Зв'язок не проглядався.
Померлі скуповувалися з дотриманням цивільного кодексу, розділ «Нерухоме майно», стаття «Фізичні тіла: оренда і найм». Прискіпатися нема до чого. Для некромантів такі штучки – звичайне явище. Фернан підозрював, що частину мерців просто викрадають з могил, без оформлення угоди та сплати мита, але довести нічого не міг.
І не прагнув: Дозор Сімох цікавлять зловживання магією, а за державу профосам не прикро.
На початку літа відбулося підозріле знайомство Чуриха з лицарями Ордена Зорі, квесторами сезону. Чурихські некроти – надто практичні добродії, щоб без важливої причини шукати дружби безневинних ідеалістів. Коли ідеал потрапляє до рук магів певного профілю, він здатен втілитися в життя із привітністю шовкового шнурка, присланого вам додому місцевим диктатором.
– Ідеали? Світло й Темрява?! – Ні, добродії мої. Азарт і марнославство, ось їхнє справжнє ім'я. Я не люблю ідеалів. Одного разу вони зламали мені життя.
– Як саме?
– Мені шкода, серденько. Згадувати минуле я не люблю ще більше.
– Вибачте…
Квесторів було шкода. Молодь, проблеми росту, шило максималізму, загнане в юну задницю по саме руків'я… Розіславши листи родинам лицарів, Фернан щиро сподівався, що за дружбу з Чурихом патріархи всиплють жовторотим по перше число. Він не знав, що спізнюється, що здається у своїх благих намірах кумедним, як лікар-недоук, що напуває прокаженого настоєм шульжені скверної.
Коли барон, повернувшись до готелю і заставши безсонний з'їзд родичів, почав розповідати про малефіка Мускулюса і його подвиги на цвинтарі Вторинної Інкарнатури… О, Фернан відразу нашорошив вуха! Тут не обійшлося без чурихських витівок. Якщо казенні сищики не зуміли допитати дрейгурів, зламавшись на «язиці вішальника», то профос цілком покладався на свою майстерність блокатора. У столиці зараз перебував Гу-вальд Мотлох, верховний архіваріус Дозору Сімох – зв'язавшись із ним, профос переконав Гувальда відшукати досвідченого розверзача із числа магів, що таємно співпрацюють з Дозором, щоб той розкрив для Терца потрібну могилу і провів допит.
У Фернана були особисті зв'язки в магічному середовищі столиці, але не скористатися контактами верховного архіваріуса було б гріх.
– Прокляття! Колись, ще до навернення, я й сам чудово розкрив би поховання!
– І підняли б дрейгура? Ви з некромантури?
– Серденько, не хапайте мене за язик. Ні, я не з некромантури, як ваш чудовий голова Трибуналу. Але дрейгура підняв би хоч за шкірку, хоч за хлястик. Правда, молодий Фернан Терц не зумів би блокувати корінь «язика вішальника» …
– Розумію.
– Нічого ви не розумієте, хороша моя. Нічогісінько. З вашим доленосним профілем такі речі…
– З моїм доленосним профілем добре відомо, що в людей дві руки. Але відразу в обидві доля нічого не дає!
– Гм… Беру свої слова назад. І перепрошую за різкість.
– Повернімося до теми розмови. Архіваріус Гувальд обіцяв вам допомогти?
– Так. Гувальд обіцяв допомогти.
Залишалося небагато: довідатися, у яких саме могилах лежать дрейгури – учасники нальоту на «Обитель героїв». Не перекопувати ж весь цвинтар згори до низу?! Випитувати дислокацію потрібних могил у Марії Форзац профос роздумав: добровільно ця пані й слова не вимовить, а вчиняти блокацію в готелі, у присутності пильного са-пея, не хотілося. Зачепити вігілу? Дозор не заохочував насильства щодо співробітників Тихого Трибуналу.
– У мене залишився єдиний доступний свідок.
– Я.
– Ви, пане малефік.
– Що ви блокували мені?
– Ступінь важливості запланованих справ. Складний переломний блок зі зміщенням акцентів. І падіння базового рівня недовірливості. Інакше навряд чи вдалося б заморочити вам голову міфічним дідусем.
– Але ви не змогли б прочитати мої думки!
– Звісно. Ви б самі мені все вибовкали. Даруйте, майстре Андреа, я не поспішаю розкривати секрети блокації. Гадаю, малефіки теж не палко бажають пояснювати направо й наліво таємниці слідового вольтажу. Якщо ви коли-небудь бачили шмага, тобто зламаного…
– На жаль, бачив.
– Виходить, ви зрозумієте. Жертва «синдрому псевдомани» не в змозі пояснити вам, що за дива вона творить в уяві… Слова мало що можуть, це треба бачити. Або вірити.
– Я вірю, – раптом сказав малефік. – Я вам вірю, Фернане. Пані вігіло, чи не здається вам, що наші плани варто розширити? Якщо, звичайно, пан профос погодиться взяти участь…
Анрі кивнула, відчуваючи, що авантюра з божевільної перетворюється на вселенську.
* * *
– Я недооцінив вас, пані, – за півгодини напруженої розмови сказав профос Терц, крутячи капелюх на пальці. – Слово честі, недооцінив. А я, дурень, думаю: чого це раптом барон так голосно розповідає про могили й дрейгурів… Навіть мене з Трепчиком не проганяє. Це ви попросили обер-квізитора втратити пильність і пустити язик на шпацір? Не прикидайтеся, я ж бачу…
«Бреше, – чарівно посміхаючись у відповідь, подумала вігі-ла. – Колишні навички в блокаторов ліквідовано, але дещо він все-таки може. Приміром, блокуєш якісний режим пам'яті – отримуєш доступ до найближчих відомостей, або щось подібне. Гаразд, залишимо на майбутнє…»
– Гаразд, – немов і справді підслухавши думки, екс-стряп-чий королівським жестом начепив капелюха на голову, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. – Залишимо на майбутнє, їдьмо, чи що?
Андреа Мускулюс поліз у секретер, довго порпався, шарудів паперами і нарешті витяг візитівку. Шкіряний пелюсток зберігав терпкий аромат парфумів. При одному погляді на візитівку Анрі зрозуміла, що шкіра для картки знімалася не під час линьки. Дорога річ, не всяка дама собі дозволить.
– Люблю я пригоди… – дивним тоном мовив малефік.
І підніс кутик візитівки до полум'я свічки.
Коли, відчувши відкриття спатіуму третього роду, в кімнату ввірвалися Холера й Прочанин, там нікого не було.
– Утік! – видихнув Прочанин.
– Втекли! – виправив розважливіший Холера. – Треба доповісти Месропу…
Потай Холера підозрював, що бос не буде здивований чи розгніваний.
SPATIUM XII
Страстів будуарі або Наама Шавазі, член найвищої Ради Некромантів Чуриха
– Номочко, опам'ятайся!
– Іди геть, бридкий… Ще рано…
– Номочко… Тромбон кличе!..
– Язик вирву! Дай доспати, пустодзвоне…
– Номо! Цур тобі! Я таки одного разу онімію, і ти проспиш замах!
У охоронного дзвоника були дві чесноти й три недоліки. Серед чеснот значилися відданість і тонке чуття до збурення ефірного середовища; серед недоліків – настирливість, панібратство і претензії на почуття гумору. Все це залишилось у спадок від баштового цура, проклятого Наамою за втручання в еротичні сни та підсадженого у дзвоник. Цурам належить охороняти, а не снитися, де треба й де не треба. От нехай і охороняє. А у вільний час може за сумісництвом навівати мрії на шовкові вії. Якщо завгодно, зі своєю епізодичною участю у вигляді Бови Єруслана Лазаревича, палкого витязя-хідця. Нам не шкода: на одного витязя більше, чи менше…
Наама Шавазі розплющила очі.
У вікно спальні було добре видно Вежу Таїнств. її завжди добре видно в понеділок за будь-якої погоди і в будь-який час доби. До ночі з четверга на п'ятницю, коли вежа, відповідно до чарів Просперо Кольрауна, почне саморуйнуватися, ще довго. Встигнемо намилуватися. За роки чари повивітрювалися, Вежа Таїнств руйнувалася мляво, нудно – ну, тиньк у Залі Оргіастів посиплеться, фрески цвіллю затягне або каналізацію прорве… Минулого тижня сірчаним газом смерділо, невідомо звідки… Словом, відбудовувати вежу наново у поті чола, витрачаючи ману відрами й коритами, більше не було потреби.
Дрейгури справлялися з дрібним ремонтом без допомоги чарівників.
Ох, Просперо… Який чоловік!
І чого б йому не прийти до Чуриха просто так, у гості, на скибочку пудинга?
Простягнувши білу, витончену ручку, Наама взяла з тумбочки, що пританцьовувала від нетерплячки біля ліжка, флакон з відваром пуп'янків грішниці младої. Змочила шию, ширше розкрила комір нічної сорочки, провела вологим пальцем між грудьми. Якщо цур у дзвонику знову підняв паніку на порожньому місці – девальвую. До одної п'ятої номіналу. Або примушу видзвонювати ораторію «Дар Валдаю» з кінця до початку. В нашого блудня від музичного мистецтва висипка по бронзі й гравірування тьмяніє…
– Ось! Я казав! Я дзвонив!
Вікно з видом на Вежу Таїнств заступив смерч спатіуму, що відкривався. За спектром легко впізнавався особистий візитарій Наами обмеженого користування, і чарівниця подумки вирішила девальвувати панікера до однієї восьмої, а потім звеліти тричі віддзвонити «Веселу Панахиду» у фа дієз мажорі.
– Ага!
Зі смерчу вийшов, елегантно обертаючись, кремезний чоловік у домашньому халаті. Поли халата розійшлися, дозволяючи поцінувати могутню статуру гостя. На грубуватих, але загалом привабливих рисах обличчя лежала похмура тінь: гість нерву-вався.
Впізнавши гостя, Наама прийняла його хвилювання на власний рахунок і спустила сорочку з лівого плеча. Цей акт скромності поклав більше жертв, ніж славнозвісний меч-кладенець Кальтенбур, нині виставлений для огляду в зброярському музеї Універмагу, з табличкою «Руками не торкатися!»
Жертви меча більше не вставали, а жертви сорочки – по-різному.
– Я так і думала, добродію, що ви виявитеся вищі за дрібні забобони!
– Гм… – басом відкашлявся Андреа Мускулюс. Ніяковість лише додавала йому шарму. – Я дуже перепрошую… Е-е… у такий ранній час!.. На жаль, обставини…
Обставини не забарилися.
Смерч-візитарій, почавши звурджуватися в чорну діру, раптом зобразив криву вісімку, немов його зсередини розперли руками. Із двох кілець вісімки сторчголов випала дивна парочка: жвава дама у стані збурених емоцій і зовсім беземоційний пан, судячи з вигляду – суддівський гачок.
– Ім'ям Тихого Трибуналу, вас заарештовано!
– Ов-вал Н-небес… Де я?!
На щоці жвавої дами палало клеймо «двох Т». Андреа Мускулюс зустрів це палання без ентузіазму, випнувши підборіддя, наче вуличний забіяка. І справді, він же з притулку, ось і позначилося…
«Оригінально тиждень починається…» – подумала Наама Шавазі.
– А я попереджав! – радісно дзенькнув цур у дзвонику. – Догралася: заарештовувати прийшли…
Том другий:
Чурих
Для багатьох відкриття простого факту,
що чорне й біле – всього лише
слова, а зовсім не протилежні об'єкти в
моралі, етиці й буденності, —
величезна цінність, покликана підтверди —
ти їхню велемудрість.
Так дитина хвалиться матері пійманою жужелицею, у якій
для малої втілена вся краса світобудови,
і викликає в найкращому разі поблажливу
посмішку.
Розпечене до білого залізо, торкаючись зі —
ниць, дарує вічну чорноту.
Із чорних хмар падає білий сніг.
Тіні личить темне, а імені – світле, хоч буває й навпаки.
Ну і що? Ви хочете сказати мені, що тут
криється якась таємниця?
Із записів Нихона Сивочола
Люди не знають тіньового боку речей, а
проте саме в тіні, у півмороку,
у глибині й криється те, що надає гостро —
ти нашим почуттям. У глибині вашої
душі – я.
Е. Шварц, «Тінь»
LIBER III
Конрад фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу i Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу
CAPUT XIII
«Ой, збиралися в похід, виїжджали із воріт – якщо зуби болять, значить, лиху гулять!..»
Дурнуватий марш кавалергардів, складений пасквілянтом Сірано Лермонтом у зв'язку з конфузією під Шепеттауром, ліз у голову не даремно: з раннього ранку в Конрада нив зуб. Не бажаючи, як то кажуть, втрачати обличчя, бравий обер-квізитор кріпився й не виказував цього, займаючись зборами в дорогу разом з усіма. Хіба що супив брови, качав на вилицях жовна й рота намагався без потреби не розтуляти. А коли хіть-не-хіть доводилося – викладав думку коротко, рубаючи фрази, як хвости дводишним псам-боберманам, виведеним для полювання на бобрів, що в якийсь час над міру розплодилися.
Якщо біль терпіти і зневажати, як терпить і зневажає ката досвідчений мученик зі стажем, він зрештою ображається, плює тобі в душу і йде до інших, менш стійких людей. Але кат цього разу баронові дістався запеклий, із кліщуватих дибарів. Зуб збрикував, сіпав, крутив безперервно, як покинута коханка докучає листами й подарунками, прагнучи повністю заволодіти увагою, а потім, зазнавши невдачі, змінив тактику. Біль на мить ущух, фон Шмуц зітхнув з полегшенням – але хитрун-кат тільки цього й чекав! У ясна вчепився сталевий гачок-трійчатка, рибалка підвівся в човні, вудлище вигнулося дугою…
На якийсь час барон повністю занурився в себе, міркуючи про вічне.
Як на зло, поруч опинився пильний Кош Малой.
– Гля, як тебе корчить, світлосте… Ікло гризе?
Барон кивнув. Принижуватися до вульгарної брехні він вважав за неприйнятне.
– Так, світлосте. Ти ж не мовчи, ти жалійся! Пособимо, є вірний засіб…
За п'ять хвилин навколо Конрада зібрався цілий консиліум. Ідею графа послати по медикуса-дентата відкинули з обуренням: знаємо ми цих цілителів! Поки знайдеш його, стрекуліста, поки прибуде, поки гонорар обговорить, поки лікувати почне…
Самі впораємося!
По ухвалі колегіального рішення зав'язався вчений диспут між двома світилами народної медицини: Аглаєю Вертенною і Кошем. Перемогла баба, дохідливо роз'яснивши опонентові: «Ти, рябий, свого діда лопатою зцілюй! Вашому звірячому братові ікла прорідити – раз плюнуть, а до шляхетної людини тонкий підхід потрібен!» Малой, як не дивно, до аргументів дослухався і майже не образився. А баронові було вже однаково. Нехай роблять, що хочуть. Уморять, то хоч відпочинемо…
Втім, від здорової пропозиції Марії Форзац залишитися в місті, підлікуватися, а потім доганяти загін, Конрад відмовився навідріз. У похід – значить, у похід. Не зубами ж він Чорного Аспіда гризти збирається?!
Незабаром пацієнт із внутрішнім здриганням спостерігав, як баба готує настій-полоскун. Аглая стругала в окріп, доставлений радісним Трепчиком, корінь анафеми часткової, кришила сушений лист упокійника, зморщені ягоди костяниці, стебло деруна моченого… Баба виявилася запасливою. При цьому вона не забувала вголос перелічувати компоненти, щоб хворий перейнявся та увірував у чудодійну силу зілля.
– Віра, вона горами рухає… Лобом упреться, натужиться й рухає…
– А це що, бабусю Глашо?
– А це, Кошику, вус могучника!.. В'юн чудесний, від зубів найперший…Стіни ломить…
Конрад потягнув носом і з подивом виявив, що запах від полоскуна йде приємний. Смак він також визнав стерпним, і беззаперечно виконав припис: з півгодини старанно булькав, вселяючи зубові любов до ближнього.
Біль замислився і взяв відгул.
Близько полудня до «Обителі героїв» під'їхав придбаний заздалегідь фургон, запряжений парою карликових битюгів, широкогрудих і кошлатоногих. «Тягтимуть до останнього», – на око визначив барон, обв'язуючи розпухлу щоку теплим шарфом. Пов'язка додавала душевних страждань до страждань тілесних. До своєї зовнішності фон Шмуц ставився трепетно, щоб не сказати ревно, а тут такий пасаж! Дворянин і співробітник Всевидющого Приказу не має права мати вигляд опудала городнього! І капелюх набакир найганебнішим чином…
Конрад страждав.
Мабуть, шолом із забралом сховав би прикрий ґандж, але одна думка про відвідування зброярської крамниці викликала відразу. Перепрошую, пане торговцю, чи немає у вас підходящого забрала, краще у вигляді мавпячої морди… Так, тип шолома значення не має, для нас головне – забрало… Ні, решітка не годиться, надто відкрита…
Від сорому згоріти можна!
Граф тим часом прискіпливо оглянув фургон і видав резюме:
– Цілком надійна конструкція. М'яко кажучи, е-е… без особливого комфорту, але для нашої мети підійде. О, у цього коня затверде копито…
