. Вузька спеціалізація заважає прогресу Високої Науки: на стиках галузей криється стільки нового! Принципово інші підходи, несподівані ракурси, побічні ефекти… Словом, ректорат Універмагу запросив мене і Фросю – ну звісно, гросмейстера Ефраїма! – до столиці, прочитати курс лекцій зі структуральної дрейгурації. А троє професорів, у тому числі й приват-демонолог Матіас Кручек, за обміном виїхали в Чурих. Перспективи відкриваються такі, що…
Очі Номочки палали, на щоках проступив чарівний рум'янець.
– Його чорнокнижництво в Реттії?
– Його чорнокнижництво стоїть біля вікна і п'є шостий кубок вина підряд!
– Даруйте, ми вас ненадовго покинемо…
– Звичайно!
Ефраїм Клофелінг був не сам. Одягнений у довгу мантію академіка, гросмейстер азартно розмахував повним кубком (вино при цьому залишалося без руху, немов замерзло), щось розповідаючи Фернану Терцу. Поруч із профосом стояла Марія Форзац. Барон з вігілою насилу її впізнали: після зняття печатей і зникнення діббука містрис Форзац дуже змінилася. Обличчя пані помітно ожило, рухи стали вільнішими і більш плавними; Марія погарнішала і, здавалося, скинула з пліч десяток років.
«Тягар з душі звалився, – думала Анрі, дивлячись на усміхнену містрис. – У буквальному розумінні слова. Цікаво, як вона себе почуває без діббука? Вільною? Чи навпаки, ніби втратила частину самої себе? Хотілося б знати…»