SPATIUM VI
Ле про королеву фей і Томаса-рифмача
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)
Зустрів я королеву фей,
З ней був ще вчений котофей,
І полум’я автодафе
Мені спалило серце.
Кохання гірше за полин,
Страшніше, ніж той дідька млин,
Гостріше навіть перцю.
Вона: «Чортів ти синок!
Ти полюбляв чужих жінок,
Хапав чуже та ніс в шинок
Цю здобич, щоб пропити,
Але я знаю: милий Том,
Що кожним словом і листом
Ти геть талановитий!»
Я їй: «Царице ти моя!
Нехай ти гонором змія,
В душі – підступная свиня,
У серці – гріх з жадобой,
Ти долей пара сатані, –
Але цих грудей дивний сніг
І смак цих вуст медовий!»
Вона мені: «Розпусти цар!
Жалкує за тобою цвинтар,
Катюго, чорний, як димар,
Але співак завзятий!
Шукав злочинних ти шляхів
Дітей давив, немов птахів, –
Та де ж другого взяти?!»
А я кажу: «В тиші нічній
Дівчат їси ти, бо смачні,
А хлопців гнобиш по весні,
Висмоктуєш їх силу!
Для неба – скриня ти пуста,
Але, мій друг, твої вуста
Вогонь в душі збудили!»
Вона: «Ти капость і лайно,
Ти палиш люльку, п’єш вино,
Твої гріхи стоять стіной,
За нею – пекла сморід,
Мерзотник, розбишака, троль, –
Ти рими князь й віршів король
На суші та й на морі!»
А я співаю: «Ой, біда!
Хоча волосся, як вода,
Та чорт в очах на хвіст сіда,
Щоб нас ввести в оману!
У лоні – адська метушня
У роті – бісова брехня…
Я добре знаю панну!
Так цілий день співали ми –
Коли б із літа і до зими
Тягнувся день цей, кожну мить
Зростая дуже вчасно,
Ми б в ці хвилини, що біжать,
Зуміли б вголос побажать:
Ще більш добра і щастя!»
CAPUT VII
«Кажи, що хочеш, любий мій, хоч сам цих слів не розумій – народ тобі повірить…»
– Ні пуху, ні пера, ваша світлосте!
– Джульбарсе, тпрусь! Баскервілю, назад! Происягаюся п’ятою Вічного Мандрівця…
– Це ж пан лейб-малефік! Батьку, згадай: я його сокирою рубав…
– Скільки літ, скільки зим!
Віце-барон не тримав зла. Віце-барон пихкав і радів. Обидва баронети підтримали батечка в його захваті, передчуваючи щедру пиятику на руїнах родового замку. Нова людина, та ще й знайома, придворний, близький до короля, та ще й такий, що знається на Високій Науці…
У замшілій тузі їхнього буття це було все одно що диво.
Коні пирхали, мисливці гарцювали, собаки гавкали, двоє слуг утримували гончаків на повідцях, – Мускулюса ж охоплювали розпачливі, лихі веселощі. Чаклун ішов ва-банк, навпрошки, немов лісовий стрілець-браконьєр Малий Віллі, що втік із самої петлі. Для задуманого було потрібно багато мани, на рештках тут не витягти… У куражі він махнув рукою на дівок, що линяють, зняв амбіт-контроль. Цілком. Розтікайся калюжею, «крижаний доме» гвардійців! Починайте линяти, дівки! – Малефік і не помітить. Лихо? Нічого. Учитель потім вилає, можливо, навіть перетворить на вішака для капелюхів, але пробачить. Він добрий, бойовий маг Просперо Кольраун; у всякому разі, в це хотілося вірити. А збитки чаклун відробить. Вірою і правдою.
Як там співав дурник Янош?
Ми спина до спини біля верби?! Проти тисячі – вдвох?
Проти чотирьох. Не вдвох – сам. Відьма не береться до уваги. Баба скисла, тече й тхне. Ну й добре. Один у полі – воїн. Особливо якщо не в полі, а в хащі. І якщо цей одинак – дипломований чаклун, консультант лейб-малефіціуму. Андреа розсміявся, відчуваючи звільнення від пут, якими був позв’язаний усі ці дні, зібрав ману в кулак. Широко розкрив чудове «вороняче баньши», розвертаючи лихий погляд панорамою. Поруч зойкнула Меліс: недооцінила раніше свого супутника, тепер уперше побачила, як працюють «столичні штучки» у кризових ситуаціях. Четверо? Дрібниці. Хоч дюжина…
– Що ви тут робите, друже мій?
– Полюю, – спокійно відповів чаклун. – Бачите, якого шкарбуна завалив?
І широким жестом вказав на небіжчика.
Його світлість Борнеус розсипався в компліментах і по-здоровленнях. Слуги ойкали. Собаки намагалися відгризти шматочок на пам’ять. Баронети заздрили. Шкарбун був великий і вражаючий. Ікла – бритви. Копита – стрімчаки. Щетина – частокіл. Мускулюс тримав усю компанію на єдиній шворці, тримав вишукано, з елегантністю магістра, якщо не повного мага, й жалкував лише про єдине: вчитель не бачив учня в хвилину тріумфу. Втім, воно, може, й на краще, що не бачив. Занадто він непередбачуваний, Просперо Кольраун…
– Де ваша рогатина? Спис? Чим ви брали цього гіганта, друже мій?!
– Пальцями. За вухо.
– Що ви кажете?!
– Дозвольте нагадати, ваша світлосте, з ким ви розмов-ляєте! Гадаєте, фаворитові Едварда II і майбутньому спадкоємцеві Серафима Нексуса потрібна жалюгідна рогатина? Кривдите, їй-право…
– Даруйте! Вибачте мені, друже!
– Пробачте батечкові! Він не зо зла…
– Що ви, бароне! Це я повинен просити у вас пробачення за зухвалий тон! Порушення полювання, знаєте…
– Я розумію вас, дорогий пане!
– Чи не позичите ваших слуг? Я обіцяв віддати здобич цій привітній жінці, і якщо ваші орли донесуть до її подвір’я… Тут недалеко!
– Звісно! Гог, Магог, віднесіть шкарбуна пані! Бігцем!
А ви, любий пане, неодмінно їдьте з нами! До замку! Я прагну насолодитися бесідою!
Тут довелося потрудитись. Віце-барон настільки жадав, що мани на нього пішло втроє проти звичайного. Відчуваючи, що надовго сили не вистачить, Мускулюс удався до сильнодіючих засобів. Змахнув руками з усією можливою урочистістю та створив у себе над головою веселковий ерзац-міхур, точну подобу пам’ятного рапід-трансмутанта. У міхурі колихалася невиразна постать, що нагадувала привітного та чуйного Просперо Кольрауна.
– Даруйте, бароне, але для візиту до вас мені потрібен дозвіл мого високоповажного вчителя! Зараз я зв’яжуся з бойовим магом Кольрауном – гадаю, ви його чудово пам’ятаєте!
Я доповім про ваше люб’язне запрошення. Зрозуміло, вчитель заборонив мені робити перерви в основній роботі, буде гнівний. У гніві він страшний, але, гадаю, симпатія, що її пан Кольраун відчуває до вас особисто…
Віце-барон сполотнів, осадив коня назад.
Постатей у міхурі тим часом стало дві.
– О, пан Кольраун не сам! Ваша світлосте, вам винятково поталанило: у мого добросердого наставника гостює його друг, капітан лейб-охорони Штернблад! Сподіваюся, ви пригадуєте капітана? Він вас теж пам’ятає, він сам мені про це казав, і не раз! Упевнений, Рудольф Штернблад із задоволенням з’явиться просто сюди, щоб засвідчити вам із синами свою повагу. Цей вид зв’язку цілком допускає переміщення тіл…
Врешті-решт він пішов Борнеусу назустріч і дозволив ерзац-міхуру розсмоктатися до початку безпосереднього спілкування. Мускулюсу вдалося відскіпатися врочистою клятвою. Мовляв, якнайшвидше завершить невідкладні політичні справи в Ятриці, зволікання в яких загрожує королівству жахами війни на три фронти, та з’явиться в замок Борнеусів, де проведе місяць і більше, ведучи вчені диспути про долі держав і таємні методи ловитви.
Куди подінешся? Заприсягся.
Поважно прямуючи слідом за Гогом і Магогом, які, пихкаючи та впріваючи, волокли мага-небіжчика до хатинки Меліс, чаклун почувався пречудово. Так, напевно, радіє засуджений до страти, завершуючи чудовий сніданок із кухлем вина та віддаючись у руки цирульника, щоб стати на ешафоті в якнайкращому вигляді. Лілльські панянки, мабуть, уже для палітурних справ не придатні. Мрець нікуди не подівся. Все це лише зволікання. Давайте вип’ємо кубок щастя, поки цикута, розчинена у вині, не встигла нагадати про крах надій.
Давайте напишемо баладу.
Або плюнемо на чию-небудь могилу.
Чаклунові ввижалося, що в спину йому дивиться дівчинка з лакованим обличчям, дитя-кульбаба. Дивиться та хихотить.
* * *
У світлиці рідного дому, де, як то мовиться, і дах набакир, відьма відразу забилася в кут. Під полицю з книгами, начебто відсутній образ Кассіана Пособника мусив уберегти її від лих, а «Конвергентний динамікум» Шеффена – повернути удачу. Сидячи на незручному, низькому табуреті, жінка згорбилася, обхопила коліна руками, втопила обличчя в рудій хвилі розпущених кіс. Не зринеш вчасно – захлинешся.
Зараз Меліс нагадувала дуже постарілу юницю-островитянку з «Втрати невинності» пензля Поля Гогенцоллерна.
Вичавлений досуха Мускулюс упав на лаву, сперся ліктями на стіл. Відкрив шлюзи, впускаючи зовнішню ману. Тім’яна «губка» всмоктувала силу краще, ніж завжди, без «сухарів» і крижаних торосів. Між лопатками не виникало гострих кольок – таке буває у звичайних людей під ложечкою, коли, змучені спрагою, вони залпом хильнуть кухоль джерельної води. Радіти слід. Або братися до «Великої Дрібниці», накопичуючи ману про запас. Шкода, кураж полишив його і відчайдушність згинула – чаклун зостався без цих веселих друзів-подружок. Одне глухе похмілля блукало навколо, постукуючи ґирлиґою. Приставляло долоню до вуха, цікавилося: «Га? Чуєш, невмійку?! Чим рятуватися будемо?»
Він вдихнув аромат сушених трав, що панував у світлиці.
Чхнув.
Дуже хотілося спати. До смерті. У такі хвилини вперіщать дрюком по голові – спасибі скажеш благодійникам. Останні сили, заповітні рештки було витрачено на баронських слуг. Спершу знадобилося перетворити дім на частину подвір’я – інакше в Гога з Магогом могли залишитися дивні спогади, як вони навіщось волокли шкарбуна до охайної світлиці, а по тому – до сусідньої комірчини, вкладали брудного, закривавленого кабана на ліжко. Потім слуги від чистого серця запропонували свою участь у обробленні. Підвісити, значить, за задні копита, перерізувати горлянку, спустити кров на майбутні ковбаси… Ледь позбулися трудівників. Пробі! Прадавні, могутні чари: монета з профілем покійного Едварда I, здатна творити дива не згірш за всіх Просперо Кольраунів і Серафимів Нексусів, разом узятих.
– Ну, любонько? Візьмемося до нашої частки?
У рудій хвилі виникла діра. Між пасмами нишком блиснуло зелене око Меліс. Відьма боялася дивитися на двічі побратима – не тільки по Високій Науці, але й по нещастю. Боялася й дивилась.
Жах у її погляді ніяк не радував малефіка.
– Сподіваюся, ваша добропорядність у даній ситуації здатна відійти на другий план? – розмова складалася казенна, замудрована та суха, начебто маковик, спечений тиждень тому. Але в Андреа не вистачило б здоров’я ще й на сердечність. Відьма все зрозуміє правильно, вона розумниця. – Доповідати ланд-майору Намюру, мабуть, не будемо?
Меліс енергійно закивала.
Червове золото кучерів блиснуло сивиною, сховало зелень переляку. У страху відьми крилася малоприємна і, головне, малозрозуміла нотка. Немов Меліс Лімісдейл боялася свого рятівника чи не більше, ніж наслідків моторошної історії з магом-небіжчиком. Баба є баба, у таргані страх бачить. Але чого боятися? Вона тут потерпіла сторона, з якого кінця не візьми! А самому Мускулюсу, якби він був і чистіший за лебедя, слідство ні до чого. Правий, винуватий, а палітурки накрилися, учитель віддухопелить по повній, і якщо ще злі язики кинуть тінь на добре ім’я Кольрауна…
Потім відмиватися дорого стане.
По суті, добропорядний чаклун, шкідник із малим стажем і малефік на законних, можна сказати, державних підставах, Андреа не зізнався б і самому собі, що його досвід у темних витівках обмежується плітками та чутками.
Множити цей досвід він не бажав.
Але доводилося вести партію першої скрипки до кінця. Навіть на одній струні, зі зламаним смичком. Здобуваючи талант до малефіціуму, він сідницями, котрі часом чутливіші за будь-яке «вороняче баньши», відчував: будь-яке розбирання в цій справі обернеться великою нагінкою. Характеру неприємностей Андреа вловити не міг, і начхати йому було на цей характер. Невиразних передчуттів вистачало з надлишком. Знову ж таки, підло звалювати завершення дурнуватої історії на бідолашну жінку. Відьма й так постраждала від підступу невідомого чарівника, мир його праху.
До речі, про прах…
– Перш за все, гадаю, нам варто позбутися трупа. Нема тіла, нема діла, як казав обер-прокуратор Департаменту Вищої Справедливості, коли заходив на кубок мальвазії до мого наставника… Пропоную спалити тіло на задньому дворі. Без зволікання. Що скажете?
– Ні! В жодному разі!!!
Малефік відчув себе катом, що глумиться над беззахисною жертвою, котом, який грається з мишею. Він був великий, грізний і страшний, збираючись чавити залізною п’ятою, насолоджуватись чужими стражданнями… На мить пізніше він з’ясував, що машинально, вражений криком відьми, без дозволу проник у зовнішній шар її думок і почуттів. Мерзенний вчинок, виправданий лише зворушливістю моменту. Отож яким вона бачить чаклуна – свого доброго друга та співчутливого помічника! Бідолашна…
Втім, вона в іншому має рацію.
– Ви розумниця, голубонько. Багаття, смердючий дим… До такої тризни можуть трапитися свідки: хоч на землі, хоч у Вишніх Емпіреях. Та й дров знадобиться чимало, а ходити по них до лісу – морока. Не повітку ж вашу розбирати! Палити, виходить, почекаємо. Просто вкинемо в річку, добре, що Ляпунь під боком. Як-небудь удвох дотягнемо – небіжчик сухий, худий… Я його й сам донесу. Кінці у воду!
– Ні! Не можна!
