І запанувала тиша.

– Встати!

У голосі прорізалися ланд-майорські нотки.

– Встаємо, ми встаємо!

Уже краще. Все-таки в становищі святого є певні переваги.

– Ніякої платні я з вас не візьму. Ні грішми, ні іншим добром. Тілю, підійди до мене.

Юрба зойкнула. До малефіка раптово дійшло, що його цілком могли зрозуміти перекручено. Грошей, мовляв, не візьму, а заберу вашого сина! Я його врятував, я його, приміром, і в Чурих продам! Тьху, напасть! Наслухалися балад, недоумки! Пояснюй їм тепер…

Тіль мовчки наблизився до суворого дядька. Андреа, начхав на домисли цікавих, присів перед хлопчиськом навпочіпки.

– Розкажи мені, Тілю, де ти був?

– Я грався в «чаклунів-розбійників». Із дівчинкою.

– Із дівчинкою в жовтій сукні?

– Так! А ти звідки знаєш?

– Я чаклун. Я все знаю. І де ви гралися?

– Таж ти й так усе знаєш, раз чаклун!

Швелер-молодший виявився занадто кмітливим.

– Знаю. Але хочу почути від тебе.

– Ми в кущиках гралися, – на щастя, хлопчисько вдовольнився такою постановкою питання. – В колючих. Де ягоди ростуть. Ми туди раніше з мамцею ходили…

– Це, мабуть, на Їжачій Рукавиці! – поквапливо докинула Фержерита.

– Авжеж, я там їжачка бачив!

– Погане місце. Прокляте… – забурмотіли в юрбі.

– А як ти туди потрапив, Тілю? Тебе хтось привів?

Хлопчик розгублено втупився в малефіка, наморщив чоло.

– Я гуляв… Ми гралися… З дівчинкою. А потім я пішов додому.

– Тебе хтось відвів? До дівчинки?

– Ні. Не пам’ятаю. А додому мене тітка відьма привела! – малий із гордістю вказав на Меліс.

Подальші розпитування марні, зрозумів Андреа. Тіль був одностайний із Іскрою Гонзалкою: діти нічого не пам’ятали. Малефік трішки відкрив «вороняче баньши» – впевнитися в тому, що знав і так. Ось вони, жмути гару. Тануть, розсіюються. Цієї ночі Тіль Швелер мусив умерти. Згоріти в пожежі.

І якщо залишився живий, то ніяк не завдяки «святому» Андреа Мускулюсу!

Малий тихо чекав, коли дядько-чаклун скінчить ворожити. Мускулюс посміхнувся Тілю, устав, із хрускотом потягся, розправляючи затерплі плечі.

– Забирайте хлопця додому. До ста літ житиме. Меліс, ви не проведете мене?

Відьма з відвертим зітханням кивнула. Біч-о-біч, немов добропорядне подружжя, вони рушили вулицею. Світало. Ранкова рожевість укрила небо на сході, цього разу в тому місці, де треба. Малефік хотів спати. Паскудна звичка доводити справу до кінця! От же ж уплутався, так уплутався…

– Вибачте за нескромне запитання, люба… Днів зо два тому я бачив із вами іншого хлопчика. Старшого. Зізнатися, я вирішив, що він – ваш син…

– Син? – вимушено посміхнулася відьма. – Ні, він не мій син. І цей теж. Далекі родичі, погорільці, на зразок Швелерів. Давненько в мене гостюють. Старші по заробітках тиняються, відбудуватися хочуть, а малечу до тітки Меліс підкидають. Сім’я велика… Правду сказати, набридли, як гірка редька.

А вигнати – шкода…

Білявий шибеник смикнув відьму за руку, звертаючи на себе увагу. А коли домігся бажаного результату, скорчив таку пику, що жінка мимоволі скрикнула. Паливода залився сміхом і не забув при цьому показати чаклунові язика. Точнісінько, як його старший братик біля аустерії.

– Боюся здатися настирливим, але… Ви не вкажете мені дорогу на Їжачу Рукавицю?

Меліс завагалася, скосила око на хлопчиська, начебто питала поради.

– Давайте завтра, га? Завтра, пане?

Хлопчисько кліщем вчепився в її руку.

– Краще зараз, люб’язна Меліс. Набагато краще.

* * *

Туман скрадався за людьми назирці, обдираючись об складки кори та гострі сучки. Вдавав, що він – хижак на полюванні. Страшний, небезпечний хижак. Долею контужений чи й сам долю контузив – це як вийде. Одним словом, де ввійдете у ваш вузол дескрипції, добродії шановні, там і вийдете. Сонце, гуляючи мостом через Ляпунь, додавало до туману сиропу з брусниці й гарненько збивало віничком. На гілках чагарнику краплями свіжої крові зблискували ягоди кислої дружини. Вони тонули в жовто-багряному листі, здавалися коштовним камінням.

– Добрі від проносу, – похмуро сказала відьма, вбиваючи всю романтику.

Мускулюс теж вирішив не пасти задніх:

– Якщо нанизати по шістнадцять, відлякують ламій. Дружинник, висушений і розтертий на порошок… – він подумав. – Абсолютно марний. Якщо на порошок. Це я так, до слова…

Поруч із неприємно знайомою в’їдливістю корчив пики відьмин малий. Втім, дитина поводилася напрочуд пристойно, хіба що вовком зиркала навсібіч і сякалася в траву.

Туман рідшав. Іти до Їжачої Рукавиці, за словами Меліс, було «що кийком кинути». Під ногами пружно прогиналася земля, посипана опалими долоньками дерев: вохра, сурик, тьмяна зелень. До сльоти, коли ні пішки пройти, ні верхи проїхати, ще довго. Хлюздень-місяць прийде в свою чергу, а поки – крокуй-радій. У хирлявому ялиннику чаклун затримався, дихаючи на повні груди. Аромати тут панували – збирай, братику, в жменю, закорковуй у флакон. Потім столичним модницям за великі гроші продаси.

– Чого стоїмо? – поцікавилася відьма. – Ліс як ліс, тільки час марнуємо…

Відчувалося, що відьмина брутальність навмисна. Навіть самій Меліс було неприємно висловлюватися таким тоном. Квапишся, руда? Чи… Малий підстрибцем відбіг за стару ялину, спустив штанці; незабаром задзюрчало. Малефік делікатно відвернувся й здригнувся. Ніздрі залоскотав їдко-кислий дух, до якого осінь у Фільчинім Бору й мала потреба чада не мали ніякого відношення. Вдаючи, що нудьгує, чаклун почав оглядатися.

Є.

«Прапорець» виявився біля коріння тієї самої ялини, біля якої мочилася дитина. Умілий такий «прапорець», відразу й не примітиш. Малефіки розкидають схожі маячки на шляху жертви, якщо пристріт вимагає особливої точності місця розташування. Але в малефіціумі «прапорці» гнучкі, пружні, з вусиками. Цей же був чужинцем: твердий, на каркасі, змайстрований незграбно, але років на десять, не менше. Лише далі по стежці, куди пройшов Андреа й де виявив нишком ще три маячки, він здогадався: не на людину ставлено. На іггіса? Гомолюпуса? На демона?! Схоже, хоча тут чаклун міг дати промашку. Сюди б Просперо… Хмаринки небесні, якого ще інфернала потрібно вистежувати в тутешніх нетрях?! Глушина, нудьга… Вільні демони в наших краях зустрічаються вкрай рідко – звичайно вони живуть на шести ярусах князівства Нижньої Мами, де блаженствують у розпусті й чварах. Сюди їх хіба що силоміць затягнеш…

Але трапляється, затягують.

І примушують виконувати примхи.

Якщо, звичайно, здобич не звільниться з мертвої хватки умільця.

Зловити інфернала, знав Андреа, – справа державного значення. Добра він точно творити не стане. Виходить, мисливці на нього пупи рватимуть, поки не відловлять гада й не притиснуть до нігтя за казенну винагороду. Просперо Кольраун, за час служби своєї бойовим магом за наймом, на безгрошів’ї брався за таку халтурку…

Чаклун з повагою скосив око на Меліс. Вирішила підробити? Ризикнула? Атож, що нам ловити демонів, ми головоломки Шеффена, мов те насіннячко, лузаємо! Підказати дурепі, що коли в невід втрапить потрібна рибка, чарівній рибалці мало не здасться? Ні, не варто. Навряд чи у Фільчиному Бору знайдеться втікач із діточок Нижньої Мами. Інакше вже б на сполох по всій Реттії били.

– Прийшли. Їжача Рукавиця, вилазь із карети.

Відьма, як і досі, була непривітна.

Мускулюс продерся крізь ожинник, почав без мети блукати галявиною. По суті, він не сподівався виявити щось важливе. Із часу замаху на Його Величність минуло п’ять років, будь-які залишкові еманації давно скисли, розвіялися. Дівчинка-кульбаба в жовтій сукенці? Гнучка лялька з лакованим личком? Ну звичайно, вона вдень і вночі сидить, пнеться… тобто, тужить: «Де мій найдорожчий Андреа? Де мій суджений? Чого не йде?!» Ким би не була кульбаба, навряд чи вийде назустріч. Та й приписувати лісовій дівчинці неодмінно лихі наміри – нерозумно. Зведені діти повертаються додому, цілі й неушкоджені. Цирк? Лихо з ліліпуткою? Морок на трибуні?! «Прапорці» – маячки?! Ну, припустимо. Точніше, демона ми саме й не припустимо. Учитель Просперо сказав: «Якщо демон мав місце, він звільнився, – і додав із однозначністю професіонала. – Відповіді не було, демон ніяк себе не виявив…» Якщо тоді не виявив, і за п’ять років не виявив, виходить, ну його к дідьку.

Краще припустимо таке: лісова фея-одиначка від туги, від нудьги глухої зробилася великою шанувальницею циркового мистецтва. Зокрема, акробатки Зізі, чарівної «Гутаперчинки». Прибрала, виходить, феєчка вигляд кумира, проклала «драбинку» в шапіто, на виставу… Дуже перехвилювалася за улюбленицю, аж із лиця спала…

Жодної зачіпки.

Чіпляйся, розумнику, як хочеш. Хоч повісься.

«Соромно зізнатися, государю, – спливла в пам’яті ще одна репліка з оповідання вчителя, під час сеансу зв’язку на площі Піднесення, – але в мене є лише слабке пояснення моїх дій: інтуїція». Ага, інтуїція. Тільки матір’ю Просперо Кольрауна була Хусська Сивіла, а матусею Андреа Мускулюса – невідома особа, що здала улюблене дитя в притулок. Втім, із інтуїцією так само, як і зі статком, у «заблуканої матусі» теж усе було гаразд: притулок виявився з дорогих, оплачено на вісім років наперед… У дитинстві чаклун тішив себе, придумуючи таємничу й високу біографію з ухилом у баладний штиль; далі попустило.

Він зірвав лапатий кленовий листок. В’яло почав общипувати вздовж прожилків.

Коли від листочка лишився тремтячий кістяк, хлопчисько Меліс захекався. Захлинаючись, із нутряним надривом. Так кашляють сухотні під час відкритої кровотечі. Синій від ядухи, хлопчисько хрипів, а Меліс, видимо, збожеволіла від тривоги та кричала на нього щосили:

– Я казала! Казала тобі, дурневі! Ось! Ось воно! Що мені тепер робити? Що мені робити, ти подумав?! Цей же мене до нігтя…

«Вона зараз його вдарить! – з подивом подумав чаклун. – Овал Небес, таки вдарить! Дитині зле, а вона… Хто її до нігтя? Невже я?!»

Втім, тут стало зле самому Мускулюсу.

Бо на його очах дитина розтяглася гармонікою.

Немов досвідчений штукар-ворожбит узявся тасувати колоду Тарота. Блазень, Папеса, Імператор, Коханці, Лицар Жезлів, Туз Пентаклів, Повішельник… Дитина, хлопчик, підліток, юнак, зрілий чоловік, старий, глибокий старий… Ланцюжок людей розтягся від шпичакастої стіни кущів до горбатого в’яза. Мить – і колода зібралася докупи, впала на бік під власною вагою. Безглуздим козирем, крапленою картою перед Андреа лежав пам’ятний старий хитрун, із яким вони балакали в «Кульгавому Мірошнику» про левітації. З вигляду дід був ще старший, ще трухлявіший, хоча це здавалося неможливим. І рівняння Люфта-Гонзалеса були тут абсолютно ні до чого.

На траві лежав небіжчик.

Картою, що випала, виявилася Смерть.

«Смерть означає не тільки ту брудну роботу, яку ми давно повинні зробити, – малефік сам вибухнув кашлем, машинально згадав „Тлумачення змісту Тарота“ та скінчив знайомим пасажем Кольрауна, – без відриву від основної роботи».

Задоволення нижче за середнє: залишитися в лісі з відьмою й трупом на руках.

Але лихо не ходить саме.

Мускулюс ладен був голову закласти, що мрець – повний маг вищої кваліфікації. І з усього було видно, що голову таки доведеться віддати.

На відсікання.

* * *

З боку Юстових ярів пролунало іржання та збуджені вигуки.

Затрубив ріг.

Незабаром незвані гості, ким би вони не були, виявляться на Їжачій Рукавиці. Це доля. Капосна доленька, кутень, проти якого не попреш. Чаклун дивувався з самого себе: головним почуттям, яке долало Мускулюса в ідіотській безнадійній ситуації, були жалощі.

Співчуття.

За мішень для щиросердного співчуття, недоречного в цьому місці й на цей момент, слугувала руда неборачка Меліс.

Уся наївна історія про мандрівну родину, якій дала притулок добросерда відьма, оберталася жорстким, лихим минулим. Маг-небіжчик із його рівнем мани й не таку простачку обвів би круг пальця. Власне, якби Мускулюс хотів – теж заморочив би руду без ускладнень, незважаючи на провінційне відьомство. Заморочити, постати в десятку личин, увійти в довіру, підсадити «блощицю-живчика»… Чого хотів мрець? Що мав на меті?! Зараз це хвилювало малефіка не більше за той факт, чи пітнів небіжчик перед смертю. Відьми шкода. Он труситься, як у пропасниці…

Ріг затрубив знову, набагато ближче.

– Ну, голубонько? Що робитимемо?

Відьма відступила, зацьковано притулилася спиною до в’яза. Миша перед грайливим котярою. Кажуть, страх, якщо бояться вас, збуджує, приносить задоволення. Брешуть, певне. Чаклун ніякого задоволення не відчував. Швидше дивувався, чому страх знехтував його, скромного Андреа Мускулюса. Від ярів скакали люди. Таких випадків, таких збігів не буває.

Значить…

Це може бути Тихий Трибунал. Королівська служба розслідування злочинів, вчинених із обтяжуючим застосуванням магії. Тихі, сірі чоловічки з особливими клеймами на лівій щоці, видимими лише для втаємничених. Їхня кількість в арешт-команді завжди кратна трьом. Андреа не знав – чому. Можливо, традиція. Чоловічки, випадково прогулюючись у Фільчиному Бору, виявлять на галявині відьму з чаклуном, труп повного мага біля ніг злочинної парочки… Так, розберуться. Потім. Але спочатку заарештують. Для проведення слідства відразу ж накриють «дзвоном», відрізуючи зовнішню ману й можливість використати ману, накопичену в особистих цілях. Поки справа завершиться, в домі Леонарда Швелера зірветься процес линяння лілльських незайманок, репутація вчителя Просперо постраждає, почнуться плітки… Знову ж, грошові збитки. Куди не кинь, кругом клин.

Це може бути Нагляд Сімох. Приватний орден-невидимка, що контролює зловживання магією. Якщо профоси Нагляду стежили за небіжчиком, маючи якісь підозри… Тоді Андреа Мускулюс і Меліс Лімісдейл згинуть назавжди. Щоб запобігти. Нагляд Сімох тактовний, але в профосів під час ініціації назавжди вилучено забобони. До свідків Семеро ставляться погано, щиро думаючи: «У семи очей дитя без няньки!» Чаклун тверезо оцінював власні можливості: навіть загнаний у кут, навіть з підтримкою відьми, він навряд чи потягне профоса Нагляду Сімох. А якщо профос не один…

Думка привітатися з гостями, ким би вони не виявилися, і розповісти правду не навідувала чаклуна. Правда – кепська подружка. Особисто він, якби виявився на місці прибульців, нізащо б не повірив у власну безневинність. Зараз ти, друже малефіку, сам нагадуєш дівок, що линяють. Твою безневинність кожен зіпсувати намагається.

Ріг гаркнув за кущами.

Мускулюс ще раз глянув на небіжчика, підморгнув тремтячій відьмі…

І відчув неземне, сліпуче блаженство.

Він ніколи не підозрював, що з такою радістю – у лісі! В глушині! Віч-на-віч!!! – зустріне віце-барона Борнеуса з синами.