Отут би дівчині його поправити (для того і говорилося), але Ніна чомусь змовчала. Лише подивилася – дуже уважно. Максимові негайно захотілося вийняти з кишені забутий в наметі гребінець, а заодно збігати в той же намет за бритвою. Археолог у полі – не студент в актовому залі. В усьому ж іншому гребінець з бритвою допомогти не могли. Максим був упевнений, що зовнішністю не вдався, так само як і зростом, а якщо тебе до того ж визнали занудою…
Він подивився на годинника, щоб змотивувати відхід, але дівчина раптом ступнула ближче.
– Так… Скривдила, причому безпідставно. Максиме, мені дуже подобаються зануди, а мрія про аспірантуру – дуже достойна мрія. Дивитися на годинник не треба, цей прийом давно не проходить.
– Ви – психолог, – зрозумів він.
– Четвертий курс, – дівчина чомусь зітхнула. – Як психолог пропоную негайно перейти на «ти» і оцінити ситуацію. Прийшла я сюди, звичайно ж, не випадково, але от знайомитися ні з ким не хотіла, навіть з археологами. Навпаки, мріяла побути на самоті. Здається, наші мотивації збігаються?
Максим кивнув, здогадуючись, що про звичку бути лідером у розумній бесіді
тимчасово доведеться забути. Психолог, значить?
– Не тільки мотивації, Ніно. У нас із тобою однакова звичка знаходити наймудрованіші слова для найпростіших речей, ми обоє про себе занадто високої думки, а познайомитися зі мною ти все-таки хотіла.
На цьому можна було б і розійтися. Але вони залишилися.
3
Дощ пішов наприкінці четвертого тижня. Великий Закон шкідливості, про який знає кожний археолог, спрацював без збою. Що користі в уже зробленому, у витягнутому, спакованому й описаному, якщо зривається головне, заради чого затіяно сезон? Великий Курган, майже розкритий, звільнений від дивовижної багатометрової засипки, майже готовий віддати усе, що вціліло від Часу, здавалося, передумав. Акуратний, п’ять на п’ять «квадратів», розкоп не так уже й повільно, зате напевне, перетворювався в басейн із слизькими глинистими стінками.
Земля не поспішала віддавати своїх мерців.
Вранці, коли закапало, начальник Сергій Сергійович став білим. До полудня, як полило, – жовтим. Після другої години дня злива стихла, і обличчя Сергія Сергійовича почало рожевіти.
На п’яту вечора знову лило, цього разу нещадно, від усієї душі.
Дивитися, як начальник зеленіє, Максим не став. О п’ятій п’ятнадцять він уже підходив до дерев’яного будиночка біля ріки. Третього ліворуч, синього, з невеликою верандою.
Ніна стояла біля відкритих дверей, затиснувши в пальцях сигарету.
– Ти куриш, – відзначив він очевидне, але раніше не зауважене.
– А у вас дощ, напевно, все залило, але ти – не куриш, – погодилася дівчина, затягуючись востаннє і кидаючи недокурок у найближчу калюжу. – Висновок: мої обставини складніші.
Він подивився Ніні в очі й зрозумів, що ігри в прикладну психологію скінчилися. Зовсім. На мить Максим пошкодував, що прийшов. Але раз прийшов…
– Допомогти можу?
Безпомічне за формою і за змістом питання давало право на будь-яку відповідь.
Від просьби позичити двадцять карбованців до пропозиції здійснити чудо. Причому тут же, не сходячи з мокрої веранди.
– Можеш. Здійсни чудо.
Дивно, але Максим ніби цього й очікував. Волога долоня сковзнула в кишеню штормівки.
– Єдина вартісна річ у мене, крім залікової. Але залікова чудес не здійснює. Ця – може.
Крапля, що зірвалася з бляшаного карниза, умила сердолік.
– Заходь до будинку, я чай заварила, – Ніна обережно взяла в руки намистину, на мить замислилася. – На ній же кров, правда? Твоя?
– Ця дівчина з кургану повинна б тебе полюбити.
– Повинна була б, – уточнив уїдливий Максим. – Та головне – за що?
У бляшаних кружках парував чай, штормівка сохла біля палаючої електроплитки. За вікном шуміла злива, що переходила у потоп.
– Скіфи вірили у вічне життя. Тому не «б», – невесело посміхнулася Ніна. – А за що… Ти ж їй це вічне життя заново подарував, хіба не так? Навів порядок у царстві мертвих?
Сердолікова намистина лежала на столі, поруч із пачкою рафінаду.
Максим кивнув:
– Саме так. Можу переказати відповідну главу з монографії Абаєва. І що цікаво, Ніно? За ці дні ми обговорили з тобою не тільки всі обов’язкові для інтелів…
– Вибач? – кружка в руці дівчини здригнулася. – Ах так, знову Стругацькі!
– І знову «саме». Всі обов’язкові для інтелів теми, навіть перейшли на додаткову програму. Це з одного боку. З іншого ж… Я, як зрадник на допиті, виклав про себе все, включаючи сагу про дідуся, Максима Івановича, що примудрився саме в цих місцях скласти свою комсомольську голову в самий розпал колективізації. І ти слухала, наче тобі цікаво.
Кружка в її руках знову здригнулася. Окріп хлюпнув на пачку з цукром.
– Мені було цікаво, Максиме. Якщо не віриш, то… повір. Можу продовжити. Я про себе нічого не розповідала, а ти, як щирий… інтель… не розпитував. А тепер тонко натякаєш, що мої неприємності десь там.
Максим подивився в залите білою водою скло. Сутеніє. Якщо литиме всю ніч, прощай, Великий Кургане!
– Хіба що дуже тонко, Ніно.
Дівчина поставила кухоль на стіл, витерла мокре зап’ястя носовою хусткою, закусила губу.
– Тобі потрібно було піти відразу, поки ще було видно. У тебе і так вистачає проблем із твоїм курганом.
– Те, що я не росіянка, ти вже зрозумів.
Максим знизав плечима. Він, хоч сам був обрусілим українцем, усе ж не бачив у тім особливого лиха. Більше того, козацькі гени часом нашіптували йому, що росіянином бути зовсім не обов’язково.
Тепер вони сиділи на ліжку – панцирному, з нікельованими кульками на бильцях. Ніна – біля підсунутої до стіни подушки, він – на протилежному кінці. Між ними лежав напіврозібраний рюкзак.
– Я не тільки не росіянка… Далі домисли собі сам. Вибач, не можу.
Цього разу Максим зморгнув – не гірше Сергія Сергійовича. Чомусь подумалося про чилійських емігрантів. Ні, не схожа.
– Домислювати не хочу. Вибач – взаємно.
Дівчина провела рукою по обличчю. Потім у її долоні виявилася знайома намистина.
– Добре! Домислю сама. Уяви, що я – та сама скіфська дівчина, яку ти поховав. Але ти зробив помилку, кров не можна було змішувати з вином. Замість поховального ти провів зовсім інший обряд. Так?
Про череп Максим розповів їй сам. І відразу зрозумів – даремно. Тепер же зрозумів це вдруге.
– Ти викликав її, змусив знову вдихнути повітря, випити води, поговорити з живими людьми. Але твоєї крові вистачить ненадовго. Їй… Мені незабаром доведеться піти – повернутися під землю, у темряву, у Ніщо. Нова кров не допоможе, потрібно інше чудо. Скажімо…
Ніна перекотила намистину по долоні, обережно торкнулася пальцем.
– Скажімо, сердолік повинен засвітитися.
– Це буде причиною чи наслідком?
Максим дуже постарався, щоб запитання прозвучало в міру іронічно. Але дуже в міру.
– Ще не знаю.
За вікном лив дощ, червоним вогнем горіла спіраль електроплитки, димів недокурок у порожній банці з-під сайри. Штормівка ще не висохла, і Максим, сам промоклий, добряче змерз. З відкритого рюкзака на нього дивився в’язаний светр, але претендувати на таку розкіш закоренілий інтел не зважився. Ніні ж було не до штормівки і не до светра теж.
– Тепер я зрозуміла, хто з нас старший, – раптово зауважила дівчина. – Це не докір, хвалитися тут нічим. Я теж мріяла гратися в розкопи курганів. Дуже мріяла…
У цю хвилину Максимові терміново захотілося подорослішати. Курган для цього не годився. Він подивився на намистину в її долоні.
– Ти… Ти вийдеш за ме…
Сердолік зник. Долоня Ніни дотягнулася до його губів. Натисла.
– Дощ, здається, закінчується… Ти дуже хороший хлопчик, Максиме.
4
Мертвий цар побачив сонце через два дні.
Боги втомилися. Занадто давні, занадто занурені в товщі пам’яті, своєї і чужої, вони зробили, що змогли. Не допомогло. Осквернителі були молоді, з гарячою кров’ю, гострим холодним розумом і ненаситною жагою. Їх не чекала вічність, під їхніми кедами чвакала холодна багнюка, в яку їм усім доведеться незабаром піти. Тому вони поспішали насолодитися миттю перемоги, зчистити мокру землю з золотої діадеми, з радісною усмішкою підняти до розгубленого сонця парадний царський меч, подивитися в померхлий лик срібного еллінського дзеркала.
Боги віддали царя. Бульдозер, гарикаючи, від’їхав убік, похмурі бородаті хлопці – гвардія експедиції, схилилися над чимось темним, що проступало з-під жовтого багна. Інших безжалісно відігнали геть. Мить перемоги – вона для всіх, але ділиться не порівну.
– Як завжди, дві головні камери, – начальник Сергій Сергійович, що зневажливо топтав армійськими черевиками брівку кургану, кивнув униз, на дно розкопу. Там оскверняли царські кістки.
– Цар і цариця, – погодився освічений хлопчик Максим, дивлячись кудись убік. Цей спекотний день – день перемоги, а йому стало якось байдуже. Зараз закричать, зараз скотиться вниз збуджений фотограф, тримаючи напоготові свій «Любитель». Вони виграли. Увечері – футбол.
– Місцеві копали курган років сто, – він подивився на близьке село, поморщився, як завжди при думці про «подібних». – І не змогли нічого знайти. Чому, Сергію Сергійовичу? Вони ж ціле метро прокопали! А ми знайшли.
На губах начальника промайнула посмішка, яку Сергій Сергійович міг собі дозволити тільки у такий день. Коли вони приїхали, Великий Курган і справді скидався на зарослий травою будівельний майданчик. Кожен в окрузі знав про козацький скарб, що лежить під жовтою глиною, про захованого золотого коня з золотою вуздечкою. Копали роками, цілими родинами, поколіннями.
– Ти ж розумієш, Максиме.
Сказати старшокурснику «ти» – непрощенний промах, навіть для начальника, але в такий момент «ти» було рівнозначне медалі.
– Аборигени втратили кваліфікацію, – не без задоволення констатував майбутній заступник. – Вони не знали, де шукати головну камеру з похованням. Ну, ми знаємо, Сергію Сергійовичу!
Начальник смикнув кутиком рота, потім знову посміхнувся, але вже інакше – холодно й спокійно. Так посміхається брахман, думаючи про парій. Так, напевно, посміхалися у своєму тартарі душі давніх грабіжників, спостерігаючи за марною суєтою «аборигенів».
Унизу вже щось знайшли, але ще не кричали. Рано! Зараз очистять поверхню, покладуть картонні цифри, фотограф заричить, звільняючи «кадр»…
– Сергію Сергійовичу, – несподівано для самого себе заговорив Максим. – У кожнім кургані – грабіжницькі лази. Вони шукали золото, це зрозуміло. Але ж небезпечно! Охорона, заклинання, обвали, нарешті. Ми знайшли трьох загиблих… Невже ними рухала тільки…
– Жадібність? – підхопив начальник не без інтересу. – Ти правий, подібне ремесло рідко себе окуповує. Заробити на життя можна інакше. Мені здається, багатьма рухало те ж, що й нами. Теж жадібність, але інша.
Уточнювати він не став, як і Максим – перепитувати. Вони були однієї касти.
– Знайшли! Знайшли! Знайшли!!!
Царські кістки не забрали. І не зібрали теж – залишили розкиданими в бруді.
