Почався дощ. Дрібний, настирливий. Замість сонця, яке, коли вірити баладам, повинне заливати променями місце великої перемоги. Незабаром усі будуть мокрі, як мисливець. Треба йти. Треба набратися сили та піти звідси. Усвідомлення, радість чи горе, щастя, каяття, муки сумління – вони прийдуть потім. Потягнуться за змученими людьми, пошепки домовляючись дорогою: кому бути першим, кому почекати за порогом… А зараз дихати – й то надто обтяжливе завдання.
– Мабуть, сваритимешся? Га, Леоне?
Ядвіга Швелер стояла біля кущів. Стояла – це надто сильно сказано. За п’ять років тіло жінки розучилося їй коритись. Якби руда Меліс не підставила плече – впала б. Розбилася.
А так, дивіться-но: стоїть.
– Ягід я не зібрала… у тебе замовлення: шість сувоїв юхти…
– Сваритимуся. Неодмінно сваритимусь, Ясю, – хрипко видихнув чинбар.
Він був старий-престарий. Такий старий, що аж помолодшав.
– Мабуть, приб’єш?
– Мабуть, приб’ю. Чому б і ні?
– Ну та що ж, справа сімейна…
– У сім’ї різне трапляється, Ясю…
– А ти чого тут, на Рукавиці? Леоне, ти чого?
– Нічого. Ненароком я…
– По мене, чи що, йшов?
– Ага. По тебе…
Слухаючи цю розмову, чаклун відвернувся. Справжньому малефіку статутом приписано черствість серця і твердість духу. Малефік, якщо він справжній, має на почуттях щось на кшталт кірки на ранах. А тут приписи статуту котяться сторчголов у Захололий Вир. Перед людьми соромно. І в носі щипає. Щоб відволіктися, Мускулюс посунув ниточкою амбіт-контролю: заспокоїти нерви основною роботою. Після недавніх подій догляд за лілльськими пустунками здавався мало не відпочинком, «Великою Дрібницею», що множить приплив мани.
Посунув.
Принюхався.
Ненько моя, – так зволила недавно висловитися пані ліліпутка…
– Линя-а-а-а-ю-ю-ють!!!
Щасливий крик поставив Їжачу Рукавицю дибки.
Звідки й сила взялася?! Рвонув до мосту, ніби призовий рисак.
Дощ відстав на околиці міста.
SPATIUM XIV
Молитва
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)
Я не вмію молитись.
Замість світла і слова,
Яке нам від Бога дано,
Пам’ять бачить обличчя,
Ваші, друзі, обличчя –
Мов глечики з долі вином.
Я – фартовий.
Я в змозі вином похмелитись.
Тут світанок над морем
І дощик танцює на розі,
Страх позбутися горя,
Щоб щастя, мов небо, гуло,
Відчуттям, що зима,
Як п’яниця, лежить на порозі,
І, грозою
Над весняною вишнею,
дД квіти – мов зорі,
Над очима –
Турботою
Вбите чоло.
Я дивлюсь.
Я бажаю змарнілим вам розвеселитись.
Більш нічого не маю, кажу.
Тільки це я тримаю, кажу.
Я, на жаль, не навчився молитись.
EPILOGUS
– Я хочу підняти цей тост за любов. Любов до Високої Науки, яка поєднує всіх нас, що зібралися тут. Сьогодні ця любов знайшла гідне втілення. Чистої мани вам, колего Мускулюс!
– Віват!
Андреа вдячно поклонився доцентові Кручеку й осушив кубок. До дна, свято дотримуючись традиції. Чорний емурійський мускатель мав запах вишуканого винограду й сонця, залишаючи в роті присмак справжньої мрії. Однак навіть улюблене вино було не в змозі послабити меланхолію та кепський настрій. Змії звили кубло в серці чаклуна.
О, даруйте! Більше не чаклуна!
Відтепер і навіки – магістра й повного мага, дійсного члена лейб-малефіціуму Андреа Мускулюса! Залишилося згодом роздобути в Колегіумі Волхвування вищу кваліфікацію. Дрібниця: звершити блискучий подвиг на славу Високої Науки…
Саме ця знаменна подія, тобто захист магістерського дисертата, святкувалася нині в столичній аустерії «Маг і Н’дауд». Не перше століття дисертанти Універмагу замовляли тут залу для традиційного банкету. Чи міг уникнути цієї долі новоспечений магістр? Зауважимо, вчора Андреа теж втрапив на свято. Силоміць затягли, як незайманку на сінник. Хіба вчителеві доведеш? Просперо Кольраун мертвого вмовить. Що разів зо два й демонстрував, на заздрощі чурихським некротам.
Бойового мага запросив у гості близький друг Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти. Відзначалося підвищення родового статусу Т’ядена Штерна, на додачу обдарованого чином капрала. Тепер же капітан переводив Т’ядена із прийомних племінників у двоюрідні сини, зі скасуванням усіченого прізвища та даруванням повного – зі Штернів у Штернблади – але без права успадкування майна та титулів до особливого заповіту.
– У мене захист завтра! – намагався викрутитися Мускулюс. – Мені готуватися треба…
– Чудово, – зверхньо посміхався Кольраун. – Ось і підготуєшся.
– До чого?!
– До бенкету, дурило. Розімнешся, так би мовити.
– А захист?!
– Захист у нього! Усе давно схоплено, опоненти на твоєму боці, вчена рада – мої приятелі…
Одним словом, по влаштуванню захистів бойовий маг залишався мастаком.
До Штернбладів чаклун ішов з твердим наміром: випити трішечки, привітати героїв дня, побути для пристойності, скільки годиться, й тихцем ушитися. Хоча від учителя крадькома й на той світ не зникнеш. Капітан теж із окатих. Можуть образитися. Але захоплюватися хмільним все одно не треба!
Благих намірів він суворо дотримувався. Пив небагато. Спершу – трохи вина. Потім – трохи мальвазії. Ще трохи – гіркої настоянки «Сльоза волхва». Зовсім трішки червоного пива, для ривка. Краплинку лікеру. За здоров’я капрала Штернблада – трішечки пуншу. За військову кар’єру юнака – ковточок бальзаму. За капітана Рудольфа… Знову за Т’ядена… Молодий капрал дружньо підморгував чаклунові, дякував двоюрідному батькові, ніяково червонів у відповідь на вибагливі заздоровниці та все намагався підсунутися до гарненької чорноокої дівиці – дочки котрогось із гостей. Коли капрал із дівицею примудрилися зникнути, Мускулюс не помітив. Випив на коня й додому приплентався по півночі. Одягнений звалився на ліжко.
Снився капітальний провал захисту.
Ранок видався тяжким. Кімната стала корабельною каютою та по-зрадницьки ходором ходила. У голові виконували обітницю Веселі Брати, череп зривали молодецьким тупотінням і дзенькотом кубків. Зняти головний біль самостійно малефік не зважився. З огляду на основний профіль… Як би собі не нашкодити! Насилу натяг перуку з буклями – на інше сил не вистачило, – й побрів до Універмагу. Перед аудиторією, де було призначено захист, наосліп налетів на якогось ідіота. Виявився вчитель Просперо.
– Прошу пробачення, майстре… Не відмовте в люб’язності! Голова…
Подумалося: знесе геть-чисто, й за те спасибі.
– Я б, любий мій, рекомендував вам звернутися до вельмишановного Серафима Нексуса. Знаючи талант лейб-малефактора, його добре до вас ставлення та природну великодушність…
Від думки про дивовижні якості старця Мускулюс відчув раптове просвітління.
– Дякую, наставнику. Я завжди знав, що ви добрі та співчутливі…
Лейб-малефактор особисто вшанував своєю присутністю захист «люб’язного отрока». І навіть як науковий керівник виступив перед зібранням із короткою промовою, представляючи дисертанта і його роботу. Від похвал Серафима по шкірі табунами бігали мурашки. Видимо, бажаючи продовжити задоволення, дідок з’явився й на бенкет. Андреа не очікував від керівництва такої спритності. Он сидить у куті за окремим столиком, доброзичливо милується веселощами «молоді». Пам’ятаю-пам’ятаю, я й сам у ваші літа цапом скакав…
Уявити Нексуса, що стрибає цапом, хотілося, та не виходило.
Фантазія відмовлялася ризикувати.
– Пані та панове! Дорогі колеги! Дозвольте піднести цей скромний келих за людину, без якої сьогоднішнє свято навряд чи могло б відбутися. За мого наукового керівника, лейб-малефактора Серафима Нексуса! Довголіття йому та драконячого здоров’я! Хай не висохне нищівне зурочення майстра на благо корони!
– Віват!
Старий у відповідь розчулено кивнув, торкнув губами високу чарку. Чарку, виточену з цільної мигдалини агата й рунованої по денцю, Серафим приніс із собою. Між іншим, щодо «драконячого здоров’я» Мускулюс не марно докинув. Із самого початку застілля лейб-малефактор пив саму воду. Пильний аустатор особисто підливав високому гостеві з плетеної сулії з печаткою червоного сургучу на шнурі. Мало кому довелося куштувати найрідкіснішу цілющу водицю Джерела Трьох Драконів-Праведників – чудодійні властивості робили її дорожчою за найпрославленіші вина.
Особливо якщо врахувати, що дракони-праведники відзначалися кепською вдачею та пускали до джерела аж ніяк не кожного бажаючого.
Рум’янець на щоках Серафима та блиск оченят, зазвичай невластивий лейб-малефактору, найкраще підтверджували чудові якості чистої води. Із закусок старий вживав хрусткі хлібці з кмином, замовляючи третій кошичок поспіль.
– За нове слово в теорії та практиці малефіціуму!
– Віват!
Захист, як і обіцяв Просперо, пройшов без проблем. Колеги делікатно заплющили треті очі на знайому втому дисертанта, за що Мускулюс був їм надзвичайно вдячний. Оголосили тему: «Специфіка малефакторних впливів на інферналів у світлі теорії Кручека-Цвяха»; він розпочав доповідь. Вставлені посилання, теоретичне обґрунтування, опис проведених експериментів, розрахунки, підтверджені графіками екстраполяцій. Сухий осад пригод у Ятриці. Далі прийшла черга опонентів: Фортуната Цвяха й Матіаса Кручека. Днями в приватній бесіді Кручек, що взимку став професором і очолив кафедру демонології, запропонував Андреа місце на кафедрі. Малефік відповів ввічливою відмовою. Я, знаєте, практик, викладання – не моя стихія. Можливо, в майбутньому, років за двадцять, тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити…
Запитання опоненти ставили гострі. Правочинність екстраполяції отриманих висновків на інші класи інферналів. Відтворюваність результатів дослідів. Межові невідповідності теоретичних викладень. У відповідь Мускулюс спирався на потужну базу обґрунтувань. Легкість, із якою він захищався, насторожувала.
Ціну легких перемог малефік знав на відмінно.
Незважаючи на те, що тема була закритою, ішла під грифом «Для службового користування», люду в аудиторії набралося повно. Здебільшого, столичні маги з допуском. Але траплялися й незнайомі, відверто підозрілі особи. Андреа це нітрохи не дивувало. За сім місяців, що минули з часу ятричанских подій, він звик бачити навколо себе слизьких типів. «Медові місяці» сповнені були нескінченних дізнань, допитів і з’ясування обставин. Слідчі палати Тихого Трибуналу зробилися рідним домом. Чаклун списав стоси паперів і пергаментів, перевів галони чорнила, строчачи доповідні та пояснювальні, заповнюючи формуляри та бланки, підписуючи протоколи й заяви. Добре ще, Серафим Нексус напоумив складати найважливіші документи в двох примірниках. При оформленні дисертата копії таки придалися.
Тепер дисертат посів почесне місце на робочому столі, пестячи погляд.
Особливо гарна була палітурка: лілльская шкіра з тисненням.
– Я був би радий бачити вас, пане Андреа, серед моїх співробітників, – сказав одного разу голова Трибуналу, чарівний, привітний, у минулому некромант. – Сьогодні наше останнє побачення в колишній вашій якості. Депеша від лейб-малефактора Нексуса повідомляє, що ви монаршим указом переведені з консультантів у дійсні члени лейб-малефіціуму. Для тих, хто вміє читати поміж рядків, це пряма вказівка до згортання справи. Що ви скажете, коли я запропоную вам за сумісництвом гарну посаду в мене під крильцем?
– Відмовлюся, – без натяків відповів Мускулюс.
– Чому? Хочете лишитися чистеньким?
– Ні. З моїм профілем? Просто зараз співають забагато балад, де герой виявляє звитягу на службі, подібній до вашої. А я терпіти не можу балад…
– Шкода. Дуже шкода.
– Просперо Кольраун, бойовий маг трону та мій учитель, теж не любить балад, – поквапливо додав чаклун про всяк випадок.
Фортунат Цвях, до речі, відбувся малою кров’ю. Венатора, який позбувся нарешті тремору мани, тягали по допитах якихось жалюгідних десять тижнів. Навіть не помістили під домашній арешт. Участь у змові п’ятирічної давнини вважали недоведеною, а «допит із пристрастям» скасували після скандалу з втечею із лампи джина-терориста. Ходили чутки, що джин подався просто до зимової резиденції Едварда II, – однак був перехоплений венатором на півдорозі, скручений у муфлонячий ріг, схований у найближчий ліхтар і доставлений просто до джиносховища.
Після таких героїчних діянь Цвяхові дали спокій.
І він зумів вибрати час для весілля з Меліс Лімісдейл, чия вагітність починала муляти очі пліткарям.
Між допитами, коханням і ловом джинів майстер Фортунат примудрився дотримати слова, даного Зізіфельді Трабунець. «Цирк Виродків» був запрошений у столицю, одержав ліцензію Департаменту Освіти. Успіх цирк мав грандіозний. Після виступів щаслива Зізі ще довго засиджувалася на манежі в оточенні дітлахів. Зустрічалися, між іншим, і нащадки доволі знатних сімей. Роблячи руками витончені паси, ліліпутка пророкувала малятам їхнє прийдешнє.
Завжди – щасливе.
– Вітаю, майстре Андреа…
– Дякую, що приїхали, майстре Леонарде!
З-за спини Леонарда Швелера, причепуреного задля свята в лілову замшу та бордову юхту, зринув білявий Янош. Але встрягати не зважився – косував на тяжку учневу долоню.
– Я по-простому скажу, майстре Андреа. Ось ви – малефик. Пристріт, виходить, зурочення й інша напасть. А ми від вас саме добро бачили. Всі ятричани, як є. За добро добром платити слід…
Мускулюс із жахом згадав недавню звістку з Ятриці. Вдячні городяни, виявляється, заклали новий пам’ятник.
У центральному сквері, навпроти натхненного Адальберта. Малефіка кликали на відкриття, терміново було потрібно придумати гідний привід для відмови. Хоча… Фінал перебування в містечку пригадувався з задоволенням. Дівчата полиняли без ускладнень, шкіри миттю пішли в роботу, а лілльскі красуні – заміж, у відповідності до контракту. По любові та згоді зацікавлених сторін, Химейра і Гюрзель стали дружинами капралів-охоронців, яким світило швидке підвищення до сержантського чину. Після зняття «крижаного дому» хлопці відчули піднесення духу й інших частин тіла, так що молоді лишилися задоволені. А Емпуза-молодша несподівано для всіх ощасливила чесного вдівця П’єра-Бенедикта Хитавицю, главу місцевих обелярів. Тепер, кажуть, верховодить громадою від чоловікового імені.
У праведниці мітить, не інакше.
Янош оженився на Цетинці, поріднився зі своїм літнім учнем. Матіас Кручек їздив до сина на весілля й повернувся, сіяючи. Зараз Цетинка чекає на дитину, тому Янош приїхав сам. Кликали Ядвігу, та її від вагітної дочки кліщами не відтягнеш.
– Дякую! Дякую, друзі! Навіть не знаю…
Щоб приховати ніяковість, Андреа припав до кубка.
Усі переженилися. Незабаром діти підуть. Один він лишився ні з чим, як у старій казці. З дисертатом, ступенем і споруджуваним пам’ятником. Нап’юся, слово честі, нап’юся й сяду журитися…
– Ви дозволите?
Чарівне личко. Ямочки на щоках. Сині оченята, червоні губки. Русява коса до пояса. Кінчик коси пухнастий, ніби пензлик у маляра. Сукня дуже декольтована. Чудові плечі. Здіймаються хвилею розкішні груди. Зараз, коли в моду ввійшли безстатеві «шнурки», а бліда неміч стала еталоном краси, людині міцної статури та старомодних поглядів на кшталт Андреа Мускулюса приємно бачити, що в Реттії ще народжуються справжні жінки.
Старомодний погляд із задоволенням вивчає відкритий пейзаж.
Міцна статура нагадує про себе.
– Я у вашому розпорядженні, пані!
– Я б хотіла підняти тост.
Келих ігристого вина кипить піною. Браслет із нефриту спадає нижче зап’ястка, коли витончена ручка підносить келих на рівень обличчя. Слабко дзенькають бубонці браслета. Блакитні вени ледве помітно струменіють під білосніжною шкірою.
