5
Ніна зустріла його біля довгого дерев’яного столу, за яким обідала експедиція. Зараз на гладкій клейонці сиротливо стояли дві чисті порожні миски. Свято почнеться вночі.
Максим димів сигаретою, дивлячись собі під ноги. Ніну він не помітив.
– Ти куриш, – сказала вона.
– Здрастуй.
Максим кивнув, подивився, куди б викинути сигарету, але в останню мить передумав. Лише третя за день, дуже хотілося докурити.
– Завтра вранці я їду, – Ніна підійшла зовсім близько, помовчала. – Якщо хочеш… Зустрінемося через годину на тім кургані.
– Де цвинтар? – уточнив він без особливої необхідності.
Дівчина не відповіла і раптом погладила його по щоці. Максим здригнувся.
Першокурсник, що проходив мимо, з розумінням відвернувся.
На кургані було вогко. Сонце висушило траву, але земля усе ще противилася, не віддаючи холодної вологи. Цього раннього вечора усе здавалося інакшим, зміненим. Старий цвинтар підступив ближче, до самого підніжжя, ліс, навпаки, немов пішов до обрію.
Максим прийшов першим. Сигарети не брав – у роті й так зібралася гіркота. Дівчини ще не було, і він сів на звичне місце, кинувши поверх трави штормівку. Зрештою, одному теж непогано. Можна думати, можна дивитися на старі покинуті могили, покриті такою ж високою травою. Чомусь подумалося про тих же «подібних», не вартих навіть визначення «плебс». Вони розкопували кургани, намагаючись знайти золотого коня з золотою вуздечкою, і відверталися від могил батьків і дідів.
Максим знав, що правий, але на думку відразу спало зовсім інше. З цих місць його предки, тут загинув дід, але тепер для нього ця земля – чужа. Неприємні люди, незрозуміла мова…
У школі Максим ледь зміг одержати «четвірку» з української мови – заради середнього бала в атестаті. Англійську знав краще від усіх у класі, латинь учив з чотирнадцяти років.
Він зрозумів, що і ця правда його нітрохи не збентежила.
Ніна поклала на траву великий пакет, з якого визирало щось синє.
– Узяла ковдру, – пояснила. – Дуже вогко.
– Порушення експедиційних традицій, – знизав він плечима, не встаючи. – Правило: гуляючи з дівчиною, не бери ковдри. Занадто прозорий натяк.
Ніна відреагувала на диво спокійно: – Я не з вашої експедиції. А сьогодні вогко.
На ковдру Максим так і не сів. Принципово.
– Говори, що хочеш, – сказала Ніна.
Максим хотів огризнутися, але раптом зрозумів, що дівчина має рацію. Вона – старша.
– Добре!
Він подивився на потемнілий ліс, на сірий серпанок, що повзе до цвинтаря від близької ріки, на бліде згасаюче небо.
– Я думав, ми – паталогоанатоми історії. Ми, археологи. Професія на грані цинізму, але без неї – ніяк. Першокурсники, що ойкають, побачивши битого давнього горщика, ще не розуміють. І не зрозуміють. До цього дійдуть окремі… Знаєш, справжнього археолога можна впізнати, тільки побувавши у нього вдома. Ті, хто їздив в експедиції, обов’язково привозять сувеніри – ті ж биті горщики. Розкладають на поличках, милуються, гостям показують… Комплекс домашнього музею. Так ось – у справжнього археолога немає домашнього музею. Паталогоанатом не носить додому трупи з моргу.
– Тобі холодно, – Ніна підвелася, накинула йому на плечі край ковдри. – Говори, Максиме.
Сутеніло швидко, занадто швидко для середини літа. Не перша дивина цих дивних днів.
– А зараз я зрозумів, Ніно. Ми – скіфи. Вони були такими ж прибульцями на нашій землі. Приходили, брали, що хотіли, воювали з аборигенами, забирали їхніх жінок. Для них ця країна була чужою.
– Ти втомився, – дівчина обережно поклала долоню йому на плече. – Дуже втомився. А я тебе скривдила.
Максим уперто похитав головою.
– Ніхто нікого не кривдив. Подумаєш, поговорили кілька днів на інтелектуальні теми! Я все-таки закінчу. Кажуть – рідна земля. У мене є рідна земля, але не ця. Бруд, скособочені хати, п’яні селяни, запльований цвинтар… Вона що, така – Батьківщина? Та вони навіть українською говорити не навчилися!
– Але ж ти зараз чомусь подумав про них? – дівчина сіла ближче, торкнулася обличчям його обличчя. – Подумав, і тобі стало боляче… Може, тому що ти поховав ту дівчину.
– Тебе?
– Мене. Поховав і дозволив ненадовго повернутися до живого. Але мені час іти.
Вона дістала сердолік, підняла долоню… Намистина була мертвою.
– Чекай, чекай!..
Ніна знехотя відірвала губи від його губів, ривком відсунулася назад, навіщось поправила волосся.
У темряві її обличчя здавалося зовсім іншим, незнайомим.
– Почекай, Максиме! Ти відразу зрозумів, навіщо я тебе покликала, але… Послухай!
Він важко перевів подих, справляючись з вогнем, що його затопив. Ніна була зовсім поруч, він уже відчував її плоть, чув її серце.
– Дівчина, яку ти воскресив, у твоїй владі. Ти – скіф. Але якщо… Ні, не так. Уяви, що у цієї дівчини є ще право повернутися. Надовго, на ціле життя – якщо знайдеться той, кому її життя потрібне. Це і є чудо! Але боги змушують спочатку пройти іспит. Іспит і для мене, і для тебе. Я можу дозволити тобі все, але тоді піду навіки. Намистина не засвітиться, Максиме! Я залишуся для тебе примарою, тінню з могили. Якщо ж тобі вистачить цієї ночі і старої ковдри, не стану заперечувати… Але спочатку віддам тобі намистину.
Максим повільно встав, поправив сорочку, відвернувся, усмоктуючи зіницями пітьму.
– Ніно! Хоча б зараз… Про що ти? Яке чудо? Чудес не буває, Ніно! Ти маєш рацію, ти старша, ти розумніша…
– Розумніша – не значить безжальніша, – дівчина теж підвелася і так само подивилася в ніч. – А ось ти не правий, насправді ти віриш в чудеса… І даремно не віриш тій, котру підняв з могили. Уяви тільки, що все так і є!
Максим похитав головою і не відповів. Ніна підійшла, поклала руки йому на плечі.
– Тоді я вигадаю іншу історію. Навіть не вигадаю, просто перекажу іншою мовою. Я мусульманка, Максиме. Таке дивно чути тут, чути тобі, адже ти навіть не хрещений. Але у нас все інакше. У нас… У мене теж є своя земля, але на ній не кургани, а гори. І є наречений, він офіцер, служить на китайському кордоні. Про наше весілля батьки домовилися багато років тому. Почекай…
Вона різко відсунулася, схилилася над ковдрою, знайшла пачку сигарет. Голосно клацнула запальничка.
– Я його не люблю і не піду за нього заміж. Бігати й ховатися не буду, скажу в лице. Тому і їду. Родина не вибачить, мене не пустять додому, проклянуть. Можуть навіть убити. Але я все одно це зроблю.
– Дикість! – різко видихнув Максим. – У вас що, Тимур править?
Рука Ніни знову погладила його по обличчю.
– Ти все ж не скіф. Ти – освічений хлопчик з великого красивого міста. Для тебе навіть ці кургани – незрозуміла чужа земля… Я зроблю, як вирішила, а тепер повинен вирішувати ти. Зараз я зв’язана словом, зв’язана клятвою. Але я у твоїй владі, роби, що хочеш. Тільки я не прощу собі – ніколи. Щоб не трапилося, як би не склалося життя. Навіть якщо ми знову зустрінемося, будемо разом. Не прощу! Чужа наречена не може лягти на цю ковдру. На ній мене не будуть любити – мене втопчуть у бруд. Моїм черепом знову будуть грати у футбол…
Максимові чомусь згадався розритий сьогодні курган. Від мертвої цариці не залишилося навіть кістяка. Тільки жовта глина…
– Можливо, я незабаром помру. Можливо, буду вільною. Можливо, у нас з тобою попереду ціле життя. Не знаю! Ніхто не знає, навіть боги, у яких ти не віриш. Нехай усе буде по-твоєму, Максиме. Зараз ти вже не хлопчик, зараз ти став дорослим.
Вирішуй! Сердолік у мене в руці.
Максим довго дивився у важке зоряне небо, намагаючись знайти потрібні слова. На розум прийшов власний невдалий переклад. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму – і замер, нерухомий…» Ні, так не відповіси. Він став дорослим. Він повинен вирішити.
– Це твоя намистина, Ніно. Вона засвітиться.
6
– Тебе до телефону, – покликала мама.
– Угу!
Максим не без жалю відклав убік том Моммзена, устав, глянув у вікно. Поріділа крона старого клена вже не ховала сусідній будинок. Узимку його видно весь – старий, ще початку століття. Клен, червона цегла знайомих стін, нитки телефонних дротів…
Його дитинство. Його світ. Його життя.
– Це Ніна, – почув Максим. – Але згадувати мене зовсім не обов’язково.
– Я не забував, – відповів він, і уточнив: – Не забув.
Слухавка раптово стала гарячою.
– Зараз я продиктую телефон. Якщо хочеш – подзвони… Максиме, оскільки ти все ж… інтель, скажу сама. Ти мені нічим не зобов’язаний, розумієш? Дзвонити не обов’язково.
– Диктуй, – видихнув він.
Олівець був уже в руці. Номери Максим звичайно записував на полях старої телефонної книги.
– Зараз… – Ніна засміялася. – Я твої вірші згадала. Про Афродіту Аргимпасу. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму – і замер, нерухомий…» Правильно?
Трубка схолодніла як лід. Максим не згадував при ній Аргимпасу. Він узагалі не читав Ніні віршів.
– Правильно, – слово виговорилося на подив легко. – Диктуй номер!
Чи все-таки було? Здається, вони говорили про Мозолевського, про розкопки Гайманової Могили. Але ж він читав українською! Чи…
7
Дівчина відійшла від телефону, розкрила долоню.
Намистина. Теплий вогонь сердоліку.
Сатанорій
– Приїхали! «Ладусі».
Автобус зі скрипом і злим шипінням розтиснув щелепи, прощаючись з недоперевареною здобиччю. Пасажири повалили назовні: труська утроба доконала всіх. Він вибрався одним із перших, подав руку дружині, підкинув рюкзак вище й озирнувся. Ральф, що всю дорогу прикидався сфінксом, відчувши волю, немов з ланцюга зірвався. І тепер, беручи реванш за довге «лежати!», нарізав кола навколо хазяїв, яких обожнював. Останнє сонце листопада хлюпнуло золота на рідкі шевелюри старців-дубів, нездоровим сухотним блиском відбилося у склі корпусу, вимитому до надприродної, що вселяє жах, чистоти; бляклу блакить арки біля входу на територію плямували, обсипаючись, більма штукатурки, і німб знущально клубочився над бронзовою лисиною усюдисущого вождя.
Потічок метушливих мурах пожебонів до будинку адміністрації, волочачи валізи і торби. Напевно, варто було б додати кроку, обігнати похоронного вигляду бабусю, на корпус обійти рисака-ровесника, підрізати його горласте сімейство, біля сходів кидком дістати ветерана, що скаче верхи на паличці, у трійці лідерів дістатися до заповітного віконця, оформити папери і спочивати на лаврах у раю номера. Але поспіх викликав майже фізіологічну відразу. Він приїхав відпочивати. Передусім від отрутного шила, загнаного життям по саме руків’я.
Досить.
Син побіг уперед навперегони з Ральфом; утім, займати чергу дитина не збиралася. Чадо цікавив особняк – стародавній поміщицький будинок, двоповерховий, з мармуровими східцями і колонами біля входу; саме тут розташовувалася адміністрація санаторію. А Ральф, здоровенний, вічно слинявий боксер, із задоволенням обгавкував жирних, меланхолійних граків, готовий бігти куди завгодно, аби бігти.
Стоячи в черзі, він заздрив собаці, потім – сину, ще пізніше – дружині, що вийшла «на хвилинку» і втратила лік часу. Заздрості було багато. Вистачило до кінця.
– Ваш номер 415-й. Здайте паспорти.
– Добре.
До корпусу вела чисто виметена доріжка. Можна сказати, стерильна, як підлога в операційній. З обох боків росли кущі: неприємно голі, з чорними гронами ягід, сухих і зморщених, кущі ворушилися при повному безвітрі. Ліфт не працював. Сходами можна було йти тільки вервечкою. Четвертий поверх виявився замкненим. А чергова з ключами гралася у Невловимого Джо. Пошуки настрою не зіпсували, вірніше, зіпсували не дуже. Приїхали відпочивати. Родиною. Нерви, злість, сварки залишилися вдома: скрегочуть зубами в замкненій і поставленій на сигналізацію квартирі. Це заздалегідь обговорено з дружиною. Він згадував домовленість, плентаючись за ключницею, що нарешті з’явилася, з’ясовуючи, що в 415-му, тримісному номері відсутні електричні лампочки, душ і не працює зливний бачок, а в 416-му номері, де усе працює, зливається і запалюється, – два ліжка.
– Подивимося 410-й?
– Там комплект?
«Сумнівно», – читалося на одутлому обличчі чергової, схожої на статую знищеного талібами Будди. Далі сталося чудо: сестричка з медпункту разом із прибиральницею, виявивши невластиву обслузі запопадливість, швиденько перетягнули одне ліжко з бездушового номера в задушований. Перший порив був – допомогти. Жінки усе-таки. Але він осмикнув внутрішнього джентльмена. За путівку заплачені гроші. Адміністрація зобов’язана надати комплектний номер. А якщо персонал загруз у ліні, забувши підготувати корпус до заїзду відпочиваючих, – нехай тепер віддувається!
Думки були правильні, але крижані. Січневі. Стало незатишно. Коли ліжко зайняло відведене місце біля вікна, він простягнув медсестрі зім’яту п’ятірку:
– Візьміть.
– Ой, ні, що ви! Не можна! – Дівчина закліпала віями. Переляк здавався награним хоча грошей вона так і не взяла. – У нас це не прийнято!
«Скрізь прийнято, а у вас ні?!» Здвигнувши плечима, він заходився розпаковувати рюкзак.
На сніданок, природно, спізнилися. Проте безкорислива сестричка переконала сходити в їдальню: її розповідь про гастрити й виразки, що тільки й чекають порушення режиму харчування, будила в душі первісні страхи. Дійсно, сніданок знайшовся: прочахлий, в міру їстівний. З трьох перемін: котлета з ячною кашею, каша манна і чай. Їсти в порожньому, гучному приміщенні було дивно. Примари підглядали через сусідні столики – легіони гостей, що ніколи тут не їли. Погляди невидимок псували апетит. Котлети вони із сином присмачили кетчупом, завбачливо захопленим у дорогу, манну кашу їсти не стали, а рідкий, нудотно-солодкий чай навіть здався смачним. Дружина, навпаки, з апетитом ум’яла всі три порції манки. І доїла за сином ячку. За десять років шлюбу для нього, як і раніше, залишалося загадкою: як вона може їсти цю погань?
– Від завтра почну худнути.
Він приречено кивнув.
Завтра не наставало ніколи.
Різниця уподобань збільшувала число домашніх турбот: догоди родині, якщо кожний, включаючи собаку, жере різне і коверзує! Але до сварок на цьому ґрунті не доходило. Дружина готувала мовчки. Збираючи німе роздратування, яке наповнювало квартиру їдкою кислотою. Нічого, тут, у санаторії, відпочине. Ні прання, ні готування. Краса. А що листопад – так навіть краще. Менше народу.
Повернувшись у номер, він упав на ліжко, закинув руки за голову й блаженно закрив очі. Відпочинок! Валятися, спати, читати книжки – киш, робота, геть, дзвінки, геть, суєта…
– До озера сходимо прогулятися?
Дружина неуважно вертіла в руках вилку допотопного радіо: намертво прибитий до стіни куб з чорного ебоніту, з металевою сіткою-забралом і єдиною ручкою – регулятором звуку мав вигляд хижого монстра з фільму жахів.
– Сходимо. Після обіду.
– Добре, спи, – кохана жінка усе зрозуміла правильно. – А ми з Ральфом пройдемося.
– Угу, – буркнув він, провалюючись у сон.
Снилося казна-що. Цей же номер: однокімнатний, з фотошпалерою на стіні. Перекати гірської річки: вируюча навколо валунів вода, протилежний берег наполовину схований заростями глоду, вибігають на скелі сосни і жовті осики; жмути вати тануть у непривітному, важкому небі. Здалеку долетів приглушений шум. Швидко наростаючи, перетворюючись у плескіт – ні, у гуркіт потоку, що розбивається об камені! «Трубу прорвало, чи що?» Шпалера спухла міхуром, картина миттєво стала об’ємною, справжньою, – у наступну мить ріка ринула в кімнату, затоплюючи з головою, забиваючи горло. Тіло скувала слабість, крик застряг у горлі, ніч вдарила в обличчя рибним смородом…
– А-а-а!
Він ривком сіл на ліжку, судорожно хапаючи ротом повітря. Мара відступила, але слабість залишилася. У прямокутнику дзеркала над тумбочкою відбивався чоловік: розпатланий, з пом’ятою фізіономією.
