– Що це? – запитав, обмираючи, Богдан. – Це… кіт?
– Кіт науковий, – радісно підтвердив Денис. – Тобто вчений.
– А це хто? Олександр Сергійович Пушкін? – Богдан указав на фігурку в правому куті листа.
– Ні, – Денис скромно потупився. – Це ти.
* * *
– Навіщо? – втомлено здивувалася Люська.
Богдан не знайшовся, що відповісти. У грудні випав нарешті сніг, усі палісадники були завіяні заметами, наближався Новий рік, а заощадження родини були, м’яко кажучи, скромними.
– Вона дешева, – збрехав він, виправдовуючись.
Люська нічого не сказала. Сіла перед телевізором з чашкою чаю на блюдці.
Богдан сів навпочіпки і визволив лопату з мішка. «Гостра, – говорили в магазині, – у транспорті обережніше». Держак був занадто свіжий, занадто чистий; вістря поблискувало тьмяно й хижо, і чомусь сам вигляд загостреної лопати раптом зовсім заспокоїв Богдана.
Нехай приходить, подумав задоволено. Кіт-мутант, чи хто він там…
Люська тупо дивилася на екран. Богдан розумів, що вона не бачить і не чує подій «Санта-Барбари», що нервовість останніх місяців незабаром доведе її до зриву, що треба порозумітися – чи покаятися, що те саме…
Він знову одягся і вийшов у двір з лопатою в руках. Зупинився посередині палісадника; у цьому місці проходила теплотраса, тому сніг просідав, а земля не тверділа. Не розуміючи навіщо, Богдан наліг на заступ – м’язи раптом згадали серпень, город, він був майже упевнений, що в ямці виявиться картопляна бульба…
Він нагнувся. Простягнув руку й намацав під сталлю лопати, під снігом і мокрою землею – вологу шорсткувату картоплину.
Витяг.
Це була кругла грудка глини.
* * *
Новий рік зустріли вдома, по-сімейному, тихо й скромно.
Денис занедужав, і два тижні Богдан і Люська займалися винятково лікарями, компресами, жарознижуючими таблетками і чаєм з малиною.
Лопата стояла в коморі. На лезі її висихала грудочка землі з палісадника.
Денис видужав. Забрали ялинку і стали чекати весну. Катерина Сергіївна нарешті змилостивилась – на останній зустрічі з керівником Богдан був визнаний гідним деяких підбадьорливих слів.
У неділю – перед тим, як після довгої перерви відправитися до садочку, – Денис зажадав чистого паперу. Йому, бачите, захотілося малювати. Люська вже полізла в стіл за альбомними аркушами, але Богдан, що прибіг із кухні з чашкою кефіру в руці, заявив, що хоче почитати Денисові казку. Проспівати йому пісеньку. Показати ляльковий театр. Саме зараз.
І півдня, забувши про свої книги, возився із сином. Власноручно викупав його у ванній та вклав спати; фарби так і залишилися стояти на столі поруч із чистим аркушем з альбому.
* * *
Ранком він не пам’ятав свого сну, але в тім, що це було страхіття, сумніватися не доводилось.
– Що з тобою? – запитала Люська, побачивши його обличчя.
– Погань якась снилася. – Богдан покрутив головою.
– Зміна атмосферного тиску, – непевно промурмотіла Люська, і Богдан кивнув:
– Мабуть…
За Люською і Денисом зачинилися двері. Богдан побрів на кухню доїдати свій сніданок. Зовні, на бляшаному козирку вікна, сидів великий птах, схожий на ластівку. Дивився на Богдана єдиним оком. Бив крилами, змахував з козирка грудочки примерзлого снігу.
Біля третього під’їзду стояла чорна кришка труни – вітер знехотя смикав широке мереживо. Богдан згадав, що помер дідок – хазяїн болонки, той самий, який щоранку вигулював її в жовтогарячому на хутрі пальтечку.
Темними тінями снували люди. Ляскали двері під’їздів.
Богдан опустив штори. Подзвонив на роботу і сказав, що хворий. Потім подзвонив приятелю, з яким повинен був зустрітися в бібліотеці, і відмінив зустріч.
Він згадав, що йому снилося. Овочева база, тільки навпроти, на перекошеному ящику ніхто не сидів. Хтось дивився у спину, увесь час у спину.
– Чекай… Сьогодні… Чекай…
Там, у сні, Богдан крутився дзигою, очікуючи нападу, стискаючи в руках…
Він відкрив комору й витяг лопату. Нігтем зчистив прилиплий бруд.
* * *
О пів на п’яту подзвонила заклопотана Люська. У неї занедужала мама – Люська збиралася сьогодні ночувати у неї, прихопивши із собою Дениса.
– Ти там як? – запитувала Люська крізь тріск у слухавці. – Отямився?
– Зовсім, – відрапортував Богдан.
О шостій годині було темно.
О дев’ятій єдиний ліхтар посередині двору замигав і згас.
Повітря було наповнене весною і жахом. У небі, широко розкинувшись, стояло сузір’я Оріона.
Близько півночі, коли майже всі вікна в будинку згасли, Богдан узяв лопату і вийшов у двір. Хвилин п’ятнадцять він був дуже хоробрий – ходив узад-уперед асфальтовою доріжкою і думав про Люську й Дениса. Час припинити усе це страхіття. Нехай дитина малює, що хоче. Нехай Люська, нарешті, перестане пити валеріанку на ніч…
Потім зірки скулилися і потьмяніли. І Богданова хоробрість скулилася теж. Він закрутився дзигою, як тоді у сні, і поспіхом відступив до під’їзду. Будити сусідів, бігти додому, викликати міліцію…
Темна тінь плигнула через сміттєві баки. Богдан відступив на крок, виставивши перед собою лопату. У цей момент єдиний ліхтар у дворі раптом спалахнув знову.
Світло упало на пику з вертикальними щелепами.
Усе ще погрожуючи лопатою, Богдан задкував і задкував до свого під’їзду, мовчки благаючи хоч кого-небудь прокинутися і підійти до вікна, крикнути, хоча б заверещати…
«У лопаті твій порятунок».
Проклятий будинок, проклятий город, проклята картопля…
Картопля…
Він згадав – бульба в руках, картоплина, що летить у страшну пику. Іскри.
Не зводячи очей з того, що дивилося на нього, Богдан тремтячими руками опустив свою зброю. М’язи нагадали, що робити. Богдане наліг на лопату, вона ввійшла в землю не м’яко, але й без особливого зусилля. Чудовисько припало до землі, притисло вуха, стьобало по боках хвостом. Богдан, не відводячи очей, нагнувся і намацав у ямці картоплину.
Вона була велика й гладенька, із трьома чи чотирма вічками. Вона була тепла і світилася золотаво-коричневим світлом.
Чудовисько заревіло, відштовхуючись від мокрого асфальту. Богдан розмахнувся і запустив у нього картоплиною – прямо в пику.
Вибух.
* * *
– Що з тобою? – запитала Люська, побачивши його обличчя.
Денис сопів на ліжку, натягаючи колготки. Був сірий ранок. На письмовому столі стояли баночки гуашевої фарби і лежав недоторканий листок паперу.
– Погань якась снилася, – Богдан похитав головою.
– Зміна атмосферного тиску.
– Напевно…
За вікном ледь світало. У дворі голосно лаялася двірничка. Богдан виглянув. Двірничка виливала душу дідусеві з третього під’їзду. Біля ніг дідуся вертілася болонка – мерзла, незважаючи на жовтогаряче пальтечко.
– Обережніше там, – сказав Богдан, випускаючи дружину і сина на сходовий майданчик. І навіщось уточнив: – Слизько…
– Ага, – посміхнулася Люська. – Не хвилюйся.
Визираючи з кватирки, він дивився, як вони йдуть через двір. Повз яму на асфальтованій дорозі – глибоку, але не широку. Не ширшу від леза лопати.
– Санепідемстанцію викличу! – загрожувала двірничка невідомо кому. – А раптом воно заразне? А раптом воно тут розплодилося? Ось, помилуйся!
І вказала Люсьці на сміттєвий бак, де на купі мотлоху лежало, очевидно, падло. Люська тільки глянула – відсахнулася і швидко потягла Дениса геть.
Перед тим як повернути за ріг, зупинилася і подивилася на вікно кухні. Зустрілася поглядом з Богданом, погляд простягнувся між ними, як ниточка.
І Люська посміхнулася.
Підемо в підвал?
– Підемо в підвал? – запитував Карлсон.
Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п’ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум’янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.
Добре, що Карлсона ніхто не бачив.
Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:
– Підемо у підвал?
– Ні-і – захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. – Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.
– Можна, – ласкаво погрозив пальцем Карлсон. – Тобі можна.
Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:
– Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім…
Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий – і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам’яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій – щербатій, сколеній, якійсь недоробленій – і ледве не падав униз, на брудний запльований п’ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися – ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати – нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.
Спасибі доброму Карлсону – підтримував.
Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.
Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» – жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові. «А-а-а!» – веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:
– А-а-а!..
Замок заковтував і відчинявся.
Дужки виходили з нього рожево-слизуватими, наїжачені двома ріжками.
У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, – і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.
Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.
Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.
– Малюк! – гукнула з вікна мама. – Не сиди на землі! Застудишся!..
Малюк чхнув і з’ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.
А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.
Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочитав біля дошки «Лукомор’я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.
– Досить, – сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п’ятірку» – Що ви, Марь Лексівна! – вигукнув Малюк. – Там далі найцікавіше. Там Руслан цього гада за бороду… і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?
