– Ви помиляєтеся.
Нещасні батьки замовкли, дивлячись на суворого ланд-майора.
– Названий вами юнак був у цирку разом із паном чаклуном. Я особисто його бачив. Заспокойтеся та перестаньте зводити наклепи на безневинних людей. Якоб Гонзалка вже каявся, що ледь не зарубав сокирою це, як ви зволили висловитися, «щеня»…
Слухаючи суворий голос Намюра, Мускулюс пригадав, що не виявив хлопця на верхньому ярусі під час переполоху. Коли б Янош виявився там, чаклун би зачув його навіть крізь морок. Коли парубійко залишив своє місце? У метушні переполоху? Раніше? Під час антракту?! В антракті Мускулюс теж не зустрів Яноша… Стривай. Відставити, пане малефіку. Лихе око – талант, звісно видатний, але вбачати в найбезневинніших здогадах злочинний зв’язок – це, вибачте…
– Я візьмуся до розшуку, – провадив ландвер’єр, приймаючи вогонь на себе. Відчувалося: після зізнання Андреа про непричетність до повернення Іскри Гонзалки офіцер боявся, що батьки малого Тіля зараз кинуться в ніжки «святому». – Я негайно сповіщу капрала Фюрке з його людьми, а ви пройдіть по сусідах…
Не вгадав старий Ерні.
Швелери не встигли кинутися в ніжки. Мускулюс сам виступив наперед, потай лаючи себе на всі заставки за ту хвилинну слабкість:
– А я тим часом спробую скласти гороскоп вашого онука, майстре Леонарде. Можливо, ми зуміємо дещо визначити. Для цього мені знадобиться…
– Рік народження? Місяць? День?
– Ні. Принесіть якусь річ дитини. З недавно ношеного одягу. Краще до прання. Сорочку, штани… І, якщо не складно, пошліть кого-небудь до архіваріуса. Нехай віддасть сукню, в якій Іскра повернулася додому. Ще останнє прохання…
– Все, що завгодно!
– Дайте мені спокій до ранку. Такі гороскопи я в змозі складати лише опівночі. Інакше нічого не вийде. Майстре Леонарде, зрозуміло, вас це не стосується. Ви – господар дому…
На подвір’ї було порожньо та самотньо. Як у тріснутому барилі для вина: вміст вилився на землю, виходить, і балакати нема про що. Добросерда Цетинка подалася до брата – втішати. Забився в будку красень Нюшка, пішов жирувати в околишніх гаремах сивий пройдисвіт Косяк. Повір’я нагадувало Ядвігу Швелер: ніби зависло між небом і землею, переплутало життя зі смертю. Контузія долі. Двоє чоловіків сиділи за столом, очікуючи півночі.
На щастя, Цетинка встигла прибрати.
Дивна річ, думав чаклун. Сидіти за порожнім столом, який ти пам’ятаєш заставленим стравами. Немов дивишся на портрет померлого друга.
– Вам треба підготуватися? – запитав майстер Леонард. – Я заважаю?
– Ні. Мені треба лише дочекатися півночі.
– Ви – гарний астролог?
– Я взагалі не астролог. Так, ази, основи: Дім Клошаров, Яйя, кульмінуючі вузли… Тут інша методика, – малефік торкнув долонею хлопчикову сорочку, принесену Фержеритою, котра невтішно ридала. Ні, до півночі нічого не намацаю. Треба чекати перелому. – Мене навчив цього волхв Грозната, мій перший наставник. Тут потрібно дуже мало мани, зовсім трішки знань і безліч таланту. Вільна мана в мене під обріз, виходить, усе гаразд. Знань, на щастя, майже нема… Зате з талантом – лихо. Інші в мене таланти. Зовсім інші.
Чинбар співчутливо кивнув. Вираз його обличчя ще вчора був кумедним. Так подумав Андреа. Учора б реготав до сліз.
– Я розумію. Знаєте, замолоду я дуже хотів бути чаклуном. Навіть із дому втікав.
– Знаю.
– Звідки?
– Ваш син розповідав. А йому – дід. Я маю на увазі, ваш батько.
– Син, батько! – посміхнувся Леонард Швелер. – Що вони розуміють…
У бічному крилі будинку три дівиці під вікном тихенько муркотіли колискову. «Спати час, заснули очі, йдуть до вас казкові ночі…» Капрали підспівували мужніми баритонами, лише трішки попсованими «крижаним домом». Молодому метальникові Т’ядену для баритона бракувало літ, для пісні – слуху. Тому він патрулював на вулиці, гілочкою стукаючи по паркану в такт колисковій.
«Утома наближається, а північ ніяк не настане…» – зітхнув чаклун.
– Розкажіть, майстре Леонарде. Прошу вас.
SPATIUM V
Притча про блудного сина або Мемуари Леонарда Швелера, чинбаря з діда-прадіда
(приблизно сорок років тому)
Дітей приносить лелека.
Коли всі лелеки в розльоті чи дременули ключем у спекотний Клюкенвіт, дітей знаходять у капусті або в горосі. Якщо капусту й горох благополучно зібрано з городу та складено в холодному льоху, де родити здумають хіба що пацюки, – діток, буває, приносять у пелені, без допомоги добропорядного лелеки. Інших надуває вітром, ще іншими обдаровують батьків Вічний Мандрівець або Нижня Мама, залежно від долі. Дехто народжується в сорочці або зі срібною ложкою в роті.
Маленький Леонард Швелер народився в сиром’яті.
Його мати, поважна Гретта, яку з дівоцтва кликали Тітонькою Гретті, віддаючи данину непростій вдачі, саме завітала до свекрової майстерні. Навіщо молодиці на останньому місяці пхатися до чинбарні? Хтозна. Пліткарка Тільда Язичиха брехала, начебто Тітонька Гретті бажала спіймати на гарячому свого чоловіка, Бйорна М’яздрила, запідозреного в почуттях до блудливої жони топталя Воротняка. Підтвердилися підозри, чи ні, про те історія мовчить. Від усіх пристрастей лишилося єдине: крик Леонарда, якого ляпали по дупці над сувоєм телячого голля.
За всіма прикметами, долю дитини було визначено.
У повні майстри – або «заводчики», як казали в слободі, – дід дитини вибився недавно. Кирей Швелер пройшов тяжкий шлях від кожум’яки-найманця до досвідченого стругаля-юфтевика, зібрав грошенят на власний заклад. Конкуренція в слободі на ті часи склалася варварська, могли й підпалити нишком. Але впертості дідові не бракувало. Марно хіба замолоду втопив у Таємних Вудах якогось змія, котрий надто вже допікав Ятриці?!
За подвиг магістрат нагородив героя похвальною грамотою.
Спершу майстерня Швелерів була по сумісництву ще й шевською. Згодом шевці відділилися: їм забракло місця. Шкіряний промисел – справа сезонна, літо-осінь, поки річка не замерзла. Слобода третину року гарувала, як проклята, а дві третини пролежувала боком на печі, під’їдаючи запаси. Не такий був беручкий Кирей: він здогадався облаштувати роботу не тільки в сезон, але й із пізньої осені до провесни, задимив багаттями всю околицю. В «порожні» дні було простіше знайти працівників за мізерну платню. Та й худобу били «на сніговий поворот», так що закупівля шкір давала неабиякий прибуток у порівнянні з весняною. Бйорн М’яздрило, син Кирея Змієборця, підтримав і примножив батьків промисел – і в підсумку Леонард, син і онук, прийшов на готове.
Так і трапилося. Юний спадкоємець справно ссав мамчині груди, ріс не щодня, а щогодини і грався дідовими залізними перснями, що їх має всякий кожум’яка. Дитя вивчило слова «бахтарма» і «шакша» раніше, ніж заповітні «тато» й «мама». Підлітком Леон, нітрохи не стомлюючись, міг перевертати барку – великий казан для відмоки. Молодиком, тринадцяти літ від роду, на парі рвав ремені, товк кору на докір колишнім дуботовкам, спритно працював стругом і «ощупкою» розрізняв терту кору ліщини, мімози й дерева кебраччо.
Батьки нахвалитися не могли синочком.
Коли б не одне лихо: дитя бажало чаклувати.
Ну, в дитячі літа тут дивуватися нема чого. Хто зі шмаркачів не клацає пальцями, «перетворюючи» кривдника на гада повзучого? Хто не бурмоче «Чаклуй, баба, чаклуй, дід!» над купкою щебеню, творячи з капості золото, як мудрі алхіміки Санкт-Крюковця? З віком ці дурощі звичайно минають. А в Леона не минули. У чарівних іграх дітвори він був перший: нікому не вдавалося настільки мистецьки помахувати руками, ніхто не вмів так захопливо викликати «хибний захід сонця», геть-чисто як справжній. Якби трапився поруч якийсь Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму, то сказав би, мабуть, що в діях маляти є система. Дивовижна, незлагоджена система, що насправді є, та результатів не дає, навіть навпаки. Але на щастя чи нещастя сім’ї Швелерів, до народження Андреа Мускулюса залишалося ще чимало часу. А інших чарівників у Фарбівній Слободі не знаходилося.
Ті ж волхви чи маги, що приїздили замовляти особливі палітурки, – Бйорн М’яздрило освоїв цей корисний промисел, і синові науку передав, – ніяк не помічали молодика-чинбаря з його дурнуватими забавами. Великому птахові – велике сідало. А хто там навколо метушиться, на тих ми дзьобом клацали.
Скандал вибухнув улітку, напередодні чотирнадцятого дня народження Леона.
Почався скандал, як звичайно, з гарної думки, що навідала Бйорна-батька за сім місяців до свята. Раз синочок мастак бурмотіти нісенітниці та ворушити пальцями, треба віддати його в чародійне ремесло. Без відриву від виробництва. Чарівник-чинбар удесятеро примножить славу майстерні. Бйорн уже в мріях бачив скорочення числа найманих робітників: шкребок сам шкребе, чоботи самі топчуть, кора сама б’ється. Та й несказанне щастя на обличчі завше мовчазного сина тішило суворого, але люблячого батька. Інших спадкоємців у М’яздрила не було, Тітонька Гретті після Леона родила самих дівок, а тому Бйорн бачив у сині продовження себе самого.
Спершу звернулися до відьми Есфірі Лімісдейл, бабці вищезгаданої Меліс.
Півроку з гаком по роботі у фарбівні юний Леон бігав за річку – навчатися чаклунства. Тепер, за сорок років по тому, лисий і пузатий Леонард Швелер згадує ці місяці, як найщасливіші в своєму житті. Він учився залюбки, бачив у навчанні сенс і мету всього свого життя. Немов невидющому від народження відкрили очі на барви світу. І що довше він учився, то похмурішою ставала досвідчена відьма.
Гарний парубійко, бичок з поглядом фанатика, виявився нездарою.
Цілковитим і абсолютним.
– Я не візьму ваших грошей, – нарешті сказала вона майстрові Бйорну, коли М’яздрило приніс черговий місячний внесок. – Це марнування часу. Ваш син ніколи не стане чарівником.
Леонард розплакався. Уперше й востаннє. Більше ніхто не бачив сліз на твердому, впертому обличчі Швелера-молодшого. А татусь Бйорн не повірив. Як тут повірити, коли син віддає навчанню всі сили! У сім’ї Швелерів твердо знали: старанність і труд усе перетруть! Зокрема, втерти носа нахабній відьмі теж варто було б.
– Гроші ваші! – гримнув татусь, відстоюючи честь сім’ї. – Ви їх заробили, Есфір. А ми, драний біс, пошукаємо гідного вчителя! Не якусь там відьмочку з глушини… Хвала Небесному Мандрівцеві, не зубожіємо!
І Леонард, верхи на віслюку Дудці, з трьома фартингами в кишені та векселем на крамницю міняйла Дюпона, вирушив до Малої Корендри, на південний схід від Ятриці: проситися в науку до волхва Грознати. Про волхва ходили різні чутки. Суворий і безкорисливий Грозната ходив по притулках, відбираючи талановиту малечу, та навчав її безкоштовно. Багато пташенят волхва пізніше розліталися з гнізда, несучи в кишенях рекомендаційні листи до інших магів: суворий наставник безпомилково розрізняв силу мани кожного. Але витримати рік поруч із волхвом, швидким на руку та лайку, вдавалося одинакам.
Наприклад, якомусь Андреа Мускулюсу, котрий ще не народився.
Леонард Швелер пробув у Малій Корендрі менше доби й вирушив у зворотню путь, везучи батькові одне-єдине слово волхва.
– Глухо, – сказав Грозната, перш ніж повернувся до прохача спиною.
Скажемо відверто, татусь Бйорн навіть зрадів. Ідея чарівника-чинбаря згодом потьмяніла, втрачаючи позолоту, в майстерні бракувало вправних синових рук, а впертість лише жевріла в глибині, що не день бліднучи.
– Ну й дідько з ними, – втішив сина М’яздрило, маючи на увазі тупу відьму, нахабного волхва та суку-долю. – Теж мені, щастя: чари ладнати! От гарну шагрень вискоблити…
Наступного ранку улюблений син втік із дому.
Добре хоч, що татусь Бйорн, страшний у гніві, не здогадався проклясти сина привселюдно. Але в будинку Швелерів, новому, щойно відбудованому, було заборонено згадувати заблуканого спадкоємця. Під заборону не підпадав тільки дід Кирей. Старому начхати було на М’яздрилові заборони, він споминав онука де попало й коли здумається, а бурчання Бйорна припиняв кулаком. Дід і дізнавався від випадкових перехожих про долю онука, перебираючи рідкісні відомості, немов дорогоцінні монети.
Леонарда бачили в Осиновці: хлопець молив відьмака Хранделя взяти його в науку. Настирливості хлопцеві було не позичати: відьмак плюнув, узяв і за три місяці зі слізьми на очах вигнав геть працьовитого молодця. «Кругляк для персня не огранити!» – ридаючи, сказав Храндель. Пізніше Леонарда зустрічали в Крутояр’ї: він навчався у мандрівних кобняків їхнього незрозумілого ремесла, навчався старанно, нічого не вивчився й був вигнаний із громади. Розказували й страшне: хлопець добрався до Чуриха. Невідомо, чого він навчався в тамтешніх некромантів, зате відомо інше: з Чуриха Швелер-молодший пішов живий, нічого не засвоїв із похмурих наук.
Маг Трифон Коннектарій гнав його ціпком. Вісім разів.
Серафим Нексус, уже тоді лейб-малефактор Едварда I, вилив на впертого паршивця з балкона нічний горщик. А потім довго дивувався вголос, як бурлака зумів дістатися до самого балкона, минаючи охорону й ступорні чари.
Співбесіду у Вечірній Школі, заснованій Паккою Добродійником, хлопець завалив за перші три хвилини.
І ось одного разу, про що дідові ніхто не повідомив, бо свідків не було, на підходах до Паленого Покляпця бурлака зустрів сивого велетня. У ті роки нічого не було страшнішого за Палений Покляпець. Щоправда, народ уявлення не мав, чим так жахливо закрита для звичайних смертних місцевість біля Сірого моря. Але всі вірили чарівникам, у яких від самої згадки про Покляпець обличчя набували попелястого кольору. Нижня Мама його знає, Леонарда Швелера, упертюха сімнадцяти літ, – чого він шукав у згубному місці? Ходили чутки, що тут усяк, хто був нічим, робиться всеосяжним, і навпаки.
На жаль, зміст цих слухів залишався темним.
Вони довго говорили, могутній старець і здоровань-молодик. Можна навіть сказати: вони були в чомусь схожі. І ранком розійшлися: бурлака подався назад, а Нихон Сивочол пішов у Палений Покляпець, де й згинув навіки, щоб обличчя магів не ставали більше сіро-попелястими.
«В тебе злам», – сказав маг, перш ніж піти.
«Це шмагія, і це безнадійно», – сказав маг, ніби вилаявся.
«Знаєш, малий, а я тобі заздрю», – сказав маг, та Леонард уже не чув його.
Тому що Нихон ішов, не оглядаючись.
Розмова на страшному рубежі перевернула душу бурлаки. Незабаром він повернувся додому, сповнений щирого каяття. Татусь Бйорн спершу викаблучувався, але швидко, за допомогою переконливого діда Кирея, прийняв сина в батьківські обійми. Знайшов хлопцеві наречену з гарної сім’ї, з посагом. Леон оженився на Ядвізі без суперечок і пустих балачок про серце, якому не накажеш. Видимо, навчився наказувати. У майстерні працював за десятьох, немов кінь-ваговоз. І ніколи, ні за яких умов не ворушив руками із чародійним значенням. Не складав чудернацьких візерунків. Не кліпав очима, вдивляючись у незнане. Дивився прямо, просто; руками робив справу, а не нікчемні витребеньки, від яких користі – сльози в подушку. Про роки поневірянь згадувати не любив.
Справжній господар.
Батько до самої смерті нахвалитися сином не міг.
