Андрій побачив свою машину. Сонний парківник сидів на складаній лавочці, його накидка зі смугами-відбивачами мерехтіла у світлі фар.

– Ну ви довго, – сказав парківник з осудом.

Андрій оглянувся.

Кілька порожніх прилавків. Мотузки погойдуються на вітрі, як мертві ліани. Шелестить поліетилен; крихітний базарчик порожній. Крізь нього видно віддалений ліс і вогні чергової електрички…

– Котра година? – хрипло запитав Андрій.

* * *

– Господи! Де ти був?! Де ти був, я вже не знаю, куди мені бігти, що робити… – Здраствуй, Тоню. Я повернувся.

Чортова екзистенція

Життя чортяче – воно відомо яке. Звідусіль лиха чекай: то хрестом припечатають, то молодиця справна рогачем дістане. Але така напасть – ще не напасть. Це в старовину для чортячого племені гірше справної молодиці лиха не було. А як зміни пішли, як почало усе мінятися… І не думайте, що коли у людей у житті зміни, то у чортів усе по-старому, як при царі Паньку чи при самій цариці Катерині. Де там! Здавна заведено: коли в нас, нащадків Адамових, життя іншим стає, то у чортів, вважай, удвічі. Правда, у чім тут причина – не скажу. Мабуть, по-різному буває: коли чорти нашкодять, коли і люди надивачать. А потім – кому скаржитися? Ось і

крутяться і ті, й інші, немов грішники на сковороді.

Якось перед самим Різдвом вигнали Чорта з пекла. Не вперше вигнали, траплялося і колись таке лихо, бо вже надто суворі були часи. І Чорт схибив – так уже провинився, що у самого Люципера в його пекельній конторі зуби занили. Гримнув він, усім чортам начальник, кулачищем волосатим по столу, заревів трубою мідною, грішників розполохуючи: «Ах, він Чорт, такий-сякий! А гнати його утришиї! Та не просто гнати!..»

Ось і вигнали. І не просто вигнали.

Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!

А треба сказати, що постраждав Чорт точно через Жана Поля Сартра, філософа французького – того, що екзистенцію видумав. Випала Чорту служба в самому місті Парижі. Не з найгірших служба. Це лише здається, що нашому православному чорту в заморській землі робити нічого. Зовсім навіть не так, навпаки. Тоді в Парижі православних зібралося, що душ грішних у пеклі. Відомо, що пани та підпанки від лиха подалі з Росії подалися, а з ним і простий люд випадковий юрбою чималою. Усі злі, голодні, один від одного лютіші, ніж чорт до чорта. Збирай душі грішні не нахиляючись! Отож наш Чорт сиром полтавським у маслі купався, на сріблі їв та премії щокварталу з пекла одержував.

А ось взяли й вигнали!

Сартра цього Чорт на Монпарнасі зустрів, у шинку тамтешньому, що в них, французів, «кафе» іменується. Сіли за стіл, абсенту зеленого випили, слівцем перекинулися, знову випили – уже до зачудування. От і сподобалися один одному, почали спілкуватися. У тім теж лиха не було б, бо за Сартром давно свої, французькі чорти плакали, та тільки заморочив філософ іноземний нашого Чорта.

– Розтлумач мені, пане Сартр, що є твоя екзистенція? – запитує, бувало, у нього Чорт. А той і радий, йому б тільки про екзистенцію і побазікати. Пояснює Жан Поль Сартр приятелю своєму новому, що він там видумав, а той киває, слухає уважно. Але от лихо! Про справи подібні вони під абсент зелений базікали, бо без абсенту думки філософські ніяк не народжуються. А де абсент, там грапа італійська, де грапа – там і горілка рідна. І не зрозумів Чорт із усіх пояснень майже нічого. Майже, бо одну думку Сартрову все-таки ухопив.

– Що не твори, добро чи зло, – різниці ніякої немає, – повторював зранку Чорт, змішуючи чорну каву з грапою (і цьому Сартр його навчив!). – А різниці немає, бо добро абсолютним не буває, значить, для когось воно добро, а для когось – зовсім навпаки. І зі злом така ж історія.

Допивав Чорт каву з грапою, заварював знову.

– А якщо так, яка користь з моєї чортячої служби? Ось, приміром, наказано мені зло вчиняти, православний люд бентежити та спокушати. А як зрозуміти, що воно є? Спокушу, скажімо, а душа православна від того, навпаки, врятується, та ще й інших врятує? Ні, незрозуміло виходить! З іншого ж боку, навіть якщо взагалі нічого не робити, усе одно щось та й станеться. Може, добре, може, і недобре. Але ж станеться – без жодних наших старань! Тоді навіщо ми, чорти, взагалі потрібні?

І така ухопила нашого Чорта екзистенція, що занедбав він службу. Усе одно, мовляв, і без мене навколо зла повно, і добра теж повно. Самі люди собі все й влаштують, причому якнайкраще. То навіщо підметки протирати?

Ясно, що премії в наступному кварталі Чорт не одержав. Може, викрутився б, за розум свій чортячий узятися б устиг, та тільки грапа підвела. Призвичаївся Чорт по кафе паризьких про екзистенцію базікати. І зі знайомими, і з тими, що не дуже. А далі – ясність повна. У чортів з цією справою гірше, ніж у нас. Ліг папір, чортовими карлючками пописаний, прямо на стіл Люциперів, гримнув той кулачищем…

В одному поталанило Чорту, хоч і не занадто. Був він Чорт шанований, не з нових, котрі від бризів брудних народилися чи з яйця великоднього неосвяченого вилупилися. Справжній Чорт, корінний. От і дозволили йому самому ту діру вибрати, де йому тепер жити-бідувати назначено буде. Тицьнули Чорту під самий п’ятачок мапу французького Генерального штабу: показуй! І згадав він, як у старі часи заглядав до одного хутора у славній Малоросії. Гмикнув, ткнув пазуром. І не подумав, що був колись хутір – став райцентр, була Малоросія – і її перемінило.

Зрозумів лише, коли з автобуса зійшов. Оглянувся, поморщився. І отут його під ліктик і підтримали. Акуратненько так.

– А документик ваш, громадянине?

Колись чорти – ті, що здалеку до нас прибували, – під шляхтичів польських та під купців німецьких виряджалися. Подивишся на такого: бач, який пан пишний! Але й тут усе перемінилося. Виявилося на Чорті нашому пальтечко драпове з витертою підкладкою, шапка-бирка, що тепер «пиріжком» іменується, і черевики київської фабрики зі шнурками рваними. А до всього – фіброва валізка, у якій і коту тісно. Звикай, мовляв, засланець пекельний, скінчилося твоє панство!

Зрозумів Чорт: і справді погано. Поліз за паспортом у внутрішню кишеню, а поки діставав, поки обмацував і подумки перегортав, зміркував: ще гірше! Та тільки що зробиш. Дістав, пред’явив.

– Ох і паспорт! – зареготали ті, що під лікті Чорта взяли. – Усім паспортам – паспорт! Та з таким тебе, громадянине, і у в’язницю Лук’янівську не пустять!

Що правда, то правда. Суцільні «мінуси» у паспорті: і в Москву не можна, у столиці республік не можна і навіть у центри обласні. Некролог – не паспорт! Видно, здорово досадив Чорт начальству пекельному.

– Ну, добре, – відсміялися. – Тримай, позбавленець. Живи – поки!

А як повернули документ, вийшов Чорт на площу вокзальну… Куди тепер?

Колись усе пам’ятав: там шинок вогнями світив, там голова, грішник невиправний, проживав, там відьма знайома через тин визирала. А тепер… будинок із цегли червоної на два поверхи, вантажівки по дорозі сніговицю піднімають. Холодно, вогко… Куди Чорту податися?

– А здоровий будь, значить!

Подивився Чорт, подумав, що колишні веселуни повернулися. Аж ні, не вони – давній знайомий з рідного пекла.

– Невже, Фіонін? – здивувався. – Бач, яким важним став, і не впізнати!

Сам же подумав: хоч і в шапці-бирці, хоч з паспортом негодящим, а все ж зустріли.

– Та й тебе не впізнати! – відповідає йому чорт Фіонін. – Немов після виправно-трудового табору. А мене на прізвище не клич, а «громадянином» іменуй. Ну, пішли, чи що?

Не став Чорт сперечатися. Це колись Фіонін вважався найнікудишнішим чортом, з тих, що мотузки повішеникам подають. Тепер і пику від’їв, і в пальто ратинове вирядився. А на лівому боці, під пальтом – револьвер у кобурі жовтій. Начебто й непомітно, але від погляду чортячого не сховаєш.

Зайшли вони в ресторанчик вокзальний, узяв чорт Фіонін «мерзавчика» та пару котлет, склянки виставив.

– Не тому пригощаю, що персона ти значна, – пояснив. – Був ти важним – ніяким став. А тому пригощаю, що в нас усіх тепер чортяча рівність. Колись, мабуть, і горілки б зі мною не випив, погордував, а тепер – не відмовишся, мабуть!

І знову не став Чорт сперечатися – і відмовлятися не став. Про себе ж вирішив, що правий його приятель Жан Поль Сартр. Захотів чорт Фіонін гонор свій показати, з гостя пиху збити, а добру справу зробив. І горілки підніс, і повідати про тутешнє життя-буття не відмовиться. Інакше навіщо запрошував?

І справді. Як випили, як котлетами холодними зажували, споважнів чорт Фіонін, хусткою батистовою губи витер:

– Ну, слухай! Що колись було – забудь. Раніше ти волю свою показував, та Місяць з небес перед Різдвом крав, тепер же – зась! Наша тепер воля!..

Не витримав Чорт – посміхнувся. Славна була історія з Місяцем, ох, славна! Навіть тепер згадати приємно. Адже це тільки здається, що Місяць з небес легко добути, якщо ти чорт, звичайно. Хитра то справа, не всім чортам доступна.

– І про Різдво забудь. Немає тепер Різдва – і Великодня немає, і Петрового посту разом з Великим. Порядки тепер тут наші, пекельні. Ніяких тобі відьомських шабашів, ніяких упирів з одмінами. Були – і немає! А які залишилися, строго живуть, за патентом працюють, не сваволять. Тому що душі тепер теж цілком – наші. У кого хочемо, у того віднімаємо, і не інакше. Зрозумів?

– Зрозумів! – кивнув Чорт, чимало дивуючись. – Що відьом з іншими скрутили, ясно. І що душі ваші цілком – теж. Але з Різдвом як вийшло?

Сам же думає: говори Фіонін, говори! Ніколи ти розумом своїм чортячим не славився. Чеши язиком довгим!

– А календар у вісімнадцятому році навіщо змінювали? – заусміхався чорт Фіонін. – Календар поміняли, а свята усі в колишні дні залишили, по старому стилю. Ось і немає тепер у них сили!.. Ну, не це головне. А головне, що першим у нас у районі громадянин Сатанюк. Скаже – орденом тебе нагородять, скаже – шкіру на ранці шкільні здеруть. Він і серед нас, чортів, перший, і серед людей теж. Тому що ховатися нам, чортам, зараз не резон, навпаки. Так що слухайся в усьому та накази виконуй. Ось Різдво скасоване відгуляємо і поставимо тебе, позбавленця, мотузки повішеникам подавати. Забудеш про свій Париж, ох, забудеш!

 

Зовсім кепсько Чорту стало. Зрозумів: і таке зроблять. А головне, знав він чорта Сатанюка, що нині «громадянином» іменується. Доводилось зустрічатися! Та так, що і без нової зустрічі обійтися цілком можна.

Подивився на нього чорт Фіонін, лапою пухкою по плечу поплескав.

– Зрозумів? Бачу, зрозумів! Ну добре, живи – поки! А мені на бюро райкому пора, списки там затверджувати будемо. На таких, як ти!..

З тим і відкланявся. Тобто кланятися, звичайно, не став, лише ледве кивнув.

Вийшов Чорт на вулицю, валізку свою фіброву у руці прилаштував, та й побрів куди очі бачать. Іде, а сам знову про приятеля свого Сартра міркує. Адже як виходить! Начебто добре для них, чортів, справа обернулася: і Різдва вже немає, і чорт знайомий на хуторі, що нині райцентром обернувся, верховодить. У минулі часи, коли будь-який козак міг молитвою припечатати, про таке і не мріялося. Здавалося б, гарна справа? Ось тільки чомусь усе більше про мотузку намилену думається – щоб не повішенику її подавати, а щоб собі залишити.

Іде Чорт, про Сартра думає – і навкруги роздивляється. Час ще не пізній, народ вештається. Принюхався Чорт за звичкою – чи не пахне де гріхом? Потягнув ніздрями, та ледве не задихнувся. Усюди, усюди дух грішний! І такий густий, що з незвички знепритомніти можна. Не повірив Чорт, навіть у душу першого стрічного заглянув. Хо-хо, що в тій душі! Мріє душа, як розглянуть у «інстанції» лист анонімний, котрого три дні тому у ту «інстанцію» відправлено. Розглянуть, вживуть заходів. Чорт – в іншу душу, а там і зовсім морок. Згадує душа, як ворогів лютих до стінки цегельної ставила, як чоботи та галіфе, ще теплі, із дружками своїми розділяла. Покрутив Чорт головою вухастою, угледів на вулиці дівчину пригожу. У такої в душі зовсім інше буде!

І справді – інше. Умів би Чорт червоніти, почервонів би до кінчиків вух своїх собачих. А тут і не почервонієш навіть. Одне залишилося – лапою пазуристою махнути. Махнути – про нічліг подумати. Це у колишні часи можна було до знайомої відьми заглянути чи в шинку прилаштуватися. А тепер, та ще коли в паспорті суцільні «мінуси»…

Поталанило Чорту – часом і таке трапляється. Дійшов він до місця, де колись заїзд був, де чумаки, що з Криму їхали, шеляги свої чумацькі пропивали, аж він там і є, заїзд! Майже такий, як був, тільки стіни цегляні, та на вивісці «Будинок колгоспника» написано. Зрадів Чорт, заусміхався навіть. Адже там, де торгують, там йому, Чорту, і місце, хоч би як часи мінялися. Дістав він гаманець, підрахував готівку (три червінці усього виявилося). «Чи вистачить?» – подумав. Вирішив: «Вистачить!». Зайшов у ятку найближчу, узяв дві скляниці зелені з білими «безкозирками» – і на поріг. А як валізу свою фіброву під ліжко кинув, так і пішов зі сторожем місцевим знайомство заводити. Адже у такому місці Чорт завжди свого знайде.

Тим часом і ніч настала – та сама, різдв’яна. Ясна ніч, тиха. Ось і місяць гостророгий над райцентром з’явився. З’явився, блиснув срібним боком, і пропав, немов і не було.

 

Громадянин Сатанюк тієї ночі на службі перебувати зволив. Не один – з чортом Фіоніном і з усім іншим своїм кагалом чортячим. Знахабніло бісове насіння, пекельне плем’я! Замість того, щоб у пекло поспішати, поки півні голосу не подали, вирішили вони честь по честі Різдво заборонене справити. Мовляв, колись ваш верх був, тепер наш настав. Назавжди!

У кабінеті і гуляли. У наші дні начальство віддає перевагу лазням, а у ті роки які лазні? Одна на все місто – і та на ремонті уже другий рік. Але й у кабінеті влаштуватися можна, особливо якщо кабінет особливий. Отут тобі стіл – усім столам стіл, бика колгоспного покласти можна, а отут дверцята у світлицю затишну. Називається світлиця «кімнатою особистого відпочинку», а якого саме, начальству видніше. Гуляй – до несхочу!

Ось і гуляли. Стіл пляшками заставили, закуски, тільки-но з бази доставлені, навкруги розклали. До закусок – патефон із пластинками польськими та румунськими, а до патефона – молодиці, одна другої краща. Хоч і не чортихи, а гарні! Дзенькають чарки, співає-гримить патефон, заморський танець танго танцювати так і манить. Регочуть молодиці, посміхаються звабливо, на двері світлиці прихованої кивають. От воно, життя чортяче, іншого нам і не треба!