Базар

Андрій Івченко повертався з Житомира, де відвідував родичів дружини. Багажник старенької «шкоди» був набитий обов’язковими гостинцями – кислуватими яблуками в поліетиленових кульках, цибулею, зеленню, порічками, пляшками самогону та літровими банками з невідомим темним вмістом. Андрій повертався не те щоб роздратованим (родичі дружини завжди приймали його добре), і не те щоб утомленим (було лише третя година дня, а прокинувся він сьогодні пізно). Просто лежало на дні душі неясне відчуття, що вихідний (а з ним, мабуть, і добра частина життя) витрачено даремно.

Андрій колись мріяв стати танцюристом, а став інженером, але за фахом працювати не зміг і влаштувався менеджером у фірму, що торгує путівками. Відправляючи людей в Емірати, Єгипет і Чехію, сам він ніколи ніде не бував – якщо не вважати, звичайно, регулярних візитів у Житомир і кількох ще студентських поїздок до Москви. У перший рік заміжжя дружина народила йому двійню, чим катастрофічно підірвала фінансове становище молодої родини; з тих пір Андрій працював без відпусток і вихідних, і навіть тиждень у Карпатах здавався йому безсовісним марнуванням часу.

Хлопчакам було вже по десять років, і вони вчилися в хорошій школі, а попереду був (Андрій обдумав це заздалегідь) пристойний інститут для обох. Дружина викладала в художньому ліцеї за жалюгідню платню. «Хрущовка» з двох суміжних кімнат давно стала тісною. Андрій починав кожен свій день турботою про хліб насущний і засинав з думками про сімейний бюджет.

Тим образливіше було знати, що дружина Антоніна вважала його нудною обмеженою людиною і ні про що, крім господарських справ, уже давно з ним не розмовляла. Тоня жила, як розпещена школярка під крилом забезпеченого тата – Андрій спересердя не раз їй про це говорив, але вона тільки посміхалася у відповідь.

От і сьогодні, знехтувавши візитом до родичів, Антоніна вшанувала «посиденьки» у компанії Лариски і Лєнки, ще інститутських подружок. Сини зранку гостювали у бабусі; Андрій з тугою думав про змішувач на кухні, який сьогодні

ввечері треба неодмінно поміняти. Інших планів, крім змішувача на кухні і телевізора в тісній кімнаті, на сьогодні не було, а завтра почнеться новий робочий тиждень, і Андрій забуде, навіть як його звати, до самої п’ятниці…

Роздумуючи над такою перспективою, він котив і котив по шосе і раптом побачив рекламний щит, на який не звертав уваги раніше: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».

Під щитом виявилася стоянка, на стоянці – кілька десятків машин, від «Жигуля» до БМВ. Дорога вела від стоянки праворуч; там починався речовий базарчик, і Андрій здалека побачив, як поблискують нікельовані деталі на великих прилавках.

Він пригальмував. Змішувач усе одно треба було купувати, а на такому ось придорожньому базарчику ціни, як правило, невисокі. Правда, і товар виставляється залежаний, але Андрій був з добрячим норовом і цілком покладався на свій чималий досвід.

Він замкнув «шкоду», взяв її на сигналізацію і, помацавши гаманець у внутрішній кишені піджака, рушив вузькою бетонною доріжкою до базару.

Покупців було небагато. Продавці сантехніки лузали насіннячко, потягували пиво з пляшок і пропонували за смішну ціну дуже різнорідний товар – більша частина цих гайок, голівок і шлангів годилася тільки на смітник, але траплялися серед них і добротні вироби. Андрій незабаром захопився, бродячи між рядами, прицінюючись і розглядаючи товар. Вибрав було змішувач, поліз за грошима – але в останній момент роздивився мікроскопічну тріщинку у підставі і не купив. За прилавками із сантехнікою тягнулися прилавки з біжутерією, а глибше, під натягнутим над головами поліетиленом, маячив обіцяний рекламою трикотаж. Андрій, що ставився до ринків без фанатизму, але і без бридливості, вирішив оглянути базар цілком – може, трапиться гарна недорога річ, джемпер, приміром, чи сорочка. Перед прилавком з дитячими джинсами він простояв хвилин двадцять – хотів купити синам по парі штанів; продавщиця старалася щосили, ворушила заради нього картаті тюки з товаром, але марно: не було потрібного розміру, а якщо й був, то невдала модель, а якщо вдала, то занадто світла тканина або дівчачий узорчик…

Подякувавши розчарованій продавщиці, Андрій неквапливо рушив далі. Чим глибше занурювався він у базар, тим менше навколо траплялося покупців. Поліетиленові полотнища, що захищали товар від дощу, тихенько шелестіли на вітрі – у деяких місцях Андрію доводилося нахиляти голову, так низько була натягнута «стеля». Базар був багатоярусний, як джунглі: прямо під ногами, на аркушах пакувального картону, стояло взуття, лежали пластикові заколки та шкільні зошити. На прилавках розмістилися колготки й шкарпетки, і знову взуття, «піратські» відеодиски, парасолі та посуд. На стійках, на вішалках, а іноді й просто над головою висіли светри та спідниці, штани, піджаки й плаття. Усі вони були або дуже великі, або малі, або нудотно-рожеві, або ядучо-зелені, або мишачо-сірі і чорно-бурі. Роздивлюючись навколо, Андрій дивувався: невже знаходяться покупці на таку злиденність? Іноді він навіть мацав якийсь рукав, і безпомилково визначав: синтетика…

Утім, ажіотажним попитом тутешній товар і не користувався. Андрій дуже швидко зазначив, що, пробираючись серед прилавків, стійок, «стін» незугарного одягу під низько натягнутим поліетиленом, він залишився єдиним покупцем у цій частині базару. Продавці, яким належало б зазивати клієнта, поглядали на нього з млявим інтересом – начебто їм було байдуже до залежаного на прилавках барахла, начебто вони наперед знали, що Андрій нічого не купить. «Як вони не прогоряють?» думав Андрій. Адже збиток явно прозирає з усього.

Прохід між прилавками зробився таким вузьким, що, коли назустріч Андрію вивернулася з-за рогу бабуся з повним термосів візком, йому довелося боком влізти в щілину між двома стійками, щоб розминуться з нею.

– Чай, кава? – запитала у нього бабуся. – Пиріжки з м’ясом, картоплею, рисом? Піца?

Андрій зрозумів, що хоче пити і, мабуть, зголоднів. Він узяв у бабусі чай і пиріжок; жінка, що торгувала сумками зі штучної шкіри, взяла собі розчинну каву і шматочок так званої піци. Бабуся з візком покотилася далі. Жуючи і дуючи на чай у пластиковому стаканчику, Андрій подумав, що вже час іти.

– Як тут до виходу дістатися? – запитав він жінку, що торгувала сумками.

– До якого? – охоче відгукнулася вона. – До шосе чи до електрички?

– До шосе… там, де рекламний щит.

– Туди, – жінка махнула рукою. – Пройдіть уздовж двадцять п’ятого ряду, біля сто першого місця зверніть ліворуч, дійдете до туалету і там можете ще запитати.

– Спасибі, – сказав Андрій.

Він рушив уздовж прилавків у зворотному напрямку – йшов не кваплячись, по дорозі купив шкарпетки собі й спортивні штани хлопчакам. Хвилин через двадцять добрався нарешті до туалету – солідного цегельного будинку з двома входами. Перед будинком сиділа касирка у фартусі. Крім таблички «50 коп.» і тарілочки для грошей, на прилавку перед нею містилися відривні календарі «Для господарок», «Для садівників», «Для фізкультурників», а також пластмасові градусники всіх розмірів і кольорів.

– Платно, – сказала касирка.

– Я хотів запитати, де вихід, – Андрій оглянувся. Навіть біля стін туалету стояли торговці – хто з батарейками, хто з носовичками, хто з розчинною кавою в банках. І тут виявилася ще одна покупниця – дамочка, що задумливо крутила в руках неймовірно вульгарний рожевий бант на гумці.

– Туди, – касирка махнула рукою, і Андрій пройшов повз прилавки і повз замислену дамочку. З дверей туалету на нього потягло смородом.

Вузькі проходи тягнулися, завертали, перетиналися з іншими. Нависав над головою поліетилен, миготіли барвисті стіни відсіків-наметів, утворені де товаром, де фанерними листами, де вилинялими колишніми шторами. Шелестіло, потріскувало, вітер то піднімав поліетиленовий полог, то кидав його. Андрій ішов, пригинаючись, нічого не роздивляючись і не прицінюючись, а прагнучи якомога швидше вибратися і поїхати додому. Два чи три рази йому здавалося, що він бачить вихід з базару, але рукави й поли навішаного на плічках ганчір’я з’являлися нізвідки, і знову виникав довгий коридор, піраміди товару праворуч і ліворуч, порцеляна, іграшки, долівники, майонез, пікантні низки ліфчиків, рулони шпалер, касети й диски, пантофлі, мило та рідина для ванн…

Андрій стомився.

– Цей базар скінчиться коли-небудь? – сердито звернувся він до старого, що торгував дерев’яними ложками. – Уже півгодини намагаюся вийти!

– Іди прямо, – старий невиразно махнув рукою. – Туди… до електрички.

– Мені на шосе треба!

– На шосе – в іншу сторону…

– Блін, – сказав засмучений Андрій. – І змішувач не купив, і дві години часу вбив. Вдалася неділя, нічого сказати!

Він витяг мобільник, щоб подзвонити дружині й попросити забрати хлопчаків від тещі, але телефон, як на зло, розрядився.

З досади йому захотілося в туалет. Ще сорок хвилин зворотного шляху – і він удостоївся сумнівного задоволення покласти в тарілочку касирки п’ятдесят копійок.

– Папір брати будете? – неделікатно запитала касирка. Андрій узяв – не тому, що потребував, а тому, що заплачено.

Туалет, всупереч очікуванню, виявився не таким уже й брудним. Андрій вимив руки шматочком господарського мила, що плавав в каламутній калюжці на краю умивальника, і знову вийшов під небо, вірніше, під розгойдуваний вітром поліетилен. Подивився на годинник і жахнувся: Антоніна давно повернулася з «посиденьок», подзвонила батькам у Житомир і довідалася, що Андрій виїхав давним-давно. Мобільник його не відповідає…

– Тут десь є телефон? – запитав Андрій у касирки.

Та знизала плечима:

– Ні…

– До котрої години ринок працює? – знову запитав Андрій. Зазвичай, як він знав, торговці починали збиратися вже о шостій, а якщо покупців було мало, то й раніше.

Касирка знову знизала плечима, поглянувши на Андрія з великим сумнівом:

– А поки люди є… працює.

– Людей немає зовсім, – сказав Андрій. – Не бачу, щоб щось купували.

Касирка знизала плечима втретє, і Андрій, облишивши її, звернувся до продавщиці кепок і беретів:

– Мені треба вибратися звідси терміново до стоянки, до шосе. Не підкажете, як краще пройти?

– По сорок п’ятому ряду, – сказала жінка, пригладжуючи чорну кепку спеціальною щіткою для ворсу. – Від хот-догів повернете праворуч.

* * *

– Хлопче, я тобі дам п’ятірку, щоб ти мене звідси вивів!

Хлопчисько років чотирнадцяти, що торгував кросівками, з жалем похитав головою:

– Немає на кого товар залишити.

– Дам десятку. Попроси, нехай сусіди доглянуть.

– Ні, – хлопчисько зітхнув. – Не можна. А ви йдіть прямо, від двісті п’ятого місця – ліворуч, і потім ще ліворуч, і будете прямо на шосе…

Андрій скрипнув зубами. Він почувався справжнім ідіотом – заблудитися на ринку! І блукати, як дурень, четверту годину підряд!

Він утомився. На годиннику було уже вісім, проте торговці не поспішали збиратися. Вони, як і раніше, лузали насіннячко, розгадували кросворди, переговорювалися, іноді пропонували Андрію приміряти туфлі чи вибрати футболку. Крізь розриви в брудному поліетилені виднілося небо – дні в липні довгі, але не нескінченні, і незабаром почне сутеніти…

За нападом роздратування прийшла апатія. Андрій купив собі хот-дог, присів на складаний стільчик для примірювання взуття і заспокоївся. Зрештою, базар спорожніє, зробиться прозорим, як ліс у листопаді, і тоді можна буде легко знайти вихід. Треба ж, понатягували мотузок, понавішували ганчір’я, влаштували лабіринти – не дивно, що в них так в’яло йде торгівля…

Пройшов убогий дощик. Тихенько постукав по поліетиленових полотнищах.

Антоніні, подумав Андрій, може, на користь буде деякий струс. Дружина так звикла до того, що от він, безвідмовний, домівка – робота, гараж – господарство, завжди під боком, завжди тягне свого воза… Нехай уявить хоч на хвилину, що з ним щось трапилося. Що він у гречку скочив, зрештою. Адже Андрій, видний молодий чоловік, може хоч раз у житті таке утнути?

Ця думка розвеселила його. Він їв хот-дог, запиваючи мінеральною водою з пластмасового горлечка пляшки, і посміхався.

* * *

Стемніло. На прилавках запалили де свічки, де електричні лампочки. Тьмяні плями світла лежали на горах білизни, на рулонах туалетного паперу, на полірованих тушках сувенірних олівців «Донбас», що казна-як затесалися серед засобів для прання та чищення.

Жоден продавець не починав збирати товар, ніхто не думав іти додому. Андрій, що ледь волочив ноги, брів вузьким проходом під нависаючим поліетиленом, і йому здавалося, що він спить.

Такого не може бути, говорив розум. Такого не може бути… Він годинами йшов і йшов, нікуди не звертаючи, і, якщо ринок не простягнувся на багато кілометрів, він давно вже повиннен був вийти… ну, коли не на шосе, то хоча б до огорожі чи до лісу, куди-небудь, де немає благенького тенту над головою і не звисають светри і плащі…

Проте день закінчився, а кошмар продовжувався. Ринок жив своїм життям; покупців, як і раніше, майже не було, але продавці не виявляли ані найменшого нетерпіння. Андрій намагався з ними заговорювати; вони поводилися зовсім природно для людей, яким набридає з дивними запитаннями дивна людина з божевільними очима. Усі, до кого він звертався, поспішали від нього відв’язатися, іноді холодно, іноді відверто грубо. Вигляд грошей, що їх Андрій витяг з кишені і намагався запропонувати кому завгодно в обмін на порятунок, лякав і віднаджував їх ще більше: ймовірно, вони думали, що він п’яний або «під кайфом»…

Це сон, думав Андрій і щипав себе за руку. Зап’ястя вкрилося синцями, але божевілля не припинялося. Крок за кроком по вузькому проходу між прилавками Андрій брів, як механічна іграшка з батарейками, що підсіли, і погляд безтямно ковзав по тапках, ліфчиках, куртках, джинсах, спортивних штанях і мильницях, по байдужих обличчях продавців, ні трохи не збентежених буденних обличчях…

– Незабаром північ, – сказали за спиною.

Безадресне зауваження змусило Андрія здригнутися. Це були перші небуденні слова, почуті ним на базарі, – перші слова, з яких хоч якось випливала винятковість усього, що трапилося з ним.

Він обернувся. Продавець купальників дивився йому в очі – не так, як дивилися попередні продавці. Не чекаючи запитань про ціну; не дивуючись божевільному проханню вивести з ринку за будь-яку суму у твердій валюті…

Продавець купальників ногою відсунув шухляду, що закривала вхід за прилавок. Андрій не став чекати повторного запрошення і ввійшов.

– Сідай.

Андрій сів на низький, покритий чомусь старою ватянкою табурет. Поруч висіло, ледве коливаючись від нічного вітру, сіре простирадло – ним, очевидно, повинні були відгороджуватися від сторонніх очей покупниці, які хотіли б примірити купальник.

– Після півночі не можна бути по той бік прилавку, – сказав продавець.

– Чому? – запитав Андрій.

Продавець посміхнувся, поправив ряд бірюзових плавок, що здавалися брудно-синіми при світлі маленької гасової лампи:

– Ти новачок?

– Я заблудився, – пошепки зізнався Андрій.

Продавець кивнув. Над головою його погойдувався пластиковий жіночий торс.

– Місце людини – за прилавком, – сказав продавець. – У всякому разі після півночі.

Зробилося тихо. Ледь чутно шелестів поліетилен. Мигала ялинкова гірлянда під навісом навпроти.

– Чому? – знову запитав Андрій, тому що не знайшовся, що ще запитати.

– Кожен із нас, – сказав продавець неуважно, – у своєму праві. Ми вправі продавати і бути проданими… А також купувати і бути купленими.

Андрій мовчав.