Юрбу, що заполонила вулицю, очолював старий приятель – архіваріус Гонзалка. Ніщо не нагадувало в ньому ранкового лиходія. Замість сокири архіваріус тримав букет троянд. «Глорія мунді», барви «тліючого жару». Тринадцять красунь, як годиться. Сам Якоб теж нагадував екзотичну квітку. Причепурився, немов на свято: патичок, мантія, жовтий капелюх. Бляха сяє ясним місяцем. Хоч малюй із нього поясний портрет та прикрашай ратушу.

Ледь Гонзалка вгледів чаклуна, статечно підтяг штани й опустився на коліна.

Ударився чолом об землю.

– Усе, що є, – виразно промовив він, не знаючи, що повторює слова Леонарда Швелера. – Все, що маю. До останньої краплі крові.

Поруч ридала маленька жінка, тримаючи за плече дівчинку літ шести.

– Не зрозумів, – щиро відгукнувся малефік, приймаючи квіти.

– Ось моє життя, – пояснив архіваріус і на підтвердження ще раз ударив чолом. – Воно ваше. Візьміть.

Юрба вибухнула оплесками.

– Е-е… колись пізніше. При нагоді…

– Ні. Зараз. Ви – велика людина, майстре чаклун. Ви – святий. Я образив вас біля річки, я підняв руку на безневинного юнака… А ви повернули мені дочку. У вашому мовчанні я почув дзвін надії. Іскро, цілуй руку благодійникові! Чуєш?!

Дівчинка підійшла до чаклуна та слухняно цмокнула його в долоню. Починаючи прозрівати, Андреа опустився навпочіпки. Погладив мовчазну крихітку по голівці, відчув під рукою пухнасте темне волосся.

– Ти де була?

– Гралася, – тихо відповіла дівчинка. Обличчя в Іскри було спокійне, вона вочевидь не відчувала за собою ніякої провини. – Я гралася з подружкою. А потім набридло, і я пішла обідати. Додому. Мама плаче, тато лається… А я гралася.

– Де ти гралася?

– У кущиках. Ми гралися в «двох змійок».

– Три дні поспіль?!

Дівчинка здивовано дивилася на чаклуна. Чесні оченятка. Здоровий колір обличчя. Схоже, Гонзалки всі на диво рожевощокі. Іскра не розуміла, про що її запитують, за що сварять. Гралася в «двох змійок». Пішла обідати. А дурні дорослі плачуть, кричать, метушаться… У долоні закололо так, що чаклун ледь не відсмикнув руку, ризикуючи злякати малу. На третину відкрив «вороняче баньши», марно вдивляючись.

Добряго Сусуне, вибав із лиха!

Чорний гар танув над дитиною. Ішов, розсипався пластівцями попелу, залишав жертву неушкодженою. Все гаразд. Це залишкові наслідки. Більше маленькій Іскрі нічого не загрожує. Доживе до ста літ і відійде, оточена риданнями правнуків. Навіть і не згадає про дрібну подію в дні свого дитинства. Але малефік знав лише одну пожежу, після якої залишається такий гар. Він ладен був заприсягтися, що вночі, в крайньому разі, сьогодні вранці, дівчинка ця вмерла злою смертю. І ладен був заприсягтися вдруге, що дитя, яке стояло перед ним, живісіньке.

Якщо ти бачив піднятих, помилка виключається.

«Історію скінчено, – думав Андреа, бездумно розкланюючись і вислуховуючи подяки на свою адресу. – Кінець. Завіса. Якби я був трубадуром, то не знав би, про що співати далі. Пропажа знайшлася, народ плеще, герой сяє в ореолі слави. Саме час почати нову історію. Без відриву від основної роботи…»

Він розумів, що початок нової історії – не за горами.

SPATIUM IV
Балада п’ятьох
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

 
На березі, де океан,
Води не чуть,
Медузи б’ються в піні там,
Бо не втечуть,
Не побажаю й ворогам
Цей жах відчуть.
У вічній тиші край води –
Століть вінець,
На кручі осторонь сидить
Палац-ченець,
І в більмах вікон назавзжди –
Пітьма.
Кінець.
У ніч мелодію-стрілу
Встроми, гобою,
Тут п’ять, поринувши в імлу,
Зійшлись з журбою –
Король і блазень, і чаклун,
І ми з тобою.
У кубках плюскотить вино –
Де кубки ці?
Сум у очах, як в річці дно,
Як ніж в руці,
І кожен знає, що темно,
Що ми – гравці.
Що скоро стане на поріг
Світанок-дід,
І буде тисяча доріг
На цілий світ,
І буде кожному свій рік,
І шлях, і слід.
І шторму шал, і неба скло,
І хмар гурти,
І воля буде, і полон,
Сад і пустир.
Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?
Хто я? Хто ти?!
На березі мовчать віки,
Віки мовчать,
А сині хвилі в’ють вінки,
І небо вчать,
Чекаєм, долі боржники –
Чи прийде час?
 

CAPUT V
«Дарма надіятись на те, що блазнів цирковий вертеп від клопіт збереже…»

Відверто кажучи, купатися в незаслуженій славі довелося вперше. Біографія чаклуна, а особливо – тривале спілкування із Просперо Кольрауном, цьому не сприяли. Він поплескав дівчинку по плечі: тримайся, мовляв! Раптово згадав похід до відьми, лиходіїв на березі…

До речі, про дівчаток!

Ні, хтиві еманації лілльських панянок були тут ні до чого. Хоча дехто з юрби вже почав підозріло чмихати, а бугай Шишмар схопив за худий бочок стервозу Фержериту. Дивне розв’язання ситуації… Невже він настільки причавлений підбором благовірної? Звичайний мужик ще до застілля поліз би нагору, щоб напоротися на гвардію, котра вмирає, але не здається… Втім, хай їм грець: дівкам, мужикам, усім підряд.

Роздуми про дівчаток, що виникли в чаклуна, мали зовсім іншу властивість.

– Даруйте, пані та панове! Справи, знаєте, велять…. Сьогодні, з вашого дозволу, я збирався в цирк…

Невідомо, що подумали Швелери про малефіка, який проміняв їхнє світське товариство на дурнуватий намет із виродками. На щастя, думка спадкоємців Андре цікавила не більше, ніж вміст торбинок за щоками в сумчастого тушкана з острова Екамунья. Він ще раз привітав архіваріуса з поверненням доньки, побажав сім коробів удачі, вислухав відповідний хор: «Добре – в яблучко, лихе – в молоко!» та відкланявся.

– Початку через мою скромну особу затримувати не будуть!

Юрба почула розходитися.

– Спритно ви їх, майстре Андреа! Правильно, не за стіл же дармоїдів кликати…

– Ви маєте рацію, люба Ферж! Вибачте, на мене чекає вистава. Обожнюю цирк з дитинства…

Ледь чаклун ступив від воріт, першим наткнувся на «героя», врятованого ним біля річки. Хлопець займався улюбленою справою: грався з малим Тілем і «заячою губою». Уся трійця ретельно трудилася, обплутуючи мотузками кущ недоладника. На мотузках висіли друзки, обрізки шкіри, шишки та два дзвіночки. У конфігурації мотузочок і того, що на них висіло, Мускулюсу знову ввижалася «система», але він рішуче взяв заразу-фантазію за горлянку. Незабаром у собачих купках маною запахне! Магія-шмагія…

– Чув? Архіваріус дочку знайшов! – порадував чаклун хлопця. – Жива-здорова. Гуляй, бурлако: ти тепер у нас дружина кесаря!

– Тобто як? – насупився той.

– А так, що поза підозрами!

Юнак розплився в посмішці:

– Здорово! Агов, чарівники, без мене закінчуйте! Мережу міцніше ладнайте, щоб ламії не вирвалися…

– Не вирвуться! – цілком серйозно пообіцяла «заяча губа».

– У нас бубонці! – підтримав Тіль.

Юнак скривився, ніби очікував почути щось інше. Однак махнув рукою. З легкістю лошати схопився на ноги, обтрусив штани – справа, по суті, безнадійна! – та покрокував вулицею поруч із Мускулюсом.

 

– Майстре Андреа… Я помилився. Там, біля річки…

– Пусте, – перебив його малефік. – Забули, проїхали. Тебе як звуть? Ти моє ім’я знаєш, а я твого – ні. Негоже.

– Яношем назвали. А ви що, чаклунським способом довідатися не могли?

– Міг би, – розмова тішила Андреа, він тому й не гнав Яноша геть, як намірився був на початку. – Тільки навіщо ману витрачати? Простіше запитати.

– А раптом я вам збрехав? Раптом я не Янош, а, приміром, Гарольд?

– Виходить, збрехав.

Юнак замислився і якийсь час ішов мовчки. Схоже, думка, що багато чого й чаклунам простіше робити без будь-яких чарів, раніше не спадала йому.

– Ну а якщо, наприклад… Скриню важку на горище тягти треба?

– Найми слугу. Хай тягне.

– А якщо грошей нема? Як краще: чаклунством чи горбом?!

Розумне запитання. Такими задачками на співвідношення сили й мани волхв Грозната неабияк замучив Мускулюса в дитинстві – перш ніж дати рекомендаційного листа до Просперо Кольрауна, тоді ще бойового мага за наймом.

– Залежить від ваги скрині. Від профілю чаклуна. Від рівня мани. Від тілесної сили. Маса параметрів, – детально, як дорослому, узявся пояснювати малефік, – є спеціальна формула Трейле-Кручека…

– Матіаса Кручека? Реттійський Універмаг, кафедра демонології? – випалив Янош.

– Ти-бо його звідки знаєш?

Хлопець зам’явся, старанно видивляючись собі під ноги.

– Та так… У столиці жив якийсь час. Майстре Андреа, а заочників у метра Кручека забрали нарешті? Він скаржився, що часу зовсім нема…

– Метр Кручек другий рік працює погодинно, – машинально повідомив Андреа, ошелешений темою бесіди. – Зі здоров’ям у нього негаразд.

Хлопець помітно засмутився. Ну й запитаннячка в тебе, юний Яношу-Гарольде! Як писав Адальберт Меморандум, «світ звихнув суглоб»… Мозковий суглоб, видимо. Волоцюжка з глушини цікавиться життям-буттям доцента Кручека!

– Кепсько. Раніше він на здоров’я не скаржився. Ми з Ніком і Марькою підглядали, як вони з венатором Цвяхом досліди робили. Ох, і страшно було! Особливо коли німбус-смолоскипи запалювали. Марька пищати хотіла, та давилася…

Хлопець смачно розреготався. Щоки його вкрилися плямами, рот кумедно покругішав.

Малефік кивнув, думаючи про своє.

Ось тобі і юний дурник. Німбус-смолоскипи? Демонолог Кручек і венатор, тобто мисливець Фортунат Цвях?! Нескладно здогадатися, за якими дослідами підглядали шмаркачі… У Ятриці що – розсадник магів? Спершу – старий хрін в аустерії, знавець рівнянь Люфта-Гонзалеса. Потім – Меліс Лімісдейл, яка вивчає праці Шеффена. Бурлака Янош – найкращий, бачся, друг кафедральних демонологів, фахівець із німбус-смолоскипів! Чинбар Леонард Швелер, віртуоз чаклунських пасів! Пасочки-гілочки, кущі-бубонці, цукерочки-бублички, контузія долі Ядвіги, жмути гару над Іскрою Гонзалкою, втратою-знахідкою…

Думки в голові пузирилися манною кашею, ладною пригоріти. Мани в каші було над міру, вона так і старалася взятись грудками, відмовляючись зваритися на щось путнє.

Біля мосту через Ляпунь, прихиляючись ситою спиною до поруччя, сидів жебрак. Весь у лишаях із хлібної м’якушки, для більшого співчуття. Він угледів клієнтів і виставив уперед кострубату, вимогливу долоню. Цікаво, якщо завдати йому задачку з академкурсу малефіціуму, розділ «Зурочення рухомих об’єктів», – розв’яже?

За монети зо дві точно розв’яже. В три різні способи. Вони тут такі.

Мускулюс все-таки вирішив утриматися від подібного досліду. Принаймні, в присутності Яноша.

– Ну й жив би в столиці. Чого пішов? Із твоїми знайомствами…

– Кожен свого щастя шукає, – хлопець був не від того, щоб змінити тему. – Ось я й пішов… шукати.

– Знайшов? – уколов Мускулюс.

– Знайшов!

Якби Андреа був трубадуром, він би сказав так: «Щаслива посмішка опромінила юнакове обличчя. Із очей у нього хлюпнула щира, чиста, нічим не скаламучена радість». Але трубадуром Мускулюс не був. Він був малефіком. Погодьтеся, зовсім інша професія.

Тому він нічого не сказав.

* * *

Прапори, що прикрашали купол шапіто, ляскали на вітрі. Тканина вигиналася, скручувалась, робила зображення паяців страхітливими, а морди василісків – кумедними. Внизу, біля входу, пританцьовували четверо музик, виконуючи гавот із «Принцеси цирку». Вусань-сопілкар тішив кумедними імпрезами: автор опери, Себастій Бахус-старший, навряд чи впізнав би в цих пасажах своє творіння. Касу штурмувала черга: товстуха-білетерка змучилася, відбиваючись від неплатоспроможних.

– У нас не ломбард! – скрикувала вона, сяючи казенною посмішкою, коли замість грошей їй пропонували куртки, капелюхи, вуздечки чи щипці для горіхів. – Зробіть ласку, звільніть віконце!

Аматори видовищ, які не мали коштів, зітхаючи, йшли геть. Носатий хлопчисько по тривалім торгу продав багатенькому онукові мюнцмайстра якусь книжку, яскраву, але заслинену, та кинувся напролом, без черги: «У першому! У першому ряду!» Мускулюс не здивувався б, якби книга виявилася знаменитим «Букварем Аль-Хазреда», який безслідно зник у пісках Куттійя.

У повітрі стояв гострий аромат дива.

Незнайомий і таємничий.

Є на землі дива, непідвладні наймогутнішому чарівникові. Кущ, обвішаний линвою з бубонцями, чи фігляр, який ходить по дроті, часом можуть виявитися головніші за цілий лейб-малефіціум. Знімаючи зурочення буднів і пристріт утоми. Шкода, що ми – дорослі, розумні, практичні, у нашому кошелі дзенькає скупий дріб’язок, за який товста тітка не схоче продати квитка на задній ряд, хоч бийся з нею…

– Ну, я пішов?

Янош зумисно байдуже споглядав метушню навколо шапіто.

– А виставу подивитися? Якщо, звичайно, у тебе нема важливіших справ…

– Нема в мене грошей, – зізнався хлопець. – Я б міг по-просити в майстра Леонарда. Він дасть. Мені – дасть. Тільки я не проситиму в нього.

Ляснувши хлопця по спині, чаклун розсміявся, дивлячись, як той давиться кашлем. Ич, витівник! Людині, якій Леонард Швелер у відповідь на її прохання дасть грошей, саме місце в «Цирку Виродків».

– А якщо попросити в майстра Андреа?

– Я не проситиму грошей, – повторив Янош, втягуючи голову в плечі. – Я не жебрак.

І, немов зважився на відчайдушний вчинок – видихнув:

– Я – вчитель.

«А чому ні? – Мускулюс пригадав „Зірку Бедламу“, притулок, заснований Департаментом Милосердя для вбогих розумом. – Один – Вічний Мандрівець у плоті, інший – драконоборець Арчибальд фон Тюхпен власною персоною, третій – змолоду вчитель без учнів… Буває».

– Але ж учителям не забороняється ходити до цирку? – запитав він, силкуючись зробити запитання спокійним та буденним.

– Н-ні… Не забороняється.

– Почекай на мене тут.

Чекати не довелося: чаклуна пропустили без черги.

З дивною єдністю ятричани розступилися, даючи дорогу. «Святий!» – кинув Тацит Горлань, нишпорячи по кишенях. «Рятівник!» – бабусі в мереживних чепцях так і пантрували, щоб доторкнутися до куртки, штанів, хоча б до закаблука малефікового, ніби він був горбанем-епілептиком, всипаним золотухою, котрий приносить, згідно з повір’ям, удачу. Якщо виходило, бабусі кричали «Ура!» і чіпці шпурляли в повітря. Біля самого віконця відступив убік, звільнив доступ ландвер’єр Намюр; строго віддав честь, тримаючи за руку шмаркатого небожа: «Радий вас бачити, майстре чаклун!»

– Два квитки в партері, прошу вас!

– За мій кошт! – втрутився ланд-майор.

– За мій! – підскочив живчик Тацит. – Кішечко, запиши на Нізі!

Підсумок підвів мюнцмайстер, пихкаючи від ретельності:

– За кошт міста. Нелі, ластівко, запиши на скарбницю. Запит надішлеш узавтра до ратуші.

– Не треба в партері! Я не хочу в партері! – із-за спин кричав гордий Янош, відмовляючись жирувати за кошти зі скарбниці. – Мені нагорі! Подалі…

Прохання упертюха довелося виконати.

* * *

Мабуть, ніхто б не повірив, якби Мускулюс надяг мантію з чорного оксамиту, вийшов на арену замість шпрехшталмейстера та оголосив у рупор:

– Пані та панове! Ваша вистава цікавить мене в останню чергу…

Але це було чистою правдою. Сидячи в другому ряду партеру, він нудьгував, розглядаючи довгоруких гномів-жонглерів, що метали під купол ґрона шпичакастих булав і заточені по краєчку кільця. Позіхав під дотепи глумотворців на килимі. Ледь не заснув під поглядом василіска-більмача. Змучена рептилія витріщалася на публіку, викликаючи ви-бухи жаху, «підсадженим» у проході зробилося зле, блазні-буфони кам’яніли та лопалися мильними бульками, – а чаклун щиро співчував тварині, чий погляд давно згас від сутички з їй подібним. Музичний ексцентрик, у минулому – хатній шишок-погорілець, виконував похоронні марші. На гребінцях, на липових балясах, на волинці на кшталт кабретте, з хутром зі шкіри блукаючої химериси. Народ радісно підспівував, Мускулюс же страждав від позіхання, ризикуючи звихнути щелепу.