Просто, як Його Величність на Диких Ловах, чаклун нервував, не відчуваючи виразно чужого лихого впливу, але дедалі більше заплутуючись у випадках, збігах і підступних дрібницях. У схожих ситуаціях учитель Просперо, великий майстер загадок, проказував: «Це, братику, орган у кущах!» – і учневі залишалося чухати потилицю. Спостерігаючи за грою китоврасовогого хвоста, Андреа думав, що доля-лиходійка, мабуть, хихотить за рогом. Всі, виходить, маги-шмаги в гості йдуть до нас! Усі юрбою з’їхалися в Ятрицю, втикати шпильки в сідницю безневинному малефікові! Маг-небіжчик, хробак його cточи, жвавий шахрай Янош, чинбар Леонард Швелер, що схибився на схилі віку, відьма Меліс із конвергентними закляттями, тепер ще ця ліліпутка…

Коли малефік торкався аури Зізі, він з’ясував без сумнівів: із крихітки чарівниця, як із самого чаклуна – акробат. Ну ні краплинки мани! У Яноша, й того, мабуть, більше буде…

Прокляття!

Ліліпутка – шмага?!

Трям-пам-пам-тірлім-пим-пим… Андреа ладен був заприсягтися, що на Їжачій Рукавиці, в кущах ожинника, лунає глузлива сарабанда. Це грав мерзотник-орган, якого настільки часто згадував Просперо Кольраун. Бойовий маг знався на такій музиці.

– Тобто як? – зачудувався китоврас. – Ні – і, пане, не тобто, а саме так. Вона руками робила. І очима дивилася. Хо-хо! Долі наскрізь бачила.

– Ясновидиця, чи що?

– Ви, пане мій, не кумедний, – зробив Гриня дивний висновок, почухуючи круп. – Зовсім не кумедний. Не зрозуміти вам. Як виставі кінець, так дітлахи до Зізі хмарою сунули. Вона руками робила, очима дивилася й усе їм говорила. Хто мисливцем стане, хто лицарем, хто фрейліною… Про весілля тлумачила, про малят, які по тому народяться. Коли хто хворий чи каліка – коли видужає. Дітлахи в три вуха слухали. Й батьки з мамками підсідали. Зізі, вона ж довго говорила, гарно. Кожен повірить. Хо! Особливо якщо руками робити.

І очима дивитися.

Почався дрібний дощик. Сліпий при яскравому сонечку, теплий пустун, він скуйовдив волосся малефіку, здибив шерстинки на кінському тілі китовраса. Розкричалася сорока на тину. Її скрекіт понісся далеко через міст, у громаддя Фільчиного Бору. Мабуть, теж долю наскрізь прозріла, дурепа. Незабаром теплу кінець, дощі поллють інші, скаламутять болото непролазне. Розумниця сорока, всю правду бачить.

– Збувалося?

– Ні-і, – весело посміхнувся Григорій Інноліур, рогатий невдаха. – Ні хріна не збувалося. Трапляється, вдруге до знайомого міста заїдемо… Дітлахи підросли, молодших братиків-сестричок у цирк ведуть. Хто був калікою, таким і лишився. І фрейлін з лицарями серед знайомої публіки не зустрічалося.

– Бити вас не пробували?

Мускулюс добре уявляв настрій батьків, котрі повірили словам Зізіфельди. Чекаєш, що чадо, яке сиділо тридцять літ на печі, підніметься на бистрі ніжки, що замазура візьме за себе першу красуню… Віра гори звертає. Покине синок бондарювати й подасться здуру в лицарі, зваблений оповідями про світле майбутнє. Стане, виходить, молодим кавалергардом, потім маршалом королівства, Її Високість віддасть йому руку й серце…

Коли в лайні виваляєшся, радий придушити заразу-пророчицю.

– Бити? Нас?! А за що нас бити, пане? Ні, не пробували. Ми ж кумедні… Ну не збулося. Зате послухали, пораділи. Ось, маленьку сестричку привели – нехай тепер вона послухає. Як виросте, майстерно на лютні гратиме, зустріне в мандрівках принца інко… інкові…

– Інкуба?

– Ні, не інкуба. Інго… іго-го… Ну, начебто «не знати кого»!

– Інкогніто?

– Точно! Його, атож! Зізі руками зробить, очима подивиться й розповість. Ні, пане мій, не били нас.

Китоврас сумно насупився й додав крізь зуби:

– Просто Зізі чаклувати розучилася. Ось днями шостий рік пішов, як відрізало. Плакала вона дуже. Мені скаржилася. Збере дітлахів, руками водить, очима дивиться – і втікає в сльозах. Не можу, каже. Обікрали мене, Гриню. Останню копійку відняли. А хто обікрав, не каже. Не знає. І добре, що не знає – я б убив за неї…

Орган в ожиннику завершив сарабанду подвійною кодою, перейшов до гавоту. Усе впиралося в знайомий термін. П’ять років тому були Дикі Лови, п’ять років тому Ернест Намюр знайшов у лісі чудовисько-виворотня, п’ять років тому стара примха вдарила в голову майстрові Леонардові. П’ять років тому Зізіфельда Трабунець, акробатка й шмага, видужала від «захворювання лжеманою». Чаклун не знав, чи можна видужати від цієї дивної хвороби, що й не хвороба зовсім. Але чесно думав, що на місці ліліпутки він особисто стрибав би від щастя до сьомого неба. А Зізі, виходить, плакала. Мимоволі повіриш у геніального чарівника-альтруїста (…інкогніто!): відкрив секрет порятунку від зламу та й пішов собі світами, шмагів лікувати. Нишком, як бачимо. Щоб уникнути подяк і ридань.

Маячння, їй-право.

«І цей геній-альтруїст зараз лежить колодою в сусідній комірчині, очікуючи, поки ти закопаєш трупа на задньому дворі! – вдарив орган із кущів, викидаючи колінця. – А що? Запросто. Така собі чарівна випадковість, одна з багатьох. Закопаєш, напис напишеш, і хапонеш за це три довічні терміни в Чистому Карцері. Або чин лейб-малефактора позачергово. Серафим Нексус тебе обійме, поцілує, в труну зійти благословить…»

– А чого ж до відьми тільки зараз зібралися?

– Це… ну, значить… – не зрозумів китоврас. І радо скористався чужим слівцем. – Тобто як, пане?

Від Гриніного баса сорока подалася з тину на південь.

– У тому розумінні, – як маленькому, роз’яснив малефік двотілому велетневі, – що видатний дар ясновидіння полишив голубоньку Зізіфельду п’ять років тому. Ну й ішли б до відьми: наврочили, мовляв, допоможіть! А ви лише тепер зібралися…

– Хо-хо! Ми ж не через цю пропажу з’явилися! Ми теперішнє псування знімати прийшли! – китоврас замислився, пошкріб поміж ріжок і уточнив. – Прискакали, тобто. Розумієте, пане, тільки-но ми в Ятрицю прибули… Намет на площі ставили – Зізі ледве кроквою не прибило. На репетиції корова Адель, атлетка повітряна, з ложі зірвалася. Добре б сама побилася! – вона здорова, їй хоч би що… Ні, здумала не на кого, на крихітку нашу падати. А в Зізі нога взяла та й підігнулася. Якби не спасирував я дурепу, розчавила б на млинець! У мене потім цілу ніч у попереку ломило, дарма що кінь. Ну, ще дрібниці… Я ось напився, худобина, поніс, як скажений… Правду вам кажу, пане: зурочили Зізі!

Триклятий орган після гавоту взявся до патетичної фуги. Кущі навколо мерзотника стали сторчма, ніби волосся на голові у бідолахи Мускулюса. Ліліпутка Трабунець раптом привиділася йому з короною на голові, жахливо схожа анфас на Лісове Дитя-кульбабу, а в профіль – на Едварда II. Знайома гидота: ні найменшого пристріту, ні сліду зурочення, самі лише згубні збіги та фатальні випадки…

Що робити?

Хто винен?!

«Зурочуй по площинах!» – долинув із минулого голос учителя Просперо. На жаль, рекомендація була зараз навряд чи придатна для застосування. «Це ж акробатка! – безгучно благав чаклун, майже не сподіваючись, що бойовий маг почує з далекої далечі розпачливе „Пробі!“! – Циркачка, не король! Ну навіщо Раді Безкорисливих Змовників замірятися на життя Зізіфельди Трабунець із „Цирку Виродків“? Та ще й таємничим, особливо вибагливим способом?! Учителю, надоум!»

Учитель не надоумив.

Анітрішечки.

Зате ребром стала зовсім інша проблема. Стала й попросилася назовні.

– Зараз повернуся, – буркнув малефік, нітрохи не замислюючись про те, як поставиться китоврас до різкої зміни теми, й вирушив на пошуки.

* * *

Як і очікувалося, дощаний нужник із руною Уруз на дверях виявився за хатою. Усередині панував ядушливий запах ароматичних трав. Хоч сокиру вішай. Відьма вочевидь перестаралася. Хоча все-таки краще, ніж сморід вигрібної ями. Справляючи малу нужду, Андреа міркував над ланцюжком нісенітниць. Нарешті махнув рукою і зі злості вирішив поквапити Меліс. Відьма очевидячки зволікала, а чаклун ніяк не міг узяти до тями: навіщо їй це потрібно? Нехай ображається, скільки завгодно, але ліліпутка почекає. Зате трупа слід терміново позбуватися.

Це вам не мала нужда.

І навіть не більша – велика.

Відчуваючи неабияке полегшення, він посунув назад. Почав був опоряджатися, але тут вуха вловили знайомий звук. Кашель. Сухий, надривний. Схожий на тріск сучків, коли ведмідь ломиться через сухостій. Андреа стояв саме напроти комірчини, де чекав поховання гидотний труп. І кашель долинав саме звідтіля!

Труп. Кашляє.

У небіжчика в горлянці пересохло.

Так не буває. А якщо буває…

Обходячи дім, малефік вихром помчав до входу в житло Меліс. Жах конкретних здогадів наступав йому на п’яти. Прокляття! Чурихські некроманти П’ятого Кола здатні накласти на себе «Тавро Ревітала». Закляття спрацьовує незабаром після тілесної загибелі носія, повертаючи некротові темну подобу життя на добу-дві. Увесь цей час повсталий маг-мрець, одержимий якоюсь однією метою, повністю володіє колишньою майстерністю. І чекати, що він візьметься роздавати медяники бідним дітям, не варто.

«Я його не потягну. Мамцю моя Нижня, він мене з потрухом з’їсть…»

Думка була холодна та слизька, немов крижинка за пазухою.

Хрупнули в сінях черепки. Щиро бажаючи бігти зовсім у інший бік, Андреа Мускулюс вдерся до світлиці.

– Геть звідси! Хутко!

Пізно. Двоє жіночих облич повертаються до горланя. Віком труни відчиняються двері в сусідню комірчину. Двоє стоять на порозі, кожен на своєму, один проти одного: дипломований чаклун, столична штучка, – і повний маг вищої кваліфікації, повсталий із мертвих.

Схожий на борця здоровань із розщібнутими штаньми – й незрозуміло що в зеленому ореолі.

Батіг зимового буревію хльоснув по стінах. Спотворилися обриси предметів, яскравіше спалахнули свічки. У ніздрі вдарив запах розжареного до червоного заліза. Як у кузні. Щільність стрижнів мани злітає до межі, туманить розум. Але очі сліпнуть, а руки роблять. Паси плетуть убивчі мережива, губи виштовхують у буревій сполохи-слова. Хуртовина гавкає, брязкає, звивається по землі. Кошмарний пес ловить себе за хвіст. Коса найшла на камінь: скреготіння леза, вереск гранітної плоті. Рахунок іде на удари серця: часу бракує, безнадійно бракує, бо гулящий некрот теж не марнує його. По кутах світлиці спалахує полум’я: ядучий аквамарин, сплетений у вертикальні джгути. З низьким гудінням, вібруючи від напруги, поміж джгутами вздовж стін проростають горизонтальні шнури.

«Жагуча Кліть»!

І вони всі – всередині! Крім некрота.

Голос Мускулюса набирає сили дзвону. Поспіх поспіхом, але тут питання життя і смерті – не «пустити півня»… У чолі кометою палахкотить «вороняче баньши», трансформуючи потоки. Лиховісні інвокації мерця переходять у шиплячий свист. За спиною в двері ломиться вкушений осою гомолюпус, чи скажений несвезлох. Чи то китоврас Гриня поспішає на поміч Зізі, та застряг у сінях і лупить копитами в двері, що відчиняються назовні. Клітка смикається, починає зменшуватися. Тріск, гудіння. У повітрі пахне грозою. Ще одне, останнє закляття…

Є!

Залишається чекати й сподіватися.

Ґрати «Жагучої Кліті», стискаючись у кулак – щільніше! Ще щільніше! – стикаються з «Плетеною Лорікою», що з волі малефіка огорнула трьох людей. Світлиця здригається, солодко потягається, немов прокинулася після тривалого сну. Свічки падають на підлогу, загрожуючи пожежею. Дзеркала водять танок між підлогою і стелею. З печі, дихаючи парою, вилітає горщик із «чистим» окропом, виявляючись просто над головою в Зізі… У геєну мерзенний Чурих! У пекло п’ять його веж, закручених у спіраль! Шнури клітки проникають крізь захист, наче ніж крізь масло. Спалить! Перетворить на головешки, на попіл… Шнур торкається до руки Мускулюса. Крик забиває горляну. Овал Небес! Нічого не відбувається. Нічогісінько. Малефік тупо дивиться, як шнур, проходить крізь його тіло, цілеспрямовано рухається далі. Останньої миті він спохопився, зчитав спектр шнура.

Ця клітка – не на людей! Для смертних вона не шкідливіша за джерельну водицю.

Ця клітка – на демона!

Перешкодила чаклунові здивуватися остаточно «Жагуча Кліть», яка стрімко замкнулася навколо ліліпутки. Точніше, хотіла навколо – а вийшло всередині Зізі! Над головою малесенької циркачки спалахнув сліпучий німб, горщик із окропом небезпечно нахилився – і Мускулюс дивом устиг відкинути його вбік. На витончені чари не було ні часу, ні сили. Долоню виставлено вперед, із центру б’є вульгарний «таран», зносить у куток посудину з окропом…

Бризкаючи дощем гострих скалок, вилетіла віконна рама. Із тріском і дзенькотом; тільки не назовні, а всередину. У дірі промайнуло кінське… ні, китовраське! – копито. Маг-мрець сторопів, зайшовся кашлем, ореол над ним забарвився в чорне. Сахнулася геть руда відьма. Зізі ж, навпаки, з розпачливим вереском кинулася до вибитого вікна.

Здається, її все-таки трохи ошпарило окропом.

Одночасно із цим стіна будинку розчинилася, обпливла жмутами туману. Мрячний коридор простягся вдалину. Малефік уже знав: куди. Ось вона, Їжача Рукавиця. Ось вона, дівчинка в жовтій сукні, розгніване курча з ляльковим личком, – у відчаї кусає губи. Не по-людському гнучкі пальчики судомно смикають повітря, намагаючись щось підтягти, виправити. Але ліліпутка, двійник на смерть переляканої Зізі, сама розуміє: безнадійно. А Мускулюсу рухи пальців кульбаби раптом здаються до болю знайомими! Бачив, добродії мої, мав щастя споглядати! – зовсім недавно, дуже схоже…

Він мимоволі озирнувся на Зізі, перейшов на звичайний зір.

Коридор потьмянів, двійник щез. Зате у вікно простромилися дві дужі руки. Китоврас Гриня схопив крихітку Зізіфельду в оберемок, висмикнув назовні, під дощ… І ось – лише частий цокіт копит затих на відстані.

А некрот і далі давився кашлем.

Мускулюс чудово розумів: другої спроби не буде. Він ударив на повну силу. Так, що миттєвою судомою скорчило живіт. Заболіли, цілковито вивільняючи запаси мани, сідниці; розрядилися до решти найширші й дельтоподібні м’язи. Задіяно було недоторканний резерв. Псувати чи урочити повсталих мерців? Корисніше носити воду решетом. Мертвим псування, що носорогові – дротик. Тому малефік удався до «Цілковитого Розчарування» – наймогутнішого закляття з активного розділу супромагу.

Зняття всіх накладених чарів із супротивника, які б вони не були.

Будь-який ходячий небіжчик просто зобов’язаний був після такого удару звалитися остаточним трупом. Однак некрот і бровою не повів. Щоправда, повів носом. Втяг тоненьке пасмо мани, що клубочилося побіля нього. Скривився. Оглушливо чхнув. Чорно-зелений ореол над небіжчиком затрусився, як упир, облитий «ясною примхою», та почав мерхнути.

– Ви сповна розуму, колего? – роздратовано поцікавився некрот. – Вирішили мене розчарувати? Навіщо?

– Від повсталих мерців добра не жди. Особливо від магів, – похмуро огризнувся Мускулюс. Він розгубився. Мало того, що старе добре закляття не подіяло, то ще зволь тепер з’ясовувати стосунки з живим мерцем!

– Це хто тут повсталий? Це хто тут, колего Андреа, мрець?

Некрот саркастично заломив брову. Голос небіжчика просто-таки розливався отрутою.

Вічний Мандрівцю, порятуй і збережи! Мускулюс нарешті впізнав співрозмовника. Характерний вигин брови, іронічно примружене око, охайна борідка клинцем, розділена надвоє сивим пасмом…

Портрет цієї людини прикрашав верхній поверх Реттійського Універмагу.

Галерея «Наша гордість».

– Погодитеся, майстре Фортунат, я мав для цього більш ніж вагомі підстави!

Слід зауважити, що, на відміну від чаклуна, Фортунат Цвях, прославлений мисливець на демонів, нітрохи не здивувався.

– Мабуть, ви таки маєте рацію, – по миттєвому роздумі кивнув він. – Однак можете переконатися: я цілком, так би мовити, живий. Мислю та існую. Зробіть ласку, погляньте…