– Навіщо опівночі? На відміну від сторонніх людей, співробітників ми приймаємо з десятої до сімнадцятої у будні. Обідня перерва з першої до другої. Сподіваюся, повісткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!

Інокентій підморгнув Нюрці, наслідуючи Шарапова з «Місця зустрічі», і рушив далі ходою розгвинченого кіборга.

В очах потемніло – чи сонце за хмаринку зайшло, чи ясність буття по потилиці торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, і дурна! Роззява найостанніша. Зареєстрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пір пруха тобі пішла косяком? Вірно кажеш, як на сповіді. А чи думала ти, дурна бабо, чим за фарт свій, за везіння-натхнення платити будеш? Що цей ковен, чи як його, з тебе має? Які податки за турботи бере, якою валютою?! Мабуть, неспроста твій благовірний захандрив, розхворівся, запив, уже й на той світ одним оком косувати почав. А ти впоперек пішла.

Перебігла доріжку.

А вже ж за піввіку перевалило, бабонько. Пора б і порузумнішати трохи. Адже відомо: Якщо в якомусь місці щось додасться, то в іншому неодмінно на стільки ж зменшиться. Ломоносов, здається, сказав. Зі школи запам’яталося.

Догану вліплять? З занесенням? Премії позбавлять?

Ой, навряд чи! Не та контора.

Ніколи ні в Бога, ні в чорта, ні в пристріт-приворот, ні в роги-копита не вірила, а отут аж піт пройняв. Ноги підкосилися; добре, лавочка поруч виявилась – звалилася не неї Нюрка, очі заплющила, сидить, намагається віддихатися. Думки в голові тарганами бігають, метушаться, вихід шукають.

Не віддам.

Чоловіка не віддам.

Сама вляпалася, сама і розсьорбаю.

 

Брати таксі вона не стала. На старому, деренчливому трамваї дісталася до цирку, відтіля довго йшла пішки, заспокоюючи нерви. Казенні пятиповерхівки, у народі іменовані «хрущами», у цьому районі міста мирно сусідили з приватним сектором, де, у свою чергу, розкішний особняк із презирством виставляв балкони над скособоченою розвалюхою.

День був сірий, як тамбовський вовк.

Звернувши на Греківську, Нюрка сповільнила крок. Автозаправка. Будинок під знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином іде всередину, у невидиму, гучну просторінь. Приватний стоматологічний кабінет доктора Артемчука. Над входом – зуб у солом’яному канотьє пританцьовує на кривих, могутніх коренях. Щаслива посмішка зуба довіри не викликала. Ага, ось і номер 38.

Двір і будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорі випарувався, замість нього пахло пригорілою манною кашею. Постукавши і дочекавшись відповіді, Нюрка ввійшла в знайоме приміщення.

– Здрастуйте, Ганно Павлівно, – сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напіввійськовими лацканами, шовкова краватка, манжети сліпучо-білої сорочки схоплені запонками з агатом. На голові – фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо ваші заощадження!».

– Добрий день…

Нюрка зверталася в основному до знайомої бегемотихи Валюхи, про всяк випадок ігноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпів, зірвав капелюха, ляснув фетром об стільницю і закричав скривдженим козлетоном:

– Нюрок! Подруга днів моїх суворих! Ти чого, блін?! Забуріла?!

– Чернець?!

Знайомий гребінь розвіяв усі сумніви.

– Для тебе, подруго, Інокентій Інокентійович. У кращому разі – Кеша. Правда, що зустрічають по одежинці…

– Кінчай балабонити, – осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлівна раптом збагнула загостреним відчуттям: хто тут насправді головний. Головний, незважаючи на жирні тілеса, лялькове личко і негарне плаття з рюшами. Легко уставши від комп’ютера, блондинка буквально пролилася між столами, попутно відваживши потиличника колишньому панку, і зупинилась перед гостею.

Від Валюхи тягло такою привітністю, такою щирою прихильністю, що Нюрка машинально заусміхалася, і кожен її зуб, включаючи протези, також заусміхався окремою посмішкою, немов на вивісці стоматолога Артемчука.

– Ви цінний працівник, Ганно Павлівно. Ми дуже задоволені вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини – не кожний здатний на це навіть після курсів підвищення кваліфікації. Мої вітання.

– Замуторити?!

– О, пробачте! Професійний жаргон. Незабаром ви вникнете, і будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотіли б запропонувати вам роботу за сумісництвом.

– Як мені у свій час! – гордо надувся Чернець і став схожим на індика. – Валюндра, каву сотворити?

– Повірте, Ганно Павлівно, це захоплююча і високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» і з власних джерел, а не скупердяй-клієнт…

Коли кава була випита, компліменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньої «роботи за сумісництвом» з’ясувалася і припала Нюрці до серця, вона зважилася.

– Я хочу запитати. Зрозумійте правильно, це дуже важливо для мене. Скажіть… Навіщо я вам знадобилася?

Валюха розсміялася, як мати, що всоте відповідає дитині-чомучці:

– Ви усі про це запитуєте, Ганно Павлівно. Усі, до єдиної людини. А я, чесно кажучи, хотіла б довідатися про інше. Чому ви прагнете залізти подарованій іграшці в нутро, розламати, зіпсувати і потім щасливо заявити: «Я так і знала!» Навіть якщо при цьому з’ясуєте, який дохід одержав із продажу іграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…

– Ні, усе-таки… Гроші? Ви не попросили і копійки з мого карбованця. Ідею розіграшу я давно відкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нічого немає!.. У мене нічого не було…

– Упевнена, Нюшо? – необразливо хмикнул Чернець. – Чи прибідняєшся?

– Упевнена. Я звичайна чесна дурисвітка. Ну, чарівність. Натиск і контактність. Досвід спілкування з найрізноманітнішою публікою… життєвий досвід…

При кожнім її слові Чернець кидав шматочок рафінаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закінчила, він помішав у кружці ложечкою й сьорбнув приторно солодкої води.

Блаженно замружився, немов нектару пригубив.

– У чан хутчій вкидайте жабу, змій болотяних жири, – замурмотіла Валюха божевільним шепотом, і Нюрку прохопило холодом, – клюв сови, мідянки око нам придасться до пори; хвіст вужа, собачий зуб… Тільки варемо не суп…

Вона перервала монолог, голосно зітхнула і підсумувала з безмежною нудьгою:

– Це для ков, пекельних чар вийде присмачний відвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три відьми біля казана. Ні, не лякайтеся, Ганно Павлівно, відьми не за нашим профілем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядової співробітниці «Харизми Ltd», товариства з обмеженою відповідальністю і безмежними амбіціями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно і повернулося стократ.

– Ви альтруїсти? Не вірю.

– Правильно. Навіть усієї харизми, що кипить у нашому спільному казані, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на інше…

Блондинка нахилилася до співбесідниці, і Нюрка ще раз відчула, як легко потрапити у владу до цієї бегемотихи, якщо Валюха того захоче.

– На багато чого вистачить. Ви вже повірте. На дуже багато чого. І вам, і нам, і щоб з кимось поділитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарівність плюс чарівність – це не дві чарівності. Звичайно виходить набагато більше, ніж дві. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засіб виробництва.

– Можна ще кави? – запитала Нюрка.

* * *

– Моя лікувальна практика проходить по тонкій, ледь помітній грані між знахарством і офіційною медициною. Як народні цілителі в минулому, я знімаю зурочення і пристріт; як сучасні професіонали-медики – ставлю діагноз…

– У нас дзвінок від слухачів! – голос ведучої радіоканалу «Сьогодні» бринів радістю. – Назвіться, будь ласка! Ви хотіли щось сказати цілителю Парамонові?

– А ти азартний, Парамоша…

– Що? – бас цілителя тріснув, зірвався на нервовий шепіт, ледь не перекинувши другий мікрофон. – Що ви маєте на увазі? Чому ви мене переслідуєте?!

– У ковені пропишися, доктор Айболить. За місцем проживання. І не тягни. Це тобі не радіо, у нас кожна пика на очах.

– У нас закінчується час ефіру…

– Діагноз ставиш, Парамон? А я клізму ставлю. На два літри, з вазеліном і конопляною олією. Дуже допомагає при сильних закріпах. Ти цілитель, ти в курсі. Ад’ю!

Нюрка Гаврош поклала слухавку і з задоволенням відкинулася на спинку крісла. Парамон, звичайно, дурень і шарлатан. Але чарівності – безмір. Убивча, можна сказати, чарівність. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фінальним «Ад’ю!», і нарешті вирішила, що не переборщила.

Треба було гарненько відпочити.

Наближався тиждень важкої роботи з Парамоном.

Продана душа

1

– Душу продай, га? – проникливо попросив чорт.

Клим тужливо подивився на монітор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посміхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.

– Не допоможе, – тепер голос чорта був повний співчуття. – Усе одно з’явлюся. Навіть якщо диск відформатуєш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовує?

Клим уявив собі подібну перспективу і занудьгував. Чорт же, відчувши слабину, кинувся в атаку.

– У церкву можеш не ходити, попереджаю відразу. Свята вода через монітор не діє, хрест теж. А священику я просто покажу язика.

Язик був негайно продемонстрований самому Климові. Того пересмикнуло.

– Добре тобі! – чорт чмокнув. – Ти ж ділова людина, співвласник фірми. Оціни ситуацію! Тобі поталанило – купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.

– З тобою, чи що?

Клим прикинув, відкіля рогатий знає про його фірму. Напевно, усі файли прочитав! А це вже зовсім зле.

– Зі мною, зі мною! – зрадів чорт. – Ну, як щодо душі?

Чорт і справді був куплений разом із комп’ютером. На минулому тижні Клим спеціально заїхав в обласний центр, щоб відшукати – не чорта, звичайно, – машину до смаку. Відшукав – у величезному фірмовому салоні, білому, немов згаданий чортом холодильник. Дівчина у відділі видачі, заповнюючи папери, ніби ненароком поцікавилася: «З усім купуєте?» Природно, Клим почув «зовсім», отож відповів: «Так…»

Пояснюючи ці обставини, чорт ласкаво посміхався. І чого б йому не посміхатися? Клієнт чесно відповів на споконвічне питання-пастку, інше вже було справою його, рогатого, техніки.

На четвертий день це збагнув і Клим. Отже, тепер він спромігся на чорта – персонального, як і комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вірусів не напускав і навіть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тією ж діловою пропозицією.

– А що натомість? – поцікавився Клим, вкладаючи в запитання весь свій запас іронії. І відразу зрозумів, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести ділові переговори, і Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який інтерес.

Чорт відгукнувся миттєво:

– «Вікна-міленіум». Ліцензійні. Плюс безкоштовний Інтернет. Виділенку поставлю.

Палець Клима ліг на Reset, і рогатий одразу образився:

– Жартів не розумієш?

Клим збагнув, що влип. Переговори, здається, уже почалися.