– А тепер усі дружно колом круг капища!

Знайомий голос. Чаклун вийшов за ворота, чаклун виявив веселого Яноша: четверо дітлахів на чолі з хлопцем взялися за руки й водили танок навколо старої акації. Ляпаючи по калюжах, здіймаючи бризки, дітвора була щаслива. За ліву руку Яноша тримався Тіль Швелер, за праву – «заяча губа», давня шанувальниця шмагії; замикали коло суворі карапузи. Стовбур акації при землі було обкладено камінчиками та обмотано смужками сирової шкіри. А танець тривав. Присідали танцюристи по черзі, в строгому порядку, не перериваючи руху: спершу «заяча губа» потім – Янош, далі – карапуз, Тіль, другий карапуз…

– Місяць на заході, ліс повен снами! Феї танцюють разом із нами!

Система. Струнка й безглузда. Хлопець мав страхітливий вигляд: око запливло ліловою пухлиною, садно на чолі підсохло іржавим струпом. Але, дивлячись на нього, хотілося сміятися. Діти з задоволенням вертіли головами, вишукуючи обіцяних фей. Обряд і справді нагадував відразу кілька схожих ритуалів. На думку чаклунові спали «лиха обмороч», місячні кільця гамадруїдів, змова на покражу (серед танцюристів обов’язково повинен бути один горбань…), ще «ad sedem damnatorum detrudi», який водили студіозуси в День Сесії, заклинаючи деканат…

Зараз, багато про що знаючи й багато про що здогадуючись, малефік повинен був би відчувати до бурлаки співчуття. Але співчуття не виникало. Як співчувати щасливій людині? Тут уже швидше з’являться заздрощі: невигойно хворий на злам. Янош настільки вміло приховував своє лихо, перетворюючи ваду на чесноту, що й зрілий чоловік позаздрив би.

Чаклун ступнув до дітвори. Розірвав коло якраз між малюками й відразу замкнув танок знову, стискаючи дві спітнілі долоньки. Не дав отямитися, з серйозним виразом обличчя кинув:

– Ану ж бо…

І ворухнув губами, закручуючи танок «малим лукавцем».

Блиснули зміїною лускою сирові смужки. Заворушилися, потекли вздовж стовбура, здіймаючи трикутні голівки. Кожна змійка в пащі тримала по каблучці, що виконує три бажання. Перевантажувати каблучки маною Андреа не ризикнув, але вавки на ногах вилікувати чи медяника з горішками створити – це запросто. Каблучок було чотири: Янош обійдеться. Камінчики, що валялися біля коріння, засяяли рубінами-сапфірами. Ювелір у крамниці, звичайно, копійки не дасть, а дівчиську перстеник зробити – якраз. У сухих гілках акації озвалися дві віоли, ліра й органіструм. Вісім рухливих кобилок органіструма скакали на шийку інструмента, місцями підвищуючи тон до кумедного іржання.

Мускулюс і не думав, що вийде так здорово.

Він боявся одного: образити Яноша. Це було схоже на те, якби королівський скороход вліз у змагання кульгавого з кривоногими, пристосовуючись до їхнього шкандибання. Ні, хлопець не образився. Навпаки, взяв найактивнішу участь, виконуючи паси, вигукуючи закляття та коментуючи ритуал вченими словами. У батька, мабуть, нахапався, розумник. Дітвора бісилася від щастя, і якщо й збентежило щось чаклуна, то це репліка «заячої губи», коли потіха завершилася.

– Ой, мамочко! – вигукнула щаслива дівчинка, милуючись каблучкою і камінням. – Краса яка! А феєчки були кращі…

– У фартушках, із вуальками…

«Які феєчки?! – ледь не запитав Андреа, ображений у найкращих почуттях. – Де ти бачила феєчок, дурепо?» Добре, чого чекати від малечі. Їм пальця покажи – одні реготатимуть, інші ла-лангського іфрита побачать, із рогами, ногами й димовим язичиськом. Магія, шмагія – один хрін. Поки не виростуть.

– Ти чого з дому втік? – замість цього запитав він у Яноша, коли дітвора розбіглася по домівках: хвалитися. – А, Янош Кручек, отрок із пристойної сім’ї? Що, дістали турботою? Батька б пожалів, гультяю…

Син приват-демонолога Кручека не поспішав відповідати. І не став цікавитися: звідки співрозмовник знає, чи щось такого. Присів навпочіпки: досвідчені бурлаки можуть так сидіти годинами. Торкнув пальцем набряклий синець, скривився.

– Вони мене, майстре Андреа, до дірок зажаліли. Вітром наскрізь продувало від їхніх жалощів. Мабуть, дядько Фарт зараз вчепиться, додому потягне. Рятуватиме. Він мені як другий батько, з дитинства…

– Не вчепиться. Він тебе ще не бачив, твій дядько Фарт. А бачив, то не впізнав. У нього своїх турбот повно. Хоча тут ти правий: якщо впізнає, то потягне. За вуха. І правильно: доцент Матіас зовсім на тінь схожий зробився. А був гарний чоловік, у тілі. Не соромно?

Хлопець посміхнувся розбитим ротом:

– Ні-і. Вони ж вирішили, що я страждаю. Мучуся. Лікували, відчакловували, тато теорії будував… У нього теорії – вмерти й не жить. Вам дядько Фарт ще не розповідав, що демонів нема? Зовсім?

У горлі пискнув їжак-сміхач. Чаклун ледве стримався. Картина олією: «Мисливець на демонів Цвях доводить малефіку Мускулюсу, що демонів немає!» Жанрове полотно. Вивісити в Трестентській галереї, глядачі битимуться. Але сміх швидко висох, коли Андреа зрозумів: Янош спритно веде розмову геть від головної теми. По суті, чаклунові було байдуже, чи повернеться втікач додому, чи втішить сумного батька. Цікавість викликала хіба що фраза: «Вони вирішили, що я страждаю». Цікавість навпіл із повагою. Із заліза парубійко зроблений. Таких жаліти – тільки гнівати. А батько з приятелем не здогадалися.

Забагато збігів. Забагато.

Доля грає з випадком у розбивайки, затято програючи?

– Про теорії, парубче, ми поговоримо наступного разу. А сьогодні – час відпочинку. Після вдалої баталії. Сподіваюся, пане Кручек, ти розумієш, що я тебе жаліти не збираюся? Анітрохи?

– Ага, – щасливо вищирився «пан Кручек». – Розумію.

І дякуватиму до скону.

Запитати в нахаби, звідки він знайомий із Лісовим Дитям? Те, що Янош після бою розмовляв не з ліліпуткою, а з триклятою кульбабою, він зрозумів ще під час відьминої оповіді. Довідатися, чим хлопець зобов’язаний малесенькій бестії, що вона має право йому вичитувати? Яких грошей заборгував, у які справи вплутав? А хлопець відповість, що знати нічого не знає, не відає. Підбігла циркачка, стала дурницю молоти. Мабуть, від ляку. Добряга-Янош взявся Зізі заспокоювати, а дівка геть того… Край. Завіса. Публіка метає на сцену гнилі фіги.

Ти йому: «Вашу карту бито! Зізнавайтеся!»

Він тобі: «Зізнаюся! Щиросердно!»

– Давай я краще розповім одну історію, – замість допиту почав Мускулюс, сідаючи навпроти. Сидіти навпочіпки було незручно, але він терпів. – Жив-був один чарівник.

– Як ви, майстре Андреа?

– Хай буде як я. Ішов він якось… Ну, припустимо, лісом.

І зустрів… ну, припустимо, темного генія. Або світлого. У них, у геніїв, на лобі не написано: темні вони чи світлі. Слово за слово, уклали чарівник із генієм угоду. Чарівник виконує для генія три завдання, геній здійснитьчарівникові три заповітні бажання. Або геній одне бажання виконує авансом, а чарівник тоді працює не за страх, а за совість…

Серце підказувало малефіку: він на вірному шляху.

– А що було далі? – напружився парубійко. Важко сказати, хотів він продовження історії, чи запідозрив недобре. Погляд Яноша, безневинний настільки, що міг виявитися підробкою, буравив оповідача. – Далі що?!

– Ось ти, братику, й думай: що далі? І затям, що третя робота – вона, якщо вірити казкам, найкапосніша.

Ідучи, чаклун озирнувся. Янош сидів під акацією, схожий на хворого горобця. Заблуканий син приват-демонолога Кручека думав. Довкола нього водили танок тіні: дітвора, ліліпутка Зізі в двох іпостасях, огрядний Леонард Швелер притупував ногою, чухав потилицю малефік Андреа Мускулюс… Бачити в цьому танку себе було трохи дивно, але не більше того.

А чинбар із циркачкою і зовсім були як рідні.

SPATIUM X
Сонет пам’яті Цурена Правдивого
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

«Немов листок зів’ялий падає на душу…»

Цурен Правдивий

 
Листком зів’ялим падає на душу
Моя журба. Вигнанець-одинак,
Минулих бід господар і кріпак,
Я бід нових лякатись вічно мушу.
У долі йдуть пологи, та ще й як! –
Дитина-велет гнобить море й сушу,
Кат-немовля, він хоче з місця зрушить
Мій тяжкий присуд. Зграю посіпак
За мною гонить. Що ж, труси, як грушу,
Персти вкладай у рани. Я – хробак,
П’яниця, волоцюга, дурень… Так!
Але вітчизні вірність не порушу.
Журба, зів’яле листя, доля – прах,
Ти розпинаєш серце на хрестах!
 

CAPUT XI
«Кричали півні усю ніч – щоб схід гарячим став, як піч, й світанок випік нам…»

Божевільний вечір. Жорстокі витівки дитинства й шаленство юності поступалися місцем спокійній розважливості, що приходить із віком. Коли час твій наближається до заходу, починаєш більше цінувати мірний плин життя, що налаштовує на споглядання. Різкі вивихи долі більше не збуджують, викликаючи досаду й глухий щем у серці. Здається, день цей нарешті зрозумів, чому Мускулюс тихо радів, лежачи в ліжку й бездумно дивлячись у стелю. Він щиро сподівався, що вечір важкого дня не піднесе більше ніяких сюрпризів.

Малефік із власного досвіду знав, які небезпечні й необґрунтовані бувають ці надії, – але нічого не міг із собою вдіяти.

Внизу приглушено брязкав посуд: Цетинка готувала вечерю. За сусідським парканом ліниво брехали собаки. Хазяйський Нюшка зневажав пусте перегавкування, зберігаючи гідність. Зарипіли ворота. Незабаром на першому поверсі важко, по-хазяйськи забухкали кроки Леонарда Швелера. Сонце підкотилося до небокраю, солодко позіхнуло й блаженно поринуло в рожеву перину хмар. Зате Андреа Мускулюс, навпаки, підвівся з ліжка, із задоволенням потягся, хруснув суглобами – і подався вечеряти.

Лише зараз він згадав: за календарем із нинішнього ранку вступив у свої права день Добряги Сусуна, інакше Пісний Четвер. Скоромного та хмільного, а також страв із гарбуза й баклажанів, улюблених овочів Сусуна, нині не дозволялось куштувати нікому, крім самого винуватця урочистостей. Ну, і, зрозуміло, єретиків, котрі не шанують доброго генія. І ще – святих праведників; їм малий гріх, що блоха коневі, а жерти вони полюбляють. Чесним же обивателям, які фанатично вірять, що сьогодні милостивець з’їдає їхні лиха-напасті без шкоди для свого дорогоцінного здоров’я, – цим заповідано піст.

 

У всякому разі, якщо зважати по Цетинчин стіл.

Тішили розмаїтістю страви з риби. Короп під кисло-солодким соусом, смажені окунці з хрусткою шкірочкою, в’ялений коряжник, чия плоть уздовж порібрин блищала фіолетовим глянцем, фарширований дід-щукар… Зелень свіжа й квашена, огірочки малосольні з хроном, морква, терта з горіхами й часником, боровики в маринаді з суничним листом. Зрозуміло, сири: овечий броччіо, козячий валансе, тверді саллерс і мюроль, пліснявий фурм-де-монтбрізон, пахучий тру-де-крю, вимочений у горілці з виноградного жому, вершковий ліворо…

Піст у будинку Швелерів цінували й поважали, дотримуючись усіх дрібниць. Великий глечик із брагою вінчав цитадель аскетизму. Тільки запеклий єресіарх віднесе чесну бражку до міцних напоїв, заборонених у Сусунів день! Важко було уявити, що ця жалюгідна трапеза призначена для трьох. Однак гвардійцям і лілльским самітницям Цетинка вечерю встигла подати окремо.

Невже хазяїн на гостей чекає?

Якщо Леонард на кого й чекав, то не виказав цього. Статечно сів на чільному місці, кивнув гостеві. Вказав дочці: сідай із чоловіками, дозволяю. Прогув, як водиться, коротку подяку Добрязі Сусуну й схопив лаписьком глека. Мускулюс відмовлятися не став. Навіть Цетинка з нагоди свята підставила кухлик, у який татусь хлюпнув трішки браги.

– Хай буде прихильний до нас вельмишановний Сусун! Хай послужать йому лиха наші їжею настільки ж приємною та корисною, як страви, що стоять на цьому столі! До його користі, до нашого благоденства! – мистецьки завернув чаклун заздоровницю, належну до випадку, дивуючись власному красномовству. Шкідник, око лихе, а язик свою справу знає!

Господар схвально гмикнув.

Дзвякнули зсунуті кухлі. Запрацювали щелепи. Майстер Леонард знову потягся до глека, який у його лапі здавався іграшкою, котра не заслуговувала на повагу чесних пияків. Але тут у будці загавкав Нюшка.

Далі хтось грюкнув кулаком у ворота.

– Заходь, у ім’я Сусуна! – гаркнув, не встаючи з-за столу, Леонард.

На порозі став невиразно знайомий малефіку здоровань. Здається, Андреа його зустрічав у Ятриці. Тільки була того разу на здоровані форма ландвер-капрала, а не шкіряні штани, забруднені на колінах глиною, та стьобана розхристана кацавейка. І блював бідолашний у кущах від збурення селезінки, бо побачив його Мускулюс одного разу в спогадах Ернеста Намюра, люб’язно наданих ланд-майором.

За п’ять років капрал мало змінився. Як тебе звали, чоловіче добрий? Фюрке?

Точно, Фюрке.

– Лиха геть, добро в дім, – привітався гість. Язик у нього трішки заплітався: Фюрке був добряче напідпитку. Руді капралові вуса (очевидне наслідування майорських!) войовничо стовбурчилися. Ніс втягував аромати пісних страв, очі блищали олив’яними ґудзиками. Хоча з вигляду Фюрке виразно читалося: у гості він зайшов не просто так, заради гарного товариства.

– І тобі повною мірою, капрале. Сідай, не погребуй. Разом постувати веселіше!

Погойдуючись, ніби баркас у шторм, гість добрався до столу. Кухля за допомогою Цетинки знайшли швидко, а до решти бравий охоронець порядку й сам чудово дотягся. Сьорбнув бражки, хвилин зо п’ять зосереджено натоптував рота їжею, ковтаючи пережоване єдиною короткою судомою. Схоже, в попередньому місці бідоласі довелося пити, занюхуючи рукавом. Капрал вгамував перший голод, відсапався. Хлюпнув собі з глечика, але замість заздоровниці виголосив дивне:

– Воно, звичайно, свято. Це саме, значить. Добрі діячі й усе таке інше. Воно неначебто невчасно. Але душа горить! Просить душа!

На підтвердження він рвонув комір несвіжої лляної сорочки. Відлетів ґудзик. Кіт, який крутився під ногами, негайно закотив здобич подалі, про запас.

– Ти, Леоне, неодмінно знати мусиш. Знати! Яке гадюченя на грудях пригрів. От.

– Ти що мелеш, падлюко?

Швелер почав повільно багряніти. Лагідності господареві, як то мовиться, не бракувало. Добре ще, сидів на іншому кінці столу. Інакше в ім’я Добряги Сусуна приклав би капрала писком до стільниці. А так вставати полінувався.

– Млинком, виходить, мелю. Щоб сволоті всілякій шлях засипати. Забродам усяким, значить. Цей, годованець твій, Янош, чи як його матінку?

Одного разу, розмовляючи з фізіогномом двору Його Величності, мессіром Цезарем Ламброзьє, чаклун з’ясував, що в словах правди нема. Левову частину правди людина довідується не з мовлення, а за виразом обличчя, міміки та інтонацій співрозмовника. Теж своєрідна магія. Ось і зараз: якщо слухати нісенітницю, яку молов капрал, то їжака лисого зрозумієш. А на пику Фюрке глянеш – відразу впевнишся: не на добро.

Мудра наука – фізіогноміка.

Леонард Швелер розкусив таємний натяк, прихований у словах капрала і перебував у очевидних сумнівах. Підвестися й потовкти грубіянові його виразну фізіономію, чи слухати далі? Чи спершу вислухати, а вже потім товкти?!

Остання ідея перемогла.

– Гляди мені, Фюрке! Зведеш наклеп – у джгут скручу…

– Я?! Наклеп?! – задихнувся від обурення капрал. Для відновлення душевної рівноваги він перехилив у горлянку весь кухоль залпом. – Ми до нього із цією… з доброю душею, от!

А він… злодюга! Спіймаю гада – з хроном з’їм…

Якщо скласти разом кострубате оповідання Фюрке й написану на його пиці мудрість Цезаря Ламброзьє, виходило ось що.