* * *

Навіщо пісного дня він заблукав до м’ясної крамниці Клауса, ланд-капрал не мав нінайменшого уявлення. Свято, від служби вихідний – ну й пішов блукати містом. Лигнув кухоль пивця, побалакав зі знайомим молочарем. На площі 3-го Едиктарію подивився на витівки двох паяців. Реготнув баском: ти ба, витівники! А на розі площі, як звернеш до глухого кута Двох Квадратів, якраз вона і є, Клаусова крамниця.

Фюрке не був ревним шанувальником генія на кшталт переконаних сусунітів, що обрали квартал на східній околиці. Однак бруднити душу скоромним до півночі не збирався. Генії, вони ревниві. Візьме Добряга Сусун і відмовиться поїдати лиха-прикрощі якогось капрала Фюрке! Сам, мовляв, ковтай повною мірою…

До крамниці капрала заманили невиразні передчуття. І, скажемо прямо, нюх не підвів ландвер’єра. Клаус уже зачинявся, а біля прилавка терся старий знайомий – дядько Мятлик із підозрілим мішком на плечі. Мішок слабко смикався.

– Що в тебе там? – із професійною прискіпливістю поцікавився Фюрке.

– Рибалити зібралися, – ухильно повідомив Мятлик, не поспішаючи розкривати таємницю мішка, якого немов била пропасниця – На вечірній зорі. Юшку зваримо, бражки сьорбнемо. Сусуна пом’я… чи пак, вшануємо. Загодя, перед розговінням. Третім будеш?

Капрал замислився, вивчаючи картину, що постала в його уяві, слід зазначити, вбогій і неповороткій. Однак він виявив стійкість, не дозволив ухилитися від розмови:

– У мішку, питаю, що?

– Півень! – Мятлик гордовито взявся в боки, та при цьому ледь не впустив мішка. – До юшки завжди кочета потрібно. Для навару.

– Так пісний день сьогодні! Гріх м’ясо жерти!

Із дверей комірчини зринув різник Клаус і обурився від імені всього свого цеху:

– Це півень – м’ясо?! Ну ти й бовкнеш, капрале, хоч геніїв винось… Юшка, вона скоромна! Ти голови не мороч, прямо кажи: юшку їсти дозволено?!

– Ну… так, того, мабуть, – трохи розгубився Фюрке.

– Оcь! А яка юшка без півня?

Заперечити не було чого.

– І взагалі, дурниці ваш піст, – гарчав Клаус, вкладаючи в широченну торбу рибальські снасті. Голена різникова голова вкрилася краплями гнівного поту. – Добрягу Сусуна вшанувати – розумію. Справа добра. А м’яса чому їсти не можна? Ось ти мені відповідай, Фюрке: чому?

Капрал почухав потилицю, але відповіді не знайшов.

І справді: чому?

– А я тобі відповім! Цей пост молочарі з пекарями придумали. І зеленарі, покусай їх трав’яна блощиця. Ага, ще сировари. З рибниками разом. Щоб, виходить, їхній крам більше купували, поки ми, різники, збитки терпимо. Ось і вся розповідь!

А Добрязі Сусуну, зберігай його Повзуча Благодать, байдуже, що ви там жерете, дурні…

– Ти того! Ти балакай, та не зайве! Байдуже йому, єретикові! Сусуніти, ті взагалі…

– Ото ж бо й воно, що «взагалі»! М’яса не їдять, от головою і зрушили. М’ясо, воно для мізків найкорисніше. Більше їх слухай, сусунців твоїх…

Сперечатися капралові дуже не хотілося. У суперечках, особливо релігійних, він був не мастак. Зате скуштувати юшки, та й бражки сьорбнути в товаристві старих приятелів… Незабаром брава трійця, навантажена снастями та двома глечиками пшоняної бузи, виявилася на березі Ляпуні. Поки Фюрке з Мятликом ставили верші та закидали сіті, Клаус устиг розвести багаття, підвісив над вогнем казана з водою. Поруч стояла крутобока миска, куди приятелі, коли вибрались на берег, узялися кришити цибулю, моркву, корінь петрушки та спадіуса. Коли скінчили, відкоркували першого глека.

– Ну, зберігай нас, Сусуне, від усякого лиха!

Витягнутий з мішка вугільно-чорний півень – здоровенний, з багряним, налитим кров’ю гребенем, – походжав під вербою, до якої був прив’язаний. Вирватися й утекти півень навіть не намагався, видно, впокорився з сумною долею. Лише час від часу співчутливо косував на людей круглим оком.

– Ну що, кочете? Час тебе різати…

Різник Клаус озирнувся в пошуках улюбленого ножа.

Ось тут і з’явився на кручі бурлака Янош. Зла на хлопця дядько Мятлик із Клаусом не тримали. Навіть почувалися винними: мало не прибили зопалу! Тому замахали привітно руками:

– Агов, забродо! Ходи до нас!

– Юшкою почастуємо!

– Не бійсь, не битимемо!

– А я й не боюся, – хлопець нога за ногою почав спускатися до річки. Однак, щойно порівнявся з вербою, вихопив із-за халяви короткого ножика, чикнув лезом по мотузці, з лисячою спритністю схопив півня та кинувся навтьоки.

«Втікав» Янош мало не перевальцем, нахабно-ліниво.

Рибалки миттю забули про гостинність і обіцянку «не бити». Вся трійця кинулася за злодюжкою, залишила без нагляду й глечики з бузою, і казана, що вже закипав. Їхня лайка розполохала не тільки ворон на милю зокола, але й усю рибу в річці до найостаннішого йоржика. Праведний гнів стукав у серця. Наздогнати мерзотника! Відлупцювати! Натовкти під боки! В душу плюнув, гадюченя, – до нього по-людському, а він…

Янош звернув до мосту через Ляпунь. Капрал відстав від різника з прудким Мятликом, налетів на корінь, що стирчав із землі. Простягся долілиць. Зопалу підхопився, прошкандибав крок-інший і сів на узбіччі: лаятися. Коліно забив, будь здоров! Проводжаючи поглядом злодюжку, що зник у лісі, й захеканих друзів, Фюрке щиро сподівався, що щеня рано чи пізно cпіймають. А ні, так завтра він особисто відшукає злодюгу в місті й запроторить у холодну.

У кожному разі вечір був споганений безнадійно.

Фюрке ще посидів, очікуючи, чи не вернуться приятелі. Однак із лісу ніхто не з’явився. Довгі тіні навскіс перекреслили міст. Сонце котилося за Фільчин Бір. Капрал зі стогоном повернувся до місця горе-риболовлі, допив бузу, розбив глека об вербу й зашкутильгав до Ятриці. Проминаючи дім Швелера, вирішив зазирнути, повідомити Леонові, яке гадюченя той пригрів за пазухою.

* * *

– І хто він після цього, Леоне? Гадюченя і є. За шкірку, і в холодну! Щоб, значить, не звикав…

– Де ж дядько Мятлик півня взяв? – ні до кого конкретно не звертаючись, поцікавилась Цетинка й по-дівочому безневинно зашарілася. – Зроду в Мятликів у господарстві птиці не водилося…

– Мало там що? Купив на ринку. До свята.

– Мятлик? Купив?

Цетинка підвелася, нахилилась до суворого ландвер’єра й виголосила останній, убивчий аргумент:

– За гроші?!

– Ти це… До чого хилиш?

Пшеницю вусів побив крижаний град. Обпало колосся, посохло. Бути хазяїнові без урожаю.

– А до того, що цікаво нам, кого першого в холодну саджати будемо, – підтримав дочку Швелер-старший.

Він зробився раптом надзвичайно красномовним і переконливим. Не кожум’яка, а знаменитий обер-прокурор Кшиштоф Рунець, що виговорив довічне ув’язнення Аптекарському Наказу в повному складі, від фармацевтів-евтанатів до переписувачів-рецепторів.

– Побачило моє гадюченя краденого півня, вирішило повернути хазяям. А злодії за ним – бігцем… На чолі з одним героїчним ланд-капралом. Стривай, чесний хлопче! Ми тебе дрюччям, ми тебе вб’ємо! Ось я завтра по розговінні піду до Намюра, поділюся міркуваннями…

Мордобиття не буде, зрозумів Мускулюс. Справа скінчувалася млявою застільною сваркою. За таким навіть і спостерігати нудно. Лише дурнуватий Яношів вчинок сидів смітинкою в оці, дратуючи. Інша річ, якби дурило спробував поцупити півня нишком. А так, нахабно… Дурниці якісь.

Нісенітниця.

У ворота знову постукали. Стукіт цього разу був винятково ввічливим. Скажемо більше: шанобливим. Не молодецьке «бум!» капральським кулаком, а скромне «стук-стук-стук» ворітним молоточком.

– Хто там? У тебе що, теж мій Янош гусака вкрав?!

– Нехай з’їсть преблагий Сусун ваші гріхи на сто років, шановні! Молю пробачити, що турбую! Мені б майстра чаклуна…

Чоловічок, що тупцював у воротях, вигляд мав ніякий. Вік невиразний, одяг чистий, але сіренький. Сором’язливе, з дрібними рисами личко. Побачиш на вулиці, за мить уже не пригадаєш. Віяло від чоловічка чудовим ароматом: святість навпіл із тривогою, перед вживанням сколотити.

– Я до ваших послуг, – Мускулюс вибрався з-за столу і рушив до гостя.

– Вибачте, пане, що відволікаю вас від благого посту… Справа в мене важлива. Термінова справа.

– До мене з іншими не ходять, – похмуро буркнув малефік.

– Дозвольте відрекомендуватися: П’єр-Бенедикт Хитавиця. Прем’єр-пастир ятричанської громади обелярів.

У пам’яті виник могутній фоліант під золотим титлом: «Короткий описовий звід передвишніх сил і сутностей, духів, геніїв, заступників, хоронителів і злиднів найнижчих рангів, а також їхні культи здавна й донині». Фоліант сам розгорнувся на потрібній сторінці: колись Просперо Кольраун змусив учня визубрити книгу від палітурки до палітурки.

«Обеляри – самоназва шанувальників генія Сусуна, він же Добряга, він же Босий Пузань. Іменовані в народі сусунітами, обеляри назву цю ведуть від щирої віри, що шанований ними геній вживає в їжу лиха та напасті, тобто обілює природу людську. Спосіб життя ведуть праведний, щоб сприяти кумирові в його благій ненажерливості, оскільки вірують: що більше істот стане на шлях чесноти, то легше буде Добрязі Сусунові спожити рештки нещасть. І тоді зійде на земний світ Повзуча Благодать повік. Живуть скромно, задовольняючись малим, вигляд же мають охайний. Найбільш дбайливі у вірі, тобто ортодокси, відмовляються від тваринної їжі та страв із баштанних плодів, а також нагі обмиваються взимку в ополонках. Обелярів-ортодоксів легко відрізнити за ритуальним татуюванням: аспідно-чорним кочетом-благовісником на правій скроні…»

Мускулюс делікатно скосив око. Вугільна цятка на зазначеній скроні Хитавиці дійсно була.

– Що у вас сталося, пане прем’єр-пастир?

– Велике лихо, майстре чаклун. Зник півень відпущення, уже присвячений генієві Сусуну по великому обряді.

– Ви з глузду з’їхали!

Волосся в малефіка стало сторч. Голос зірвався до хрипкого шепоту, нагадав шипіння розлюченого аспіда. Чоло густо всіяли намистинки холодного поту.

– Як це: зник?! Чому не встежили?!

– Винні, пане, – прем’єр-пастир буравив землю поглядом, бажаючи докопатися до пекельних глибин і сховатися там від провини. – Вперше… На вас єдина надія.

На жаль, така зараза, як цей проти ночі згаданий півень відпущення, значилася саме за профілем малефіціуму. Обеляри щиро вірили, що шляхом великого обряду збирають на півні, призначеному в жертву Добрязі Сусуну, всі лиха-злощастя земляків за минулий рік. Півня вночі вели до лісу, де й прив’язували до дерева, щоб геній у вигляді лисиці чи тхора зачавив бідолашного птаха. Трактати на різні лади тлумачили цей обряд. Але те, що жертовний кочет обелярів при вивченні виявлявся наскрізь, до самої печінки просочений найчорнішим зуроченням, пессатум-флюїдами й екзистенціальним жахом, залишалося фактом. Бачив Андреа одного разу такого півня, чув його «кукуріку»… Це Добряга Сусун без шкоди такий кошмар проковтне. На те він і геній. Що ж стосується будь-якої іншої тварини, включаючи людину – в найкращому разі, здохне в страшних муках. У гіршому… Зжере вовк або собака – піде гуляти околицями «сухий» сказ. Дрібний птицекрад зварить півника на обід – Майтракський людожер здасться безневинним агнцем у порівнянні зі злодюжкою.

Один чорний півень обелярів за своєю руйнівною силою дорівнює…

Чорний? Збіг? Мятлик, сучий син, мало тобі було теляти з п’ятьма хвостами?! Цетинка відразу тебе розкусила, лиходія! Як у воду дивилася.

– Півень чорний і великий?

Голос малефіка став сухим і діловитим.

– Так, пане.

– Гребінь криваво-багряний?

– Саме так.

– Коли зник?

– По обіді. Точніше не скажу. Ізольда примчала, голосить…

– Де ви звичайно приносите півня в жертву?

– У Фільчинім Бору, близько півночі. В’яжемо до берези крученою ниткою. І преблагий Сусун у вигляді семихвостого осіннього лиса…

– Досить. Я зрозумів. У мене є вагомі підстави вважати, що ваш півень зараз перебуває саме у Фільчиному Бору. Не гарантую, що прив’язаний до берези, але, сподіваюся, семихвостий лис відшукає жертву. Чи ви сумніваєтеся в силі генія? Повертайтеся додому й моліться всією громадою, щоб я мав рацію. З душею моліться, якнайретельніше! А іншим разом бережіть півня, мов зіницю ока. Якщо все обійдеться, я, хай уже так і буде: не доповідатиму в столиці про злочинне недбальство…

Белькочучи «Уклінно дякую, пане! Я знав, я вірив…» – обеляр шаснув за ворота. Зважаючи на звуки, бігцем кинувся геть вулицею: збирати громаду на терміновий молебень.

Мускулюс повернувся назад до столу. А що? Коли Клаус із Мятликом наздогнали хлопця, вибили з нього дух і відняли півня – це вже відбулося. Зробленого не повернеш. Якщо Янош утік від переслідувачів, згодував півня за призначенням – слава Вічному Мандрівцеві. У кожному разі, результат стане відомий завтра вранці. Жевріла дивна впевненість у благополучному завершенні. Впевненість була маленька, спритна, з ляльковим личком.

– …виходить, пику наб’ю! – зустріли його капралові слова.

Малефік опустився на лаву навпроти Фюрке. Довго, пильно, дивився тому в очі. Здоровань зайорзав, ніби під сідницею виявився їжак.

– На вашому місці, капрале, я б інакше вчинив. На вашому, повторюю, місці, я б поставив Яношу глечик найкращої випивки за свій кошт. І щороку цього дня ставив би по глечику. Разом із різником і злодійкуватим дядьком Мятликом. Я зрозуміло висловлююся?

Навіть при закритому «воронячому баньши» було в погляді чаклуна щось таке, від чого Фюрке став неймовірно тямущий. Кивнув, підхопився й став у фрунт.

– Вільно, капрале…

Шматок не ліз у горло. Пісне, скоромне – не ліз, та й годі.

– Вечеряйте без мене, майстре Леонарде. Піду провітрюся.

Першою, кого він зустрів на вулиці, була Меліс Лімісдейл. Відьма виходила з подвір’я Шишмаря.

– Не складете компанію, пані?

* * *

– Іноді мені здається, що навколо – самі родичі. Дивна річ: у дитинстві мріяв про велику рідню. Приютські часто мріють про батьків, дядьків, тіток, сестер і братів… І ось – отримав.

З надлишком.

– Кого ви маєте на увазі, пане чаклун?

– Андреа! Благаю, для вас просто – Андреа!

– Знаєте, якось іншим разом. Пізніше. Зараз я не готова. То кого ви числите по відомству рідні?

– О, цілий ряд найдостойніших людей! Наприклад, вас, любонько. Опікуваного вами майстра Фортуната. Родину Швелерів, нахабу Яноша, ліліпутку з китоврасом. Ландвер у доблесній особі майора Намюра й капрала Фюрке. Гвардію з лілльськими чарівницями. Архіваріуса з чадами й домочадцями. Прем’єр-пастиря обелярів із чорним півнем за пазухою. Ще півміста. Кумедно: мрія збулася, а щастя не відчуваю…

– Мені, провінційній відьмі, важко встежити за польотом вашої думки. Чому саме родичі?

– Тому що лише родичі можуть так дістати людину за три дні. Століття б їх не бачив, з усіма клопотами… І проте, самі зволите помітити: іду, шукаю. Ви не згубили «реп’яха»?

– Ні. Він тхне тарганами, а цього духу я з дитинства не зношу. Коли ви мріяли про рідню, я мріяла про зілля проти кусючої братії…

Чаклун не запитав у відьми, навіщо вона нагородила «реп’ях», підсаджений Фортунату Цвяху за обопільною згодою, ненависним ароматом. Хто зрозуміє серце закоханої жінки?! Важливе не це: свого часу Цвяха було позначено, щоб руда Меліс могла знайти «перевертня», де б той не виявився. Не зайва обережність, з огляду на властивість мисливця розтягуватися гармошкою в найбільш невідповідний момент. Зараз «реп’ях» дуже придався. Коли історія з півнем відпущення добігла проміжного фіналу, а надворі остаточно смеркло, з’ясувалося: маг і не збирається повертатись.

Загуляв? «Перевіряє здогад», як заявив, ідучи, напарникові, що ніжився в ліжку? П’є гірку, ображений на Меліс?!