Я купую день дурних передчуттів.

Дуже хочеться довідатися: як вони домагаються безпам’ятства? Щоразу по приїзду до санаторію, з перетворенням з «я» на «він», ножем під лопатку входить упевненість: «він» тут уперше. Ніколи раніше. Дружина мовчить, але у неї точнісенько так. У сина. У собаки. Лише потім, удома, безпам’ятство зникає, залишаючи осад подиву: знову? знову?! Відповіді немає, а запитати соромно. Вони, швидше за все, не відповідатимуть. Але клієнтів у «Ладусях» стає більше з кожним новим візитом. Тих, кому по кишені сплатити пожертву похмурому божеству. Зараз, несучись крізь зиму, мені це особливо чітко зрозуміло. Виросло гроно будиночків біля дубового гаю; завершене будівництво нового корпусу біля клубу. Гості, що відпочивають, загублені душі, ми не запам’ятаємо один одного; на вулиці міста ми пройдемо мимо, не впізнаючи.

Щоб зустрітися пізніше, звично не впізнавши самих себе.

Люди, що сповна оплатили бомбу, детонатор, ліжко і невідворотність вибуху, що виявився нахабним брехуном. Давши клятву, вибух забуває прийти на побачення.

У цієї історії немає фіналу. На щастя. Поки немає. У людському житті історії з фіналом зовсім не такі захоплюючі, як на екрані чи в книзі. Просто доба, оплачена сповна, від путівки до путівки робиться об’ємнішою, роздуваючись ситою жабою.

Просто чекання, передчуття, напруга людини, яку кличуть «він», стає нестерпнішою, набухаючи фурункулом. Ліжко скипає любов’ю, і таймер детонатора марне скрекоче в пустелі пристрасті: його не чути. Думаю, одного разу бомба вибухне.

Щось відбудеться, виправдавши передчуття, – раніше, ніж ми від’їдемо додому.

Це буде не так цікаво, але це буде фінал.

І тільки пісня, яку я чую щорічно, неіснуюча поза «Ладусями» пісня, якої я більше не почую ніколи, захрипить у динаміках, сивих від снігу чи байдужості, летячи над безлюдними алеями:

 
…Чого стоїш у кутку кімнати?
Чого мовчиш за спиною?
Відходячи, пам’ятайте:
Перший постріл – за мною…
 

Богдана

Клаву стали називати Клавдією Василівною раніше, ніж їй виповнилося тридцять; вона працювала бухгалтером у найбільшому ПТУ міста N і безнадійно була закохана в Олега Вікторовича, директора. Олег Вікторович був ставний, у свої сорок п’ять зовсім не лисий, красивий і владний. Був у нього єдиний, ретельно приховуваний недолік: у дні народних свят, коли колектив ПТУ збирався в буфетній за зіставленими в ряд столами, Олег Вікторович спершу просив йому не наливати, потім пригублював по маленькій, потім веселився, як пан у гостях у циганів, і закінчував вечір де-небудь у генделику, звідкіля його, тривожно сплячого, забирали друзі. Друзів в Олега Вікторовича було багато – через безсумнівну щедрість натури.

В інші дні, несвяткові, Олег Вікторович не пив, більш того – вважав себе строго непитущим, спортсменом і поборником здорового способу життя. Вихованці ПТУ його любили. Коли про це заходило у якійсь розмові, Олег Вікторович обов’язково прикладав руку до грудей і додавав проникливо й просто: «Як батька!»

У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка, і дочка-школярка. Дружина значилася в ПТУ буфетницею, але ніхто ніколи не бачив її на роботі. На думку Клави, вона займалася непорядними і таємними махінаціями: у всякому разі, її бачили то на недільній товкучці районного центру NN, то в міському комісійному магазині.

Дружина Олега Вікторовича не цінувала, іноді кричала на нього, а тонкі стіни дерев’яного будиночка, що стояв за цегельним двоповерховим будинком ПТУ, не вміли зберігати таємницю. Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят. Сусіди, що жили в тому же будиночку за фанерною стіночкою, розуміли і вибачали: справа життейська, можна сказати, традиція.

Олег Вікторович зберігав достоїнство і ніколи не підвищував голос ні на дружину, ні на дочку, чотирнадцятилітню трієчницю, якій мати, проти всіх правил педагогіки, купила десь справжні американські джинси, неохайно потерті на колінах. Подібних штанів ні в кого більше не було в місті N.

Клава любила директора з усім нерозтраченим запалом старіючої дівочої душі. Директор знав, що Клава його любить, але ніколи не дозволяв собі жодної вільності: хіба що в дні свят, випадково виявившись поруч, міг вщипнути за бік чи за іншу виступаючу частину. У такі дні Клава була майже щасливою.

Так минав час. Клава жила разом із матір’ю на тихій околичній вуличці, у старому, але ще міцному дощатому будиночку з невисоким ґанком на три скрипливих сходинки. Жила на зарплату в сто двадцять карбованців і ні в чому не бідувала. Вона була б і зовсім задоволеною, якби існувала на землі сила, здатна з’єднати її долю з долею шляхетного, сильного, але такого недосяжного Олега Вікторовича.

І от ця сила знайшлася, та так, що всім жителям міста N надовго вистачило тем для розмов, і сторчма встало волосся на багатьох головах. Повертаючись одного разу з товкучки, фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла.

Сталося це так: їхали на мотоциклі з коляскою. Блондинка сиділа в колясці, закутана хусткою від вітру й у насунутій на чоло помаранчевого кольору касці. А за кермом був довірений друг блондинки, Гриць Димарський, частково слюсар, частково фарцовщик. Самому Грицеві від аварії не дісталося, він тільки палець забив на нозі. І, узятий для дачі показань у міліцію, Гриць тремтячими губами клявся, що на пустельному шосе (а було це під вечір) через дорогу просто перед мотоциклом метнулася сіро-бура смугаста кішка, розміром приблизно з дорослу німецьку вівчарку. І від такого знаку Гриць вильнув кермом і з’їхав у кювет. А оскільки швидкість була дай Боже, то й мотоцикл геть розбився, і супутницю Грицеву через день поховали.

У міліції казкам про гігантську кішку не повірили. На Грицеве щастя, алкоголю в його крові на момент аварії не виявилося, а то б і посадити могли; та й так історія вийшла кепська. Права у Гриця відібрали.

У ПТУ в цей час очікували велику ревізію, і обстановка наближалася до фронтової. «Вилизуючи» звітність, Клава днювала і ночувала на роботі. Директор, овдовівши, розгубився зовсім. Клава допомагала йому, чим тільки могла, піклувалася про все, включаючи частування і подарунки для ревізорів. Забігаючи додому, нашвидку готувала суп і рибні котлети, складала в емальовані судочки і несла Олегу Вікторовичу, у якого від потрясіння навіть ложка падала з рук.

Дочка Олега Вікторовича до передчасної смерті матері поставилася непристойно легко – уже наступного дня бачили, як роз’їжджає на велику, у знаменитих американських вилинялих штанях, під акомпанемент закріпленого на багажнику касетного магнітофону – штуки зовсім уже небаченої в спокійному місті N. Услід за Богданою – так звали директорову дочку – довгим хвостом тяглися довколишні хлопчаки. Невідомо, що їх вабило більше: велик, магнітофон чи обтягнуті джинсами Богданині сідниці.

Сусіди строго засудили Богданину поведінку, але, пообурювавшись, пом’якшилися і простили: зовсім юна дівка і так трагічно осиротіла. Олегу ж Вікторовичу і зовсім було не до того: він щиро горював за дружиною, водночас приймаючи у своєму навчальному закладі контрольно-ревізійну групу з п’яти суворих, спеціально присланих з району людей.

Справили сороковини.

Клавдія Василівна поводилася обачно: знала, що за нею спостерігають, адже ні для кого в окрузі не була таємницею ні її довга безмовна любов до директора, ні самовіддана допомога й підтримка, яку Клава надавала Олегу Вікторовичу після смерті дружини. Від природи людина порядна, Клавдія Василівна нічого нескромного собі не дозволяла, навпаки, ніби віддалилася від директора – не пила з ним чай у кабінеті, не залишалася надовго після роботи, навіть їжу в емальованих судочках носити перестала – настав, мовляв, час юній Богданці випробувати себе в ролі хазяєчки.

Але Богдана, як казали сусіди, була з тих, хто «ні за холодну воду не візьметься». Батько давав їй гроші – чи навіщось піддобрюючись, чи бажаючи скрасити сироті життя. Дівиця купувала собі пиріжки й морозиво (а злі язики стверджували, що і сигарети) і більше ні в чому не мала потреби. Олег Вікторович, жаліючи дочку, до домашньої роботи її особливо не примушував: сам мив посуд і готував, полов маленький город і витрушував у дворі старі блакитненькі покривала. Сусіди нарікали усе голосніше: от росте нахлібниця, от коли штани американські гукнулися!

Директор, що горював по дружині несподівано глибоко й щиро, ховався від важких думок у роботі. Затіяв в училищі ремонт, випросив у влади землю під справжній великий стадіон, сам особисто проводив щосуботи загальну учнівську лінійку, де лаяв недбайливих і нагороджував відмінників. Клава співчувала йому. Дивлячись, як він іде з училища додому, похнюпивши голову, опустивши плечі, вона щоразу себе запитувала: ну за що, за що такій гарній людині така сумна доля?

Питання це турбувало не тільки Клаву. Усі навколо гадали, як довго директор протримається холостяком. Дім потребує жіночої руки, і чоловік вимагає жіночої уваги, і дочка, це ж треба, зовсім від рук відбилася. Повиннен же хтось її стримати? Олег Вікторович, говорили, мужик не з останніх, довго самотнім йому не бути. От тільки – хто?

Уважно придивлялися, намагаючись раніш сусіда здогадатися, до кого їздить, кому пише, кому дзвонить зі службового телефону, що за красуню привезе з районного міста NN.

Минала зима, наближалося закінчення навчального року і практика. На 1 Травня зібралися, як звичайно, у буфеті за зіставленими столами. Олег Вікторович, проти звичаю, від першої чарочки не відмовлявся, зате після третьої – зав’язав, і в чарочку, як бувало, не пішов. Замість цього на очах усього колективу запропонував Клаві провести її додому.

Клава зашарілася, як дівчинка, і не знала, куди подітися. Боязко, кінчиками пальців обперлася об зігнутий лікоть директора і задріботіла поруч, старанно приміряючись до його широких кроків.

Ішли мовчки. Пройшли дві вулиці; біля хвіртки Клавиного будинку директор зупинився і випустив її руку.

– Клавдіє Василівно, – сказав різко, уривчасто, але Клава прекрасно розуміла, що це від зніяковілості. – Прошу вас бути моєю дружиною.

– Я згодна, – сказала Клава швидко, наче боячись, що продзвенить будильник, уриваючи чудесний сон.

Олег Вікторович нічого не відповів. Тільки голосно зітхнув.

* * *

Весілля відбули тихо, бо ще року не минуло з дня смерті фарбованої блондинки, тож особливих свят влаштовувати не годилося. Розписалися, випили в буфетній, зсунувши докупи столи, і провели молодих на подружнє ложе.

Тривале Клавине дівоцтво щасливо закінчилося. Чоловікові своєму вона догоджала як могла: приносила йому сніданок у постіль, обпирала й обшивала, ніколи не говорила ні слова поперек. Олег Вікторович таке ставлення цінував, нову дружину любив і балував подарунками. Правда, Клаві довелося піти з роботи (начальство натякнуло, що директор і бухгалтер у шлюбі – це занадто для однієї установи), але це, можливо, на краще – Клава одержала можливість займатися винятково чоловіком, домівкою і городом (а овочі, до речі, можна було продавати на базарі і тим додатково підтримувати родину). Господарство, яке було занепало за час вдівства Олега Вікторовича, під рукою Клавдії відновилося і розцвіло: скрізь у будинку порядок, на лампах липучки для мух, у шафах нафталінові кульки, на підлозі – чисті половики.

Єдина проблема, можна сказати, навіть лихо, полягала, звичайно ж, у Богдані.

Дівуля, якій на той час виповнилося п’ятнадцять, зустріла мачуху в багнети. Про те, щоб називати Клавдію мамою, не було й мови; навіть «тітку Клаву» неможливо було вичавити з упертого дівчиська. «Мачуха», – говорила Богдана, дивлячись Клаві в очі, вкладаючи в це слово всі змісти, що здавна у ньому містилися, і навіть більше.

Клавдія намагалася спочатку впливати на пасербицю ласкою, м’якістю і терпінням. Богдана залишала колготки на обідньому столі – Клавдія покірно прибирала, клала в шафку, а якщо треба – і прала, і сушила. Богдана ходила по будинку в брудних туфлях, навмисно витираючи їх об тільки-но вимиту підлогу, – Клавдія перемивала все заново, і знову ж застерігала, умовляла, пам’ятаючи і про долю сирітську, і про перехідний вік. Богдана поверталася за північ, влазячи до себе в кімнату через вікно, прогулювала школу, розкидала речі, включала на всю потужність свій проклятий магнітофон. Нарешті, вона плювала в каструлю з тістом, що підходило (Клавдія її якось застала за цією справою), – відповіддю на все були умовляння, догоджання і ласкаві прохання.

Проте час минав, а Богдана не кращала. Навпаки, відчувши смак безкарності, вона усе більше нахабніла, вчилася усе гірше і поводилася все безсоромніше; за нею вічно тягалися табуни хлопців, і Богдана дражнила їх, не розуміючи, чим такі ігри можуть скінчитися. Клавдії довелося серйозно поговорити з чоловіком. Олег Вікторович, виявляється, прекрасно відчував свою провину – він давно вже не займався вихованням дочки, боячись хоч трохи засмутити сироту. Чим таке потурання може закінчитися, страшно було уявити.

Отже, Олег Вікторович згадав свої батьківські обов’язки. Велосипед був на час замкнений у сараї, магнітофон віднесений в училище, у сейф, а джинси, коротенькі спідниці й огидні прозорі майки відправилися високо на антресолі. Богдані залишена була, для роздумів, тільки шкільна форма – до тих пір, поки вона не опам’ятається і не візьметься за розум. Клавдія Василівна щиро сподівалася, що це станеться якнайпізніше через тиждень.

Куди там!

Замість того, щоб покаятися, дівчисько озлилося. Незабаром Клавдія помітила, що на неї якось дивно косують сусіди; з’ясувалося, що Богдана, скривджена сирота, усім і скрізь розповідає «всю правду» про «злу мачуху».

Богдана скаржилася в школі, на вулиці, в магазині; вигадки її зовсім не були наївними – ні, вони були сплетені тонко, з недитячою вигадливістю. Шкільна форма, яку Богдана тепер не знімала, виявилася прапором її образи. Весь одяг продали, говорила вона. На виручені гроші купили мачусі перстень. Коли прийде, придивитеся – він у неї на пальці (а на пальці у Клавдії дійсно з’явився скромний перстеник, другий у її житті після обручки, крихітна срібна змійка – подарунок чоловіка)…

І всі речі матері, говорила Богдана, віднесли у комісійний, навіть французький мереживний ліфчик, що покійниця надягала тільки у свята. А на виручені гроші поставили мачусі золоту коронку – ось вона, придивіться, у неї в роті (а Клавдії в ті дні справді довелося поставити коронку – передній зуб зламався)…

Сусіди, що ще недавно називали сироту «нахлібницею» і «паршивкою», раптом перейнялися до неї співчуттям. Клавдія, довідавшись, у чому справа, спершу нервово сміялася, потім доводила з піною на губах: неправда! Та бреше вона, ви їй, сопливій, вірите, а мені ні?!