2
Він повернувся до рідного міста два роки тому. Колеги по бізнесу посміювалися і
руками розводили, не розуміючи, як можна проміняти величезний мегаполіс на глухий райцентр із його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйозні справи в таких Тмутараканях не робляться.
Клим так не вважав. Почав він з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.
Через рік глузувати з нього перестали.
Але гроші, не дуже великі, хоча і не маленькі, що дозволили Климові швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Він дуже любив своє місто, звідки виїхав шістнадцятирічним вступати до університету. Усі роки хотів повернутися.
Повернувся. І дуже скоро зрозумів, що помилився – точно так, як і з комп’ютером.
– «Феррарі» не пропоную, – уже цілком серйозно заявив чорт. – Їздиш ти з шофером, сам не ганяєш. Але можна «бугатті». Штучний, у світі всього п’ять екземплярів. Твій – п’ятий.
Клим подивився на рогату пику не без інтересу. Від «бугатті» він, скажімо, не відмовився б…
Але не такою ж ціною!
З-під нижньої межі екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип – чорт енергійно шкріб себе між рогами.
– Добре! Тепер без жартів. Пакет акцій двадцяти провідних фірм світу. Про суму домовимося. Кажу відразу: чим вона більше, тим швидше завершиться угода. Розумієш, про що я?
Клим кивнув, чим ще більше розохотив рогатого.
– Зараз відкрию директорію, там файли з розцінками. Економ-пакет – десять років…
– Чекай!
Клим зрозумів, що справи погані, і натиснув одразу на Power.
Справи й справді були так собі. Гроші йшли, бізнес розширювався, але радості не приносив. Точно так бувало і раніше. Хлопець з далекого райцентру зі свіжим університетським дипломом з головою занурився в Мальстрім, що виник на місці минулого навіки колишнього правильного життя. Перші «піраміди», перші акції, перші безсонні ночі з пістолетом на туалетному столику. Вижили і випливли не всі. Климові дуже поталанило.
Кілька років божевільної гонки – то у великому місті, то взагалі за кордоном, обернулися чорною депресією і відчайдушними спробами відвести від скроні пістолет. Рідне місто здавалося Палестиною, землею обітованою. Пам’ять дитинства: парк біля маленької річки, гучна автостанція, запах весняної землі…
Парк виявився на місці, автостанція теж, квітнева земля все так само запаморочливо пахла, і блакитне весняне небо, як і раніше, зводило з розуму.
Але все стало іншим. І насамперед місто.
3
Клим вийшов у двір, мерзлякувато повів плечима, пошкодувавши, що не накинув куртку. Початок квітня, вечір, ще три дні тому літали білі мухи. Але повертатися в порожній будинок, де можна поговорити тільки з чортом, не хотілося.
Будинок дістався Климові у спадщину – батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.
Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.
Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори – ще не угода.
Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.
Він посміхнувся – уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.
Гілочка була прилаштована просто перед монітором.
– Продовжуємо? – радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.
– Ой…
Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.
– Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!
Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.
– Навіщо ж так?
– Візитна картка міста! – весело пояснив Клим. – У Києві – каштани, в Одесі – акації, а в нас…
Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись – повітового міста, ще раніш – козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.
– Наче я не знаю, – так і не усміхнувшись, буркнув чорт. – Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?
Клим був задоволений. Здається, перший раунд залишився за ним.
4
Професор, що носив зовсім неймовірне прізвище Химерний, викладав на їхньому факультеті історію. Спеціальність, заради якої Клим прийшов в університет, була далі від Кліо, ніж чорт від вівтаря, але Химерний Професор, як прозвали його студенти, умів змусити слухати себе. Величезний, гучний, неймовірно іронічний, він приводив першокурсників у справжній шок. Не розуміючи, навіщо це потрібно, вони все-таки проводили вечори в бібліотеці, конспектуючи «Повість временних літ» і заучуючи напам’ять строфи «Енеїди» великого Івана Котляревського.
Любов до вітчизни де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
«Енеїда» Котляревського, що її професор використовував як посібник для вивчення козацтва, і привела першокурсника на спецкурс з українського фольклору, який читав усе той же Химерний. Отут уже Клим захопився не на жарт. Не тільки фольклором, звичайно. Минуле, що так мало нагадувало про себе у величезному місті, раптом постало перед студентом, немов Вій перед Хомою. Лякає, але так і манить: «Поглянь!»
На історичний факультет Клим не перевівся, але з Химерним Професором спілкувався до четвертого курсу. Потім той зник. Чому і куди, Клим так і не довідався.
Осика – дріб’язок. З лекцій, а потім і бесід, студент запам’ятав куди більше. Можливо, це і стало однією з причин, що змусили Клима, зрештою, повернутися додому. Під блакитним весняним небом земля здавалася ріднішою. Але замість Вія Минулого його зустріло зовсім інше.
– Осика, виходить, – кивнув чорт, так і не дочекавшись відповіді. – Добре, симетричний контрудар. З твоєю документацією я ознайомився прямо тут, прочитав із твердого диска…
Пауза, мабуть, була потрібна для того, щоб Клим осмислив сказане.
Він осмислив.
– З боргами ти, звичайно, розплатився б, – чорт смикнув п’ятачком, немов принюхуючись, – і те, що остання угода зірвалася – ще не лихо…
Пора було давити на Power. Не просто давити – висмикнути вилку з розетки, гепнути системний блок об паркет. Тільки що користі? Завтра він відкриє холодильник…
– Але ж твої партнери… З одним ти посварився, і він, здається, не проти тобою поснідати.
Цього разу рогатий облизнувся. Клим устиг помітити чорні пухирчики на кінчику язика.
– І поснідає. А другий партнер… Уточнимо – партнерша…
– Заткнися! – тихо, але чітко проговорив Клим.
– Навіщо так? – рогатий здивовано моргнув. – Можеш просто виключити машину. Ах, не виключаєш? Тоді дивися!
Пика зникла. Замість неї по екрані поповзли кольорові знімки, як на старому діапроекторі. Клим подивився, і йому стало погано.
– Коли минає термін ультиматуму? – з динаміків почулося співчутливе зітхання. – Підказати? А ти дивися, дивися! З цією дамою тобі доведеться піти в ресторан, потім вона відвезе тебе на своєму «вольво» додому. Там у неї сауна, маленька така. Фотографії, до речі, саме звідти.
«Дамі», точніше партнерці Клима Галині, було за п’ятдесят. Фотографії ясно показували, що вона недаремне купувала одяг винятково в Парижі.
– Висновки! – чорт знову продемонстрував пазуристу лапу і пачав загинати пальці. – Перше. З грошима погано. Друге. Партнери не допоможуть і, швидше за все, пожертвують саме тобою. І третє…
– Заткнися, – повторив Клим уже без усякої надії.
– І третє, – рогатий підвищив голос. – Щоб викрутитися, ти незабаром опинишся в згаданій сауні і станеш догоджати дамі, теж згадуваній. Розповісти, як це буде? Між іншим, не допоможе, чоловіки їй набридають у кращому разі через місяць…
Палець, нарешті, зміг натиснути на потрібну кнопку.
Другий раунд явно залишився за чортом.
5
На головній вулиці було темно. Ліхтарі, поставлені з нагоди піввікового ювілею революції, намертво згасли до її сімдесятиріччя. Світили тільки вогні барів – в останні роки їх відкривали на кожному кроці. Клим, людина ділова, був упевнений, що майже всі ці «точки» прогорять, але вийшло інакше. Вогні вивісок, як і раніше, світилися, за столиками кучкувались погано одягнені хлопці та дівчата з божевільними очима.
Наркотиками торгували майже відкрито. Дівчата з божевільними очима охоче сідали в іномарку за один «корабель» з коноплею на борту.
Клим згадав, як Химерний Професор зі смаком оповідав про те, яким був справжній козацький шинок. Він взагалі не поспішав говорити про серйозне. Що їли, що пили, як гуляли – і лише потім, немов знехотя, – про головне.
– Ви вважаєте, що життя тоді було кращим? – не витримав Клим, коли про головне усе ж таки поговорили. – І люди кращими? Ми всі «славних прадідів великих правнуки погані»?
Професор насупився, похитав сивою головою.
– Ні, хлопче, не все так просто. Комусь без телевізора і рай – не рай. Кожний шукає в житті своє. Тоді… Тоді людей було менше, виходить, кожному діставався цілий валун, що його доводилося нести до самої смерті. Зараз цеглинкою обходяться. Вантаж великий – але й нагорода велика. Тому і їли-пили всмак, і життя було смачнішим. Розумієш? А телевізор… Хто сперечається, потрібна річ, але подивився б ти справжній вертеп, з тих, що київські студенти ставили!..
– Дядьку! – змерзле на вечірньому вітрі дівча підбігло до Клима. – Повеселімося, дядьку! Десять «баксів» за годину… Ой!
«Ой!» – тому що впізнала. Дочка сусідки, запійної п’яниці, що продала навіть двері від хати.
Дівчина відбігла, але недалеко. Мовляв, не проговоришся ж ти, дядьку Климе! І я, коли що, мовчатиму. Порахуємось, свої ж люди!
Клим раптом подумав, що добре б поговорити з професором. Тоді, у пору їхнього знайомства, навколишнє життя вже бралося тріщинами. Багато хто радів, очікуючи небачених змін, а Химерний лише супився. На прямі ж питання пропонував список книг з історії будь-якої революції, хоч Французької, хоч тієї, що ближче.
Удома біля головної площі усе ще біліли передвиборні плакати. Климові теж пропонували обиратися, причому за місце в міській раді просили просто дріб’язок.
Він постояв біля сірої річки, довго дивився на незугарний залізний міст, що нагадував пляжний лежак, у звичне зоряне небо.
Його місто, його земля…
А що сказав би пращур, вусатий і чубатий, якби розповів йому Клим про свої біди? Мовляв, що вибрати, діду? Душу чорту продати чи піти в наложники до злостивої, дурної баби? А може, плюнути на все, закинути на плечі торбинку, побрести битим шляхом, співаючи «Лазаря»?
