«Хвилина мовчання» – те саме, що останній політ.

Час чарівницької паузи – різний. У Просперо Кольрауна, наприклад, за рік може нагромадитися секунд дев’яносто. У лейб-малефактора Нексуса дійде до сотні. А в скромного чаклуна Андреа Мускулюса – добре, якщо сорок ударів серця набіжить. Але варто магові за бажанням, у критичний момент закликати «хвилину мовчання»… Усе навколо зупиниться для нього на відміряний час. Замре, застигне, скам’яніє. І вислизаючи з колеса життя, можна буде згадати, усвідомити, знизати плечима, нарешті! На що в звичайній ситуації просто не залишається часу.

Дар чи кара?

Донині ведуться суперечки про найтихішу хвилинку – без результату.

Мускулюс же сперечатися не став. Плюнув на теорію, торкнувся «воронячого баньши» нігтем вказівного пальця та закликав законну паузу.

Два демони, великий і малий, зимовими заметами застигли один напроти одного. Повітря над Їжачою Рукавицею скувало крижане заціпеніння. І дивна картина постала перед чаклуном. Йому відкрилося Пекло. Немов у недавньому сні: пекло буравом вгризалося в земний диск, крутило хижі крила спіралі. По ярусах ішов Фортунат Цвях у Подобі. Тріпотіли вивернуті ніздрі: мисливець намагався зачути лаванду. Раб присяги, він ладен був вивернути геєну навиворіт, але врятувати маленького Яноша. Венатор рухався крізь пекло, зовнішнє, природне – і внутрішнє пекло, ретельно створене ним самим. Присяга. Присяга… Присяга! Яноша буде врятовано. Інакше – смерть. Шмагія полишить малого. Інакше – смерть. Злам буде переможено, зламаний знайде щастя. Інакше… Пристрасть билася в мисливці – приборкана нерозв’язністю завдання, вигодувана любов’ю і даною обітницею. Пристрасть блукала в оковах, із соку перетворюючись на вино, із вина – на оцет. Пристрасть і Нижня Мама, княгиня геєни, були тезками: обидві – манії. Отруйна мана, змія, що пожирає власного хвоста.

І ярусами Пекла слідом за магом-маніяком скрадалася тінь.

Деманій мисливця Цвяха полював за «батьком».

Вирватися без виклику на поверхню диску деманій не міг. А напасти на Фортуната у Подобі – боявся. Звір чудово чує сильнішого звіра. Заслабкий, задрібний, деманій ще не виріс до необхідних розмірів, але сили його міцніли що не день. Деманія добре годували. Смачна, поживна присяга. Соковите шаленство гонитви за результатом, який вислизає. Усе, про що палко мріяв мисливець, розбиваючись об неможливість втілити мрію, шкутильгало за ним по спіралі геєни. Теорія приват-демонолога Кручека, втілена в плоть. Убити «батька». Стати цілковито неприборканим. Пробитися в світ людей. Змінювати долі на краще. Звісно, на краще! Рятувати. Допомагати. «Вихованцеві» буде добре.

Назавжди.

Прогризти шлях до волі, до можливості плекати, рятувати й допомагати, ні в кого не питаючи дозволу. Не цікавлячись бажаннями тих, кого рятують, зойками врятованих і риданнями випадкових учасників порятунку.

Коли на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, тягнучись до пекла по здобич, Фортунат Цвях зачув лаванду, – це був зародок деманія Зізі, шмаги-ліліпутки. Болісне бажання врятувати китовраса. Розпливчаста тінь, не сформована до кінця, виливала аромат знайомих квітів. Ще місяць, два – і зародок, позбавлений живлення, розчинився б у дикому повітрі Пекла. Але доля, висока пані в синьому, посміхнулася невлад.

Випадковість? Не зовсім.

Адже ти шукав лаванду, венаторе?

Коли Фортунат нарешті знайшов демона, з третьої спроби вчепився в здобич, – це був його власний деманій. Тварюка переслідувала «батька» навіть під землею, відстежуючи ефірні проникнення з поверхні. Сильний маг, не відаючи, що діє, схопив обох, котрі опинилися в одному місці, – істоту й зародок, лаванду й Долекрута. Сплів водно, перемішав, витягаючи назовні. Переляканий деманій інстинктивно прибрав найбезневиннішої подоби, яка виявилася в його розпорядженні. Личини крихітної акробатки.

Це не допомогло.

Зовнішня безневинність викликала глузливий сміх, але волі не дарувала.

– Дитинко, ти зрозуміла? – сказав перший, головний «батько», приборкуючи здобич і не розуміючи, з ким має справу. – Старайся. Дуже старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…

– Я не вмію! – кричав деманій, страждаючи від раптово виявленої роздвоєності. Подвійно пригнічений неможливістю знищити «батьків», ближнього – владного – й далекого – кволого, – він казав правду. Точніше, вкладав свою, пекельну правду в прийнятні для людей форми: – У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка, – розчаровано свиснув аркан.

– Не треба! Я намагатимусь!

Незабаром на ліс звалилися пристріт малефіка Андреа Мускулюса й килимове закляття бойового мага Просперо Кольрауна.

Юний деманій звільнився з клітки «Trias Septem-Lumen» та припустився фатальної помилки. Ах, якби в метушні він зміркував добити головного «батька»! На жаль, силу було змарновано, долі скручено й контужено – і стомлений Долекрут впав у сплячку: переварювати здобич. Поглинуті зміни доль. Їжа виявилася важкою, огидною на смак, на відміну від солодких змін на краще. Нутро мучила печія. Сплячка нагадувала каталепсію й загрожувала протривати бозна-скільки часу…

Але пані в синьому посміхнулася ще раз: одного разу в Фільчинім Бору з’явився «вихованець».

Долекрут звівся назустріч: рятувати й плекати.

* * *

«Хвилина мовчання» скінчилася раптово, як балада трубадура-новачка. Щоправда, було б величезною наївністю чекати в тиші, що настала, оплесків. Секунди текли, а демони барилися. Страх перед більшим супротивником і наведений малефіком пристріт, що подарував деманію сумніви, ланцюгами тримали Долекрута. Але що зупиняло венатора? Невже він не розумів: хто перед ним?! Чи й досі сподівався взяти Долекрута «живцем»?!

Уже взяв. Дуже давно.

Демони ніби підслухали чаклунові думки, кинулися назустріч один одному. Як людина, що рвонулася до дзеркала, й дзеркальне відображення. Мовчки. Повітря скипіло навколо бійців, вжахнулося та з шипінням відскочило геть. Два вихори зіткнулись, розлетілися, знову зчепились…

Злилися в єдиний смерч.

Саме цього домагався малефік. Фортунат Цвях – і його демон. Без будь-якої магії, пасток і німбус-смолоскипів, без перекручених джгутом доль. Один на один. Зубами, пазурами, серцем. Людина проти власної манії. Б’ється не за інших – за себе. За своє добровільно зіпсоване життя. За свій розум. Бореться – «вбиваючи себе за себе»…

За себе – і проти себе.

Батько – проти поріддя.

Одного разу знаменитий живописець Адольф Пельцлер надумав зобразити на полотні сутичку двох демонів. Ескізи, як чесний майстер-реаліст, він заздалегідь показав декільком відомим венаторам. Думка мисливців була одностайною: вражає, але надто статично. Демони рухаються інакше. Венатори порадилися й запросили художника на вечерю, де спеціально для нього влаштували демонстрацію: нехай побачить дійство навіч і запам’ятає, так би мовити, з натури. По закінченні перегляду в розкішній чуприні маляра додалось чимало сивини. Видовище настільки вразило Пельцлера, що він ледь не відмовився від задуму. Але натхненню не накажеш! У результаті народився великий гептаптих «Останній бій». Мускулюс бачив цей шедевр на авторській виставці в галереї Універмагу. На першому полотні двоє інферналів завмерли в загрозливих позах. На останньому демон-переможець зі зламаним крилом волав до небес, роззявляючи пащеку в переможному ревінні. Пазуристою лапою він топтав жалюгідні рештки переможеного. А на інших картинах була якась розмита пляма, що займала різні положення на кожному наступному полотні. Усе, що перебувало навколо плями, було виписано з геніальною ретельністю – бляклий розмив, що різав око, потойбічна реалістичність деталей пейзажу…

Саме таку картину малефік споглядав зараз.

Запізніло розуміючи, який точний був художник.

Вирвана з коренем трава летіла до низького, похмурого неба. Із жалюгідним тріском, немов під п’ятою велетня Прессікаеля, чавився в кашу колючий ожинник. Розпачливий хрускіт: молода сосна звалилася горілиць, хоча смерч мимохідь ледь торкнувся дерева. Сполоханим глухарем спурхнув пеньок, залишив під корінням рвану лійку. Зір відмовляв, розум загрожував здатися. Лише по широких смугах поораної землі, що нівечили Їжачу Рукавицю в різних місцях, можна було відстежити хід битви.

Пізніше, згадуючи бій, Андреа з подивом зрозумів: у дивовижному бедламі метушилися люди. Знайомі люди. Та й сам він брав у всьому, що відбувалося, діяльну участь. Наприклад, устиг перехопити Меліс: із кам’яним обличчям відьма йшла в епіцентр скаженої плями, виставляючи перед собою жалюгідну зброю – кухонного ножа. Не кожен зумів би відстежити легке мерехтіння вістря з характерною жовтизною. Страшно подумати, що трапилося б, якби відьма ткнула в демонів справжнім амулетом Громової Шуйці. А вже думати, де руда взяла цю капость, і зовсім не хотілося. У стрибку чаклун збив дурепу з ніг. Повалив, вирвав ножа, пожбурив якомога далі: «Лежати! Кому кажу!» За десять кроків від малефіка намагалася сісти Ядвіга Швелер. Жінка опам’яталася від контузії в найневідповідніший момент. Пригинаючись, майстер Леонард поспішав відтягти дружину подалі від лиха. Білий, як полотно, Янош («Стій! Куди?!») підхопив у оберемок безтямну Зізі та кинувся ломитись крізь шпичакасту стіну: геть. Спиною вперед, щоб захистити ношу від колючок.

Ні, не продерся.

Упав, накрив циркачку тілом.

Здригнулася земля. У спину вдарив палючий вітер. Здавалося, волосся на потилиці ось-ось спалахне. Відьма, на щастя, вгамувалася, перестала вириватися й дряпатись. Мускулюс ризикнув озирнутися – й завмер, приголомшений раптовою тишею. Немов повернулася «хвилина мовчання». Рух на протилежному краю галяви було такий повільний, що свідомість відмовлялася його сприймати.

Із землі підіймався демон.

Один?!

Один. Другий зник.

– Присяга!

Було це виття самотнього деманія? Чи просто тиша вибухнула у вухах?!

Ноги ослабли, коліна перетворилися на ганчір’яні джгути. У разі краху лишався останній засіб. Андреа прихопив із собою на галяву воскову ляльку – не третю «pupa malitia mixtum», де в числі директ-компонентов був і локон Зізі, а другу, цілком створену на основі кривавої хустки Цвяха. У разі прямого бойового контакту, «пристріту-на-око», найрідкіснішого в практиці традиційного малефіціуму, він хотів жодним чином не зашкодити ліліпутці. Зараз чаклун судомно намацував у кишені куртки срібну шпильку. Нефритова кулька голівки тицьнулася в долоню. Напевне, так руків’я шпаги само лягає в руку якому-небудь маестро клинка, загнаному в кут дюжиною найманих убивць…

На жаль, готовність битися до кінця зовсім не означає перемогу.

Ще одна улюблена мудрість Просперо.

– Присяга!

Деманій вовтузився, дико озираючись навсібіч. З-під пазурів летіли жмути опалого листя та жовтої хвої. Скорпіонячий хвіст хльоскав хазяїна по горбатій спині. Литаврами ляскали недорозвинені крила. Зір чаклуна раптом закомизився: постать тварюки розпливалася, двоїлась… Кружальце сала на юшці, що закипає. Мускулюс був не в змозі визначити: хто перед ним. Деманій нагадував обох бійців відразу – й водночас істотно відрізнявся від них. Людей чудовисько не помічало, ніби живих істот вирізали ножицями з картини подій. Так п’яниця, не помічаючи суворої дружини та синів, які регочуть, нишпорить похмільного ранку в своїй схованці.

Де прибережний заздалегідь ківш браги?

Був! Та був же!

І з жахом виявляє глечик кисляку.

Пика нещасного деманія тріпотіла шторою на протязі. Гримаси – риси? Обличчя?! Вони змінювалися зі швидкістю, недоступною людському поглядові. Шахрай-невидимка тасував колоду Тарота, насолоджуючись злодійським мистецтвом. Тремор мани венатора? Істерика Долекрута?! Андреа втратив надію знайти відповідь, потяг шпильку з кишені. Лівою рукою сягнув за пазуху: взяти ляльку. Перший укол – у «зміїний вузол», на три нігті нижче пупка. Якщо вдасться відразу зробити непорушним… Пупок у демонів? Ідіот! Пупка нема, але вузол, можливо, є…

Спізнився пан консультант.

Хтось зашив сировою ниткою випадковий пролом у картині. Янош Кручек стояв навпроти деманія, і деманій побачив хлопця. Роззявив пащеку, яка дихала вогнем:

– При…

– Це дурниця, – весело сказав Янош.

Пом’ятий, скуйовджений, з роздряпаною щокою. Ще не зажили як слід рани після битви з пращниками, а колючі кущі додали нових «прикрас»…

Ах ти, герою з дірою!

Повільно, ніби недовірливому собаці, Кручек-молодший показав тварюці порожні руки.

– Дядьку Фарте, це дрібниця. Ви вже повірте мені. Ось ваша присяга. Дивіться, що я роблю. Ви самі все зрозумієте, слово честі.

Деманій втупився в юнакові долоні, немов, крім ліній життя, там лежала його доля. Присяга венатора Цвяха та шмагія втікача Яноша були однієї плоті, однієї крові: те, чого нема для інших, але є для нас. «Він бачить! – здригнувся чаклун. – Присягаюся Вічним Мандрівцем, він бачить!» А Янош уже діяв. У рухах заблуканого шмага була система. Звична, докладна; безглузда. Пальці взяли щось, згорнули в рурочку, розгладили по всій довжині. Хлопець підніс отвір «рурки» до губів, дмухнув у нього. Зчавив рурку посередині. Прикусив краєчок, зім’яв. Відсторонив від обличчя; придивився, часто кліпаючи.

Яскраве світло сліпило? Дим їв очі?!

Нові паси: мудрі, витончені. Гнучкі зап’ястя. Губи шепочуть таємні слова. Так працює «лялькар тіней», який із власних рук творить на екрані, підсвіченому ліхтарем, драконів, метеликів і вежі королівських замків.

– Ненько моя! Бачу! Ой, здорово…

Ліліпутка Зізі опам’яталася й невідривно стежила за рухами білявого шмага. Сидіти їй було важко, навіть прихиляючись спиною до стовбура. Але навряд чи хтось зміг би зараз відірвати циркачку від видовища. Натхненне, сяюче обличчя; навіть тріщинки-зморщечки розгладилися, перетворюючи жінку на дитину.

– А ти думала! – із хлоп’ячою гордістю відгукнувся басом Леонард Швелер. Сопучи та охкаючи, чинбар витирав лисину зірваним лопухом. – Мій учитель, як-неяк… Розуміти треба!

Заздрити погано, але чаклун зараз заздрив обом.

– І ось іще…

Із зусиллям Янош Кручек розірвав об’єкт своїх маніпуляцій на дрібні клаптики. Стис у кулаці, аж кісточки побіліли. Зморщився, розтис пальці. Простяг руку з «присягою» до деманія і ледь угору. Напевне, підпалив рештки від сонячного променя, – але це Мускулюс не ризикнув би стверджувати достеменно. Тим більше, що хмари клубочилися як і раніше, ховаючи сонце.

Очікування: поки гидота на долоні прогорить до кінця.

Нарешті хлопець дмухнув, розвіюючи попіл у повітрі.

– Тепер кінець. Дядьку Фарте, розумієте? Більше нема ніякої присяги.

Янош згорбився від утоми й додав ледь чутно:

– І не було ніколи. Я вас потім навчу: як це робиться…

Деманій танув, начебто замет ясного весняного дня. Гримаси, каліцтво, жах стікали на землю трьома струмками. Вдих, видих, удар серця, тремтіння вій – час більше не вимірювався іншими мірами. І ось у смердючій калюжі сидить Фортунат Цвях, мисливець на демонів. Мокрий, хоч викручуй. Особливо кумедний вигляд мала знаменита борідка мага – липкий цапиний жмут.

– Ну, ти шкідник, – буркнув венатор, косуючи на Мускулюса. Чаклун голову заклав би: Цвях уважно вивчав ляльку зі шпилькою, завчасно сховані назад. І куртка для нього не перешкода. – Ну ти, колего, й шкідник! Скажу Серафимові, нехай тебе, заразу, підвищить на посаді…

– Дякую за піклування, – цілком щиро відгукнувся Андреа, вклоняючись.